Постанова Київський апеляційний суд № 753/5223/21

П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 07 грудня 2022 року м. Київ Справа № 753/5223/21 Провадження: № 22-ц/824/10549/2022 Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого (судді-доповідача) Невідомої Т. О., суддів Вербової І. М., Нежури В. А., секретар Івасенко І. А. розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу адвоката Бойка Юрія Анатолійовича в інтересах ОСОБА_1 на рішення Дарницького районного суду міста Києва від 19 липня 2022 року, ухвалене під головуванням судді Коренюк А. М., у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , треті особи: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Авдієнко Оксана Віталіївна, об`єднання співвласників багатоквартирного будинку «Червоний хутір», про визнання недійсним договору купівлі-продажу нежитлового приміщення та скасування запису про державну реєстрацію права власності, у с т а н о в и в: У березні 2021 року ОСОБА_1 звернулась до суду із вказаним позовом, мотивуючи свої вимоги тим, що вона є власницею квартири АДРЕСА_1 . У вказаному будинку створене ОСББ «Червоний хутір». 18.01.2021 року вона письмово звернулась до ОСББ «Червоний хутір» з проханням надати їй у користування комору для зберігання речей, яка знаходиться біля електрощитового приміщення, однак листом від 05.02.2021 року ОСББ «Червоний хутір» повідомило, що ця частина приміщення знаходиться у приватній власності ОСОБА_2 та ОСОБА_3 .З довідки державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 02.03.2021 року вбачається, що відповідачі є співвласниками нежитлового приміщення загальною площею 439, 90 кв.м, яке позначено літерою «А», і знаходиться на першому поверсі багатоквартирного будинку АДРЕСА_2 , власність відповідачів є спільною частково, а саме у співвідношенні: 3/10 частин належить ОСОБА_2 та 7/10 частин ОСОБА_3 .Підставою виникнення у відповідачів права власності на нерухоме майно став договір купівлі-продажу нежитлового приміщення № 1070 від 14.07.2017 року, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Авдієнко О. В. 19.07.2017 року прийнято рішення про державну реєстрацію права власності на вказане нерухоме майно, номер запису про право власності - 21457920.Зі змісту поверхневого плану № 1588 на нежитлове приміщення «А» та експлікації убачається, що приміщення № НОМЕР_1 площею 18,8 кв м є щитовою, а приміщення № 24, яке вона, позивачка, просила надати у користування, є підсобним. Крім того, приміщення №№ 5, 7, 9, 14, 15, 17, 20, 22, 33-37 є також підсобними.За визначенням, наведеним у п.п.2.2.7. ДНАОП 0.00-1.32-01, електрощитове приміщення - приміщення або його відгороджена частина, доступна тільки для кваліфікованого обслуговування персоналу, де встановлюється ГРЩ, ВРП, ВП та інші розподільні пристрої. ГРЩ, тобто, головний розподільний щит (п.2.2.1 ДНАОП 0.00-1.32-01) це щит, через який забезпечується живлення електроенергією всього будинку або його відокремленої частини. Електрощитове приміщення № 25 за своїм правовим режимом є допоміжним технічним приміщенням, оскільки призначене для забезпечення експлуатації будинку та побутового обслуговування його мешканців, зокрема, для розміщення та обслуговування ГРЩ з метою забезпечення живлення електроенергією всього багатоквартирного будинку та його мешканців (співвласників). Лише у цьому приміщенні розміщений і на цей час функціонує головний розподільний щит, який забезпечує живлення електроенергією співвласників квартир будинку. Приміщення АДРЕСА_3 так само, як і приміщення №№ 5, 7, 9, 14, 15, 17, 20, 22, 33-37, є також підсобними, оскільки призначені для побутового обслуговування його мешканців (співвласників), зокрема, облаштування комор та колясочних.Відповідно до п.2 ч.1 ст. 1 Закону України «Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку» допоміжні приміщення багатоквартирного будинку - приміщення, призначені для забезпечення експлуатації будинку та побутового обслуговування його мешканців (колясочні, комори, сміттєкамери, горища, підвали, шахти і машинні відділення ліфтів, вентиляційні камери та інші підсобні і технічні приміщення). Усі власники квартир та нежитлових приміщень у багатоквартирному будинку є співвласниками на праві спільної сумісної власності спільного майна багатоквартирного будинку. Спільним майном багатоквартирного будинку є приміщення загального користування (у тому числі допоміжні), несучі, огороджувальні та несуче-огороджувальні конструкції будинку, механічне, електричне, сантехнічне та інше обладнання всередині або за межами будинку, яке обслуговує більше одного житлового або нежитлового приміщення, а також будівлі і споруди, які призначені для задоволення потреб усіх співвласників багатоквартирного будинку та розташовані на прибудинковій території, а також права на земельну ділянку, на якій розташований багатоквартирний будинок та його прибудинкова територія, у разі державної реєстрації таких прав (ч.2 ст. 382 ЦК України).