Постанова Дніпровський апеляційний суд № 205/3498/19

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Провадження № 22-ц/803/469/23 Справа № 205/3498/19 Суддя у 1-й інстанції - Приходченко О.С. Суддя у 2-й інстанції - Демченко Е. Л. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 17 січня 2023 року колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Дніпровського апеляційного суду у складі: головуючого судді Демченко Е.Л. суддів Куценко Т.Р., Макарова М.О. при секретарі Кругман А.М. розглянувши у відкритому судовому засіданні в м.Дніпро апеляційні скарги ОСОБА_1 , ОСОБА_2 на рішення Ленінського районного суду м.Дніпропетровська від 08 липня 2022 року по справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , Дніпровської міської ради, ОСОБА_4 , третя особа - приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Рудкевич Євген Володимирович, про визнання свідоцтва про право на спадщину недійсним, визнання незаконним та скасування рішення, визнання договору купівлі-продажу недійсними та скасування рішення про державну реєстрацію, - в с т а н о в и л а: У квітні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з, уточненим 04 червня 2019 року, позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , Дніпровської міської ради, ОСОБА_4 , третя особа ПН ДМНО Рудкевич Є.В., про визнання свідоцтва про право на спадщину недійсним, визнання незаконним та скасування рішення, визнання договору купівлі-продажу недійсними та скасування рішення про державну реєстрацію, мотивуючи його тим, що на підставі договору купівлі-продажу від 19 травня 1989 року, посвідченого Сьомою дніпропетровською державною нотаріальною конторою, йому на праві власності належить 4/45 частин житлового будинку АДРЕСА_1 . При набутті права власності на частину житлового будинку він набув право користування земельною ділянкою. Вказував, що рішенням Дніпровської міської ради №149/35 від 19 вересня 2018 року відповідачеві ОСОБА_2 було передано у власність земельну ділянку, на якій розташований житловий будинок АДРЕСА_1 . Відповідно до свідоцтва про право на спадщину від 10 червня 1992 року, посвідченого Другою дніпропетровською державною нотаріальною конторою, ОСОБА_2 належить житловий будинок АДРЕСА_1 , при цьому саме свідоцтво видано на житловий будинок у цілому, без врахування його частки. Зазначав, що станом на дату ухвалення Дніпровською міською радою рішення про передачу земельної ділянки відповідачеві спірне свідоцтво про право на спадщину було відсутнє, оскільки право власності на частину домоволодіння, окрім частини, належної йому, анульовано. Посилаючись на те, що 31 травня 2019 року між ОСОБА_2 і ОСОБА_4 , в особі представника ОСОБА_3 , було укладено договір купівлі-продажу спірної земельної ділянки, що порушує його права як співвласника домоволодіння, просив суд визнати недійсним свідоцтво про право на спадщину за законом від 10 червня 1992 року, посвідчене Другою дніпропетровською державною нотаріальною конторою; визнати незаконним і скасувати рішення Дніпровської міської ради №149/35 про передачу у власність ОСОБА_2 земельної ділянки в цілому; визнати недійсним договір купівлі-продажу від 31 травня 2019 року, посвідчений ПН ДМНО Рудкевичем Є.В., та скасувати рішення від 31 травня 2019 року про державну реєстрацію права власності ОСОБА_4 на земельну ділянку. Рішенням Ленінського районного суду м.Дніпропетровська від 08 липня 2022 року позов задоволено частково. Визнано недійсним свідоцтво про право на спадщину за законом в частині 4/45 частин житлового будинку АДРЕСА_1 , видане 10 червня 1992 року Другою дніпропетровською державною нотаріальною конторою і зареєстрованого в реєстрі за №1-1377, на підставі якого за ОСОБА_2 зареєстровано право власності на житловий будинок АДРЕСА_1 . В апеляційній скарзі позивач, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення суду та ухвалити нове, яким його позов задовольнити повністю. Апеляційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції не встановив дійсних обставин справи. Рішення Дніпропетровської міської ради №149/35 щодо передачі відповідачу у власність земельної ділянки в цілому є незаконним. За відсутності факту набуття права власності на житловий будинок не може бути набуто право власності на земельну ділянку для обслуговування цього будинку. Судом безпідставно незахищено його право користування земельною ділянкою саме у зв`язку з належністю виключно йому на праві власності 4/45 частин домоволодіння. В апеляційній скарзі відповідач ОСОБА_2 , посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення суду в частині задоволення позову та в цій частині ухвалити нове рішення, яким у задоволенні цієї частини позову відмовити. Апеляційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції не встановив дійсних обставин справи, безпідставно дійшов висновку про наявність правових підстав для задоволення цієї частини позову. Наголошував на тому, що позивачем обрано невірний спосіб захисту своїх прав. Позивач не спадкоємець та спір між ними як спадкоємцями відсутній, що свідчить про те, що ОСОБА_1 обрав неналежний спосіб захисту своїх прав. Учасники справи правом на надання відзиву на апеляційну скаргу не скористались. Відповідно до положень статті 2 ЦПК України, одним із основних засад (принципів) цивільного судочинства є диспозитивність, визначення якого наведено у частині першій статті 13 цього Кодексу, відповідно до якої суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Положення цього принципу мають вираження і у частині першій статті 367 ЦПК України, за змістом якої суд апеляційної інстанції перевіряє законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Розглянувши матеріали справи, законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційних скарг та заявлених позовних вимог, колегія суддів вважає за необхідне задовольнити апеляційну скаргу ОСОБА_1 та частково задовольнити апеляційну скаргу ОСОБА_2 , а рішення скасувати у зв`язку з наступним. Відповідно до ст.ст.263,264 ЦПК України рішення суду повинно бути законним та обґрунтованим та має стосуватися, зокрема питань: чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; які правовідносини сторін випливають із установлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин тощо. Проте, зазначеним вимогам закону рішення суду не відповідає з огляду на таке. Статтями 12,81 ЦПК України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Відповідно до ст.13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Розглядаючи позов, суд має встановити фактичні обставини справи виходячи з фактичних правовідносин сторін, але в межах заявлених вимог. Встановлено судом та підтверджується матеріалами справи, що на підставі договору купівлі-продажу від 19 травня 1989 року, посвідченого Сьомою дніпропетровською державною нотаріальною конторою і зареєстрованого в реєстрі за №1-1962, позивачу ОСОБА_1 належить 4/45 частин житлового будинку АДРЕСА_1 (т.1 а.с.6-7), право власності на які у встановленому законом порядку 07 червня 1989 року зареєстровано в ДМБТІ в реєстрову книгу №465-37 (т.1 а.с.7 оберт). На підставі рішення виконкому Ленінської районної ради народних депутатів №170 від 10 квітня 1992 року (т.1 а.с.13) було анульовано правовстановлюючі документи на житловий будинок АДРЕСА_1 ОСОБА_5 у розмірі 4/15 частин та ОСОБА_6 у розмірі 8/30 частин (т.1 а.с.14). Згідно з листом КП «ДМБТІ» №6130 від 12 червня 2007 року (т.1 а.с.12) право власності на домоволодіння АДРЕСА_1 зареєстровано: 4/45 частини за ОСОБА_1 , 8/45 частин за ОСОБА_7 . Право власності на іншу частину домоволодіння анульовано. Рішенням Дніпровської міської ради №149/35 від 19 вересня 2018 року (т.2 а.с.102-103) ОСОБА_2 (т.2 а.с.104) було передано у власність земельну ділянку по АДРЕСА_1 , кадастровий №1210100000:08:808:0008. Згідно з відомостями з витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно право власності на земельну ділянку АДРЕСА_1 на підставі договору купівлі-продажу від 31 травня 2019 року, посвідченого ПН ДМНО Рудкевичем Є.В., зареєстровано за ОСОБА_4 (т.1 а.с.39-41). Відповідно до свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 22 липня 1970 року, посвідченого Другою дніпропетровською державною нотаріальною конторою, після смерті ОСОБА_8 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , 4/15 частини житлового будинку АДРЕСА_1 у рівних частинах успадкували ОСОБА_9 і ОСОБА_10 , 8/15 частин залишилися відкритими за іншими спадкоємцями (т.1 а.с.134). З матеріалів спадкової справи, відкритої після смерті ОСОБА_11 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 (т.1 а.с.129-134), вбачається, що після її смерті спадщину отримали спадкоємці за заповітом у рівних частинах ОСОБА_9 і ОСОБА_10 у розмірі 4/15 частин житлового будинку АДРЕСА_1 , спадщина у вигляді інших 8/15 частин спірного житлового будинку залишилася відкритою. За позивачем зареєстровано право власності на 4/45 частини житлового будинку АДРЕСА_1 на підставі договору купівлі-продажу від 19 травня 1989 року, посвідченого Сьомою дніпропетровською державною нотаріальною конторою і зареєстрованого в реєстрі за №1-1962, а відповідно до копії свідоцтва про право на спадщину за законом після смерті ОСОБА_11 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 , від 10 червня 1992 року, яке видано відповідачеві ОСОБА_2 , йому житловий будинок належить у цілому (т.1 а.