Постанова 4811 № 454/2147/18

Справа № 454/2147/18 Головуючий у 1 інстанції: Веремчук О.А. Провадження № 22-ц/811/3146/21 Доповідач в 2-й інстанції: Шандра М. М. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 20 вересня 2022 року колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Львівського апеляційного суду в складі: головуючого судді Шандри М.М. суддів: Левика Я.А., Савуляка Р.В. секретаря: Назар Х.Б. за участю: прокурора Ванчака А.Л., Тучапець В.Ф. та його представника ОСОБА_1 розглянувши у відкритому судовому засіданні у місті Львові цивільну справу за апеляційною скаргою Прокуратури Львівської області на рішення Сокальського районного суду Львівської області від 03 серпня 2018 року у справі за позовом ОСОБА_2 до Великомостівської міської ради про визнання права власності на самочинне будівництво, ВСТАНОВИЛА: У липні 2018 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до Великомостівської міської ради та просив визнати за ним право власності на самочинне будівництво нежитлове приміщення (магазину) загальною площею 36,6 кв. м та навісу площею 13,3 кв.м по АДРЕСА_1 . Свої позовні вимоги обґрунтував тим, що з 2008 року на підставі договору оренди він користується земельною ділянкою по АДРЕСА_1 . У квітні 2008 року на орендованій земельній ділянці він здійснив будівництво нежитлового приміщення (магазину), якому в 2011 році було присвоєно поштову адресу. Вказував, що збудований ним об`єкт нерухомості відповідає будівельним нормам і правилам, а також вимогам надійності й безпечності експлуатації, що підтверджено відповідними висновками, він тривалий час користується цим магазином, а тому вважав, що наявні підстави для визнання за ним права власності на нього. Рішенням Сокальського районного суду Львівської області від 03 серпня 2018 року позов задоволено. Визнано за ОСОБА_2 право власності на самочинне будівництво, а саме: нежитлове приміщення (магазин) загальною площею 36,6 кв. м та навісу 13, 3 кв.м по АДРЕСА_1 . Рішення суду оскаржила прокуратура Львівської області в інтересах держави в особі Великомостівської міської ради Сокальського району Львівської області, Головного управління Держгеокадастру у Львівській області, Державної архітектурно-будівельної інспекції України в особі Департаменту державної архітектурно-будівельної інспекції у Львівській області. Вважає його незаконним, необґрунтованим, таким, що ухвалене з порушенням норм матеріального і процесуального права та з невідповідністю висновків суду обставинам справи. Зазначає, що відповідно до положень ст. 376 ЦК України, право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки забудовнику власником земельної ділянки під уже збудоване нерухоме майно. Постановляючи оскаржуване рішення, суд першої інстанції не з`ясував, чи власник земельної ділянки, на якій розташовані спірні об`єкти, надавав її у власність чи користування позивачу саме для обслуговування самовільно збудованих ними нежитлових приміщень. У матеріалах справи відсутні докази, які свідчать про надання Великомостівською міською радою, як власником земельної ділянки, згоди на будівництво на наданій в оренду ОСОБА_2 земельній ділянці об`єкта нерухомого майна - нежитлового приміщення відповідно до вимог ст. 116 Земельного кодексу України. Крім того, відповідно до рішення Великомостівської міської ради № 177 від 26.04.2018 року «Про поновлення дії договору оренди земельної ділянки для обслуговування нежитлової будівлі по АДРЕСА_1 Мости ПП « ОСОБА_2 » та договору оренди земельної ділянки від 13.05.2014 року, земельна ділянка площею 0,0050 га надавалась в оренду фізичній особі - підприємцю ОСОБА_2 , а не громадянину ОСОБА_2 , у зв`язку з цим вважає, що суд безпідставно мотивував своє рішення тим, що спірне будівництво здійснено ОСОБА_2 на відведеній йому земельній ділянці. Суд першої інстанції не врахував, що відповідно до вимог ст. 20 Господарського процесуального кодексу України за суб`єктним складом спір між міською радою та фізичною особою-підприємцем відноситься до юрисдикції господарських судів. Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_2 , суд першої інстанції порушив вимоги ст. 392 ЦК України, згідно якої власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності. Враховуючи наведене, вважає, що у позивача відсутні підстави для звернення до суду із позовом про визнання права власності, а також відсутній спір про право, оскільки права ОСОБА_2 не були порушені, а відтак, судом першої інстанції безпідставно здійснено захист не порушеного права позивача шляхом визнання права власності на самочинне будівництво. Зазначає, що матеріали справи не містять даних щодо звернення позивача до Великомостівської міської ради із заявою про оформлення права власності на збудоване нежитлове приміщення (магазин) та до Департаменту Державної архітектурно-будівельної інспекції України у Львівській області стосовно узаконення самочинно збудованого нежитлового приміщення, а також про відмову цих органів у вирішенні цього питання, у зв`язку з чим вважає висновок суду першої інстанції про наявність підстав для визнання за позивачем права власності на самочинно збудоване приміщення незаконним. Крім того, навіс площею 13,3 кв.