Постанова 4824 № 759/18897/21

Головуючий у І інстанції Кириленко Т.В. Провадження № 22-ц/824/10389/2022 Доповідач у 2 інстанції Матвієнко Ю.О. ПОСТАНОВА Іменем України 01 грудня 2022 року Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді: Матвієнко Ю.О., суддів: Гуля В.В., Шебуєвої В.А., при секретарі: Ковтун М.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Київського апеляційного суду справу за апеляційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю «АВІАКОМПАНІЯ «ДЖОНІКА» на рішення Святошинського районного суду міста Києва від 21 червня 2022 року та на додаткове рішення Святошинського районного суду міста Києва від 01 липня 2022 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «АВІАКОМПАНІЯ «ДЖОНІКА» про стягнення заборгованості із заробітної плати та середнього заробітку за час затримки розрахунку, В С Т А Н О В И В : У серпні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ТОВ «АВІАКОМПАНІЯ «ДЖОНІКА» про стягнення заборгованості по заробітній платі та середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні та просив ухвалити рішення про його задоволення, посилаючись на те, що 17.10.2018 року він був прийнятий на роботу в ТОВ «АВІАКОМПАНІЯ «ДЖОНІКА» на посаду заступника генерального директора з якості, відповідно до наказу № 20-к від 12.10.2018 року. У подальшому, відповідно до наказу № 49-к від 30.09.2020 року позивача було звільнено із займаної посади за угодою сторін на підставі п. 1 ст. 36 КЗпП України. Позивач у позові зазначав, що на дату звільнення йому не було видано копію наказу про звільнення та не проведено повний розрахунок у строки, передбачені ст. 116 КЗпП України, зокрема, йому не було виплачено відповідачем заборгованість по заробітній платі за 6 (шість) місяців на суму 146 644 грн. 31 коп. Зважаючи на те, що відповідач не надав позивачу довідку-розрахунок заборгованості по заробітній платі, вищевказана сума обчислена позивачем відповідно до довідки за формою ОК-5, отриманою ним у відповідному відділі Пенсійного фонду України. Враховуючи те, що відповідачем, як роботодавцем, не виконано його обов`язок по виплаті позивачу, як працівнику, всіх належних йому сум у день звільнення, позивач просив стягнути з відповідача заборгованість по невиплаченій йому заробітній платі у вищевказаному розмірі - 146 644 грн. 31 коп. Крім того, на підставі ст. 117 КЗпП України позивач просив стягнути з відповідача середній заробіток за час затримки розрахунку у розмірі 332 287 грн. 14 коп. (1 463 грн. 82 коп. середньоденний заробіток х 227 днів затримки розрахунку = 332 287 грн. 14 коп.). Таким чином, позивач просив стягнути з відповідача заборгованість по заробітній платі за період з квітня 2020 року по 30.09.2021 року в розмірі 146 644 грн. 31 коп. та середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 30.09.2020 року по 20.08.2021 року в розмірі 332 287 грн. 14 коп. Рішенням Святошинського районного суду міста Києва від 21 червня 2022 року позов ОСОБА_1 задоволено частково. Стягнуто з ТОВ «АВІАКОМПАНІЯ «ДЖОНІКА» на користь ОСОБА_1 заборгованість по заробітній платі у розмірі 113 048 грн. 66 коп. та середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 213 404 грн. 97 коп. з відрахуванням при виплаті податків та обов`язкових платежів, передбачених законодавством України. В іншій частині позову відмовлено. Стягнуто з ТОВ «АВІАКОМПАНІЯ «ДЖОНІКА» на користь держави судовий збір у розмірі 3 264 грн. 54 коп. Додатковим рішенням Святошинського районного суду міста Києва від 01 липня 2022 рокустягнуто з ТОВ «АВІАКОМПАНІЯ «ДЖОНІКА» на користь ОСОБА_1 витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 3 000 грн. Не погоджуючись з рішенням та додатковим рішенням суду, відповідач ТОВ «АВІАКОМПАНІЯ «ДЖОНІКА» через представника - адвоката Ковальчук А.С. подав на рішення та додаткове рішення апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просив скасувати рішення Святошинського районного суду міста Києва від 21 червня 2022 року у частині стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 213 404,97 грн. з відрахуванням при виплаті податків та обов`язкових платежів, передбачених законодавством України, та додаткове рішення Святошинського районного суду міста Києва від 01 липня 2022 року і ухвалити нове рішення, яким відмовити у повному обсязі у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення з Товариства з обмеженою відповідальністю «АВІАКОМПАНІЯ «ДЖОНІКА» середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні та витрат на професійну правничу допомогу. Крім цього, представник відповідача просив стягнути з ОСОБА_1 на користь ТОВ «АВІАКОМПАНІЯ «ДЖОНІКА» понесені по справі судові