Постанова 4824 № 758/2852/18

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Справа № 758/2852/18 Головуючий у суді І інстанції Войтенко Т.В. Провадження № 22-ц/824/3208/2022 Доповідач у суді ІІ інстанції Ігнатченко Н.В. П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 1 грудня 2022 року м. Київ Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого - Ігнатченко Н.В., суддів: Мережко М.В., Савченка С.І., за участю секретаря судового засідання - Череп Я.А., розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Київського апеляційного суду у порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на заочне рішення Подільського районного суду міста Києва від 20 листопада 2018 року у справі за позовом публічного акціонерного товариства «Київенерго», правонаступником якого є комунальне підприємство виконавчого органу Київради (Київської міської державної адміністрації) «Київтеплоенерго», до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за надані послуги з центрального опалення, в с т а н о в и в: У березні 2018 публічне акціонерне товариство «Київенерго» (далі - ПАТ «Київенерго») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 , в якому просило стягнути з відповідача на його користь заборгованість за надані послуги з центрального опалення у розмірі 24 160,12 грн, 3 % річних та інфляційну складову боргу у загальному розмірі 7 530,92 грн і витрати по сплаті судового збору у розмірі 1 762,00 грн. На обґрунтування позовних вимог зазначено, що ОСОБА_1 мешкає за адресою: АДРЕСА_1 , та є споживачем послуг з централізованого опалення, які надаються ПАТ «Київенерго», однак він не оплачував спожиті з листопада 2014 року комунальні послуги, в результаті чого утворилася заборгованість, розмір якої станом на 1 листопада 2017 року складає 24 160,12 грн і погашення якої він не здійснив на письмову вимогу позивача. Оскільки відносини між сторонами є грошовим зобов`язанням, то відповідач має сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції та 3 % річних від простроченої суми, загальний розмір яких за розрахунками позивача за період з грудня 2014 року по листопад 2017 року складає 7 530,92 грн. Заочним рішенням Подільського районного суду м. Києва від 20 листопада 2018 року позов задоволено. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Київенерго» 24 160,12 грн заборгованості за надані послуги з центрального опалення та 7 530,92 грн інфляційних нарахувань і 3% річних, а всього стягнуто 31 691,04 грн. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Київенерго» 1 762,00 грн судового збору. Ухвалюючи зазначене рішення, суд першої інстанції виходив з того, що відповідач як мешканець квартири не здійснював оплату наданих позивачем та спожитих ним комунальних послуг відповідно до вимог закону, а відсутність письмово оформленого договору між сторонами про надання послуг з централізованого опалення та постачання гарячої водине позбавляє відповідачаобов`язку оплачувати надані йому послуги, тому наявні підстави для стягнення з нього на користь позивача заявленої суми заборгованості з урахуванням індексу інфляції та 3 % річних за прострочення виконання грошового зобов`язання. Ухвалою Подільського районного суду м. Києва від 11 червня 2019 року за заявою комунального підприємства виконавчого органу Київради (Київської міської державної адміністрації) «Київтеплоенерго» (далі - КП «Київтеплоенерго») замінено стягувача ПАТ «Київенерго» його правонаступником - КП «Київтеплоенерго» у справі (виконавчому листі) № 758/2852/18. Ухвалою Подільського районного суду м. Києва від 30 листопада 2021 року заяву ОСОБА_1 про перегляд заочного рішення у справі № 758/2852/18 залишено без задоволення. Зазначена ухвала суду першої інстанції мотивована тим, що судові повістки відповідачу, який не значиться зареєстрованим по м. Києву, були надіслані за адресою його проживання, що також зазначена у його заяві про перегляд заочного рішення, але обидві повістки повернуті поштовим відділенням з відміткою про повернення у зв`язку із закінченням строку зберігання, тому відповідач сам не отримував судові повітки, а суд повідомляв його про час та місце розгляду справи в установленому законом порядку. Таким чином відповідач був належним чином повідомленим про судові засідання у справі, призначені на 15 травня 2018 року, 8 жовтня 2018 року та 20 листопада 2018 року, а посилання сторони відповідача не відповідають матеріалам справи. Крім того, як на підставу, що має істотне значення для вирішення спору, відповідач заявляє про неправильне проведення розрахунку стягнутої суми боргу, зокрема, з урахуванням відсутності централізованого опалення та строку позовної давності, але місцевий суд вказав, що перевірка правильності розміру стягнутої суми (сума, період, тарифи тощо) є прерогативою саме апеляційного суду, оскільки дані обставини підлягають перевірці при вирішенні питання про законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції, що є повноваженнями апеляційного суду. Не погоджуючись із заочним рішенням суду, відповідач через представника - адвоката Почерняк І.С. подав апеляційну скаргу, в якій просить його скасувати з мотивів неповного з`ясування судом першої інстанції обставин, що мають значення для справи, невідповідності висновків, викладених в рішенні суду, обставинам справи, неправильного застосування норм матеріального і порушення норм процесуального права, та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити у повному обсязі. Аргументи апеляційної скарги зводяться до того, що розгляд даної справи відбувся в суді першої інстанції з порушенням принципу змагальності учасників процесу та їх рівності перед судом, адже відповідача не було допущено до правосуддя та фактично усунуто від розгляду справи через його неналежне повідомлення, з огляду на що він був позбавлений можливості надати суду свої пояснення, докази на спростування заявлених вимог, а також подати заяву про застосування наслідків пропуску позивачем строків позовної давності. Саме до повноважень суду першої інстанції при перегляді заочного рішення відноситься перевірка поважності причин неявки в судове засідання відповідача, так і те, що наявні докази, на які він посилається, мають істотне значення для правильного вирішення справи, однак суд фактично самоусунувся від вивчення доводів і заперечень відповідача із посиланням на надані ним докази. ОСОБА_1 не є споживачем комунальної послуги з централізованого опалення і не повинен нести обов`язок щодо сплати їх вартості, оскільки на підставі договору купівлі-продажу від 2 червня 2005 року набув у власність квартиру АДРЕСА_2 , в якій було відсутнє опалення з огляду на те, що попередніми власниками здійснено дії щодо відключення від системи централізованого опалення в ході здійснення перепланування квартири та в ній встановлено газовий котел, яким і опалюється житлове приміщення. Позивачем не надавалися будь-які рахунки відповідачу на оплату такого виду послуги, як централізоване опалення і за період із 2005 року по 2014 рік плата за послуги і заборгованість взагалі не нараховувалася. Окрім вищенаведеного, навіть якщо припустити наявність підстав для нарахування вказаних сум в якості боргу, відповідач заявляє про необхідність застосування строків позовної давності до частини позовних вимог та про неправильність наданих позивачем розрахунків заборгованості, наводячи контррозрахунки боргу, 3 % річних та інфляційних втрат в межах пред`явлених вимог і трирічного строку позовної давності. Відзив позивача на апеляційну скаргу до суду апеляційної інстанції не надійшов, хоча копію ухвали про відкриття апеляційного провадження разом з апеляційною скаргою та доданими до неї матеріалами він отримав засобами поштового зв`язку, про що свідчить рекомендоване повідомлення про вручення поштового відправлення. Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, пояснення учасника справи, що з`явився в судове засідання, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід частково задовольнити з таких підстав. За правилом частини першої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Відповідно до вимог статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Таким вимогам закону ухвалене у справі заочне рішення суду не відповідає. Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_1 мешкає за адресою: АДРЕСА_1 , та є споживачем послуг з централізованого опалення та постачання гарячої води, які надаються ПАТ «Київенерго» відповідно до Закону України № 1198-VІІ від 10 квітня 2014 року «Про внесення змін до деяких законів України щодо удосконалення розрахунків за енергоносії» із 1 липня 2014 року. Про факт надання ПАТ «Київенерго» послуг з централізованого опалення у житловий будинок, в якому проживає відповідач, також свідчать корінці з нарядів. На виконання вимог частини сьомої статті 26 Закону України «Про житлово-комунальні послуги», ПАТ «Київенерго» було підготовлено та опубліковано 31 липня 2014 року на його офіційному сайті, а також в газеті «Хрещатик» від 6 серпня 2014 року договори про надання послуг з централізованого опалення та постачання гарячої води населенню, розроблені для фізичних осіб, що є власниками/квартиронаймачами у багатоквартирному житловому будинку. Ці договори були складені на підставі типового договору, затвердженого постановою Кабінету міністрів України від 21 липня 2005 року № 630 та є договорами приєднання. З розрахунків заборгованості за центральне опалення по особовому рахунку ОСОБА_1 № НОМЕР_1 вбачається, що за період надання вказаних комунальних послуг з листопада 2014 року по листопад 2017 року у відповідача перед позивачем утворилась заборгованість, розмір якої становить 31 691,04 грн, з яких: 24 160,12 грн - основана сума боргу; 1 172,20 грн - 3 % річних; 6 358,71 грн - інфляційна складова боргу. 16 березня 2017 року ПАТ «Київенерго» надсилало на адресу відповідача письмову вимогу № 36/33-В1703 щодо сплати заборгованості, яка залишилася без відповідного реагування. Проводячи заочний розгляд справи, суд першої інстанції зазначив, що відповідач, який про розгляд справи повідомлявся за адресою місця проживання, зареєстрованою у встановленому законом порядку, у судове засідання не з`явився, заяв про розгляд справи за його відсутності, про причини неявки, відзив на позовну заяву від нього не надходили, тому зважаючи на відсутність заперечень позивача проти вирішення справи за його відсутності, наявна можливість розгляду справи у відсутності відповідача, який вважається належним чином повідомленим про розгляд справи, та ухвалення заочного рішення на підставі наявних у справі доказів. Проте колегія суддів не може в повній мірі погодитися з такими висновками суду з огляду на наступне. Згідно зі статтею 129 Конституції України однією з основних засад судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, а також гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами, а відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод таке конституційне право повинно бути забезпечене судовими процедурами, які повинні бути справедливими. Положення цього конституційного принципу закріплені у статтях 12, 13 ЦПК України, якими встановлено, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Рівність сторін передбачає, що кожній стороні має бути надана можливість представляти справу та докази в умовах, що не є суттєво гіршими за умови опонента. Повідомлення про судове засідання відноситься до елементу змагальності сторін та є обов`язком суду. За правилом частини першої статті 8 ЦПК України ніхто не може бути позбавлений права на інформацію про дату, час і місце розгляду своєї справи або обмежений у праві отримання в суді усної або письмової інформації про результати розгляду його судової справи. За змістом пункту 2 частини першої статті 43 ЦПК України учасники справи мають право брати участь у судових засіданнях. Порядок повідомлення учасників справи про дату, час і місце розгляду справи встановлений статями 128 - 130 ЦПК України, про належне повідомлення особи про дату, час і місце судового засідання може свідчити розписка. За змістом частини другої статті 211, частини другої статті 223 ЦПК України, про місце, дату і час судового засідання суд повідомляє учасників справи. Неявка в судове засідання учасника справи, щодо якого відсутні відомості про вручення йому повідомлення про дату, час і місце судового засідання, перешкоджає розгляду справи. Неповідомлення судом учасників процесу про дату, час і місце судового засідання є порушенням статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, частиною першою якої передбачено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру. У рішеннях від 27 червня 2017 року у справі «Лазаренко та інші проти України» і від 3 жовтня 2017 року у справі «Віктор Назаренко проти України» Європейський суд з прав людини зазначив, що національне законодавство містить спеціальні норми щодо забезпечення інформування сторін про ключові процесуальні дії і дотримання, таким чином, принципу рівності сторін, та зберігання відповідної інформації. Відповідні норми вимагають, щоб у випадку надсилання судових документів поштою вони надсилались рекомендованою кореспонденцією. Більше того, особа, яка вручає документ, має повернути до суду розписку про одержання, а національне законодавство чітко вимагає, щоб таку розписку було долучено до матеріалів справи. Частиною четвертою статті 223 ЦПК України передбачено, що у разі повторної неявки в судове засідання відповідача, повідомленого належним чином, суд вирішує справу на підставі наявних у ній даних чи доказів (постановляє заочне рішення). Згідно із частиною першою статті 280 ЦПК України суд може ухвалити заочне рішення на підставі наявних у справі доказів за одночасного існування таких умов: 1) відповідач належним чином повідомлений про дату, час і місце судового засідання; 2) відповідач не з`явився в судове засідання без поважних причин або без повідомлення причин; 3) відповідач не подав відзив; 4) позивач не заперечує проти такого вирішення справи. З матеріалів справи вбачається, що у справі було проведено три судових засідання у порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням (викликом) сторін, а саме: 15 травня 2018 року, 8 жовтня 2018 року та 20 листопада 2018 року, про які ОСОБА_1 не повідомлявся судом першої інстанції належним чином та в яких був відсутній як особисто так і через уповноваженого представника. Колегія суддів звертає увагу на те, що наявні у матеріалах справи судові повістки про виклик відповідача до суду не можуть вважатися належним повідомленням учасника справи про дату, час і місце розгляду справи, оскільки це не відповідає вимогам частини першої статті 130 ЦПК України, якою передбачено, що судові повістки, адресовані фізичним особам, вручаються їм під розписку. Відомості про повернення до суду першої інстанції повісток про виклик відповідача до суду на 15 травня 2018 року та 8 жовтня 2018 року з вказівкою причини повернення «за закінченням встановленого строку зберігання» не свідчить про виконання судом обов`язку із належного повідомлення вказаного учасника справи про дату та час її судового розгляду. Більше того, доказів того, що судова повістка про виклик в судове засідання, призначене на 20 листопада 2018 року, в якому було ухвалено заочне рішення, направлялася стороні відповідача матеріали справи взагалі не містять. Приписи ЦПК України не дозволяють дійти висновку, що повернення повісток про виклик до суду без зазначення конкретної причини повернення є доказом належного інформування відповідача про час і місце розгляду справи, оскільки таке повернення повістки про виклик до суду не свідчить про відмову сторони