Зважаючи на правовий статус спірних приміщень № 25 (електрощитова) та №№ 5, 7, 9, 14, 15, 17, 20, 22, 33-37 (комори), ОСОБА_1 вважала, що договір купівлі-продажу нежитлового приміщення № 1070 від 14 липня 2017 року суперечить вимогам чинного законодавства, порушує права співвласників багатоквартирного будинку на володіння та користування спільною сумісною власністю, а отже має бути визнаний недійсним, а запис про його державну реєстрацію права власності на вказане нерухоме майно скасованим. Рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 19 липня 2022 року у задоволенні позову ОСОБА_1 про визнання недійсним договору купівлі-продажу нежитлового приміщення та скасування запису про державну реєстрацію права власності відмовлено. Не погодившись із таким судовим рішенням, адвокат Бойко Ю. А. в інтересах ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просив рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення про задоволення позову. На обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначив, що позивачка обрала ефективний спосіб захисту її порушеного права, оскільки у даній категорії справ належним способом захисту є скасування запису про державну реєстрацію права власності. Суд першої інстанції не надав належної оцінки тому факту, що спірні приміщення є допоміжними та спільним майном усіх співвласників багатоквартирного будинку, а не самостійним об`єктом цивільно-правових відносин. Також суд першої інстанції порушив принцип змагальності судового процесу, відмовивши позивачці в призначенні судової будівельно-технічної експертизи, яка б могла підтвердити чи спростувати функціональне призначення спірних приміщень. Ухвалами Київського апеляційного суду від 04 жовтня 2022 року відкрито апеляційне провадження у справі, справу призначено до розгляду у відкритому судовому засіданні. У письмових поясненнях ОСОБА_2 заперечував проти апеляційної скарги та зазначив, що визнання недійсним договору купівлі-продажу нежитлового приміщення жодним чином не відновить порушеного, на думку позивачки, права, не змінить правовий статус спірного нерухомого майна та не вплине на її можливість користуватись цим майном. Вказував, що відповідачі набули нежитлове приміщення у власність правомірно, на підставі договору, що прямо передбачено законодавством України. Просив рішення суду першої інстанції залишити без змін, а апеляційну скаргу без задоволення. В судовому засіданні адвокат Бойко Ю. А. в інтересах ОСОБА_1 підтримав апеляційну скаргу та просив її задовольнити. Адвокат Бузинний А. С. в інтересах ОСОБА_2 заперечував проти апеляційної скарги, просив рішення суду першої станції залишити без змін. Інші учасники справи в судове засідання не з`явились, про дату, час та місце розгляду справи були повідомлені належним чином, а тому колегія суддів відповідно до вимог ч. 2 ст. 372 ЦПК України вважала за можливе слухати справу за їх відсутності. Згідно з ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Вислухавши пояснення учасників справи, які з`явились в судове засідання, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість судового рішення, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає. Як убачається із матеріалів справи та встановлено судом, ОСОБА_1 є власницею квартири АДРЕСА_1 (а.с.8, 12). В багатоквартирному будинку АДРЕСА_2 створене ОСББ «Червоний хутір». 14.07.2017 року між ОСОБА_4 (продавцем) та ОСОБА_3 , ОСОБА_2 (покупцями) укладено договір купівлі-продажу нежитлового приміщення № 1070, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Авдієнко О. В., згідно якого ОСОБА_3 набула право власності на 7/10 частин нежитлового приміщення, а ОСОБА_2 на 3/10 частин (а.с. 74-75) 19.07.2017 року ОСОБА_2 та ОСОБА_3 зареєстрували за собою право власності на відповідні частки нежитлового приміщення. 