витрати. Обгрунтовуючи скаргу в частині оскарження рішення суду від 21 червня 2022 року, відповідач посилався на те, що судом першої інстанції хибно та необґрунтовано відхилені доводи відповідача про наявність спору щодо розміру сум, що підлягали виплаті працівнику при звільненні. У відповідності до ч. 2 ст. 116 КЗпП України у разі спору про розмір сум, нарахованих працівникові при звільненні, роботодавець у будь-якому разі повинен у визначений цією статтею строк виплатити не оспорювану ним суму. З позовної заяви вбачається, що позивач завищив розмір заборгованості по заробітній платі на майже 33 000,00 грн., тому під час подання позовної заяви та розгляду справи у суді першої інстанції між позивачем та відповідачем існував спір щодо розміру сум, що підлягали до виплати при звільненні позивача. Оскільки позовні вимоги ОСОБА_1 щодо стягнення заборгованості із заробітної плати були задоволені частково, у зв`язку з існуванням спору про розмір сум, що підлягали виплаті при звільненні, та враховуючи те, що тільки після пред`явлення вимоги про розрахунок, зробленої у заяві від 09.07.2021 року, що отримана відповідачем 14.07.2021 року, настав (розпочався) строк для виплати сум, що передбачені при звільненні, тому судом першої інстанції неправомірно стягнуто середній заробіток за час затримки розрахунку. Крім того, апелянт у скарзі зазначає, що позивач звернувся до суду майже через рік після звільнення, що вказує на пропуск ним строку позовної давності щодо вимоги про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку. В обґрунтування вимог скарги в частині оскарження додаткового рішення Святошинського районного суду міста Києва від 01 липня 2022 року відповідач зазначив, що оскаржуваним додатковим рішенням суд першої інстанції стягнув з відповідача на користь позивача витрати на правову допомогу у розмірі 3 000,00 грн. Водночас, судом не було застосовано п. 3 ч. 2 ст. 141 ЦПК України, а саме: інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються, зокрема, у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Судом першої інстанції було зменшено розмір витрат на правову допомогу у зв`язку із поданням відповідачем клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката внаслідок неспівмірності, проте не враховано вимоги п. 3 ч. 2 ст. 141 ЦПК України про розподіл судових витрат пропорційно розміру задоволених позовних вимог. В судове засідання учасники процесу, які повідомлялись про час та місце розгляду справи, не з`явились; колегія суддів вважає за можливе розглянути справу за їхньої відсутності за наявними матеріалами справи. Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку про часткове задоволення скарги, виходячи з наступного. Відповідно до ч.ч.1, 2, 5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обгрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Згідно вимог ч.1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції перевіряє справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Рішення Святошинського районного суду міста Києва від 21 червня 2022 року оскаржено відповідачем лише в частині стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, тому апеляційний суд перевіряє законність та обґрунтованість рішення лише в цій частині. Судом першої інстанції встановлено та з матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_1 із 17.10.2018 року по 30.09.2020 року працював на посаді заступника генерального директора з якості в ТОВ «АВІАКОМПАНІЯ «ДЖОНІКА» (а.с.9-13). Наказом від 30.09.2020 року № 49-к ОСОБА_1 звільнено із займаної посади за угодою сторін відповідно до п. 1 ст. 36 КЗпП України. Згідно довідки від 21.01.2022 року відповідач мав перед позивачем заборгованість по заробітній платі за період з квітня 2020 року по вересень 2020 року в розмірі 113 048 грн. 66 коп. (а.с.60), яка на законних підставах була стягнута судом з відповідача на користь позивача. Рішення суду в частині стягнення з відповідача на користь позивача заборгованості по заробітній платі не є предметом апеляційного оскарження, відтак його законність та обґрунтованість у цій частині апеляційним судом не перевіряється. Щодо висновків суду в частині стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку за час затримки розрахунку, колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне. Основним Законом України статтею 43 Конституції України передбачено право кожної людини на труд, що включає можливість заробляти собі на життя працею. Зазначеному праву людини, яка належним чином виконує свої трудові обов`язки, в рівній мірі кореспондується обов`язок працедавця своєчасно та належним чином оплачувати працю працівника і своєчасно виплачувати йому