від одержання повістки чи про її відсутність за адресою, повідомленою суду. Повернення повістки про виклик до суду з вказівкою причини повернення «за закінченням терміну зберігання» не свідчить про відмову сторони від одержання повістки чи про її незнаходження за адресою, повідомленою суду. Схожого правового висновку дійшли Велика Палата Верховного Суду в постанові від 12 грудня 2018 року у справі № 752/11896/17 та Верховний Суд в постанові від 17 жовтня 2019 року у справі №130/3251/13. З огляду на те, що в матеріалах справи відсутні відомості щодо належного повідомлення ОСОБА_1 про розгляд справи судом першої інстанції, справа вважається розглянутою за відсутності відповідача, належним чином не повідомленого про місце, дату та час судового засідання. Вирішивши спір за відсутності відповідача, суд першої інстанції порушив право останнього знати про час і місце судових засідань (частина перша статті 8 ЦПК України), право брати участь в судових засіданнях (пункт 2 частини першої статті 43 ЦПК України), що є порушенням права на доступ до правосуддя та порушенням статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Отже, доводи представника відповідача про неналежне повідомлення останнього про розгляд справи в Подільському районному суді м. Києва є обґрунтованими та знайшли своє підтвердження. Виходячи з наведеного, у даній справі суд першої інстанції не мав передбачених законом підстав для ухвалення заочного рішення без належного повідомлення відповідача про судові засідання. Внаслідок проведення заочного розгляду справи суд порушив принципи змагальності та рівності сторін, які є елементами права на справедливий судовий розгляд. Цивільне процесуальне законодавство України передбачає можливість перегляду заочного рішення та підстави його скасування. Згідно із частиною першою статті 288 ЦПК України заочне рішення підлягає скасуванню, якщо судом буде встановлено, що відповідач не з`явився в судове засідання та (або) не повідомив про причини неявки, а також не подав відзив на позовну заяву з поважних причин, і докази, на які він посилається, мають істотне значення для правильного вирішення справи. Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення (частина третя статті 267 ЦК України). У заяві, отриманій судом 14 липня 2020 року, про перегляд заочного рішення представник відповідача вказувала, зокрема, що позовні вимоги про стягнення заборгованості за надані послуги з центрального опалення пред`явлені з пропуском загального строку позовної давності, а також, що відповідач не отримував повістки про виклик до суду і не знав про існування судового спору, внаслідок чого не зміг реалізувати свої процесуальні права, в тому числі право подати заяву про застосування позовної давності. Таким чином колегія суддів вважає, що суд першої інстанції, не повідомивши відповідача належним чином про дату, час і місце розгляду справи, фактично позбавив його права на подання заяви про застосування позовної давності до ухвалення судового рішення по суті спору. Вказані порушення суд першої інстанції в іншому складі міг виправити, задовольнивши заяву про перегляд заочного рішення, проте в ухвалі від 30 листопада 2021 року, встановивши причини неявки відповідача у судові засідання неповажними, суд взагалі не дослідив матеріали справи та фактично самоусунувся від вивчення доводів і заперечень відповідача із посиланням на надані докази, лише формально пославшись на те, щовідповідач був належним чином повідомленим про судові засідання у справі шляхом направлення судових повісток за адресою місця проживання, а перевірка правильності розміру стягнутої суми (сума, період, тарифи тощо) є прерогативою саме апеляційного суду. Між тим, дослідження обставин, на які посилалася представник відповідача у заяві про перегляд заочного рішення, мало істотне значення для вирішення спору, оскільки у разі їх підтвердження це було підставою для відмови у задоволенні позову повністю або в частині, в тому числі з підстав, передбачених частиною четвертою статті 267 ЦПК України. При цьому за змістом статей 89, 264 ЦПК України належним чином дослідити подані сторонами докази (у даному випадку - розрахунок та контррозрахунок заборгованості за надані послуги з центрального опалення), перевірити їх, оцінити в сукупності та взаємозв`язку з іншими наявними у справі доказами, а у випадку незгоди з ними повністю чи частково - зазначити правові аргументи на їх спростування і навести у рішенні свій розрахунок - це процесуальний обов`язок суду першої інстанції. Подібний висновок викладений в постанові Верховного Суду від 3 липня 2019 року у справі № 204/2217/16-ц (провадження 61-47244св18). Залишаючи без задоволення заяву сторони відповідача про перегляд заочного рішення з підстав її необґрунтованості, суд не врахував наведені обставини та вимоги процесуального законодавства і фактично не вирішив спір по суті з урахуванням обставин, що мали важливе значення для справи. Місцевий суд не звернув уваги на те, що застосування норм права і оцінка доказів є саме прерогативою суду першої інстанції. У цій категорії справ розмір заборгованості має визначатись відповідно до наданих доказів, вимог закону та умов договору, якщо такий укладався між сторонами. Суд не позбавлений права і зобов`язаний при наявності заборгованості стягнути ту суму, яка є для нього обґрунтованою і доведеною, а не перекладати обов`язок з перевірки правильності заявленої суми стягнення на суд вищої інстанції. Разом із тим, надмірний процесуальний формалізм, який не враховує вимог справедливості, добросовісності й розумності, може спотворити завдання цивільного судочинства, спричинивши прийняття явно несправедливого рішення. Створення рівних можливостей учасникам процесу у доступі до суду та до реалізації і захисту їх прав є частиною гарантій справедливого правосуддя, зокрема принципів рівності та змагальності сторін. Статтею 6 Конвенції закріплено, зокрема, право на справедливий судовий розгляд. При цьому ключовим принципами, які мають скеровувати тлумачення статті 6 Конвенції, є верховенство права, правова певність і належне відправлення правосуддя. Дотримання вимог процесуальної форми (у тому числі й щодо належного повідомлення учасників справи про час та місце судового розгляду) є важливою гарантією їх прав та передумовою ухвалення законного та обґрунтованого рішення. Відповідач, який не був належним чином (згідно з вимогами процесуального закону) повідомлений про дату, час і місце розгляду справи у суді першої інстанції, не мав рівних з позивачем можливостей подання доказів, їх дослідження та доведення перед цим судом їх переконливості, а також не міг нарівні з позивачем довести у суді першої інстанції ті обставини, на які він посилається як на підставу своїх заперечень. Якщо суд першої інстанції, не повідомивши належно відповідача про дату, час і місце розгляду справи, ухвалив у ній заочне рішення, відповідач вправі заявити про застосування позовної давності у заяві про перегляд такого рішення. Якщо суд першої інстанції відмовив у задоволенні цієї заяви, відповідач може заявити про застосування позовної давності в апеляційній скарзі на заочне рішення суду першої інстанції. Відтак, розглядаючи заяву ОСОБА_1 про перегляд заочного рішення суду, суд першої інстанції фактично усунувся від вирішення спору по суті, безпідставно не взявши до уваги його доводи про те, що позовна заява подана з пропуском позовної давності, а також те, що він, будучи неналежно повідомленою про дату, час і місце розгляду справи, був позбавлений можливості повідомити про пропуск позивачем позовної давності у відповідній заяві. Згідно із абзацом 2 частини другої статті 376 ЦПК України порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи(частина друга статті 376 ЦПК України). Відповідно до пункту 3 частини третьої статті 376 ЦПК України