Постанова Одеський апеляційний суд № 523/13326/20

Номер провадження: 22-ц/813/3766/22 Справа № 523/13326/20 Головуючий у першій інстанції Аліна С. С. Доповідач Драгомерецький М. М. ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 29.11.2022 року м. Одеса Одеський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді: Драгомерецького М.М., суддів колегії: Громіка Р.Д., Дришлюка А.І., при секретарі: Павлючук Ю.В., переглянув у судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою Суворовської районної адміністрації Одеської міської ради, в особі органу опіки та піклування на рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 05 липня 2021 року по справі за позовом Органу опіки та піклування Суворовської районної адміністрації Одеської міської ради до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , третя особа: Служба у справах дітей Одеської міської ради про відібрання дітей без позбавлення батьківських прав та про стягнення аліментів,- В С Т А Н О В И В: 03 вересня 2020 року Орган опіки та піклування Суворовської районної адміністрації Одеської міської ради звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , третя особа: Служба у справах дітей Одеської міської ради про відібрання дитини без позбавлення батьківських прав та стягнення аліментів, в якому просив: - ухвалити рішення, яким відібрати у ОСОБА_1 та ОСОБА_2 малолітнього ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , без позбавлення батьківських прав, строком на один рік. - стягнути з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 аліменти у розмірі 1/4 частини зі всіх видів заробітку на користь та на утримання малолітньої дитини. Позов обґрунтовано тим, що до органу опіки та піклування Суворовської районної адміністрації Одеської міської ради надійшло клопотання від служби у справах дітей Одеської міської ради щодо підготовки та надання позовної заяви до суду про відібрання малолітньої дитини від батьків без позбавлення її батьківських прав. Як зазначає представник позивача, відповідачі ОСОБА_1 та ОСОБА_2 є батьками малолітнього ОСОБА_3 . Малолітній ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , відповідно до наказу служби у справах дітей Одеської міської ради від 19.08.2020 за №105, перебуває на обліку дітей, які опинились в складних життєвих обставинах, проживає разом з батьками за адресою: АДРЕСА_1 , без реєстрації. 18 серпня 2020 року до територіального відділу служби у справах дітей Одеської міської ради у Суворовському районі, надійшло телефонне повідомлення від Суворовського ВП ГУНП в Одеській області про те, що прибувши за викликом, зробленим на «102», його співробітниками виявлені ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , в неадекватному стані, з явними ознаками алкогольного сп`яніння. Батьки вчинили бійку в присутності малолітньої однорічної дитини. Посадовими особами служби у справах дітей Одеської міської ради було здійснено терміновий виїзд за вказаною адресою та з`ясовано, що мати дитини, ОСОБА_2 , не працює, веде асоціальний спосіб життя, перебуває в неадекватному стані з ознаками, схожими на алкогольне сп`яніння. Чоловік, що назвався батьком дитини, ОСОБА_1 , відмовився надавати документи, що посвідчують його особу. ОСОБА_2 та ОСОБА_1 поводили себе неадекватно, сварилися та влаштували бійку у присутності дитини. Мати дитини була зі слідами побоїв, скривавлена. Працівники вимушені були викликати підкріплення працівників поліції. Також була викликана швидка медична допомога. Після огляду лікарем малолітньої дитини було зафіксовано сліди гематоми, подряпини на внутрішній поверхні правої ноги, дитина перебувала у тривожному стані внаслідок неадекватної поведінки батьків. Згідно із актом проведення оцінки рівня безпеки дитини було встановлено, що проживання малолітнього ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , з батьками загрожує його життю та здоров`ю. З метою вжиття невідкладних заходів для забезпечення безпеки дитини, малолітнього ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , було доставлено до КНП «Дитяча міська клінічна лікарня №3». 