заробітну плату. Статтею 94 КЗпП України передбачено, що заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу. Згідно із ст. 97 КЗпП України власник або уповноважений ним орган чи фізична особа не має права в односторонньому порядку приймати рішення з питань оплати праці, що погіршують умови, встановлені законодавством, угодами, колективними договорами. Відповідно до ст. 21 Закону України «Про оплату праці» працівник має право на оплату своєї праці відповідно до актів законодавства і колективного договору на підставі укладеного трудового договору. Згідно ст. 22 цього Закону суб`єкти організації оплати праці не мають права в односторонньому порядку приймати рішення з питань оплати праці, що погіршують умови, встановлені законодавством, угодами і колективними договорами. Згідно з частиною першою ст. 115 КЗпП України заробітна плата виплачується працівникам регулярно в робочі дні у строки, встановлені колективним договором або нормативним актом роботодавця, погодженим з виборним органом первинної профспілкової організації чи іншим уповноваженим на представництво трудовим колективом органом (а в разі відсутності таких органів - представниками, обраними і уповноваженими трудовим колективом), але не рідше двох разів на місяць через проміжок часу, що не перевищує шістнадцяти календарних днів, та не пізніше семи днів після закінчення періоду, за який здійснюється виплата. Відповідно до частини першої ст. 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. В разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у статті 116 КЗпП України, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника (стаття 117 КЗпП України). Відповідно до ст. 47 КЗпП України роботодавець зобов`язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені в статті 116 Кодексу, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Аналіз зазначених норм свідчить про те, що всі суми (заробітна плата, вихідна допомога, компенсація за невикористану відпустку, оплата за час тимчасової непрацездатності тощо), належні до сплати працівникові, мають бути виплачені у день звільнення цього працівника. Закон прямо покладає на підприємство, установу, організацію обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать; при невиконанні такого обов`язку з вини власника або уповноваженого ним органу наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність. Відповідно до ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном; ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини (зокрема, наприклад, справа «Суханов та Ільченко проти України» заяви № 68385/10 та 71378/10, а також справа «Принц Ліхтенштейну Ганс-Адам II проти Німеччини», заява N9 42527/98 тощо) «майно» може являти собою «існуюче майно» або засоби, включаючи «право вимоги» відповідно до якого заявник може стверджувати, що він має принаймні «законне сподівання»/«правомірне очікування» (legitimate expectation) стосовно ефективного здійснення права власності. Європейський Суд неодноразово вказував, що володінням, на яке поширюються гарантії ст. 1 Протоколу №1 є також майнові інтереси, вимоги майнового характеру, соціальні виплати, щодо яких особа має правомірне очікування, що такі вимоги будуть задоволені. Таким чином, з огляду на те, що право людини на заробітну плату гарантоване Конституцією України, нормами Кодексу Законів України про працю, Закону України «Про оплату праці», а позивач ОСОБА_1 перебував у трудових відносинах з відповідачем до 30 вересня 2020 року, однак при звільненні не отримав всі належні йому суми, апеляційний суд вважає, що майнові вимоги позивача щодо отримання належних йому від відповідача коштів відповідають критеріям правомірних очікувань в розумінні практики Європейського Суду. Отже, установивши під час розгляду справи про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, що працівнику не були виплачені належні йому від підприємства, установи, організації суми в день звільнення, а якщо він у цей день не був на роботі, - наступного дня після пред`явлення ним роботодавцеві вимог про розрахунок, суд на підставі ст. 117 КЗпП України стягує на користь працівника середній заробіток за весь період затримки розрахунку, а у разі непроведення його до розгляду справи - по день постановлення рішення, якщо роботодавець не доведе відсутності в цьому своєї вини. У разі непроведення розрахунку у зв`язку з виникненням спору про розмір належних до виплати сум, вимоги про відповідальність за затримку розрахунку підлягають задоволенню в повному обсязі, якщо спір вирішено на користь позивача або такого висновку дійде суд, що розглядає справу. У разі часткового задоволення позову працівника суд визначає розмір