порушення норм процесуального права є обов`язковою підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення, якщо справу (питання) розглянуто судом за відсутності будь-якого учасника справи, не повідомленого належним чином про дату, час і місце засідання суду (у разі якщо таке повідомлення є обов`язковим), якщо такий учасник справи обґрунтовує свою апеляційну скаргу такою підставою. У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року у справі № 522/18010/18 (провадження № 61-13667сво21) викладено правовий висновок про те, що обов`язок суду повідомити учасників справи про місце, дату і час судового засідання суд повідомляє є реалізацією однією із основних засад (принципів) цивільного судочинства - відкритості судового процесу. Невиконання (неналежне виконання) судом цього обов`язку призводить до порушення не лише права учасника справи бути повідомленим про місце, дату і час судового засідання, але й основних засад (принципів) цивільного судочинства. Розгляд справи в суді першої інстанції за відсутності учасника справи, якого не було повідомлено про місце, дату і час судового засідання, є обов`язковою та безумовною підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення судом апеляційної інстанції, якщо такий учасник справи обґрунтовує свою апеляційну скаргу такою підставою. Правильним по суті рішення є в тому випадку, коли воно відповідає вимогам законності й обґрунтованості, оскільки порушення останніх має наслідком зміну або скасування оскарженого судового рішення. Оскаржене судове рішення належить залишати без змін за наявності незначних порушень закону, які вже були усунені при розгляді справи, або ж таких, які можуть бути виправлені судом апеляційної інстанції. Правило про те, що «не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань» стосується випадків, коли такі недоліки не призводять до порушення основних засад (принципів) цивільного судочинства. Отже, недотримання районним судом норм процесуального права призвело до порушення права відповідача ОСОБА_1 на справедливий суд, що в силу пункту 3 частини третьої статті 376 ЦПК України є обов`язковою підставою для скасування рішення суду першої інстанції. За таких обставин, оскільки суд першої інстанції не дотримався умов проведення заочного розгляду справи та ухвалив заочне рішення в цій справі з порушенням вимог процесуального права, колегія суддів прийшла до висновку, що оскаржуване рішення суду першої інстанції не може бути залишене в силі та підлягає скасуванню. Вирішуючи позов ПАТ «Київенерго», правонаступником якого є КП «Київтеплоенерго», до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за надані послуги з центрального опалення, колегія суддів вважає, що заявлені позовні вимоги підлягають частковому задоволенню з наступних підстав. Відповідно до частини другої статті 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб. Згідно зі статтею 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна. Власник зобов`язаний утримувати майно, що йому належить, якщо інше не встановлено договором або законом (стаття 322 ЦК України). Обов`язок щодо оплати власниками квартир та споживачами житлово-комунальних послуг, крім вищенаведених положень цивільного законодавства, закріплений також у статті 162 ЖК Української РСР. Тобто, зазначені положення законодавства встановлюють презумпцію обов`язку власника нести усі витрати, пов`язані з утриманням належного йому майна, у тому числі з оплати комунальних та інших наданих йому послуг, поза залежністю від того, чи користується він ними безпосередньо чи ні. До таких витрат належать витрати, пов`язані зі зберіганням майна, його ремонтом, забезпеченням збереження його властивостей тощо. Такий обов`язок власника є похідним від належних йому, як абсолютному володарю, правочинів володіння, користування та розпорядження майном. Невиконання власником свого обов`язку по утриманню своєї власності може створювати небезпеку для третіх осіб. Правовідносини між сторонами регулюються нормами Закону України «Про житлово-комунальні послуги», Правилами надання послуг з централізованого опалення, постачання холодної та гарячої води і водовідведення, які затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 21 липня 2005 року № 630 (далі - Правила). Статтею 1 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» від 24 червня 2004 року (тут і далі в редакції Закону, чинної на час виникнення спірних правовідносин) визначено, що житлово-комунальні послуги - результат господарської діяльності, спрямованої на забезпечення умов проживання та перебування осіб у жилих і нежилих приміщеннях, будинках і спорудах, комплексах будинків і споруд відповідно до нормативів, норм, стандартів, порядків і правил. Згідно із частиною першою статті 13 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» залежно від функціонального призначення житлово-комунальні послуги поділяються, зокрема, на комунальні послуги (централізоване постачання холодної води, централізоване постачання гарячої води, водовідведення (з використанням внутрішньо будинкових систем), газо- та електропостачання, централізоване опалення, а також вивезення побутових відходів тощо). Відповідно до частини сьомої статті 26 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» договір про надання послуг з централізованого опалення, послуг з централізованого постачання холодної та гарячої води, послуг з водовідведення, що укладається виконавцем із споживачем - фізичною особою, яка не є суб`єктом господарювання, є договором приєднання. Статтею 714 ЦК України передбачено, що за договором постачання енергетичними та іншими ресурсами через приєднану мережу одна сторона (постачальник) зобов`язується надавати другій стороні (споживачеві, абонентові) енергетичні та інші ресурси, передбачені договором, а споживач зобов`язується оплачувати вартість прийнятих ресурсів та дотримуватися передбаченого договором режиму її використання, а також забезпечити безпечну експлуатацію енергетичного та іншого обладнання. Відповідно до пункту 8 Правил послуги надаються споживачу згідно з договором, що оформлюється на основі типового договору про надання послуг з централізованого опалення та постачання гарячої води. За змістом статті 634 ЦК України договором приєднання є договір, умови якого встановлені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах, який може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому. Друга сторона не може запропонувати свої умови договору. Згідно частини другої статті 638 ЦК України договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною. Згідно з частиною першою статті 641 ЦК України пропозицію укласти договір (оферту) може зробити кожна із сторін майбутнього договору. Пропозиція укласти договір має містити істотні умови договору і виражати намір особи, яка її зробила, вважати себе зобов`язаною у разі її прийняття. Відповідно до частин першої, другої статті 642 ЦК України відповідь особи, якій адресована пропозиція укласти договір, про її прийняття (акцепт) повинна бути повною і безумовною. Якщо особа, яка одержала пропозицію укласти договір, у межах строку для відповіді вчинила дію відповідно до вказаних у пропозиції умов договору (відвантажила товари, надала послуги, виконала роботи, сплатила відповідну суму грошей тощо), яка засвідчує її бажання укласти договір, ця дія є прийняттям пропозиції, якщо інше не вказано у пропозиції укласти договір або не встановлено законом. Отже, за змістом даних норм відповідь особи про прийняття пропозиції укласти договір - акцепт повинен бути повним і беззастережним. В такому випадку особа, яка зробила пропозицію укласти договір (оферту), у разі беззастережного акцепту цієї пропозиції його адресатом, автоматично стає стороною в договірному зобов`язанні. За загальним правилом мовчання не є акцептом, якщо інше не випливає