м відповідно до положень ст.ст. 186, 381 ЦК України є приналежністю до основної речі - магазину, а тому відсутні підстави для визнання права власності на зазначене майно на підставі ст. 376 ЦК України. Просить рішення суду скасувати та постановити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити. Постановою Львівського апеляційного суду від 16 березня 2020 року рішення Сокальського районного суду Львівської області від 03 серпня 2018 року скасовано та ухвалено нове, яким у задоволенні позову ОСОБА_2 відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Постановою Верховного Суду від 11 серпня 2021 року касаційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково. Ухвалу Львівського апеляційного суду від 12 серпня 2019 року, та постанову Львівського апеляційного суду від 16 березня 2020 року скасовано, справу передано до суду апеляційної інстанції для вирішення питання про відкриття апеляційного провадження. Ухвалою Львівського апеляційного суду від 06 жовтня 2021 року клопотання прокуратури Львівської області про поновлення строку на апеляційне оскарження задоволено.Поновлено апелянту строк на рішення Сокальського районного суду Львівської області від 03 серпня 2018 року.Відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою прокуратури Львівської області на рішення Сокальського районного суду Львівської області від 03 серпня 2018 року. Справа призначена до розгляду судом апеляційної інстанції. У судовому засіданні апеляційної інстанції прокурор Ванчака А.Л. підтримав апеляційну скаргу, ОСОБА_2 та його представник ОСОБА_1 заперечили проти задоволення апеляційної скарги. Представник Великомостівської міської ради в судове засідання апеляційної інстанції не з`явився, хоча належним чином був повідомлений про час та місце розгляду справи, тому його неявка відповідно до положень ч.2 ст. 372 ЦПК України не перешкоджає розгляду справи. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід задовольнити з таких підстав. Згідно із ч.1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (ч.1, ч.6 ст. 81 ЦПК України). Згідно із 1 ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Відповідно до вимог ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Колегія суддів вважає, що рішення суду таким вимогам не відповідає. Встановлено, що позивач ОСОБА_2 зареєстрований як фізична особа-підприємець. У 2008 році позивач розпочав будівництво нежитлового приміщення (магазину) по АДРЕСА_1 , про що зведено кошторисний розрахунок вартості будівництва, який затверджено ПП ОСОБА_2 13 травня 2014 року між відповідачем та ПП ОСОБА_2 укладено договір оренди, згідно з яким ПП ОСОБА_2 прийняв у строкове платне користування земельну ділянку несільськогосподарського призначення на території АДРЕСА_1 . Згідно з рішенням Великомостівської міської ради № 177 від 26 квітня 2018 року дію договору оренди вищезазначеної земельної ділянки поновлено на 1 рік. 14 березня 2017 року Комунальним підприємством Львівської обласної ради «Червоноградське міжміське бюро технічної інвентаризації» виготовлено технічний паспорт на магазин, що розташований по АДРЕСА_1 . Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що спірне нежитлове приміщення відповідає вимогам надійності й безпечної експлуатації, а також, що право власності на нерухоме майно набувається тільки за рішенням суду й позивач позбавлений можливості оформити його іншим чином. Проте колегія суддів не може погодитись із вказаним висновком районного суду, виходячи з таких підстав. Згідно зі статтею 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема, із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом. Статтею 331 ЦК України встановлено, що право власності на нову річ, яка виготовлена (створена) особою, набувається нею, якщо інше не встановлено договором або законом. Особа, яка виготовила (створила) річ зі своїх матеріалів на підставі договору, є власником цієї речі. Право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації. До завершення будівництва (створення майна) особа вважається власником матеріалів, обладнання тощо, які були використані в процесі цього будівництва (створення майна). Відповідно до частин першої та другої статті 376 ЦК України житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони: 1) збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або 2) без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проекту, або 3) з істотними порушеннями будівельних норм і правил. Отже, наявність хоча б однієї із трьох зазначених у частині першій статті 376 ЦК України ознак свідчить про те, що об`єкт нерухомості є самочинним. Саме такий правовий висновок, викладений Верховним Судом України у постанові від 02 