Постанова Дніпровський апеляційний суд № 205/11249/21

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Провадження № 22-ц/803/6152/22 Справа № 205/11249/21 Суддя у 1-й інстанції - Терещенко Т.П. Доповідач - Макаров М. О. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 11 жовтня 2022 року м. Дніпро Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Дніпровського апеляційного суду в складі: головуючого судді Макарова М.О. суддів Демченко Е.Л., Куценко Т.Р. при секретарі Керімовій-Бандюковій Л.К. розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпро цивільну справу за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 ОСОБА_2 на рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 23 червня 2022 року по справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про визнання нерухомого майна об`єктом права спільної сумісної власності подружжя та його поділ, - В С Т А Н О В И Л А : У грудні 2021 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до ОСОБА_3 про визнання нерухомого майна об`єктом права спільної сумісної власності подружжя та його поділ. Позовні вимоги ОСОБА_1 мотивовані тим, що в період з 17 листопада 2001 року по 05 лютого 2021 року вона разом із відповідачем перебували у зареєстрованому шлюбі, який було розірвано рішенням Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 05 лютого 2021 року. За час подружнього життя ОСОБА_3 на підставі договору дарування від 05 вересня 2003 року став власником нерухомого майна будинку АДРЕСА_1 , який розташований на житловому масиві Таромське у місті Дніпрі. ІНФОРМАЦІЯ_1 у неї та відповідача народився син ОСОБА_4 .. Також зазначає, що відповідач мав проблеми із зловживанням алкогольних напоїв, і вона вимушена була неодноразово звертатись до спеціалістів за допомогою з цього приводу. Всі фінансові питання пов`язані з лікуванням відповідача вирішувались саме нею. Вона тривалий час самостійно займалась забезпеченням та утриманням сім`ї, вихованням дитини та вирішувала питання стосовно надання медичної допомоги відповідачу через хронічний алкоголізм, що на її думку є беззаперечним та допустимим доказом її безпосередньої участі в утриманні та догляді за нерухомим майном, яке на підстав договору дарування фактично належало ОСОБА_3 . Зазначає, що 21 грудня 2007 року ОСОБА_3 було надано дозвіл на будівництво нежитлової і житлової прибудов до будинку, гаражу, двох сараїв, входу в погріб, веранди, альтанки та переобладнання будинку в вищезазначеному домоволодінні, але вирішенням зазначеного питання фактично займалася саме вона. Питання газифікації домоволодіння також було вирішено внаслідок її трудових та фінансових витрат. Вважає, що викладені вище обставини є достатніми підставами стверджувати, що вказаний будинок є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Також позивач зазначила, що майно, яке є предметом спору добровільно поділити не вдалося, що і зумовило її звернутися до суду. Враховуючи викладене, позивачка просила визнати будинок об`єктом права спільної сумісної власності, здійснивши його поділ, визнавши за нею право власності на 2/3 частини будинку та визнати за відповідачем право власності на 1/3 частини будинку. Рішенням Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 23 червня 2022 року відмовлено у задоволенні позовних вимог. Рішення суду мотивоване тим, що спірний будинок належить ОСОБА_3 на підставі договору дарування, який є чинним та в судовому порядку недійсним не визнавався, а тому суд не вбачає правових підстав для визнання домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1 , спільною сумісною власністю подружжя. Крім того, суд вказав, що позовні вимоги щодо поділу об`єкту права спільної сумісної власності подружжя та визнання права власності за сторонами на спірне домоволодіння є похідними вимогами від вимоги про визнання вказаного будинку об`єктом спільної сумісної власності подружжя, а тому відмовив у їх задоволенні. В апеляційній скарзі представник ОСОБА_1 ОСОБА_2 посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права просив рішення скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі. Апеляційна скарга обґрунтована тим, що суд першої інстанції не встановив фактичні обставини справи, не надав належної оцінки поданим позивачкою доказам, а також не звернув уваги на те, що домоволодіння щодо якого здійснювались суттєві добудови та поліпшення, є саме, спільною сумісною власністю подружжя і вартість спірного домоволодіння після такого поліпшення істотно збільшилася. Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги і заявлених вимог, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а рішення без змін, з наступних підстав. Так, матеріалами справи та судом першої інстанції встановлено, що рішенням Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 05 лютого 2020 року шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 було розірвано. Зі змісту зазначеного судового рішення вбачається, що судом було встановлено, що ОСОБА_3 та ОСОБА_1 знаходились у зареєстрованому шлюбі з 17 листопада 2001 року, але з жовтня 2019 року шлюбні стосунки не підтримували, жили окремо. Також судом встановлено, що у ОСОБА_1 та ОСОБА_3 народився син ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . Згідно інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна за № 289839886 від 13.12.2021 року, вбачається, що ОСОБА_3 було набуто право власності на майно, а саме: домоволодіння за адресою: АДРЕСА_2 , на підставі договору дарування, ВАО №184997 від 05 вересня 2003 року, посвідченого приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Гуніною І.