із закону, звичаю ділового обороту або з колишніх ділових відносин сторін. Мовчання можна вважати акцептом лише тоді, коли це прямо передбачено договором або законом. Зокрема, згідно статті 205 ЦК України правочин може вчинятися усно або в письмовій (електронній) формі. Сторони мають право обирати форму вчинення правочину, якщо інше не встановлено законом. Правочин, для якого законом не встановлена обов`язкова письмова форма, вважається вчиненим, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання відповідних правових наслідків. Водночас за частиною третьої статті 205 ЦК України мовчання, як форма вираження волі сторони до вчинення правочину, може мати місце у випадках, встановлених договором або законом. Закон України «Про житлово-комунальні послуги» покладає на споживача обов`язок укласти договір про надання житлово-комунальних послуг, підготовлений виконавцем на основі типового договору, та оплачувати житлово-комунальні послуги у строки, встановлені договором або законом (пункти 1 і 5 частини третьої статті 20 Закону). Наведені приписи закону свідчать про обов`язковість договору про надання житлово-комунальних послуг для споживача та неможливість останнього відмовитись від укладання договору, а сам договір є укладеним з моменту, коли споживач акцептував пропозицію офертанта повністю та без застережень або у вигляді конклюдентних дій прийняв оферту, або за умови передбачення такого у договорі або законі не висловив заперечень проти договору у формі мовчання. Така правова позиція викладена у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 листопада 2019 року у справі № 646/834/17, де скасовуючи судові рішення про відмову у стягненні боргу за надані комунальні послуги та ухвалюючи нове рішення про задоволення позову, Верховний Суд зазначив, що надавач послуг опублікував в газеті у якості пропозиції (оферти) для підписання споживачами публічний договір про надання комунальних послуг, а тому з огляду на те, що відповідач протягом місяця з дня публікації не направив свою письмову відмову укласти договір, то він вважається таким, що прийняв пропозицію позивача про укладення договору. При цьому Верховний Суд керувався тим, що на фізичних осіб покладено законодавчий обов`язок укласти договір та вносити плату за користування послугами, а тому у випадку відсутності прийняття оферти шляхом погодження на укладання договору про надання послуг або конклюдентних дій, які свідчать про прийняття пропозиції, таке прийняття може бути також у вигляді мовчання. У справі, яка переглядається, встановлено та не заперечувалось представником відповідача, що ПАТ «Київенерго», правонаступником якого є КП «Київтеплоенерго», у якості пропозиції споживачам укласти договір 31 липня 2014 року опублікувало на його офіційному сайті, а також в газеті «Хрещатик» від 6 серпня 2014 року № 111 (4511) повідомлення про публічний договір (оферту) щодо надання послуг з централізованого опалення та постачання гарячої води населенню, розроблений для фізичних осіб, що є власниками/квартиронаймачами у багатоквартирному житловому будинку. Вказаний договір був підготовленийна підставі типового договору, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 21 липня 2005 року № 630 та є договорами приєднання, а отже такий договір може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому. Друга сторона не може запропонувати свої умови договору. ПАТ «Київенерго» було визначено обов`язковим виконавцем послуг з централізованого опалення та гарячого водопостачання для житлових будинків комунальної форми власності згідно Закону України «Про внесення змін до деяких законів України щодо удосконалення розрахунків за енергоносії» з 1 липня 2014 року. Відповідно до частини третьої статті 29 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» процедура погодження умов договору відбувається протягом одного місяця з дня внесення проекту договору однією із сторін. Оскільки протягом місяця з дня опублікування позивачем у засобі масової інформації повідомлення та договору відповідач про свою відмову укласти договір про надання послуг централізованого опалення та постачання гарячої води у письмовому вигляді не направив, він вважається таким, що прийняв пропозицію позивача щодо укладення договору, а відтак можна дійти висновку про наявність договірних відносин між сторонами, в тому числі до 1 листопада 2017 року. При цьому наявність відносин між сторонами, отже і виникнення цивільних прав та обов`язків, підтверджується діями сторін: постачальник надає послуги з централізованого опалення, надсилає споживачу платіжні документи (рахунки) на оплату спожитої енергії, а споживач отримує послуги та має здійснювати оплату виставлених рахунків. При розгляді такої категорії спорів слід також враховувати правовий висновок, викладений у постанові від 20 квітня 2016 року Верховного Суду України при розгляді справи № 6-2951цс15, предметом якої був спір про стягнення боргу за надані комунальні послуги, відповідно до якого, хоча у частині першій статті 19 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» зазначено, що відносини між учасниками відносин у сфері житлово-комунальних послуг здійснюються виключно на договірних засадах, проте відповідно до пункту 1 частини першої статті 20 цього Закону споживач має право, зокрема, одержувати вчасно та відповідної якості житлово-комунальні послуги згідно із законодавством та умовами договору на надання житлово-комунальних послуг. Такому праву прямо відповідає визначений пунктом 5 частини третьої статті 20 вказаного Закону обов`язок споживача оплачувати житлово-комунальні послуги у строки, встановлені договором або законом. Таким чином, згідно із зазначеними нормами закону споживачі зобов`язані оплатити житлово-комунальні послуги, якщо вони фактично користувалися ними. Аналогічний правовий висновок міститься у постанові Великої Палати Верховного Суду від 7 липня 2020 року у справі № 712/8916/17, де Велика Палата погодилася з висновками судів першої й апеляційної інстанцій про те, що у сторін спору є фактичні договірні відносини щодо надання відповідних житлово-комунальних послуг, а відсутність укладеного письмового договору не звільняє відповідача від обов`язку оплати за надані такі послуги та не знайшла підстав для відступу від висновку Верховного Суду України у постанові від 20 квітня 2016 року при розгляді справи № 6-2951цс15 (пункти 19-20). Такі ж висновки викладені у постановах Верховного Суду від 26 вересня 2018 року у справі № 750/12850/16-ц та від 6 листопада 2019 року у справі № 642/2858/16 щодо обов`язковості сплати комунальних послуг незалежно від наявності договору. В силу вимог частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Як свідчать матеріали справи, ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу квартири від 2 червня 2005 року, укладеного із ОСОБА_2 , набув право приватної власності на трикімнатнуквартиру АДРЕСА_2 , загальною площею 96,70 кв. м. 2 червня 2005 року продавець та відповідач підписали акт здачі-прийняття квартири, в якому, зокрема, визначили, що у квартирі відсутнє повністю центральне опалення, встановлено газове обладнання, а саме котел «Будерус» та лічильник газу. Відповідно до частини першої статті 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Змоменту переходу права власності на квартиру попередній власник втрачає права і обов`язки власника об`єкта нерухомості, крім тих, що нерозривно пов'язані з ним, а новий власник набуває прав і обов`язків власника такого майна, в тому числі споживача комунальних послуг. Право споживача відмовитися від отримання послуг з централізованого опалення та постачання гарячої води у зв`язку з відключенням від мереж централізованого опалення закріплено в пункті 24 Правил надання послуг з централізованого опалення, постачання холодної та гарячої води і