грудня 2015 року у справі № 6-1328цс15, а також Верховним Судом у постановах від 18 лютого 2019 року у справі № 308/5988/17-ц, від 20 березня 2019 року у справі № 202/3520/16-ц. В матеріаліх справи відсутні докази, які свідчать про надання Великомостівською міською радою, як власником земельної ділянки, згоди на будівництво на наданій в оренду ОСОБА_2 земельній ділянці об`єкта нерухомого майна - нежитлового приміщення. Відтак, побудований позивачем об`єкт нерухомості є самочинним будівництвом. У силу спеціального застереження, наведеного в частині другій статті 376 ЦК України, особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього. На підставі частини третьої статті 376 ЦК України суд може задовольнити позов про визнання права власності на самочинно збудоване майно на земельній ділянці, що не надавалася у власність чи користування особі, яка збудувала його, якщо їй у встановленому законом порядку було передано земельну ділянку у власність або надано у користування під уже збудоване нерухоме майно відповідно до її цільового призначення, та за умови, що будівництво велося з додержанням архітектурних, будівельних, санітарних, екологічних та інших норм і правил згідно із законодавством, містобудівною та проектною документацією, а також у разі, якщо ці обставини були предметом розгляду компетентного державного органу. Вирішуючи справу за позовом власника (землекористувача) земельної ділянки про визнання права власності на самочинно збудоване нерухоме майно, суди зобов`язані встановити усі обставини справи, зокрема: чи є позивач власником (користувачем) земельної ділянки; чи звертався він до компетентного державного органу про прийняття забудови до експлуатації; чи є законною відмова у такому прийнятті; чи є порушення будівельних норм та істотних правил. При вирішенні позову про визнання права власності на самочинно збудоване нерухоме майно суд має виходити з того, що право на виконання будівельних робіт виникає у забудовника лише за наявності документів, які надають право виконувати будівельні роботи та передбачених статтями 27, 29-31 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», а також у передбачених законом випадках отримання дозволу на виконання будівельних робіт (статті 34,37 цього Закону). Прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об`єктів належить до одного з етапів проектування та будівництва об`єктів, що здійснюється власниками або користувачами земельних ділянок (пункт 5 частина п`ята стаття 26 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності»). Частиною восьмою статті 39 Закону України «Про регулювання містобудівельної діяльності» передбачено, що експлуатація закінчених будівництвом об`єктів, не прийнятих в експлуатацію забороняється. Аналогічна норма закріплена пунктом 12 Порядку прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об`єктів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 13 квітня 2011 року №

461. Визнання права власності на об`єкт незавершеного будівництва, не прийнятого в експлуатацію, в судовому порядку нормами ЦК України чи іншими нормативними актами не передбачено. Як вбачається з матеріалів справи, позивач ОСОБА_2 перед початком будівництва об`єкта нерухомого майна не звертався у компетентні органи з метою отримання відповідної дозвільної документації, передбаченої Законом України «Про регулювання містобудівної діяльності». Також у матеріалах справи відсутні докази звернення позивача у компетентні органи із заявами про узаконення самочинного будівництва та відмову таких органів в його узаконенні. Враховуючи наведене, суд першої інстанції дійшов до помилкового висновку про задоволення позову, а доводи апеляційної скарги є обґрунтованими. Подаючи апеляційну скаргу у даній справі, прокурор у відповідності до ч.ч. 4,5 ст. 56 ЦПК України обґрунтував у ній в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, вказав визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначив орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Відповідно до положень п.2 ч.1 ст.374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити його. Відповідно до ст.376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. За таких обставин, рішення суду слід скасувати та постановити нову постанову про відмову у задоволенні позову. Керуючись ст.ст. 367, 368, п.2 ч.1 ст. 374, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, колегія суддів, ПОСТАНОВИЛА: Апеляційну скаргу Прокуратури Львівської області задовольнити. Рішення Сокальського районного суду Львівської області від 03 серпня 2018 року скасувати. Ухвалити нову постанову, якою у задоволенні позову ОСОБА_2 до Великомостівської міської ради про визнання права власності на самочинне будівництво відмовити. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскарженою у касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складання повної постанови. Повний текст постанови складено: 30.09.2022 Головуючий Судді