Постанова Восьмий апеляційний адміністративний суд № 380/7886/22

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 12 грудня 2022 рокуЛьвівСправа № 380/7886/22 пров. № А/857/13297/22 Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі: головуючого судді: Глушка І.В., суддів: Довгої О.І., Запотічного І.І., розглянувши у порядку письмового провадження в м.Львові апеляційну скаргу Верховного Суду на рішення Львівського окружного адміністративного суду від 16 серпня 2022 року, ухвалене суддею Сидор Н.Т. у м. Львові у порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного повадження у справі №380/7886/22 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Верховного Суду про визнання дій протиправними дій, зобов`язання до вчинення дій,- ВСТАНОВИВ: 29 травня 202 року позивач - ОСОБА_1 звернулась до суду із позовом до відповідача - Верховного Суду, у якому просила визнати протиправними дії, які полягають у відмові в наданні публічної інформації на запит від 23.11.2021, та зобов`язати надати повну інформацію згідно із вказаним запитом, а саме копію висновку Науково-консультативної ради Верховного Суду, наданого на запит суду у цивільній справі №757/7499/17-ц. Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 16 серпня 2022 року адміністративний позов задоволено. Рішення мотивоване тим, що відмовляючи у наданні запитуваної позивачем інформації, що в розумінні ч.1 ст.1 Закону України «Про доступ до пулічної інформації» є публічною, відповідач, який є згідно висновків суду її розпорядником, покликався на непередбачені Законом №2939-VI підстави. Не погоджуючись з вказаним рішенням суду, відповідач оскаржив його в апеляційному порядку. Вважає, що оскаржуване рішення ухвалене з неповним з`ясуванням обставин, що мають значення для справи, з порушенням норм матеріального та процесуального права та підлягає скасуванню з підстав, викладених у апеляційній скарзі. Просить скасувати оскаржуване судове рішення та ухвалити нове, яким в задоволенні адміністративного позову відмовити. Згідно доводів скаржника, запитувана позивачем інформація пов`язана із особливостями відправлення правосуддя у справі №757/7499/17-ц. Інформація, що була отримана чи створена при здійснення судочинства має інший режим використання, що закріплено у відповідному процесуальному законодавстві і не є предметом регулювання Законом №2939-VI, а зацікавлені особи учасники процесу мають право отримувати неохідну інформацію у справі в передбачений відповідним процесуальним законом спосіб. Зазначає, що відносини між судом і НКР мають не публічний, а суто процесуальний характер, оскільки порядок і підстави звернення до КНР врегульовано нормами процесуального права (частини сьома статей 404 ЦПК України, 303 ГПК України, 347 КАС України, 434-2 КПК України). Покликаючись на п. 1.2 Положення про Науково-консультативну раду при Верховному Суді, затвердженого постановою Пленуму Верховного Суду від 02.02.2018 №1, скаржник зазначає, що КНР є дорадчим органом, що утворюється при Верховному Суді відповідно до статті 47 Закону України «Про удоустрій і статус суддів», для підготовки наукових висновків з питань діяльності Верховного Суду, що потребують наукового забезпечення. Член НКР ОСОБА_2 на виконання свого обов`язку, передбаченого п.3.3 згаданого Положення, за запитом суду у справі №757/7499/17-ц підготував науковий висновок, у якому виклав власну наукову позицію щодо застосування певних норм права. Інформацією, що міститься у цьому висновку, розпоряджається суд (суддя-доповідач, колегія суддів), а не Верховний Суд як розпорядник публічної інформації в розумінні статті 1 Закону №2939-VI. Наголошує, що запитувана позивачем інформація не є публічною в розумінні статті 1 Закону №2939-VI. Враховуючи те, що запитувана інформація стосується безпосередньо ходу розгляду справи, а заявник не надала жодних підтверджувальних доказів того, що вона є учасником справи №757/7499/17-ц, вважає відмову у наданні запитуваної інформації правомірною. Переглянувши справу за наявними у ній доказами, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги та відзиву на неї, суд апеляційної інстанції приходить до висновку, що в задоволенні апеляційної скарги слід відмовити з наступних підстав. Так, судом першої