с.19-20), що порушує право позивача на володіння належними йому 4/45 частинами об`єкту нерухомого майна. Місцевий суд дійшов висновку про наявність підстав для визнання частково недійсним свідоцтва про право на спадщину за законом від 10 червня 1992 року. У задоволенні іншої частини позову відмовив, оскільки Дніпровська міська рада, як власник земельної ділянки, діяла в межах компетенції та наданих їй законом повноважень, при розгляді заяви ОСОБА_2 про передачу йому у власність земельної ділянки, скасуванням рішення Дніпровської міської ради №149/35 від 19 вересня 2018 року порушені права ОСОБА_1 як власника 4/45 частин житлового будинку АДРЕСА_1 поновлені не будуть, оскільки право власності на земельну ділянку виникає з моменту державної реєстрації. Позивачем не надано копію спірного договору купівлі-продажу земельної ділянки від 31 травня 2019 року та копію нотаріальної справи, з якої можливо було б встановити підстави укладення спірного правочину, а тому не доведено обставини, на які він посилається як на підставу своїх позовних вимог в частині визнання договору купівлі-продажу земельної ділянки від 31 травня 2019 року. Позовні вимоги в частині скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права власності ОСОБА_4 на земельну ділянку №1210100000:08:808:0008 є похідними від вимог про визнання недійсним договору купівлі-продажу від 31 травня 2019 року, на підставі якого таке право було зареєстровано,тому позовні вимог в цій частині задоволенню також не підлягають. Колегія суддів не погоджується з висновками суду першої інстанції у зв`язку з наступним. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Обов`язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об`єктивності з`ясування обставин справи та оцінки доказів. Усебічність та повнота розгляду передбачає з`ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв`язків, відносин і залежностей. Усебічне, повне та об`єктивне з`ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення. Виходячи з принципу диспозитивності, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Частиною першою статті 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Частинами першою, другою статті 76 ЦПК України встановлено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків. Відповідно до частини першої статті 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Частиною другою статті 78 ЦПК України встановлено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Згідно з частиною першою статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Стосовно визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину за законом від 10 червня 1992 року, посвідченого Другою дніпропетровською державною нотаріальною конторою. В ЦК України закріплено можливість пред`явити позовну вимогу про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину. Заявляти вимогу про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину може будь-яка особа, цивільні права чи інтереси якої порушені видачею свідоцтва про право на спадщину. Тобто, оспорювання свідоцтва про право на спадщину відбувається тільки за ініціативою заінтересованої особи шляхом пред`явлення вимоги про визнання його недійсним (позов про оспорювання свідоцтва). Пунктом 1 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про спадкування» №7 від 30 травня 2008 року роз`яснено, що відносини спадкування регулюються правилами ЦК України, якщо спадщина відкрилася не раніше 01 січня 2004 року. У разі відкриття спадщини до зазначеної дати застосовується чинне на той час законодавство, зокрема, відповідні правила Цивільного кодексу Української РСР, у тому числі щодо прийняття спадщини, кола спадкоємців за законом. Свідоцтво про право на спадщину це процесуальний нотаріальний акт, який засвідчує перехід права власності на майно спадкодавця до спадкоємців. Свідоцтво про право на спадщину це правовстановлюючий документ, що посвідчує виникнення у спадкоємця права власності на спадкове майно. Видачею свідоцтва про право на спадщину завершується процес оформлення спадкових прав. Відповідно до статті 1301 ЦК України свідоцтво про право на спадщину визнається недійсним