відшкодування за час затримки розрахунку з урахуванням спірної суми, на яку той мав право, частки, яку вона становила в заявлених вимогах, істотності цієї частки порівняно із середнім заробітком та інших конкретних обставин справи. Враховуючи ту обставину, що відповідачем позивачу не були виплачені належні йому при звільненні грошові суми, факт чого відповідачем не заперечувався, законним та обґрунтованим є висновок суду про наявність підстав для стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, починаючи з 30 вересня 2020 року по 20 серпня 2021 року. Розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку судом обчислений на підставі Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року за № 100, та відповідачем у встановлений законом спосіб не спростований. Разом з тим, погоджуючись із наявністю підстав для стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні, колегія суддів не погоджується з розміром цієї суми, виходячи з наступного. Так, відповідно до постанови від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц (провадження № 14-623цс18) Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку Верховного Суду України, сформульованого у постанові від 27 квітня 2016 року у справі за провадженням № 6-113цс16, і зазначила, що, зменшуючи розмір відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, необхідно враховувати: - розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором; - період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; - ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника; - інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні. Отже, з урахуванням того, що позивач звернувся до суду з цим позовом майже через рік після звільнення з роботи без наведення поважних причин для цього та беручи до уваги визначені Великою Палатою Верховного Суду критерії, колегія апеляційного суду дійшла висновку про зменшення розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні з 213 404 грн. 97 коп. до 113 048 грн. 66 коп. Доводи апеляційної скарги про необхідність відмови у задоволенні вимоги позивача про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку з підстав пропуску позивачем позовної давності, апеляційним судом відхиляються, виходячи з наступного. Структура заробітної плати визначена статтею 2 Закону України «Про оплату праці», за змістом якої заробітна плата складається з основної та додаткової заробітної плати, а також з інших заохочувальних та компенсаційних виплат. Основна заробітна плата - це винагорода за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (норми часу, виробітку, обслуговування, посадові обов`язки), яка встановлюється у вигляді тарифних ставок (окладів) і відрядних розцінок для робітників та посадових окладів для службовців. Додаткова заробітна плата - це винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці, яка включає доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством; премії, пов`язані з виконанням виробничих завдань і функцій. Інші заохочувальні та компенсаційні виплати, до яких належать виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, виплати в рамках грантів, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми. Крім того, на підставі статті 2 Закону України «Про оплату праці» структуру заробітної плати можна визначити, беручи до уваги положення Інструкції зі статистики заробітної плати, затвердженої наказом Державного комітету статистики України від 13 січня 2004 року № 5 та зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 27 січня 2004 року за № 114/8713 (далі - Інструкція № 114/8713), розробленої відповідно до Закону України від 17 вересня 1992 року N 2614-ХІІ «Про державну статистику» та Закону України «Про оплату праці» з урахуванням міжнародних рекомендацій у системі статистики оплати праці й стандартів Системи національних рахунків (за змістом преамбули цієї Інструкції). Відповідно до пункту 1.3 Інструкції № 114/8713 для оцінки розміру заробітної плати найманих працівників застосовується показник фонду оплати праці. До фонду оплати праці включаються нарахування найманим працівникам у грошовій та натуральній формі (оцінені в грошовому вираженні) за відпрацьований та невідпрацьований час, який підлягає оплаті, або за виконану роботу незалежно від джерела фінансування цих виплат. Фонд оплати праці складається з: фонду основної заробітної плати; фонду додаткової заробітної плати; інших заохочувальних та компенсаційних виплат. При цьому, інші виплати, що не належать до фонду оплати праці, встановлені в розділі 3 Інструкції № 114/8713, згідно з пунктом 3.9 якого до них відносяться суми, нараховані працівникам за час затримки