18.01.2021 року ОСОБА_1 письмово звернулась до ОСББ «Червоний хутір» з проханням надати їй у користування комору для зберігання речей, яка знаходиться біля електрощитового приміщення. Листом від 05.02.2021 року ОСББ «Червоний хутір» повідомило, що ця частина приміщення, де розташована комора, разом із елекрощитовим приміщенням знаходиться у приватній власності ОСОБА_2 та ОСОБА_3 (а.с.9). Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції вважав, що позивачкою обрано невірний спосіб захисту порушеного права, оскільки у разі визнання оскаржуваного правочину недійсним правовідносини між ОСОБА_4 як попереднім власником спірного нежитлового приміщення, та ОСОБА_3 , ОСОБА_2 повернуться у стан, що існував до укладення оспорюваного договору купівлі-продажу, що не відновить ймовірно порушеного права позивачки. Перевіряючи вказані висновки суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів виходить з наступного. Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. Статею 10 ЦПК України визначено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Забороняється відмова у розгляді справи з мотивів відсутності, неповноти, нечіткості, суперечливості законодавства, що регулює спірні відносини. Частиною першою статті 15 ЦК України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Згідно з частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Суд також може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках. Згідно з частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Порушенням вважається такий стан суб`єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб`єктивне право особи зменшилося або зникло як таке; порушення права пов`язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково. Позивач, тобто особа, яка подала позов, самостійно визначає порушене, невизнане чи оспорюване право або охоронюваний законом інтерес, які потребують судового захисту. Обґрунтованість підстав звернення до суду оцінюються судом у кожній конкретній справі за результатами розгляду позову. Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала про те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 5 червня 2018 року у справі № 338/180/17, від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16, від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 вказано, що, розглядаючи справу, суд має з`ясувати: 1) з яких саме правовідносин сторін виник спір; 2) чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; 3) чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права позивача; 4) чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права у спірних правовідносинах. Якщо суд дійде висновку, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню. Застосування судом того чи іншого способу захисту має приводити до відновлення порушеного права позивача без необхідності повторного звернення до суду (принцип процесуальної економії) (правова позиція, викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 06 квітня 2021 року у справі № 910/10011/19. Згідно з частиною другою статті 10 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» власники квартир багатоквартирних будинків та житлових приміщень у гуртожитку є співвласниками допоміжних приміщень у будинку чи гуртожитку, технічного обладнання, елементів зовнішнього благоустрою і зобов`язані брати участь у загальних витратах, пов`язаних з утриманням будинку і прибудинкової території відповідно до своєї частки у майні будинку чи гуртожитках. Допоміжні приміщення (кладовки, сараї і т. ін.) передаються у власність квартиронаймачів безоплатно і окремо приватизації не підлягають. У частинах першій та другій статті 5 Закону України «Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку» передбачено, що спільне майно багатоквартирного будинку є спільною сумісною власністю співвласників. Спільне майно багатоквартирного будинку не може бути поділено між співвласниками, і такі співвласники не мають права на виділення в натурі частки із спільного майна багатоквартирного будинку. Звертаючись до суду із вказаним позовом, ОСОБА_1 посилалась на те, що набуття відповідачами права власності на спірні нежитлові приміщення порушує її право як співвласника багатоквартирного будинку на володіння та користування вказаним нерухомим майном, оскільки такі приміщення фактично є підсобними. За таких підстав вважала, що договір купілві-продажу нежитлового приміщення, на підставі якого відповідачі набули у власність нерухоме майно та зареєстрували за собою право власності, суперечить положенням чинного законодавства, порушує права співвласників багатквартирного будинку на володіння та користування спілним майном, а відтак підлягає визнанню недійсним. Також просила суд скасувати запис про дердавну реєстрацію права власності на спірне нерухоме майно за відповідачами. Разом з тим, матеріали справи свідчать, що відповідачи придбали спірне нерухоме майно у фізичної особи ОСОБА_4 , яка володіла цим майном на підставі договору купівлі-продажу нежитлового приміщення, посвідченого ПН КМНО Каплуном Ю. В. 19 серпня 2015 року за реєстровим № 6279. Інформації щодо визнання вказаного договору купівлі-продажу нежитлового приміщення в матеріалаї справи немає, відповідних вимог позивачкою в данному позові не заявлено, а відтак такий договір вважається чиним. Отже, оспорення ОСОБА_1 договору купівлі-продажу нежитлового приміщення від 14 липня 2017 року № 1070, за яким ОСОБА_4 відчужила на користь відповідачів спірне нерухоме майно, не відновить порушенного, на думку позивачки, права, оскільки у такому разі спірне нерухоме майно повернеться у власність попереднього власника - ОСОБА_4 . З огляду на викладене, висновки суду першої інстанції про відмову в позові з тих підстав, що ОСОБА_5 при зверненні до суду із вказаним позовом обрано невірний спосіб захисту, є правильними. В будь-якому випадку, якщо право власності на спірне нерухоме майно зареєстровано за іншою особою, оспорення правочинів щодо відчуження спірного нерухомого майна не відновить порушеного права власника, оскільки, власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України). Статтею 330 ЦК України встановлено, що в разі, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 ЦК України майно не може бути витребуване у нього. Віндикація застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема, якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. У цьому разі майно може бути витребуване від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача, з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України (висновок Верховного Суду України, сформульований у постанові від 17 лютого 2016 року у справі № 6-2407цс15). Відповідно до частини першої статті 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. Набувач визнається добросовісним, якщо при вчиненні правочину він не знав і не міг знати про відсутність у продавця прав на відчуження майна, наприклад, вжив усіх розумних заходів, виявив обережність та обачність для з`ясування правомочностей продавця на відчуження майна. При цьому в діях набувача не повинно бути і необережної форми вини, оскільки він не лише не усвідомлював і не бажав, а й не допускав можливості настання будь-яких несприятливих наслідків для власника. Отже, право власності на майно, яке було передано за угодами щодо його відчуження поза волею власника, не набувається, у тому числі, й добросовісним набувачем, оскільки це майно може бути у нього витребуване. Право власності дійсного власника в такому випадку презюмується і не припиняється із втратою ним цього майна. У випадку якщо майно вибуло з володіння законного власника поза його волею, останній може розраховувати на повернення такого майна, незважаючи на добросовісність та відплатність його набуття сторонніми особами, і має право звернутися до суду з позовом про витребування майна з чужого незаконного володіння. Відповідно до правового висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16, задоволення вимоги про витребування майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача (подібний за змістом висновок сформулював Верховний Суд України у постанові від 17 грудня 2014 року у справі № 6-140цс14). Для такого витребування оспорювання правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника. Отже, правова мета віндикаційного позову полягає у поверненні певного майна законному власнику у його фактичне володіння. Аналогічних висновків Велика Палата Верховного Суду дійшла також у постановах від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18, від 22 червня 2021 року у справі № 334/3161/17, зазначивши, що загальним правилом, якщо право власності на спірне нерухоме майно зареєстроване за іншою особою, то належному способу захисту права відповідає вимога про витребування від цієї особи нерухомого майна, а саме по собі визнання правочину недійсним є неефективним способом захисту, так як не відновлює порушене право. Також, колегія суддів звертає увагу на те, що відповідно до частини третьої статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (у редакції, чинній з 16 січня 2020 року) відомості про речові права, обтяження речових прав, внесені до Державного реєстру прав, не підлягають скасуванню та/або вилученню. У разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення чи у випадку, передбаченому підпунктом «а» пункту 2 частини шостої статті 37 цього Закону, а також у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, державний реєстратор чи посадова особа Міністерства юстиції України (у випадку, передбаченому підпунктом «а пункту 2 частини шостої статті 37 цього Закону) проводить державну реєстрацію набуття, зміни чи припинення речових прав відповідно до цього Закону. Ухвалення судом рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав, визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, а також скасування державної реєстрації прав допускається виключно з одночасним визнанням, зміною чи припиненням цим рішенням речових прав, обтяжень речових прав, зареєстрованих відповідно до законодавства (за наявності таких прав). Тлумачення наведеної норми права у редакції, чинній з 16 січня 2020 року, свідчить про те, що способами судового захисту порушених прав та інтересів особи є судове рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав; судове рішення про визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав; судове рішення про скасування державної реєстрації прав. При цьому, з метою ефективного захисту порушених прав законодавець уточнив, що ухвалення зазначених судових рішень обов`язково має супроводжуватися одночасним визнанням, зміною чи припиненням цим рішенням речових прав, обтяжень речових прав, зареєстрованих відповідно до законодавства (за наявності таких прав). Отже, з 16 січня 2020 року такого способу захисту порушених речових прав як скасування запису про проведену державну реєстрацію права не передбачено. Подібні висновки наведені у постановах Верховного Суду від 03 вересня 2020 року у справі № 914/1201/19, від 23 червня 2020 року у справах № 906/516/19, № 905/633/19, № 922/2589/19, від 30 червня 2020 року у справі № 922/3130/19, від 14 липня 2020 року у справі № 910/8387/19, від 20 серпня 2020 року у справі № 916/2464/19, від 03 лютого 2021 року у справі № 278/3367/19, 28 липня 2021 року у справі № 199/669/20. Зважаючи на вищевикладене, колегія суддів відхиляє доводи апеляційної скарги про те, що скасування запису про державну реєстрацію права власності позивачка є ефективним способом захисту порушеного права позивачки. Оскільки відмова в позові ґрунтується лише на обранні позивачкою неефективного способу захисту, з чим погоджується й суд апеляційної інстанції, у суду першої інстанції при вирішенні спору були відсутні підстави входити в обговорення обґрунтованості позовних вимог, а відтак не можна вважати, що районний суд, відмовивши у призначенні судової будівельно-технічної експертизи, порушив принцип змагальності. Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів позивача та питання вичерпності висновків суду першої інстанції, колегія суддів виходить із того, що у справі, що розглядається, сторонам було надано повну відповідь на всі істотні питання, що виникли при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у апеляційній скарзі не спростовують обґрунтованих та правильних висновків суду першої інстанції. Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Ураховуючи вищевикладене, апеляційна скарга адвоката Бойка Ю. А. в інтересах ОСОБА_1 підлягає залишенню без задоволення, а рішення Дарницького районного суду міста Києва від 19 липня 2022 року залишенню без змін. Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 375, 381-384 ЦПК України, суд П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу адвоката Бойка Юрія Анатолійовича в інтересах ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Дарницького районного суду міста Києва від 19 липня 2022 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції з підстав, визначених ч. 2 ст. 389 ЦПК України. Головуючий Т. О. Невідома Судді І. М. Вербова В. А. Нежура