за рішенням суду, якщо буде встановлено, що особа, якій воно видане, не мала права на спадкування, а також в інших випадках, встановлених законом. У пункті 27 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про спадкування» від 30 травня 2008 року №7 судам роз`яснено, що відповідно до статті 1301 ЦК України свідоцтво про право на спадщину може бути визнано недійсним не лише тоді, коли особа, якій воно видане, не мала права на спадкування, але й за інших підстав, установлених законом. Іншими підставами можуть бути: визнання заповіту недійсним, визнання відмови від спадщини недійсною, визнання шлюбу недійсним, порушення у зв`язку з видачею свідоцтва про право на спадщину прав інших осіб тощо. Свідоцтво про право на спадщину може бути визнано недійсним лише за рішенням суду. Подібні висновки щодо застосування статті 1301 ЦК України у подібних правовідносинах викладено в постановах Верховного Суду від 14 листопада 2018 року в справі №2-1316/2227/11, від 23 вересня 2020 року в справі №742/740/17, від 11 листопада 2020 року у справі №752/8119/17-ц (провадження №61-9018св20). За позивачем зареєстровано право власності на 4/45 частини житлового будинку АДРЕСА_1 на підставі договору купівлі-продажу від 19 травня 1989 року, посвідченого Сьомою дніпропетровською державною нотаріальною конторою і зареєстрованого в реєстрі за №1-1962. Відповідно до копії свідоцтва про право на спадщину за законом після смерті ОСОБА_11 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 , від 10 червня 1992 року, яке видано відповідачеві ОСОБА_2 , житловий будинок належить у цілому саме ОСОБА_2 . В той же час колегія суддів звертає увагу на те, що після смерті ОСОБА_11 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 , була 22 липня 1970 року видна спадщина (т.1 а.с.122). Після смерті ОСОБА_11 була заведена спадкова справа та видане свідоцтво про право на спадщину 22 липня 1970 року (а.с.129-134). Таким чином у нотаріуса були відсутні правові підстави для видачі свідоцтва про право на спадщину. У зв`язку з чим оскаржуване позивачем свідоцтво про право на спадщину за законом від 10 червня 1992 року, видане на ім`я відповідача ОСОБА_2 після смерті ОСОБА_11 , слід визнати недійсним. Стосовно позовних вимог в частині визнання незаконним і скасування рішення Дніпровської міської ради №149/35 про передачу у власність ОСОБА_2 земельної ділянки в цілому. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 22 червня 2021 року у справі №200/606/18 (провадження №14-125цс20) звернула увагу, що принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди відомий ще за часів ОСОБА_12 (лат. superficies solo cedit - збудоване приростає до землі). Цей принцип має фундаментальне значення та глибокий зміст, він продиктований як потребами обороту, так і загалом самою природою речей, невіддільністю об`єкта нерухомості від земельної ділянки, на якій він розташований. Нормальне господарське використання земельної ділянки без використання розташованих на ній об`єктів нерухомості неможливе, як і зворотна ситуація - будь-яке використання об`єктів нерухомості є одночасно і використанням земельної ділянки, на якій ці об`єкти розташовані. Отже, об`єкт нерухомості та земельна ділянка, на якій цей об`єкт розташований, за загальним правилом мають розглядатися як єдиний об`єкт права власності. Штучний правовий відрив об`єктів нерухомості від земельних ділянок, на яких вони розміщені, відбувся за радянських часів з ідеологічних мотивів. Під впливом тодішньої ідеології панувало уявлення, що особи можуть мати право власності на об`єкти нерухомості, але не на земельні ділянки, на яких вони розташовані. Так, Конституцією УРСР 1978 року (частина друга статті 11) було передбачено, що земля є у виключній власності держави. Внаслідок такого підходу існує значна кількість об`єктів нерухомості, які знаходяться у власності приватних осіб, розташованих на землях державної та комунальної власності, причому земельні ділянки під цими об`єктами можуть бути несформованими. Водночас намір законодавця подолати такий штучний правовий відрив об`єктів нерухомості від землі не викликає сумніву. Тому в разі, якщо право власності на об`єкт нерухомості та на земельну ділянку, на якій цей об`єкт розташований, належать одній особі, подальше відчуження об`єкта нерухомості окремо від земельної ділянки, а також земельної ділянки окремо від об`єкта нерухомості не допускається. Статтею 41 Конституції України та статтею 319 ЦК України передбачено, що право власності є