інстанції достовірно встановлено, матеріалами справи підтверджено, що 23.11.2021 ОСОБА_1 надіслала на електронну пошту Верховного Суду запит на публічну інформацію наступного змісту: «На підставі статей 1, 13, 19, 20 Закону України «Про доступ до публічної інформації» від 13 січня 2011 року, які надають право звертатись із запитами до розпорядників інформації щодо надання публічної інформації, прошу надати копію висновку Науково-консультативної ради Верховного Суду, наданого на запит у цивільній справі № 757/7499/17-ц. Я, ОСОБА_3 , є представницею ГО «Фундація ДЕЮРЕ» - аналітичного центру прямої дії, створеним для сприяння розвитку верховенства права та реформ у сфері правосуддя в Україні. Фундація ДЕЮРЕ систематично здійснює перевірку кандидатів на зайняття посад в органи судової влади задля повідомлення суспільства про біографію таких кандидатів та здійснення суспільної дискусії щодо ефективності судової реформи в Україні. Фундація ДЕЮРЕ звертала увагу суспільства на перебіг конкурсу до Конституційного Суду за квотою Президента. Зокрема, організація спільно з експертами ГО «Центр протидії корупції» та ВГО «Автомайдан» опублікували в інтернет-виданні аналіз біографії кандидатів до КС. Одним з кандидатів є ОСОБА_4 , який згідно з оприлюдненою автобіографією (https://www.president.gov.ua/storage/j-filesstorage/01/02/89/469e03c4d936e39 96a056ee5df80368a_1632905653.pdf) є членом Науково-консультативної ради Верховного Суду. У ЗМІ оприлюднена інформація, що ОСОБА_4 у складі НКР ВС дійшов висновку про відсутність у ПриватБанку і Кабінету Міністрів права касаційного оскарження рішення про порядок виконання рішення суду від 2017 року про зобов`язання ПриватБанку обслуговувати розміщені до націоналізації банку на рахунках його кіпрської філії депозити компаній братів Суркісів, які оцінюють зобов`язання по них $347,4 млн (https://ua.interfax.com.ua/news/general/724046.html). Вказана справа є резонансною та здобула значну увагу у ЗМІ та громадськості. У публікації в ЗМІ йдеться, що вказаний висновок НКР ВС надала на запит Верховного Суду від 17 грудня 2020 року. Задля того, щоб належно проінформувати суспільство про професійні якості та біографію кандидата на посаду судді КС ОСОБА_5 у рамках співпраці з ГО «Фундація ДЕЮРЕ», яка виконує роль «сторожового пса» у ході проведення судової реформи, мені необхідно ознайомитися із вказаним висновком.». У відповідь на інформаційний запит ОСОБА_1 від 23.11.2021 Верховний Суд листом від 29.11.2021 вих. № 378/0/18-21 повідомив таке: «Науково-консультативну раду утворено відповідно до статті 47 Закону України «Про судоустрій і статус суддів». Її повноваження визначено Положенням про Науково-консультативну раду при Верховному Суді, затвердженим постановою Пленуму Верховного Суду від 02 лютого 2018 року № 1, відповідно до якого Науково-консультативна рада утворена із числа висококваліфікованих фахівців для наукового забезпечення діяльності Верховного Суду та функціонує на громадських засадах, не маючи владних функцій. Згідно з процесуальним законодавством члени Науково-консультативної ради надають наукові висновки за зверненнями суддів Верховного Суду. Ці висновки долучаються до судових справ і ознайомитися з ними можуть у порядку процесуального законодавства особи, які беруть участь у відповідних справах. З огляду на викладене Науково-консультативна рада при Верховному Суді позбавлена можливості надання висновку, про який йдеться у Вашому інформаційному запиті.». Позивач, вважаючи надану Верховним Судом листом від 29.11.2021 вих. № 378/0/18-21 відмову у наданні запитуваної інформації такою, що порушила її право на доступ до публічної інформації, зокрема шляхом отримання публічної інформації на запит, встановлене Законом України «Про доступ до публічної інформації», і право на свободу вираження поглядів, встановлене ст. 