13 травня 2021 року адвокат Блажиєва Олена Олександрівна в інтересах відповідачки ОСОБА_2 надала суду відзив на позовну заяву Органу опіки та піклування Суворовської районної адміністрації Одеської міської ради в якому зазначила про те, що вважає даний позов необґрунтованим, та таким що не підлягаю задоволенню з наступних підстав. Зазначено, що відповідно до позовної заяви 18 серпня 2020 року до служби у справах дітей надійшло телефонне повідомлення від Суворовського ВП про неадекватний стан батьків неповнолітнього ОСОБА_3 , у зв`язку із чим, вони прибули за адресою: АДРЕСА_1 . Поліція і служба у справах дітей прибули за адресою: вул. Ядова у м. Одесі, за місцем реєстрації батька дитини, де відбувся конфлікт, між бабусею та матір`ю дитини, і саме бабуся нанесла удар кулаком відповідачці у ніс. Коли приїхала служба у справах дітей за викликом, вони наполягли, щоб відповідачі показали де мешкає дитина, щоб побачити умови. І відповідачі були вимушені розбудити дитину, яка вже спала в іншій кімнаті, та піти до дому до ОСОБА_2 на АДРЕСА_1 . ОСОБА_1 розбудивши дитину, взяв її на руки і поніс за адресою мешкання, саме з цього приводу хлопчик, був роздратований, що його розбудили і вимушені були пішки іти на іншу адресу, на вимогу служби у справах дітей. Стосовно того, що відповідачка ОСОБА_2 веде асоціальний спосіб життя, зазначено, що дане твердження не відповідає дійсності і нічим не підтверджується, на обліку в психо-неврологічному диспансері не перебуває, це стосується і іншого відповідача ОСОБА_1 , підтверджуючих довідок щодо іншого позивачем не надано. ОСОБА_2 дійсно не працює, оскільки вона знаходиться у відпустці по догляду за дитиною, крім того, у неї хворий батько ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , який переніс інфаркт і інсульт, за яким вона доглядає. Стосовно сліду гематоми на внутрішній поверхні правої ноги дитини, то її походження не може підтверджувати жорстоке поводження батьків до дитини., подряпина могла з`явитися від будь-чого. Представник відповідача зазначає, що не погоджується з актом проведення оцінки рівня безпеки дитини, який є в матеріалах справи, оскільки до нього не було надано порядок, не зазначені дані про інших близьких родичів, не зазначено хто фактично здійснює догляд за дитиною, не зазначено контактну особу від сім`ї, стан алкогольного сп`яніння також нічим не підтверджено, зазначено що все зафіксоване є особистим застереженням, але невідомо чиїм це є особистим спостереженням, а також сам акт не підписаний жодним із відповідачів, також відсутні будь-які коментарі батьків, тобто батьків не ознайомили з цим актом взагалі, навіть відсутня помітка про їх відмову від підпису. У судове засідання з`явився представник позивача Органу опіки та піклування Суворовської районної адміністрації Одеської міської ради - Кустікова В.О., позовні вимоги підтримала, просила їх задовольнити. У судове засідання з`явилися відповідач ОСОБА_1 та відповідачка ОСОБА_2 , позовні вимоги не визнали, просили у їх задоволенні відмовити. У судове засідання з`явився представник третьої особи Служба у справах дітей Одеської міської ради - Гусєва І.В., позовні вимоги підтримала, не заперечувала проти задоволення позову. Рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 05 липня 2021 року позов Органу опіки та піклування Суворовської районної адміністрації Одеської міської ради до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , третя особа: Служба у справах дітей Одеської міської ради про відібрання дітей без позбавлення батьківських прав та про стягнення аліментів - залишено без задоволення. В апеляційній скарзі позивач, Суворовська районна адміністрація Одеської міської ради в особі Органу опіки та піклування, просить рішення суду першої інстанції скасувати й ухвалити нове рішення яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі, посилаючись на порушення судом норм процесуального та матеріального права. Справи розглядаються без участі учасників провадження за наявності повідомлення про дату, час та місце розгляду справи та за відсутності заяви (заяв) про відкладення розгляду справи. Згідно із ч. 2 ст. 372 ЦПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи. Сторони про розгляд справи сповіщались належним чином та завчасно. Явка сторін не визнавалась апеляційним судом обов`язковою. Якщо учасники судового процесу не з`явилися в судове засідання, а суд вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, не відкладаючи розгляду справи, він може вирішити спір по суті. Основною умовою відкладення розгляду справи є не відсутність у судовому засіданні сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 01 жовтня 2020 року у справі №361/8331/18. Виходячи з вищевказаного, враховуючи строки розгляду справи, баланс інтересів сторін, освідомленість її учасників про розгляд справи, достатньої наявності у справі матеріалів для її розгляду, колегія суддів вважає можливим розглянути справу. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи та перевіривши доводи, наведені у апеляційній скарзі та у відзиві адвоката Блажиєвої Олени Олександрівни на апеляційну скаргу, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга позивача, Суворовської районної адміністрації Одеської міської ради в особі Органу опіки та піклування, задоволенню не підлягає, оскільки рішення суду першої інстанції постановлено з дотриманням норм процесуального та матеріального права. У частинах 1 та 2 статті 367 ЦПК України зазначено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Статтею 5 ЦПК України передбачено, що, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. У статті 11 ЦПК України зазначено, що суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов`язаних із відповідними процесуальними діями, тощо. За загальними правилами статей 15, 16 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес в один із способів, визначених частиною першою статті 16 ЦК України, або іншим способом, що встановлений договором або законом. Статтею 51 Конституції України проголошено, що батьки зобов`язані утримувати дітей до їх повноліття. Повнолітні діти зобов`язані піклуватися про своїх непрацездатних батьків. Тобто, держава визнає захист прав і свобод дитини одним з пріоритетів своєї політики та гарантує дитині рівень життя, необхідний для гармонійного розвитку. У частині 8 статті 7 СК України зазначено, що регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини. Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства (частина дев`ята статті 7 СК України). Згідно зі статтями 141, 150, 153, 155 СК України мати і батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини. Мати, батько та дитина мають право на безперешкодне спілкування між собою, крім випадків, коли таке право обмежене законом. Батьки зобов`язані піклуватися про здоров`я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток. Здійснення батьками своїх прав та виконання обов`язків мають ґрунтуватися на повазі до прав дитини та її людської гідності. Батьківські права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дитини. У статті 3 Конвенції ООН про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої постановою Верховної Раду Української PCP від 27 лютого 1991 року №789-ХІІ, яка ратифікована постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року №789-ХІІ та набрала чинності для України з 27 вересня 1991 року, закріплено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Держави-учасниці зобов`язуються забезпечити дитині такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов`язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом, і з цією метою вживають всіх відповідних законодавчих і адміністративних заходів. Держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини (стаття 9 Конвенції про права дитини). Відповідно до статті 18 цієї Конвенції батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування. Базові положення принципу забезпечення найкращих інтересів дитини покладені в основу багатьох рішень Європейського суду з прав людини, у тому числі шляхом застосування статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року №475/97-ВР. Як зазначено у частина 1 статті 170 СК України, суд може постановити рішення про відібрання дитини від батьків або одного з них, не позбавляючи їх батьківських прав, у випадках, передбачених пунктами 2-5 частини першої статті 164 цього Кодексу, а також в інших випадках, якщо залишення дитини у них є небезпечним для її життя, здоров`я і морального виховання. У цьому разі дитина передається другому з батьків, бабі, дідові, іншим родичам - за їх бажанням або органові опіки та піклування. Під час ухвалення рішення про відібрання дитини від батьків або одного з них без позбавлення їх батьківських прав суд бере до уваги інформацію про здійснення соціального супроводу сім`ї (особи) у разі здійснення такого супроводу. У виняткових випадках, при безпосередній загрозі для життя або здоров`я дитини, орган опіки та піклування або прокурор мають право постановити рішення про негайне відібрання дитини від батьків. У цьому разі орган опіки та піклування зобов`язаний негайно повідомити прокурора та у семиденний строк після постановлення рішення звернутися до суду з позовом про позбавлення батьків чи одного з них батьківських прав або про відібрання дитини від матері, батька без позбавлення їх батьківських прав. З таким позовом до суду має право звернутися прокурор (частина 2 статті 170 СК України). Якщо відпадуть причини, які перешкоджали належному вихованню дитини її батьками, суд за заявою батьків може постановити рішення про повернення їм дитини (частина 3 статті 170 СК України). Судом першої інстанції встановлено, що ІНФОРМАЦІЯ_3 народився ОСОБА_3 , що підтверджується свідоцтвом про народження, яке видане Суворовським районним у місті Одесі відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції в Одеській області, актовий запис №1846. Батьками записані: батько - ОСОБА_1 , мати - ОСОБА_2 (а.с. 4). 