непорушним і право розпоряджатися майном належить лише власникові майна. Відповідно до статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Колегія суддів звертає увагу на те, що позивач ОСОБА_1 є власником 4/45 частин житлового будинку АДРЕСА_1 . В той час коли відповідач ОСОБА_13 фактично не є власником житлового будинку АДРЕСА_1 (або його частини), та не був його власником на час звернення до Дніпровської міської ради з відповідною заявою про надання йому земельної ділянки для обслуговування будинку. Згідно з положеннями статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном. Зазначена норма матеріального права визначає право власника вимагати будь-яких усунень порушень його права власності від будь-яких осіб будь яким шляхом, який власник вважає прийнятним. Визначальним для захисту права на підставі цієї норми, є наявність у позивача права власності та встановлених судом перешкод у користуванні власником своєю власністю. При цьому не має значення ким саме спричинено порушення права та з яких підстав. У разі набуття права власності на об`єкт нерухомого майна (жилий будинок (крім багатоквартирного), іншу будівлю або споруду), об`єкт незавершеного будівництва, розміщений на земельній ділянці (крім земель державної, комунальної власності), право власності на таку земельну ділянку одночасно переходить від відчужувача (попереднього власника) такого об`єкта до набувача такого об`єкта без зміни її цільового призначення. У разі якщо відчужувачу (попередньому власнику) такого об`єкта належала частка у праві спільної власності на земельну ділянку, до набувача цього об`єкта переходить право власності на таку частку. При вчиненні правочину, що передбачає перехід права власності на зазначений об`єкт, мають дотримуватися вимоги частини шістнадцятої цієї статті (частина 1 ст.120 ЗК України). Чинне земельне та цивільне законодавство імперативно передбачає перехід права на земельну ділянку в разі набуття права власності на об`єкт нерухомості, що відображає принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди, який хоча безпосередньо і не закріплений у загальному вигляді в законі, тим не менш знаходить свій вияв у правилах статті 120 ЗК України, статті 377 ЦК України, інших положеннях законодавства. Цим зумовлюється право власника такого об`єкта нерухомості вимагати оформлення у встановленому порядку свого права користування відповідною земельною ділянкою Частинами першою, другою, третьою статті 152 ЗК України визначено, що держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю. Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: визнання прав; відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; визнання угоди недійсною; визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; відшкодування заподіяних збитків; застосування інших, передбачених законом, способів. Відповідно до частини другої статті 158 ЗК України виключно судом вирішуються земельні спори з приводу володіння, користування і розпорядження земельними ділянками, що перебувають у власності громадян і юридичних осіб, а також спори щодо розмежування територій сіл, селищ, міст, районів та областей. Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачений Конституцією та законами України. Згідно статті 13 Конституції України земля є об`єктом права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. Статтею 116 Земельного кодексу України (далі ЗК України) встановлено, що громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом. Отже, розпорядження землями від імені Українського народу здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах їх повноважень шляхом прийняття рішень. Суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси (частина перша стаття 21 ЦК України). Правовий акт органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, який не відповідає законові і порушує права власника, за позовом власника майна визнається судом незаконним та скасовується (частина перша статті 393 ЦК України). Згідно частини першої статті 155 ЗК України у разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним. У відповідності до частини десятої статті 59 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», акти органів та посадових осіб місцевого самоврядування з мотивів їхньої невідповідності Конституції України або законам України визнаються незаконними в судовому порядку. Звертаючись до суду з цим позовом, посилаючись на порушення своїх законних прав та інтересів, ОСОБА_1 просив суд визнати незаконним та скасувати