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, як наслідок, звернулась до суду за захистом свого порушеного права. Надаючи юридичну оцінку спірним правовідносинам, що виникли між сторонами у справі, суд апеляційної інстанції вважає, що суд першої інстанції вірно застосував норми матеріального та процесуального права, з огляду на таке. Частиною 2 статті 34 Конституції України передбачено, що кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб - на свій вибір. Порядок здійснення та забезпечення права кожного на доступ до інформації, що знаходиться у володінні суб`єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації, визначених цим Законом та інформації, що становить суспільний інтерес, визначено Законом № 2939-VІ, метою якого є забезпечення прозорості та відкритості суб`єктів владних повноважень і створення механізмів реалізації права кожного на доступ до публічної інформації. В розумінні частини 1 статті 1 Закону № 2939-VІ публічна інформація - це відображена та задокументована будь-якими засобами та на будь-яких носіях інформація, що була отримана або створена в процесі виконання суб`єктами владних повноважень своїх обов`язків, передбачених чинним законодавством, або яка знаходиться у володінні суб`єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації, визначених цим Законом. Відповідно до абзацу 2 частини 1 статті 6 Закону України «Про інформацію» від 02 жовтня 1992 року № 2657-XII право на інформацію забезпечується створенням механізму реалізації права на інформацію. Право на доступ до публічної інформації гарантується, зокрема, обов`язком розпорядників інформації надавати та оприлюднювати інформацію, крім випадків, передбачених законом (пункт 1 частини 1 статті 3 Закон № 2939-VI). Доступ до інформації забезпечується шляхом, зокрема, надання інформації за запитами на інформацію (частина 2 статті 5 цього ж Закону). Статтею 12 Закону №2939-VІ визначено, що суб`єктами відносин у сфері доступу до публічної інформації є: 1) запитувачі інформації - фізичні, юридичні особи, об`єднання громадян без статусу юридичної особи, крім суб`єктів владних повноважень; 2) розпорядники інформації - суб`єкти, визначені у статті 13 цього Закону; 3) структурний підрозділ або відповідальна особа з питань доступу до публічної інформації розпорядників інформації. Відповідно до частини 1 статті 13 Закону № 2939-VІ розпорядниками інформації для цілей цього Закону визнаються: 1) суб`єкти владних повноважень - органи державної влади, інші державні органи, органи місцевого самоврядування, органи влади Автономної Республіки Крим, інші суб`єкти, що здійснюють владні управлінські функції відповідно до законодавства та рішення яких є обов`язковими для виконання; 2) юридичні особи, що фінансуються з державного, місцевих бюджетів, бюджету Автономної Республіки Крим, - стосовно інформації щодо використання бюджетних коштів; 3) особи, якщо вони виконують делеговані повноваження суб`єктів владних повноважень згідно із законом чи договором, включаючи надання освітніх, оздоровчих, соціальних або інших державних послуг, - стосовно інформації, пов`язаної з виконанням їхніх обов`язків; 4) суб`єкти господарювання, які займають домінуюче становище на ринку або наділені спеціальними чи виключними правами, або є природними монополіями, - стосовно інформації щодо умов постачання товарів, послуг та цін на них. Відповідно до статті 20 Закону № 2939-VI розпорядник інформації має надати відповідь на запит на інформацію не пізніше п`яти робочих днів з дня отримання запиту. Порядок здійснення та забезпечення права кожного на доступ до інформації, що знаходиться у володінні суб`єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації, та інформації, що становить суспільний інтерес визначає Закон №2939-VI, який підлягає застосуванню при вирішенні даного спору. У постанові Пленуму Вищого адміністративного суду України від 29 вересня 2016 року №10 «Про практику застосування адміністративними судами законодавства про доступ до публічної інформації» зазначено, що аналіз цього визначення та переліку розпорядників публічної інформації, закріпленого у статті 13 Закону № 2939-VІ, свідчить, що публічною інформацією є відображена або задокументована будь-якими засобами та на будь-яких носіях: уся інформація, що перебуває у володінні суб`єктів владних повноважень, тобто органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, органів влади Автономної Республіки Крим, інших суб`єктів, що здійснюють владні управлінські функції відповідно до законодавства та рішення яких є обов`язковими для виконання (пункт 1 частини 1 статті 13 Закону № 2939-VІ); інформація щодо використання