18 серпня 2020 року до територіального відділу служби у справах дітей Одеської міської ради у Суворовському районі, надійшло телефонне повідомлення від Суворовського ВП ГУНП в Одеській області про те, що прибувши за викликом, зробленим на «102», його співробітниками виявлені ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , в неадекватному стані, з явними ознаками алкогольного сп`яніння. Батьки вчинили бійку в присутності малолітньої однорічної дитини. Згідно акту проведення оцінки рівня безпеки дитини, а саме ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , встановлено, що у малолітньої дитини було зафіксовано сліди гематоми, подряпини на внутрішній поверхні правої ноги та те, що проживання малолітнього ОСОБА_3 з батьками загрожує його життю та здоров`ю (а.с. 5-8). 28 серпня 2020 року до Органу опіки та піклування Суворовської районної адміністрації Одеської міської ради надійшов лист №08/8924 від служби у справах дітей Одеської міської ради щодо підготовки та надання позовної заяви до суду про відібрання малолітньої дитини від батьків без позбавлення її батьківських прав (а.с. 3). Малолітній ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , відповідно наказу служби у справах дітей Одеської міської ради від 19.08.2020 за №105, перебуває на обліку дітей, які опинились в складних життєвих обставинах, (а.с. 4а). 20 серпня 2020 року Суворовською районною адміністрацією Одеської міської ради прийнято розпорядження №526 про заходи щодо захисту прав та інтересів ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та влаштування його до дитячого державного закладу (а.с. 12). ОСОБА_2 та ОСОБА_1 були надані соціальні послуги згідно державного стандарту соціальної профілактики, проведена бесіда щодо виконання батьківських обов`язків та психологічного стану членів родини, що підтверджується листами Центру соціальних служб №05/01-692 від 16.08.2020, №04/01-3051 від 04.11.2020 (а.с. 45, 46). Згідно акту обстеження умов проживання від 26.08.2020 та акту обстеження умов проживання від 16.03.2021 наявні умови для проживання малолітнього ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , дитина має окреме ліжко, столик-стілець, речі по сезону, іграшки, продукти харчування (а.с. 48, 61). Згідно довідки-характеристики, наданої та підписаної ДОП Хаджибеївського ВП Суворовського ВП в м. Одесі старшим лейтенантом поліції Коровицькою К., відповідачка ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , за місце проживання характеризується позитивно, алкогольні напої не вживає, у вживанні наркотичних речовин помічена не була, ввічлива та привітна (а.с. 101). Також, в матеріалах справи міститься довідка-характеристика надана МПП «Метеоролог» з якої вбачається про те, що ОСОБА_1 працює в МПП «Метеоролог» інженером-метрологом з 2015 року. Зарекомендував себе з позитивного боку, охайний доброзичливий, ввічливий (а.с. 102). Відповідно до статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. Ця стаття охоплює, зокрема, втручання держави в такі аспекти життя, як опіка над дитиною, право батьків на спілкування з дитиною, визначення місця її проживання. Так, рішенням у справі «М.С. проти України» від 11 липня 2017 року (заява №2091/13) ЄСПЛ, установивши порушення статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, консолідував ті підходи і принципи, що вже публікувались у попередніх його рішеннях, які зводяться до визначення насамперед найкращих інтересів дитини, а не батьків, що потребує детального вивчення ситуації, урахування різноманітних чинників, які можуть вплинути на інтереси дитини, дотримання справедливої процедури у вирішенні спірного питання для всіх сторін. Також у рішенні від 11 липня 2017 року, заява №2091/13, у справі «М. С. проти України» та у рішенні «Мамчур проти України», №10383/09, від 16 липня 2015 року, 100 ЄСПЛ зауважив, що при визначенні найкращих інтересів дитини у кожній конкретній справі необхідно враховувати два аспекти: по-перше, інтересам дитини найкраще відповідає збереження її зв`язків із сім`єю, крім випадків, коли сім`я є особливо непридатною або неблагополучною; по-друге, у найкращих інтересах дитини є забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагополучним. ЄСПЛ у справі «Савіни проти України» вказує, що право батьків і дітей бути поряд один з одним становить основоположну складову сімейного життя і що заходи національних органів, спрямовані перешкодити цьому, є втручанням у права, гарантовані статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції дійшов обґрунтовано висновку, що представник позивача, Органу опіки та піклування Суворовської районної адміністрації Одеської міської ради, не довів в судовому засіданні, що є виняткові обставини, які б стали, за рішенням суду, законною підставою для відібрання від батьків дитини без позбавлення батьківських прав, не довів, що в державних установах малолітньому ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , будуть краще піклуватись ніж в їх сім`ї; не довів, що позбавляючи