водовідведення. Згідно з пунктом 25 Правил відключення споживача від мереж централізованого опалення та постачання гарячої води здійснюється у порядку, що затверджується центральним органом виконавчої влади з питань житлово-комунального господарства. Самовільне відключення від мереж централізованого опалення та постачання гарячої води забороняється. Порядком відключення окремих житлових будинків від мереж централізованого опалення та постачання гарячої води при відмові споживачів від централізованого теплопостачання, затвердженим наказом Міністерства будівництва, архітектури та житлово-комунального господарства України від 22 листопада 2005 року № 4 (далі - Порядок від 22 листопада 2005 року № 4) визначено процедуру відключення від мереж централізованого опалення та постачання гарячої води житлового будинку при відмові споживачів від таких послуг. Порядком відключення окремих житлових будинків від мереж централізованого опалення та постачання гарячої води при відмові споживачів від централізованого теплопостачання (із змінами внесеними наказом Міністерства з питань житлово-комунального господарства України від 6 листопада 2007 року № 169) відключення від мереж централізованого опалення і гарячого водопостачання окремих приміщень житлового будинку, у тому числі квартир, не передбачено. Можливість відключення окремих приміщень житлового будинку існувала до внесення змін, затверджених вищезазначеним наказом. Зміни до Порядку від 22 листопада 2005 року № 4, затверджені наказом Міністерства з питань житлово-комунального господарства України від 6 листопада 2007 року № 169, набрали чинності 14 грудня 2007 року. Отже, до 14 грудня 2007 року при відключенні від мереж централізованого опалення і гарячого водопостачання, необхідно керуватися Порядком від 22 листопада 2005 року № 4, згідно з яким було передбачено відключення від мереж централізованого опалення і гарячого водопостачання окремих приміщень житлового будинку. Громадяни, які отримали дозвіл на відключення квартири до 14 грудня 2007 року, мали право здійснити та завершити відповідні роботи з відключення квартири від мереж централізованого опалення та постачання гарячої води і оформити проведення та завершення таких робіт у відповідності із чинним на той час Порядком від 22 листопада 2005 року №

4. Порядком від 22 листопада 2005 року № 4 установлено, що для вирішення питання відключення споживача від мережі централізованого опалення, він повинен звернутися до постійно діючої міжвідомчої комісії, створеної органом місцевого самоврядування або місцевим органом виконавчої влади, для розгляду питань щодо відключення споживачів від мережі з відповідною письмовою заявою. Комісія після вивчення наданих власником документів приймає відповідне рішення, яке оформляється протоколом. При позитивному рішенні заявнику надається перелік організацій, до яких слід звернутися для отримання технічних умов для розробки проекту індивідуального (автономного) теплопостачання і відокремлення від мережі централізованого опалення. Проект індивідуального (автономного) теплопостачання і відокремлення від мережі централізованого опалення виконує проектна або проектно-монтажна організація на підставі договору із заявником. Проект узгоджується з усіма організаціями, які видали технічні умови на підключення будинку до зовнішніх мереж. Відключення приміщень від внутрішньобудинкової мережі централізованого опалення виконується монтажною організацією, яка реалізує проект. По закінченні робіт складається акт про відключення від мережі централізованого опалення і подається заявником до комісії на затвердження. Після затвердження акта на черговому засіданні комісії сторони переглядають умови договору про надання послуг з централізованого теплопостачання. Отже, відключення споживачів від мережі централізованого опалення відбувається тільки на підставі рішення постійно діючої міжвідомчої комісії, створеної органом місцевого самоврядування або місцевим органом виконавчої влади з вчиненням в подальшому дій споживачем з дотриманням визначеної Порядком від 22 листопада 2005 року № 4 процедури. Звертаючись до суду із заявою про перегляд заочного рішення та з апеляційною скаргою на це рішення, сторона відповідача не довела, що відключення квартири від мереж централізованого опалення здійснене нею та/або попереднім власником в порядку, передбаченому Правилами, а не самовільно. Доказів на підтвердження звернення власника квартири до органу місцевого самоврядування із заявою про відключення належної йому квартири від мережі централізованого опалення матеріали справи не містять, як і відповідної проектної документації, яка б засвідчували факт відключення житлового приміщення від мереж центрального теплопостачання та ненадання йому послуг з постачання тепла. Крім того, відповідно до статті 1 Закону України «По теплопостачання» місцева (розподільча) теплова мережа - сукупність енергетичних установок, обладнання і трубопроводів, яка забезпечує транспортування теплоносія від джерела теплової енергії, центрального теплового пункту або магістральної теплової мережі до теплового вводу споживача. Згідно пункту 22 Правил № 630 точками розподілу у багатоквартирному будинку, в яких здійснюється передача послуги централізованого опалення від виконавця споживачеві є - відгалуження від стояків у межах квартири. Підведення централізованого опалення до стояка в межах квартири свідчить про виконання послуг позивачем. Таким чином ПАТ «Київенерго» виконало свої зобов`язання щодо надання послуг постачання теплової енергії, а відповідач незалежно від споживання цієї послуги, або відмови від її споживання, зобов`язаний оплатити надані послуги. У разі наміру споживача припинити надання послуг з централізованого теплопостачання, останній не позбавлений можливості у передбачений законом спосіб провести відключення квартири від мереж теплопостачання Натомість самовільне відключення від мереж централізованого опалення не є підставою для звільнення від оплати за послуги теплопостачання. Викладене узгоджується із правовими висновками Верховного Суду України, викладеними у постановах від 11 листопада 2015 року у справах № 6-1192цс15 та № 6-1706цс15. З матеріалів справи вбачається, що у відповідача наявні лише: розпорядження Подільської РДА у м. Києві від 12 серпня 2003 року № 1001 щодо надання дозволу попередньому власнику на капітальний ремонт з переплануванням та влаштуванням балкону на четвертому поверсі у квартирі за адресою: АДРЕСА_1 ; технічні умови ДПГГ «Київгаз» (КМДА) від 19 вересня 2003 року № 1162/6504 на проектування і підключення газопостачання до котла «Будерус», видані на підставі вказаного розпорядження; акт державної комісії про прийняття в експлуатацію приміщень після перепланувань та переобладнань, влаштування (прибудови) балкону від 22 квітня 2004 року, затверджений розпорядженням Подільської РДА у м. Києві від 12 липня 2004 року № 722; довідка ПАТ «Київгаз» про те, що станом на 5 вересня 2018 року у квартирі АДРЕСА_2 згідно технічно-виконавчої документації встановлено газовий котел «Будерус» та газовий лічильник «Арсенал». Разом з тим, при проведені обстеження житлового приміщення квартири працівником ПАТ «Київенерго» 31 жовтня 2018 року було складено відповідний акт, в якому встановлено, що відомості про прийняття відповідного рішення (дозволу) міжвідомчою комісією та проектно-технічної документації на відключення квартири від системи центрального опалення та гарячого водопостачання у відповідача немає, а отже відключення квартири здійснено самовільно з порушенням установленого порядку. З урахуванням вищенаведеного колегія суддів відхиляє доводи представника відповідача про те, що ОСОБА_1 не є споживачем комунальної послуги з централізованого опалення і не повинен нести обов`язок щодо сплати їх вартості. Відповідно до статті 