розрахунку при звільненні. З наведених норм чинного законодавства вбачається, що середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за своєю правовою природою не є основною чи додатковою заробітною платою, а також не є заохочувальною чи компенсаційною виплатою (зокрема, компенсацією працівникам втрати частини заробітної плати у зв`язку з порушенням термінів її виплати) у розумінні статті 2 Закону України «Про оплату праці», тобто середній заробіток за час затримки розрахунку не входить до структури заробітної плати. Дана позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду України у справі №910/4518/16 від 30 січня 2019 року. Крім того, суд касаційної інстанції звернув увагу на те, що розміщення норм статей 116, 117 Кодексу законів про працю України в розділі VII «Оплата праці» є логічно вмотивованим, оскільки ними встановлено відповідальність роботодавців за затримку виплат коштів винагороди за виконану працівниками роботу, які повинні бути виплачені при їх звільненні. Проте таке розташування вказаних норм права не свідчить про належність середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні до структури заробітної плати (Аналогічні висновки містяться у постановах Верховного Суду України у справах: №420/5793/18 від 09.08.2019 р., №420/2934/19 від 11.02.2020 р.). Статтею 233 КЗпП України передбачено, що працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки. Відповідно до ст. 117 КЗпП України спеціальний вид відповідальності роботодавця, який нараховується у розмірі середнього заробітку підлягає стягненню за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Однак, період відповідальності, як спосіб отримання винагороди має бути обмежений визначеними строками. Невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належить йому від власника, є триваючим правопорушенням, отже працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог лише на момент припинення такого порушення, яким є день остаточного розрахунку. До вимоги позивача про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України застосовується тримісячний строк звернення до суду, визначений частиною першою статті 233 КЗпП України, перебіг якого розпочинається з дня, коли звільнений працівник дізнався або повинен був дізнатися про те, що власник або уповноважений ним орган, з вини якого сталася затримка виплат всіх належних при звільненні сум, фактично розрахувався з ним. З матеріалів справи вбачається, що фактичного розрахунку з позивачем на час розгляду справи проведено не було, відтак перебіг позовної давності за вимогою ОСОБА_1 про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не розпочався, у зв`язку із чим доводи апеляційної скарги відповідача про її пропуск є необґрунтованими. Інші доводи апеляційної скарги не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки суду першої інстанції, обґрунтовано викладені у мотивувальній частині рішення, та зводяться до переоцінки доказів і незгоди відповідача з висновками суду щодо їх оцінки. Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржене судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення за наслідками розгляду даної категорії справ. Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення. Згідно п. 4 ч. 1 ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Оскільки суд першої інстанції, дійшовши обґрунтованого висновку про наявність підстав для задоволення вимоги ОСОБА_1 про стягнення на його користь з відповідача середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, допустив помилку при визначенні розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку, не врахувавши усіх критеріїв, що впливають на визначення розміру даної виплати, колегія суддів вважає за необхідне цю помилку суду виправити шляхом зміни рішення у відповідній частині, а саме, шляхом зменшення розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні з 213 404 грн. 97 коп. до 113 048 грн. 66 коп. Рішення суду в іншій частині підлягає залишенню без змін, як таке, що ухвалене з додержанням норм матеріального та процесуального права. Щодо доводів апеляційної скарги відповідача на додаткове рішення суду від 01 липня 2022 року, колегія суддів вважає їх необґрунтованими, виходячи з наступного. Згідно зі статтею 15 ЦПК України учасники справи мають право користуватися правничою допомогою. Представництво у суді як вид правничої допомоги здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом. Безоплатна правнича допомога надається в порядку, встановленому законом, що регулює надання безоплатної правничої допомоги. Однією з основних засад (принципів) цивільного судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення (пункт 12 частини третьої статті 2 ЦПК України). Згідно з вимогами ч.1 ст. 