бюджетних коштів юридичними особами, що фінансуються з державного, місцевих бюджетів, бюджету Автономної Республіки Крим (пункт 2 частини 1 статті 13 Закону № 2939-VІ); інформація, пов`язана з виконанням особами делегованих повноважень суб`єктів владних повноважень згідно іззакономчи договором, включаючи надання освітніх, оздоровчих, соціальних або інших державних послуг (пункт 3 частини 1 статті 13 Закону № 2939-VІ); інформація щодо умов постачання товарів, послуг та цін на них, якщо йдеться про суб`єктів господарювання, які займають домінуюче становище на ринку або наділені спеціальними чи виключними правами, або є природними монополіями(пункт 4 частини 1 статті 13 Закону № 2939-VІ); інформація про стан довкілля; якість харчових продуктів і предметів побуту; аварії, катастрофи, небезпечні природні явища та інші надзвичайні події, що сталися або можуть статися і загрожують здоров`ю та безпеці громадян; інша інформація, що становить суспільний інтерес (суспільно необхідна інформація) (частина 2 статті 13 Закону № 2939-VІ). Проте, аналізуючи наведені положення Закону № 2939-VI в контексті цього спору, суд апеляційної інстанції зауважує, що розпорядник публічної інформації може (і має своїм обов`язком) надати тільки ту публічну інформацію, яку він, з огляду на свій правовий статус, створив та яка певним чином задокументована/відображена на матеріальних носіях інформації і якою він (розпорядник) володіє. Також системний аналіз норм Закону №2939-VІ дає підстави для висновків, що визначальною ознакою публічної інформації є те, що вона по своїй суті є заздалегідь готовим, зафіксованим на певному матеріальному носієві продуктом, отриманим або створеним суб`єктом владних повноважень у процесі виконання своїх обов`язків. Не є інформаційним запитом звернення, для відповіді на яке необхідно створити інформацію, крім випадків, коли розпорядник не володіє запитуваною інформацією, але зобов`язаний нею володіти. Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 24 грудня 2020 року у справі 120/3930/19-а. Згідно з пунктом 3 частини 4 статті 22 Закону № 2939-VІ у відмові в задоволенні запиту на інформацію має бути зазначено мотивовану підставу відмови. За правилами передбаченими частиною 1 та 2 статті 6 Закону № 2939-VІ інформацією з обмеженим доступом є: 1) конфіденційна інформація; 2) таємна інформація; 3) службова інформація. Обмеження доступу до інформації здійснюється відповідно до закону при дотриманні сукупності таких вимог: 1) виключно в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров`я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя; 2) розголошення інформації може завдати істотної шкоди цим інтересам; 3) шкода від оприлюднення такої інформації переважає суспільний інтерес в її отриманні. Відповідно до приписів ч.7 ст.6 Закону України "Про доступ до публічної інформації" обмеженню доступу підлягає інформація, а не документ. Якщо документ містить інформацію з обмеженим доступом, для ознайомлення надається інформація, доступ до якої необмежений. Статтею 22 Закону N2939-71 визначено, що розпорядник інформації має право відмовити в задоволенні запиту в таких випадках: 1) розпорядник інформації не володіє і не зобов`язаний відповідно до його компетенції, передбаченої законодавством, володіти інформацією, щодо якої зроблено запит; 2)інформація, що запитується, належить до категорії інформації з обмеженим доступом відповідно до частини другої статті б цього Закону; 3) особа, яка подала запит на інформацію, не оплатила передбачені статтею 21 цього Закону фактичні витрати, пов`язані з копіюванням або друком; 4) не дотримано вимог до запиту на інформацію, передбачених частиною п`ятою статті 19 цього Закону. Слід зазначити, що законодавством визначено виключний перелік підстав, за наявності яких розпорядник інформації має право відмовити в задоволенні запиту, який не підлягає розширенню, та передбачено обов`язкові реквізити такої відмови, зокрема, у відмові в задоволенні запиту на інформацію має бути зазначено мотивовану підставу відмови. Аналогічний правовий висновок міститься в постановах Верховного Суду від 03 червня 2020 року у справі №826/12540/17, від 28 квітня 2020 року у справі №820/4260/17, ві 27 серпня 2021 року у справі № 