О., із внесенням відповідного запису про державну реєстрацію 16 жовтня 2003 року. Розпорядження Голови комітету міської ради по управлінню майном колишнього селища міського типу Таромське Дніпровської міської ради №388-р від 24 грудня 2007 року, було надано дозвіл ОСОБА_3 на будівництво нежитлової і житлової прибудов до будинку, гаражу, двох сараїв, входу в погріб, веранди, альтанки та переобладнання будинку в домоволодінні по АДРЕСА_2 . Відповідно до положень ч. 2 ст. 16 ЦК України способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права, визнання правочину недійсним, припинення дії, яка порушує право, відновлення становища, яке існувало до порушення, примусове виконання обов`язку в натурі, зміна правовідношення, припинення правовідношення, відшкодування збитків, відшкодування моральної шкоди, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу місцевого самоврядування. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом. За змістом вказаної норми особа, яка вважає, що її право порушене, може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права, який, як правило, визначається спеціальним законом (Цивільний Кодекс чи інший акт цивільного законодавства), що регламентує конкретні цивільні правовідносини. Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту, способам, визначеним законодавством є підставою для відмови у позові. Обравши способом захисту визнання будинку об`єктом спільної сумісної власності подружжя та його поділ між подружжям, позивач у силу ст. 12 ЦПК України зобов`язаний довести свої позовні вимоги. Спірні правовідносини регулюються положеннями глави 7 та глави 8 Сімейного Кодексу України про право особистої приватної власності дружини та чоловіка та спільної сумісної власності подружжя. Відповідно до ч. 3 та ч. 4 ст. 368 ЦК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом. Майно, набуте у результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім`ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі. Положеннями ст. 60 СК України передбачено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Статтями 68, 69 СК України встановлено, що розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу. А отже дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. Пунктом 23 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» передбачено, що вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело і час його придбання. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу (статті 60, 69 СК, ч. 3 ст. 368 ЦК), відповідно до частин 2, 3 ст. 325 ЦК можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом. Майно, яке належало одному з подружжя, може бути віднесено до спільної сумісної власності укладеною при реєстрації шлюбу угодою (шлюбним договором) або визнано такою власністю судом з тих підстав, що за час шлюбу його цінність істотно збільшилася внаслідок трудових або грошових затрат другого з подружжя чи їх обох. Разом з тим, відповідно до вимог ч. 1 ст. 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є: 1) майно, набуте нею, ним до шлюбу; 2) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; 3) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто; 4) житло, набуте нею, ним за час шлюбу внаслідок його приватизації відповідно до Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду»; 5) земельна ділянка, набута нею, ним за час шлюбу внаслідок приватизації земельної ділянки, що перебувала у її, його користуванні, або одержана внаслідок приватизації земельних ділянок державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, або одержана із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених Земельним кодексом України. Отже, не належить до спільної сумісної власності майно одного з подружжя, набуте за час шлюбу на підставі договору дарування або в порядку спадкування. Встановивши, що ОСОБА_3 , перебуваючи у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_1 , став власником домоволодіння за адресою: АДРЕСА_2 , на підставі договору дарування від 05 вересня 2003 року, суд дійшов обґрунтованого висновку, що вказаний об`єкт є особистою приватною власністю ОСОБА_3 , а тому позовні вимоги задоволенню не підлягають. Доводи апелянта в скарзі про те, що суд першої інстанції не встановив фактичні обставини справи, не надав належної оцінки поданим позивачкою доказам, а також не звернув уваги на те, що домоволодіння щодо якого здійснювались суттєві добудови та поліпшення, є саме, спільною сумісною власністю подружжя, - колегія суддів вважає необґрунтованими, з огляду на те, що таких доказів ані в суді першої інстанції, ні в апеляційному суді позивач так і не надав, а також вони зводяться до незгоди з висновками суду стосовно встановлених обставин справи. За таких обставин, суд першої інстанції під час розгляду справи дав чіткі та обґрунтовані висновки по суті розгляду справи, які відповідають вимогам закону та з якими погоджується колегія суддів. Інші твердження апелянта колегією суддів перевірені та визнані такими, що не впливають на законність оскаржуваного рішення. Оскаржуване рішення як таке, що відповідає нормам матеріального та процесуального права повинне бути залишене без змін, а апеляційна скарга без задоволення. В зв`язку із залишенням апеляційної скарги без задоволення, відповідно до ст. 141 ЦПК України, сплачений апелянтом судовий збір за подання апеляційної скарги поверненню не підлягає. Керуючись ст.ст. 259, 367, 374, 375 ЦПК України, колегія суддів, - П О С Т А Н О В И Л А : Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 ОСОБА_2 - залишити без задоволення. Рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 23 червня 2022 року - залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її проголошення і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів. Головуючий суддя М.О. Макаров Судді Е.Л. Демченко Т.Р. Куценко