рішення Дніпровської міської ради №149/35 про передачу у власність ОСОБА_2 земельної ділянки в цілому. Встановлено, що позивачу на праві власності належить 4/45 частин житлового будинку АДРЕСА_1 . Також позивачем доведено, а матеріалами справи підтверджено факт того, що відповідачем ОСОБА_2 до Дніпровської міської ради були надано пакет документів, який підтверджував факт належності йому на праві власності домоволодіння, що не відповідає дійсності, оскільки правовстановлюючі документи, на час звернення останнього до Дніпровської міської ради, вже були анульовані. У зв`язку з чим доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 в частині визнання незаконним і скасування рішення Дніпровської міської ради №149/35 приймаються до уваги, а позов в частині визнання незаконним і скасування рішення Дніпровської міської ради №149/35 в частині передачі у власність ОСОБА_2 земельної ділянки в цілому підлягає до задоволення частково. Стосовно позовних вимог в частині визнання недійсним договору купівлі-продажу від 31 травня 2019 року, посвідченого ПН ДМНО Рудкевичем Є.В. та скасування рішення від 31 травня 2019 року про державну реєстрацію права власності ОСОБА_4 на земельну ділянку Згідно з частиною першою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього кодексу. Відповідно до частини першої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Відповідач віджучив земельну ділянку, право на яку у нього фактично було відсутнє з підстав зазначених вище. З врахуванням того, що у даній справі встановлено факт того, що відповідач ОСОБА_2 фактично не є власником земельної ділянки та на мав права на її відчуження, договір купівлі-продажу від 31 травня 2019 року, посвідченого ПН ДМНО Рудкевичем Є.В., слід визнати недійсним та як наслідок цього скасувати рішення від 31 травня 2019 року про державну реєстрацію права власності ОСОБА_4 на земельну ділянку. Таким чином, колегія суддів приходить до висновку, що матеріали справи містять достатньо даних для задоволення апеляційної скарги ОСОБА_1 та часткового задоволення апеляційної скарги ОСОБА_2 (в частині скасування рішення), тому, з урахуванням наведеного, рішення суду постановлене без дотримання зазначених вище вимог законодавства та встановлення всіх обставин справи, у зв`язку з чим підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про задоволення позову. Згідно зі статтею 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог; інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача. В порядку ч.13 ст.141 ЦПК України колегія суддів вважає за необхідне стягнути з відповідачів на користь позивача судовий збір у загальному розмірі по 2 177,12 грн.(3 073,60 грн. за подачу позову та 3 457,80 грн. за подачу апеляційної скарги). Керуючись ст.ст.367,374,376,381-383 ЦПК України, колегія суддів, п о с т а н о в и л а: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити. Апеляційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково. Рішення Ленінського районного суду м.Дніпропетровська від 08 липня 2022 року скасувати та ухвалити нове рішення. Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , Дніпровської міської ради, ОСОБА_4 , третя особа - приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Рудкевич Євген Володимирович, про визнання свідоцтва про право на спадщину недійсним, визнання незаконним та скасування рішення, визнання договору купівлі-продажу недійсними та скасування рішення про державну реєстрацію задовольнити. Визнати недійсним свідоцтво про право на спадщину за законом від 10 червня 1992 року, посвідчене Другою дніпропетровською державною нотаріальною конторою та видане на ім`я ОСОБА_2 . Визнати незаконним та скасувати рішення Дніпровської міської ради №149/35 в частині передачі у власність ОСОБА_2 земельної ділянки, загальною площею 0,0694 га, загальнодержавний кадастровий номер 1210100000:08:808:0008, розташованої у АДРЕСА_1 . Визнати недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки від 31 травня 2019 року, посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Рудкевичем Є.В. та зареєстрований в реєстрі за №1358. Скасувати рішення №47151308 від 31 травня 2019 року про державну реєстрацію права власності ОСОБА_4 на земельну ділянку (кадастровий номер 1210100000:08:808:0008). Стягнути з ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 судовий збір в розмірі по 2 177,12 грн. з кожного. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення. Головуючий: Демченко Е.Л. Судді: Куценко Т.Р. Макаров М.О.