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. Відповідно до п. 1 ч. 3 ст. 133 ЦПК України до витрат, пов`язаних з розглядом справи, в тому числі належать витрати на професійну правничу допомогу. Згідно з положеннями ст. 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Згідно ч.8 ст.141 ЦПК України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду. Витрати на правову допомогу мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат, є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат. Таким чином, якщо стороною буде документально доведено, що нею понесено витрати на правову допомогу, а саме: надано договір на правову допомогу, акт приймання-передачі наданих послуг, платіжні документи про оплату таких послуг, розрахунок таких витрат, то у суду відсутні підстави для відмови у стягненні таких витрат стороні, на користь якої ухвалено судове рішення. Такої ж думки дотримується Верховний суд у постановах від 13 червня 2018 року по справі № 757/47925/15-ц та від 19 вересня 2018 року по справі № 361/6253/16-ц. З матеріалів справи вбачається, що 16.08.2021 року між позивачем ОСОБА_1 та адвокатом Бондарем А.В. було укладено Договір про надання правової допомоги № 39/21 (а.с.17-20). Відповідно до змісту позовної заяви, адвокатом було надано позивачу такі послуги: 1) консультування з приводу перспективності розгляду справи в суді (тривалість 3 год.; вартість - 3 000 грн.); 2) підготовка та подання позовної заяви до суду (тривалість - 3 год.; вартість - 3 000 грн.). Сума у розмірі 6 000 грн. була перерахована позивачем на користь адвоката Бондара А.В., що підтверджується копією прибуткового касового ордеру №1/21 (а.с.21). Зі змісту додаткового рішення вбачається, що судом при визначенні розміру витрат на правничу допомогу, які підлягають стягненню з відповідача на користь позивача, було враховано принципи співмірності та розумності судових витрат, їх виправданість та неминучість, виходячи з предмету позову, обсягу виконаної роботи представником позивача з метою підготовки справи до судового розгляду та часу, необхідного для підготовки такого обсягу позовної заяви, а також враховано пропорційність розміру витрат задоволеним позовним вимогам. Отже, доводи апеляційної скарги про стягнення судом витрат на правничу допомогу без врахування принципу їх стягнення пропорційно задоволеним позовним вимогам спростовуються змістом додаткового рішення та є необґрунтованими. Інших доводів, які б спростували законність та обґрунтованість ухваленого судом першої інстанції додаткового рішення, апеляційна скарга відповідача не містить, відтак додаткове рішення суду згідно вимог ст. 375 ЦПК України підлягає залишенню без змін як таке, що ухвалене з додержанням норм матеріального і процесуального права. Таким чином, зважаючи на те, що апеляційна скарга ТОВ «АВІАКОМПАНІЯ «ДЖОНІКА» підлягає частковому задоволенню (в частині зменшення розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку), апеляційний суд на підставі положень ст. 141 ЦПК України вважає за необхідне стягнути на користь ТОВ «АВІАКОМПАНІЯ «ДЖОНІКА» сплачений відповідачем за подачу апеляційної скарги судовий збір у розмірі 2 301 грн. 55 коп., пропорційно до задоволених вимог скарги. В зв`язку із тим, що ціна позову в даній справі не перевищує двохсот п`ятдесяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, в силу вимог п. 2 ч. 3 ст. 389 ЦПК України ухвалене по ній апеляційним судом судове рішення не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п.п. а) - г) п. 2 ч. 3 ст. 389 ЦПК України. Керуючись ст.ст. 367, 374, 376, 382, 384 ЦПК України, Київський апеляційний суд в складі колегії суддів П О С Т А Н О В И В : Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «АВІАКОМПАНІЯ ДЖОНІКА» - задовольнити частково. Рішення Святошинського районного суду міста Києва від 21 червня 2022 року змінити в частині розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, стягнутого з Товариства з обмеженою відповідальністю «АВІАКОМПАНІЯ «ДЖОНІКА» на користь ОСОБА_1 , зменшивши цей розмір з 213 404 грн. 97 коп. до 113 048 грн. 66 коп. В іншій частині рішення Святошинського районного суду міста Києва від 21 червня 2022 року -залишити без змін. Додаткове рішення Святошинського районного суду міста Києва від 01 липня 2022 року -залишити без змін. Стягнути з ОСОБА_1 на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «АВІАКОМПАНІЯ «ДЖОНІКА»судовий збір за подачу апеляційної скарги на суму 2 301 грн. 55 коп. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та оскарженню в касаційному порядку не підлягає. Головуючий: Судді: