Ухвала КАС ВС № 580/1802/20

УХВАЛА 18 жовтня 2022 року м. Київ справа № 580/1802/20 адміністративне провадження № К/990/26701/22 Верховний Суд у складі судді Касаційного адміністративного суду Шевцової Н.В., перевіривши касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Черкаського окружного адміністративного суду від 02 жовтня 2021 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 30 серпня 2022 року у справі №580/1802/20 за позовом ОСОБА_1 до Офісу Генерального прокурора, Першої кадрової комісії з атестації прокурорів регіональних прокуратур Офісу Генерального прокурора, Черкаської обласної прокуратури про визнання протиправним та скасування рішень, поновлення на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, УСТАНОВИВ: ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) звернулася до суду з позовом до Офісу Генерального прокурора, Першої кадрової комісії з атестації прокурорів регіональних прокуратур Офісу Генерального прокурора, Черкаської обласної прокуратури, в якому просила: - визнати протиправним і скасувати наказ Черкаської обласної прокуратури від 28.04.2020 № 112к про звільнення її з посади прокурора Відділу забезпечення представництва інтересів держави в суді Управління представництва інтересів держави в суді прокуратури Черкаської області на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України "Про прокуратуру" з 30.04.2020; - визнати протиправним і скасувати рішення Першої кадрової комісії з атестації прокурорів регіональних прокуратур Офісу Генерального прокурора від 10.04.2020 №186 про неуспішне проходження нею атестації за результатами складання іспиту у формі анонімного тестування з використанням комп`ютерної техніки з метою виявлення рівня знань та умінь у застосуванні закону, відповідності здійснювати повноваження прокурора; - поновити на посаді прокурора Відділу забезпечення представництва інтересів держави в суді Управління представництва інтересів держави в суді прокуратури Черкаської області або на рівнозначній посаді прокурора прокуратури Черкаської області та в органах прокуратури; - стягнути з Черкаської обласної прокуратури на її користь середній заробіток за час вимушеного прогулу, починаючи з 30.04.2020 до дати винесення судового рішення. 02 жовтня 2020 року рішенням Черкаського окружного адміністративного суду у задоволенні адміністративного позову відмовлено. 09 листопада 2021 року постановою Шостого апеляційного адміністративного суду рішення Черкаського окружного адміністративного суду від 02 жовтня 2020 року залишено без змін. 27 липня 2022 року постановою Верховного Суду скасовано постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 09 листопада 2021 року у справі № 580/1802/20 скасовано, а справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції - Шостого апеляційного адміністративного суду. 30 серпня 2022 року постановою Шостого апеляційного адміністративного суду рішення Черкаського окружного адміністративного суду від 02 жовтня 2020 року залишено без змін. На вказані рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції позивачем подано касаційну скаргу, яку зареєстровано у Верховному Суді 03 жовтня 2022 року. Пункт 8 частини другої статті 129 Конституції України серед основних засад судочинства закріплює забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення. Згідно з частиною першою статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити в касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи, а також постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково у випадках, визначених цим Кодексом. У касаційній скарзі позивачем зазначено, що вона подана на підставі пунктів 1, 2, 3 частини четвертої статті 328 КАС Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України). Відповідно до пункту 1 частини четвертої статті 328 КАС України підставою касаційного оскарження судових рішень, зазначених у частині першій цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку. На обґрунтування наявності зазначеної підстави касаційного оскарження заявник касаційної скарги зазначає, що суд апеляційної інстанцій в оскаржуваному судовому рішенні не врахував висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 30 листопада 2020 року у справі №815/7055/16 щодо наявності у пункті 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру» двох окремих підстав для звільнення; - без урахування висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 24 червня 2021 року у справі №280/5009/20, згідно з яким сам факт не одержання прохідного балу без належного надання правової оцінки доводам позивача у заяві, не є безумовною підставою для висновків про неуспішне проходження атестації, оскільки свідчить про формальне прийняття відповідного рішення без направлення його дії на дійсне дотримання чинного законодавства (стосовно правильного застосування положень пункту 1 Порядку №233 та пункту 2 розділу V Порядку №221); - без урахування висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 20 грудня 2019 року у справі №826/26823/15, від 30 листопада 2020 року у справі №815/7055/16, від 12 квітня 2018 року у справі №815/3298/17 щодо обов`язку суду з`ясувати, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці та що звільнення працівника з підстав, не передбачених законом, або з порушенням установленого законом порядку свідчить про незаконність такого звільнення та тягне за собою поновлення порушених прав працівника (стосовно правильності застосування пункту 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру» та пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України); - без урахування висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 21 березня 2018 року у справі №802/651/16-а, згідно з якою суди повинні при розгляді справ про звільнення у разі, якщо відбулась ліквідація з`ясовувати фактичність такої ліквідації (щодо звільнення на підставі ліквідації); - без урахування висновку, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі №2-383/2010, де зроблено висновок, що стаття 204 ЦК України закріплює презумпцію правомірності правочину. При цьому, скаржник акцентує увагу на зазначених постановах Верховного Суду, та не наводить обґрунтувань з приводу того, що правовідносини у цій справі та у справах № № №280/5009/20, №826/26823/15, №815/7055/16, №815/3298/17, №802/651/16-а, №2-383/2010 є подібними з урахуванням предмета правового регулювання, а також умов та періодів застосування правових норм з урахуванням конкретних обставин кожної справи. Суд зазначає, що подібність правовідносин означає тотожність суб`єктного складу учасників відносин, об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (зокрема, часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин). Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності визначається обставинами кожної конкретної справи. Так, обставини, які формують зміст правовідносин і впливають на застосування норм матеріального права, та оцінка судами їх сукупності не можна визнати як подібність правовідносин. Під судовими рішеннями в подібних правовідносинах розуміються такі, де подібними (тотожними, аналогічними) є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог і встановлені судом фактичні обставини, а також наявне однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин. Таким чином, для встановлення подібності справ і відносин слід враховувати сукупність таких критеріїв, як подібність фактичних обставин, суб`єктний склад, об`єкт і предмет правового регулювання, а також умови застосування правових норм. Суд вважає, що підстави касаційного оскарження викладаються в касаційній скарзі з вказівкою (наведенням) конкретних висновків суду, рішення якого оскаржується, із одночасним зазначенням норм права (пункт, частина, стаття), які застосовані цим судом при прийнятті відповідного висновку. Скаржник повинен чітко вказати, яку саме норму права судами першої та (або) апеляційної інстанцій було неправильно застосовано, а також обґрунтувати у чому полягає помилка судів при застосуванні відповідної норми права та як на думку скаржника відповідна норма повинна застосовуватися. Отже, касаційна скарга повинна містити посилання на конкретні порушення відповідної норми (норм) права чи неправильність її (їх) застосування. Скаржник повинен зазначити конкретні порушення, що є підставами для скасування або зміни судового рішення (рішень), які, на його думку, допущені судом при його (їх) ухваленні, та навести аргументи в обґрунтування своєї позиції. Отже, подаючи касаційну скаргу скаржником не викладено підстави для касаційного оскарження судових рішень, визначеної пунктом 1 частини другої статті 328 КАС України, а подана касаційна скарга відповідача містить цитування нормативно-правових актів, виклад обставини справи, посилання на постанови Верховного Суду, незгоду з рішеннями суду апеляційної інстанції з підстав неправильного застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Крім того, у касаційній скарзі відповідачем зазначено, що вона подана на підставі пункту 2 частини четвертої статті 328 КАС України, відповідно якого підставою касаційного оскарження судових рішень, зазначених у частині першій цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні. Покликаючись на пункт 2 частини четвертої статті 328 КАС України, заявник касаційної скарги зазначає, що є необхідність відступити від правового висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 27 жовтня 2021 року у справі №280/3703/20 та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні, згідно з яким факти, передбачені у пунктах 1, 2, 3, 4, абзацу 1 пункту 19 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №113-ІХ, є самостійною та безумовною підставою для звільнення прокурора на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру» навіть у разі відсутності ліквідації чи реорганізації органу прокуратури, в якому прокурор обіймає посад, або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури. Обґрунтовуючи необхідність відступу від зазначеної позиції, позивач вказує, що: - по-перше, пункт 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру» та пункту 19 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №113-ІХ є самостійними підставами для звільнення прокурорів та мають різні правові наслідки звільнення; - по-друге, вказані правові висновки, які застосовані судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні, не узгоджуються з правовими висновками, які викладені у постановах Верховного Суду від 24 січня 2018 року у справі №820/1573/15, від 17 липня 2020 року у справі №809/934/15 щодо двох альтернативних підстав звільнення, наявності права визначати підставу звільнення та неможливість суду виключити одну з підстав звільнення із наказу; - по-третє, для цілей порівняння та надання переваги у застосуванні правових норм Закону України №1697-VII і Закону України №113-ІХ слід виходити із спеціальних сфер правового регулювання кожного з Законів з урахуванням вимог статті 92 Конституції України; - по-четверте, недопущення ситуації, якою юридична та фактична підстава звільнення не збігається. У касаційній скарзі відсутні доводи на спростування мотивів, з яких виходив суд апеляційної інстанції, а інші аргументи касаційної скарги зводяться до довільного тлумачення правих норм, їх правового регулювання, умов застосування, часткового опису обставин справи, переоцінки доказів та незгоди з висновком судів попередніх інстанції. Заявник лише наводить низку нормативно-правових актів, без належної аргументації щодо їхнього неправильного застосування судом апеляційної інстанції у цій справі у системному зв`язку з обґрунтуванням доводів відступу від правового висновку, викладеного у зазначених постановах Верховного Суду. Враховуючи викладене, Суд вважає недоведеним наявність підстави касаційного оскарження, визначеної пунктом 2 частини четвертої статті 328 КАС України. Також в касаційній скарзі вказано, що вона подана на підставі пункту 3 частини четвертої статті 328 КАС України, відповідно до якої підставою касаційного оскарження судових рішень, зазначених у частині першій цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах. На обґрунтування зазначеної підстави оскарження судових рішень представник позивача вказує, що відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у спірних правовідносинах, а саме частини другої статті 77 КАС України щодо покладення обов`язку доказування в даній категорії справ суб`єктами владних повноважень, а не на позивача. Крім того, також відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у спірних правовідносинах стосовно валідності результатів. За приписами частини четвертої статті 328 КАС України оскарження судових рішень з підстав, передбачених пунктом 3 цієї норми КАС України вимагає не лише констатації факту відсутності висновку Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, а й визначення норми (норм) права, що потребує висновку, підстав необхідності такого висновку у подібних правовідносинах (усунення колізій норм права, визначення пріоритету однієї норми над іншою, тлумачення норми, т. і.), а також зазначення, у чому, на думку заявника, полягає неправильне застосування норми права, щодо якої необхідний висновок Верховного Суду та який вплив такий висновок буде мати для вирішення спору по суті. У касаційній скарзі позивач формально послалась на відсутність висновку Верховного Суду без викладення у чому саме полягає неправильне застосування судами попередніх інстанцій зазначених норм, жодним чином не аргументувавши яким чином висновок Верховного Суду щодо указаних ним норм буде мати вплив для вирішення цього спору по суті, за обставин установлених судами саме у цій справі, що мають індивідуальні ознаки, що суперечить правовому змісту пункту 3 частини четвертої статті 328 КАС України. Інші доводи та аргументи заявника зводяться до тлумачення норм матеріального права, переоцінки доказів та неповного з`ясування обставин справи судами першої та апеляційної інстанцій, що виключає можливість його перегляду з цих підстав судом касаційної інстанції, повноваження якого визначені статтею 341 КАС України. Верховний Суд звертає увагу на те, що відповідно до частини першої статті 341 КАС України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального права. Таким чином, межі касаційного перегляду судових рішень обмежено підставами, на яких подається касаційна скарга, викладеними скаржником, та зазначеними в ухвалі суду підставами для відкриття касаційного провадження. Пунктом 4 частини п`ятої статті 332 КАС України встановлено, що касаційна скарга не приймається до розгляду і повертається суддею-доповідачем, зокрема якщо у касаційній скарзі не викладені передбачені цим Кодексом підстави для оскарження судового рішення в касаційному порядку. Враховуючи приписи пункту 4 частини п`ятої статті 332 КАС України та не викладення з належним обґрунтуванням скаржником у касаційній скарзі підстав для касаційного оскарження судових рішень у цій справі, визначених пунктами 1, 2, 3 частини четвертої статті 328 КАС України, касаційну скаргу необхідно повернути особі, яка її подала. Керуючись статтею 248, пунктом 4 частини п`ятої статті 332 КАС України, Суд УХВАЛИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Черкаського окружного адміністративного суду від 02 жовтня 2021 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 30 серпня 2022 року у справі №580/1802/20 за позовом ОСОБА_1 до Офісу Генерального прокурора, Першої кадрової комісії з атестації прокурорів регіональних прокуратур Офісу Генерального прокурора, Черкаської обласної прокуратури про визнання протиправним та скасування рішень, поновлення на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу - повернути особі, яка її подала. Роз`яснити, що повернення касаційної скарги не позбавляє права повторного звернення до суду касаційної інстанції в порядку, встановленому законом. Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Н. В. Шевцова