малолітнього ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , батьківської любові, піклування, тим самим захищаються їх права та законні інтереси. Отже, позивач не довів суду ті обставини, на які він посилається, як на підставу своїх вимог і заперечень, тому позовні вимоги - задоволенню не підлягають. Посилання позивача, Суворовської районної адміністрації Одеської міської ради в особі Органу опіки та піклування в апеляційній скарзі на те, що рішення суду першої інстанції є незаконним, необґрунтованим, оскільки судом безпідставне не враховано, що проживання малолітнього ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , з батьками загрожує його життю та здоров`ю та те, що влаштування малолітнього ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , до дитячого державного закладу в кращих інтересах дитини, не приймаються до уваги за таких підстав. Згідно із частинами 1-4 статті 10 ЦПК України, суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Відповідно до статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується. Необхідність визнання обов`язковості практики Європейського Суду з прав людини, що законодавчо ґрунтується на нормах пункту першого Закону України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів №2,4,7 та 11 до Конвенції від 17 липня 1997 року», згідно якого Україна повністю визнає на своїй території дію статті 46 Конвенції щодо визнання обов`язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосується тлумачення і застосування Конвенції, а також статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року №3477-IV, у якій зазначено, що суди застосовують Конвенцію та практику Суду як джерело права. Так, вирішуючи питання стосовно застосування частини 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, суд бере до уваги, що в рішенні Європейського суду з прав людини по справі «Чуйкіна проти України» від 13 січня 2011 року (остаточне 13 квітня 2011 року) за заявою №28924/04 у параграфі 50 зазначено, наступне «…суд нагадує, що процесуальні гарантії, викладені у статті 6 Конвенції, забезпечують кожному право звертатися до суду з позовом щодо своїх цивільних прав та обов`язків. Таким чином стаття 6 Конвенції втілює «право на суд», в якому право на доступ до суду, тобто право ініціювати в судах провадження з цивільних питань становить один з його аспектів (див. рішення від 21 лютого 1975 року у справі «Голдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. the United Kingdom), пп. 28-36, Series A №18). Крім того, порушення судового провадження саме по собі не задовольняє усіх вимог пункту 1 статті 6 Конвенції. Ціль Конвенції - гарантувати права, які є практичними та ефективними, а не теоретичними або ілюзорними. Право на доступ до суду включає в себе не лише право ініціювати провадження, а й право отримати «вирішення» спору судом. Воно було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної держави дозволяла особі подати до суду цивільний позов без гарантії того, що справу буде вирішено остаточним рішенням в судовому провадженні. Для пункту 1 статті 6Конвенції було б неможливо детально описувати процесуальні гарантії, які надаються сторонам у судовому процесі - провадженні, яке є справедливим, публічним та швидким, не гарантувавши сторонам того, що їхні цивільні спори будуть остаточно вирішені (див. рішення у справах «Мултіплекс проти Хорватії» (Multiplex v. Croatia), заява №58112/00, п. 45, від 10 липня 2003 року, та «Кутіч проти Хорватії» (Kutic v. Croatia), заява №48778/99, п. 25, ECHR 2002-II). У пункті 23 Рішення Європейського суду з прав людини від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України» (заява №63566/00 від 25 жовтня 2000 року, «Суд нагадує, що п. 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (див. «Руїз Торія проти Іспанії» (Ruiz Toriya v. Spaine), рішення від 09.12.94, Серія A, N 303-A, параграф 29). Аналогічний висновок, висловлений Європейським судом з прав людини у п. 18 Рішення від 07 жовтня 2010 року (остаточне 21.02.2011) у справі «Богатова проти України» (заява №5232/04 від 27 січня 2004 року). Більш детальніше щодо застосування складової частини принципу справедливого судочинства - обґрунтованості судового рішення Європейський суд з прав людини висловився у п. 58 Рішення від 10 лютого 2010 року (остаточне 10.05.2011р.) у справі «Серявін та інш. проти України» (заява №4904/04 від 23 грудня 2003 року), а саме «Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), N 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), N 49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року). У рішенні від 04 грудня 1995 року у справі «Белле проти Франції» (Bellet v. France) ЄСПЛ зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права. Основною складовою права на суд