67 ЖК Української РСР плата за комунальні послуги (водопостачання, газ, теплова енергія та інші послуги) береться, крім квартирної плати, за затвердженими в установленому порядку тарифами. Статтями 20, 21 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» визначені права та обов`язки споживача та виконавця житлово-комунальних послуг, за якими споживач, зокрема, має право одержувати вчасно та відповідної якості житлово-комунальні послуги згідно із законодавством та умовами договору на надання житлово-комунальних послуг, та зобов`язаний оплачувати їх у строки, встановлені договором або законом. Відповідно до частини першої статті 32 цього Закону плата за житлово-комунальні послуги нараховується щомісячно відповідно до умов договору в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України. Пунктом 30 Правил передбачено що споживач зобов`язаний оплачувати послуги в установлені договором строки та дотримуватися вимог нормативно-правових актів у сфері житлово-комунальних послуг. Згідно з статтями 19, 25 Закону України «Про теплопостачання» споживач повинен щомісячно здійснювати оплату теплопостачальній організації за фактично отриману теплову енергію і у разі відмови споживача оплачувати споживання теплової енергії теплопостачальної організації остання має право на стягнення заборгованості. Виходячи зі змісту статті 526 ЦК України, цивільне законодавство містить загальні умови виконання зобов`язання, що полягають у його виконанні належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Це правило є універсальним і підлягає застосуванню як до виконання договірних, так і недоговірних зобов`язань. Недотримання умов виконання призводить до порушення зобов`язання. Отже, згідно із зазначеними нормами закону споживачі зобов`язані оплатити житлово-комунальні послуги, якими вони фактично користувалися ними. При цьому наявність чи відсутність договору про надання житлово-комунальних послуг сама по собі не може бути підставою для звільнення споживача від оплати послуг у повному обсязі. У даному конкретному випадку між позивачем та відповідачем склалися фактичні договірні відносини, за якими у належне ОСОБА_1 житло надавалися комунальні послуги, які він був зобов`язаний оплачувати, оскільки фактично користувався ними як власник квартири у багатоквартирному житловому будинку. Як свідчать матеріали справи, вищевказаний будинок АДРЕСА_3 підключений до мереж централізованого опалення, відтак комунальні послуги надавалися до помешкання відповідача і споживалися ним, а від наданих позивачем послуг у встановленому законом порядку останній не відмовлявся. Розглядаючи спір, колегія суддів враховує, що відсутність відповідного договору між споживачем житлово-комунальних послуг та їх виконавцем не є підставою для відмови у стягненні заборгованості з оплати комунальних послуг, оскільки згідно зі статтею 11 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають також із дій осіб, які породжують ці права та обов`язки, і такою дією є реальне надання послуг та їх отримання відповідачем. Неукладення договору про надання житлово-комунальних послуг між сторонами не є підставою для відмови у задоволенні позову про стягнення заборгованості за такі послуги, оскільки укладення договору на надання житлово-комунальних послуг є обов`язком споживача за умови, якщо запропонований виконавцем послуг договір відповідає типовому договору. Відмова споживача послуг від укладення договору в такому разі суперечить вимогам частини третьої статті 6, статтям 627, 630 ЦК України та статтям 19, 20 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» (в редакції Закону, чинної на час виникнення спірних правовідносин). Зважаючи на викладене, колегія суддів дійшла висновку, що відповідач як власник квартири у житловому будинку є споживачем послуг з централізованого опалення, які надавало КП «Київтеплоенерго», однак ОСОБА_1 не проводилась оплата спожитих комунальних послуг, а тому у нього наявні невиконані боргові зобов`язання перед позивачем за надані комунальні послуги і саме він повинен відповідати за пред`явленим позовом. За приписами статей 530, 610, 611,612 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання). У разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема сплата неустойки. Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом. ЦК України передбачає спеціальні засоби, які забезпечують захист майнових інтересів кредитора на випадок невиконання чи неналежного виконання своїх зобов`язань боржником, які є видами забезпечення виконання зобов`язання. Частиною другою статті 625 ЦК України передбачено, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. Правовідносини, які склалися між сторонами, є грошовим зобов`язанням, в якому, серед інших прав і обов`язків сторін, на боржників покладено виключно певний цивільно-правовий обов`язок з оплати отриманих послуг, якому кореспондує право вимоги кредитора (частина перша статті 509 ЦК України) - вимагати сплату грошей за надані послуги. Згідно правового висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15-ц, у статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов`язання незалежно від підстав його виникнення (договір чи делікт). Тобто, приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов`язань. Виходячи з юридичної природи правовідносин сторін як грошових зобов`язань на них поширюється дія частини другої статті 625 ЦК України як спеціальний вид цивільно-правової відповідальності за прострочення виконання зобов`язання. При цьому оплата житлово-комунальних послуг проводиться щомісячними платежами, тому інфляційні втрати та три проценти річних повинні обраховуватися, виходячи із суми заборгованості за кожний місяць окремо за заявлений період. Таким чином, вимоги позивача в частині стягнення інфляційних втрат та трьох процентів річних з відповідача як боржника, який прострочив виконання зобов`язання з оплати отриманих комунальних послуг також є обґрунтованими. Між тим, у заяві про перегляд заочного рішення представник відповідача просила застосувати до позовних вимог про стягнення заборгованості строк позовної давності. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 200/11343/14-ц зазначено, що той факт, що відповідач, який не був належно повідомлений судом першої інстанції про час і місце розгляду справи, не брав участі в такому розгляді, є підставою для вирішення апеляційним судом заяви цього відповідача про застосування позовної давності, навіть якщо така заява не подавалася ним у суді першої інстанції. Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України). Перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок (стаття 253 ЦК України). За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України). Початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд. Порівняльний аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися», що містяться в статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо. Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (рішення у справах «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії» від 20 вересня 2011 року, «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства» від 22 жовтня 1996 року). Механізм застосування позовної давності повинен бути достатньо гнучким, тобто, як правило, він мусить допускати можливість зупинення, переривання та поновлення строку позовної давності, а також корелювати із суб`єктивним фактором, а саме - обізнаністю потенційного позивача про факт порушення його права (пункти 62, 66 рішення від 20 грудня 2007 року у за заявою № 23890/02 у справі «Фінікарідов проти Кіпру»). Згідно з частинами третьою, четвертою статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові, та застосовується тільки до обґрунтованих позовних вимог. У разі, коли суд дійде висновку, що заявлені позовні вимоги, є необґрунтованими, суд повинен відмовити у задоволенні такого позову саме з цієї підстави (постанова Великої Палати Верховного Суду від 7 листопада 2018 року у справі № 575/476/16-ц (провадження № 14-306цс180)). Стаття 266 ЦК України передбачає, що зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги (стягнення неустойки, накладення стягнення на заставлене майно тощо). Отже, аналіз наведених вище норм дає підстави для висновку про те, що невиконання боржником грошового зобов`язання з оплати наданих послуг є триваючим правопорушенням, тому право на позов про стягнення заборгованості, інфляційних втрат та трьох процентів річних виникає у кредитора з моменту порушення грошового зобов`язання до моменту його усунення і обмежується останніми трьома роками, які передували подачі такого позову. Як вбачається з матеріалів справи, ПАТ «Київенерго» заявило позовні вимоги про стягнення з ОСОБА_1 заборгованості за спожиті послуги з централізованого опалення, інфляційних втрат та трьох процентів річних від простроченої суми боргу у загальному розмірі 31 691,04 грн (24 160,12 грн + 6 358,71 грн + 1 172,20 грн) за період з листопада 2014 року по листопад 2017 року. Встановлено, що у даній справі ПАТ «Київенерго», правонаступником якого є КП «Київтеплоенерго», пред`явило позов 6 березня 2018 рокузгідно штампу суду першої інстанції на позовній заяві, а відтак період, за який необхідно проводити стягнення заявлених сум в межах позовних вимог, становитиме з березня 2015 року по березень 2018 року. Отже, вимоги про стягнення заборгованості за надані послуги з централізованого опалення, інфляційних втрат та трьох процентів річних, які нараховані позивачем до березня 2015 року, пред`явлені поза межами загального строку позовної давності, тому аргументи представника відповідача в цій частині заслуговують на увагу. З урахуванням викладеного та у зв`язку з поданням стороною відповідача заяви про застосування строку позовної давності, позовні вимоги щодо стягнення заборгованості за житлово-комунальні послуги, втрат від інфляції національної валюти - гривні та трьох процентів річних від простроченої суми боргу підлягають задоволенню в межах трьох років, які передували зверненню позивача до суду із цим позовом, а саме: із березня 2015 року по березень 2018 року, а загальна суми заборгованості за вказаними значеннями становить 27 880,04 грн, з яких: 20 595,12 грн - основна сума боргу; 1 151,80 грн - три проценти річних; 6 133,12 грн - інфляційні втрати. Водночас, колегія суддів відхиляє контррозрахункки представника відповідача сум заборгованості, 3 % річних та інфляційних втрат, наведені нею в заяві про перегляд заочного рішення та в апеляційній скарзі, оскільки внаслідок їх дослідження у сукупності із розрахунками, що були надані позивачем, установлено, що вони проведені некоректно, без урахування всіх нарахованих сум боргу за надання послугз централізованого опалення протягом трирічного проміжку часу, дійсних обставин справи та вимог чинного законодавства. Підсумовуючи все вищевикладене, колегія суддів приходить до висновку, що з ОСОБА_1 на користь КП «Київтеплоенерго» підлягає стягненню сума заборгованості у загальному розмірі 27 880,04 грн, а у задоволенні інших позовних вимог необхідно відмовити у зв`язку з пропуском строку позовної давності на підставі частини четвертої статті 267 ЦК України. Відповідно до принципу диспозитивності цивільного судочинства (стаття 13 ЦПК України), суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. За загальним правилом, встановленим у статтях 89, 264 ЦПК України обов`язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об`єктивності з`ясування обставин справи та оцінки доказів. Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті. Рішення суду як найважливіший акт правосуддя покликане забезпечити захист гарантованих Конституцією України прав і свобод людини та здійснення проголошеного Основним Законом України принципу верховенства права. У зв`язку з цим, суд першої інстанції повинен був неухильно додержуватися вимог про законність і обґрунтованість рішення у цивільній справі, втім зі змісту оскаржуваного заочного рішення та ухвали про відмову у його перегляді вбачається, що розглядаючи вказаний позов, суд першої інстанції в повному обсязі не визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, належним чином не дослідив наявні у справі докази та не надав їм належну оцінку, а також не забезпечив відповідачу справедливий судовий розгляд справи, в результаті чого ухвалив рішення, яке не відповідає вимогам матеріального та процесуального права, а тому відповідно до положень статті 376 ЦПК України воно підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про часткове задоволення позовних вимог про стягнення заборгованості за житлово-комунальні послуги. У відповідності до пункту 2 статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення. Згідно з вимогами пункту 4 частини першої статті 382 ЦПК України постанова суду апеляційної інстанції складається, зокрема: з резолютивної частини із зазначенням нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції, у випадку скасування або зміни судового рішення та розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції. У частинах першій, тринадцятій статті 141 ЦПК України встановлено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. На підставі викладеного з відповідача пропорційно до розміру задоволених позовних вимог стягуються документально підтверджені судові витрати, понесені позивачем у межах даної справи в суді першої інстанції, а саме 1 550,11 грн сплаченого судового збору. В той же час, оскільки апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, а сума стягнення заборгованості за судовим рішенням - зменшенню, то пропорційно до задоволених вимог апеляційної скарги з позивача на користь відповідача підлягає стягненню 317,83 грн сплаченого судового збору за подання апеляційної скарги. За частиною десятою статті 141 ЦПК України при частковому задоволенні позову, у випадку покладення судових витрат на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог, суд може зобов`язати сторону, на яку покладено більшу суму судових витрат, сплатити різницю іншій стороні. У такому випадку сторони звільняються від обов`язку сплачувати одна одній іншу частину судових витрат. З урахуванням зазначених положень процесуального закону колегія суддів вважає за можливе остаточно стягнути з відповідача на користь позивача різницю судових витрат по сплаті судового в даній справі у розмірі 1 232,28 грн. Керуючись статтями 367 - 369, 372, 374, 376, 381 - 384 ЦПК України, суд п о с т а н о в и в: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Заочне рішення Подільського районного суду міста Києва від 20 листопада 2018 року скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким позовні вимоги задовольнити частково. Стягнути з ОСОБА_1 на користь комунального підприємства виконавчого органу Київради (Київської міської державної адміністрації) «Київтеплоенерго» заборгованість за надані послуги з централізованого опалення у загальному розмірі 27 880,04 грн (двадцять сім тисяч вісімсот вісімдесят гривень 04 копійки), з яких: 20 595,12 грн - основна сума боргу; 1 151,80 грн - три проценти річних; 6 133,12 грн - інфляційні втрати. У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовити. Стягнути з ОСОБА_1 на користь комунального підприємства виконавчого органу Київради (Київської міської державної адміністрації) «Київтеплоенерго» сплачений судовий збір у розмірі 1 232,28 грн (одна тисяча двісті тридцять дві гривні 28 копійок). Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та оскарженню в касаційному порядку не підлягає, крім випадків, встановлених пунктом 2 частини третьої статті 389 ЦПК України. Головуючий Н.В. Ігнатченко Судді: М.В. Мережко С.І. Савченко