640/9835/20. Відповідь розпорядника інформації про те, що інформація не може бути одержана у такому вигляді, у якому її просить надати запитувач, не може вважатись правомірною відмовою в наданні інформації. Судом першої інстанції слушно враховано, що у статті 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) зазначено, що кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів. Ця стаття не перешкоджає державам вимагати ліцензування діяльності радіомовних, телевізійних або кінематографічних підприємств. Здійснення цих свобод, оскільки воно пов`язане з обов`язками і відповідальністю, може підлягати таким формальностям, умовам, обмеженням або санкціям, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадської безпеки, для запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров`я чи моралі, для захисту репутації чи прав інших осіб, для запобігання розголошенню конфіденційної інформації або для підтримання авторитету і безсторонності суду. У практиці Європейського суду з прав людини склався уже усталений підхід, що доступ до публічної інформації охороняється статтею 10 Конвенції. Так у справі «Співдружність Матерів Південної Чехії проти Республіки Чехія» (Sdruzeni Jihoceske Matky v. Czech Republic, заява № 19101/03) ЄСПЛ визнав, що відмова надати на запит інформацію з боку державних органів була формою втручання у право на свободу одержувати інформацію, і тому цей випадок повинен розглядатися на предмет дотримання вимог статті 10 Конвенції. Підтвердженням включення питань доступу до інформації до обсягу статті 10 є також справа «Угорське об`єднання громадських свобод проти Угорщини» (Tarsasag a Szabadsagjogokert v. Hungary, заява № 37374/05), в якій ЄСПЛ зазначив, що «…Суд нещодавно наблизився до ширшого розуміння поняття «свобода одержувати інформацію і відповідно до визнання права на доступ до інформації». ЄСПЛ також підкреслив, що запитана інформація була вже готова і могла бути надана. Водночас на державі лежав обов`язок не перешкоджати суспільному рухові такої інформації. Європейський суд одноголосно прийняв рішення про те, що у цій справі держава Угорщина вчинила порушення статті 10 Конвенції. У справі «Молодіжна ініціатива з прав людини проти Сербії» (Youth Initiative for Human Rights v. Serbia, заява № 48135/06) ЄСПЛ підкреслив, що «концепція «свободи отримувати інформацію» включає право доступу до інформації»; «коли неурядова організація займається справами громадського інтересу, як у випадку цього заявника, вона виконує роль громадського «сторожового пса» і має таку ж важливість, як ЗМІ» - ця теза також є важливою у цьому рішенні. Зауваживши, що відносно заявника «мало місце втручання у його право на свободу вираження» і що таке втручання суперечило національному законодавству Сербії, суд визнав порушення статті 10 Конвенції. У рішення в справі «Угорський Гельсінський комітет проти Угорщини» (Magyar Helsinki Bizottsag v. Hungary, заява № 18030/11) Велика Палата ЄСПЛ узагальнила практику Суду у справах із доступу до публічної інформації та виокремив такі чотири порогові критерії, відповідно до яких обмеження доступу до інформації може оцінюватися як втручання у реалізацію свободи вираження поглядів: 1) мета запиту на інформацію (розкриття інформації повинно надати доступ до питань, що становлять суспільний інтерес і тим самим забезпечити участь в управлінні державними справами); 2) характер запитуваної інформації (інформація повинна становити предмет загального суспільного інтересу); 3) роль запитувача інформації у її наступній передачі громадськості (критерій діє змогу встановити, чи особа бажає отримати доступ до інформації з метою інформування громадськості в якості «сторожового пса» демократії); 4) стан готовності та доступності запитуваної інформації (критерій дозволяє оцінити, чи може відмова в наданні інформації вважатись втручанням у свободу отримувати та передавати інформацію). Так, позивач 23.11.2021 надіслала на електронну пошту Верховного Суду запит на публічну інформацію, у якому просила надати копію висновку Науково-консультативної ради Верховного Суду, наданого на запит суду у цивільній справі № 757/7499/17-ц. При зверненні заявником було дотримано вимоги щодо форми та змісту запиту на отримання публічної інформації. Запит належним чином оформлений, направлений та отриманий відповідачем. У відповідь на зазначений запит позивача Верховний Суд листом від 29.11.2021 вих.№ 378/0/18-21 відмовив у наданні запитуваної інформації, вказуючи на такі підстави відмови: 1) Науково-консультативну раду утворено відповідно до статті 47 Закону України «Про судоустрій і статус суддів». Її повноваження визначено Положенням про Науково-консультативну раду при Верховному Суді, затвердженим постановою Пленуму Верховного Суду від 02 лютого 2018 року № 1, відповідно до якого Науково-консультативна рада утворена із числа висококваліфікованих фахівців для наукового забезпечення діяльності Верховного Суду та функціонує на громадських засадах, не маючи владних функцій; 2) Згідно з процесуальним законодавством члени Науково-консультативної ради надають наукові висновки за зверненнями суддів Верховного Суду. Ці висновки долучаються до судових справ і ознайомитися з ними можуть у порядку процесуального законодавства особи, які беруть участь у відповідних справах. Із змісту самого запиту слідує, що запитувана позивачем інформація є публічною інформацією в розумінні ч. 1 ст. 1 Закону №2939-VI. Відтак, за ч.2 ст. 1 Закону №2939-VI публічна інформація є відкритою, крім випадків, встановлених законом, та усі розпорядники інформації незалежно від нормативно-правового акта, на підставі якого вони діють, при вирішенні питань щодо доступу до інформації мають керуватися цим Законом (ч. 4 ст. 13 Закону № 2939-VI). Тобто, ОСОБА_1 у порядку, визначеному Законом, є запитувачем інформації та наділена правом одержувати публічну інформацію, яка знаходиться у володінні відповідних розпорядників, а Верховний Суд як розпорядник інформації відповідно до положень пункту 3 частини першої статті 13 Закону № 2939-VІ є носієм обов`язку не лише вести облік публічної інформації, а й надавати таку інформацію за запитами. Однак, зі змісту відповіді відповідача на запит слідує, що відмова у наданні інформації мотивована підставами, не передбаченими нормами Закону № 2939-VІ. За таких обставин доводи позивача про протиправність дій відповідача, які виразились у відмові надати публічну інформацію на її запит від 23.11.2021, суд апеляційної інстанції вважає обгрунтованими. Наведені обставини враховані судом першої інстанції при перевірці законності та обґрунтованості дій відповідача на відповідність критеріям правомірності, визначених ч.2 ст.2 КАС України, та стосовно наявності підстав для визнання їх протиправними. Аналізуючи наведені правові норми та обставини справи, суд апеляційної інстації погоджується із висновками суду першої інстанції, що вірним способом відновлення порушеного права позивача є визначення відповідачу зобов`язання надати ОСОБА_1 запитувану згідно її запиту від 23.11.3021 інформацію. Слід зазначити, що відповідно до ч. 1 ст. 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами і перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Оцінюючи доводи апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції зазначає, що такі були перевірені та проаналізовані судом першої інстанції та їм була надана належна правова оцінка. Доводами апеляційної скарги не спростовуються висновки, викладені судом першої інстанції в оскаржуваному рішенні. Відповідно до частини першої статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Суд першої інстанції повністю виконав вказані вимоги процесуального закону, оскільки до спірних правовідносин вірно застосував норми матеріального та процесуального права, що призвело до ухвалення законного рішення, яке скасуванню не підлягає. Відповідно до пункту 3 частини 1 статті 311 Кодексу адміністративного судочинства України апеляційну скаргу розглянуто судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) в строки, встановлені статтею 309 КАС України. Керуючись статтями 242, 308, 309, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу Верховного Суду залишити без задоволення, а рішення Львівського окружного адміністративного суду від 16 серпня 2022 року у справі №380/7886/22 без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених п.2 ч.5 ст.328 Кодексу адміністративного судочинства України. Головуючий суддя І. В. Глушко судді О. І. Довга І. І. Запотічний