є право доступу до суду в тому розумінні, що особі має бути забезпечена можливість звернутися до суду для вирішення певного питання і що з боку держави не повинні чинитися правові чи практичні перешкоди для здійснення цього права. У своїй практиці ЄСПЛ неодноразово наголошував на тому, що право на доступ до суду, закріплене у статті 6 розділу І Конвенції, не є абсолютним: воно може бути піддане допустимим обмеженням, оскільки вимагає за своєю природою державного регулювання. Держави-учасниці користуються у цьому питанні певною свободою розсуду. Однак суд повинен прийняти в останній інстанції рішення про дотримання вимог Конвенції; він повинен переконатись у тому, що право доступу до суду не обмежується таким чином чи такою мірою, що сама суть права буде зведена нанівець. Крім того, подібне обмеження не буде відповідати статті 6 розділу І Конвенції, якщо воно не переслідує легітимної мети та не існує розумної пропорційності між використаними засобами й поставленою метою (див. рішення від 12 липня 2001 року у справі «Принц Ліхтенштейну Ганс-Адамс ІІ проти Німеччини»). В рішенні Європейського суду з прав людини по справі «Плахтєєв та Плахтєєва проти України» від 12 березня 2009 року (остаточне 12 червня 2009 року) за заявою №20347/03 у §35 зазначено, що, «… якщо доступ до суду обмежено внаслідок дії закону або фактично, Суд має з`ясувати, чи не порушило встановлене обмеження саму суть цього права і, зокрема, чи мало воно законну мету, і чи існувало відповідне пропорційне співвідношення між застосованими засобами і поставленою метою (див. рішення у справі «Ашинґдейн проти Сполученого Королівства» (Ashingdane v. the United Kingdom) від 28 травня 1985 року, серія А, №93, сс. 24-25, п. 57)». Виходячи з висновків Європейського суду з прав людини, викладених у рішенні у справі «Бочаров проти України» від 17 березня 2011 року (остаточне - 17 червня 2011 року), в пункті 45 якого зазначено, що «суд при оцінці доказів керується критерієм «поза розумним сумнівом» (див. рішення від 18 січня 1978 року у справі «Ірландія проти Сполученого королівства»). Проте таке доведення може впливати зі співіснування достатньо вагомих, чітких і узгоджених між особою висновків або подібних неспростовних презумпцій щодо фактів (див. рішення у справі «Салман проти Туреччини») Частиною 1 статті 2 ЦПК України визначено, що завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Частиною 1 та 2 статті 13 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. За змістом статей 12 та 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Згідно статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). У статті 76 ЦПК України зазначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків. Статтями 77-80 ЦПК України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування. Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. Як зазначено у частині 1 статті 95 ЦПК України, письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору. Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного суду. Верховний суд у постанові від 02 жовтня 2019 року у справі №522/16724/16 (провадження №61-28810св18) зробив наступний правовий висновок: «обґрунтування наявності обставин повинні здійснюватися за допомогою належних, допустимих і достовірних доказів, а не припущень, що й буде відповідати встановленому статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року принципу справедливості розгляду справи судом. Сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, знає і може навести докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про них. В іншому випадку, за умови недоведеності тих чи інших обставин, суд вправі винести рішення у справі на користь протилежної сторони. Таким чином, доказування є юридичним обов`язком сторін і інших осіб, які беруть участь у справі. За своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і відповідно - правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, - із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає. Отже, тягар доведення обґрунтованості вимог пред`явленого позову за загальним правилом покладається на позивача, а доведення заперечень щодо позовних вимог покладається на відповідача». Колегія суддів вважає, що позивачем не доведено належним чином обґрунтованість підстав позову, а саме, що проживання малолітнього ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , з батьками загрожує його життю і здоров`ю та влаштування малолітнього ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , до дитячого державного закладу в найкращих інтересах дитини. Й, навпаки, відповідачами та представником відповідачки ОСОБА_2 , адвокатом Блажиєвою О.А., повністю спростовані підстави позову. Базові положення принципу забезпечення найкращих інтересів дитини покладені в основу багатьох рішень Європейського суду з прав людини, у тому числі шляхом застосування статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року №475/97-ВР. У рішенні Європейського суду з прав людини від 18 грудня 2008 року у справі «Савіни проти України» зазначається, що «хоча національним органам надається певна свобода розсуду у вирішенні питань щодо встановлення державної опіки над дитиною, вони повинні враховувати, що розірвання сімейних зв`язків означає позбавлення дитини її коріння, а це можна виправдати лише за виняткових обставин. Відповідне рішення має підкріплюватися достатньо переконливими і зваженими аргументами на захист інтересів дитини, і саме держава повинна переконатися в тому, що було проведено ретельний аналіз можливих наслідків пропонованого заходу з опіки для батьків і дитини». Відповідно до основних сформованих принципів суспільства, задекларованих у міжнародному праві та національному законодавстві, діти мають право на особливе піклування і допомогу, внаслідок своєї фізичної і розумової незрілості, потребують спеціальної охорони і піклування, включаючи належний правовий захист як до, так і після народження. Судом першої інстанції встановлено, що батьки характеризуються позитивно за місцем проживання, не ухиляються від виконання своїх обов`язків щодо виховання дитини, не поводяться з дитиною жорстоко та є хронічними алкоголіками та наркоманами. Аналізуючи зазначені норми процесуального та матеріального права, застосовуючи Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини, правової висновок Верховного Суду, з`ясовуючи наведені обставина справи, що мають значення для правильного вирішення спору, наявні у справі докази, колегія суддів вважає, що, враховуючи засади справедливості, добросовісності та розумності, вік дитини, суд першої інстанції дійшов обґрунтованому висновку, що позивачем в судовому засіданні не доведено належним чином виняткові обставини, які б стали, законною підставою для відібрання від батьків дитини без позбавлення батьківських, тому у даному випадку інтересам дитини найкраще відповідає збереження її зв`язків із сім`єю. Отже, дотримуючись балансу між інтересами дитини, правами батьків на виховання дитини і обов`язком батьків діяти в її інтересах, суд першої інстанції правильно виходив, що законних підстав для відібрання дитини від батьків без позбавлення батьківських прав немає. Отже, суд першої інстанції всебічно та повно з`ясував обставини, які мають значення для справи, дослідив в судовому засіданні усі докази, які є у справі, з урахуванням їх переконливості, належності і допустимості, дав їм правильну оцінку на предмет пропорційності співвідношення між застосованими засобами і поставленою метою у контексті конституційного принципу верховенства права та права на справедливий розгляд, керуючись критерієм «поза розумним сумнівом», та правильно виходив з того, що є законні підстави відмови у задоволенні позову. Інших правових доводів апеляційні скарги сторін у справі не містять. У п. 54 Рішення у справі Трофимчук проти України (заява №4241/03) від 28.10.2010, остаточне 28 січня 2011 року, Європейський суд з прав людини зазначив, що, «беручи до уваги свої висновки за статтею 11 Конвенції (див. вище пункти 42-45), Суд не бачить жодних ознак несправедливості або свавільності у відмові судів детально розглянути доводи заявниці про переслідування її роботодавцем, оскільки суди чітко зазначили, що ці доводи були повністю необґрунтованими. У зв`язку з цим Суд повторює, що, хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід (див. рішення у справі «Ґарсія Руіз проти Іспанії» (Garcia Ruiz v. Spain), заява №30544/96, п. 26, ECHR 1999-1)». Таким чином, наведені в апеляційних скаргах сторін у справі доводи не спростовують висновків суду і не містять підстав для висновків про порушення або неправильне застосування судом норм права, які привели до неправильного вирішення справи. Тому, законних підстав для скасування рішення суду першої інстанції й ухвалення нового рішення про задоволення позову в повному обсязі немає. Керуючись ст. ст. 367, 368, п. 1 ч. 1 ст. 374, ст. 375, ст. ст. 381-384 ЦПК України, Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ,- П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу Суворовської районної адміністрації Одеської міської ради, в особі органу опіки та піклування залишити без задоволення, рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 05 липня 2021 року залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, однак може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення до суду касаційної інстанції. Повний текст судового рішення складено: 14 грудня 2022 року Судді Одеського апеляційного суду: М.М. Драгомерецький А.І. Дришлюк Р.Д. Громік