Постанова 4870 № 914/2886/24

ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 27 травня 2026 рокум. ЛьвівСправа № 914/2886/24 Західний апеляційний господарський суд, в складі колегії: головуючого (судді-доповідача): Бойко С.М., суддів: Бонк Т.Б., Якімець Г.Г., секретар судового засідання Бабій М.М. явка учасників справи: від прокурора: Машталяр Ю.А.; від позивача: не з`явився; від відповідача-1: не з`явився; від відповідача-2: не з`явився; розглянув апеляційну скаргу приватного підприємства Ярина Плюс, №03/11 від 03.11.2025 на рішення Господарського суду Львівської області від 26.09.2025, суддя Горецька З.В., м. Львів, у справі №914/2886/24 за позовом керівника Франківської окружної прокуратури міста Львова, м. Львова, в інтересах держави в особі Львівської міської ради, до відповідача-1 приватного підприємства Ярина Плюс, до відповідача-2 приватного підприємства Княжий дар плюс, про звільнення земельної ділянки шляхом демонтажу (знесення) нежитлового приміщення та скасування державної реєстрації права приватної власності на нежитлове приміщення із закриттям відповідного розділу Реєстру прав власності на нерухоме майно та реєстраційної справи, ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог Керівник Франківської окружної прокуратури міста Львова в інтересах держави в особі Львівської міської ради звернувся до приватного підприємства «Ярина Плюс» та до приватного підприємства «Княжий дар плюс» про звільнення земельної ділянки шляхом демонтажу (знесення) нежитлового приміщення та скасування державної реєстрації права приватної власності на нежитлове приміщення із закриттям відповідного розділу Реєстру прав власності на нерухоме майно та реєстраційної справи. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідач-1 без належних правових підстав використовує земельну ділянку комунальної власності по вул. Виговського, 47 у м. Львові, на якій розміщено нежитлове приміщення (тимчасову споруду), за відсутності рішення Львівської міської ради про передачу земельної ділянки у власність чи користування, а також тим, що державна реєстрація права власності на зазначений об`єкт (нежитлове приміщення (тимчасову споруду)) здійснена за відсутності належних правових підстав. Прокурор з підстав викладених в позовній заяві просить звільнити земельну ділянку площею 0,0120 га за адресою місто Львів, вул. Виговського, 47 шляхом демонтажу (знесення) нежитлового приміщення загальною площею 64,7 кв.м. та скасувати державну реєстрацію речового права за ПП «Ярина Плюс» (ідентифікаційний код: 36462378) і ПП «Княжий дар плюс» (ідентифікаційний код: 34857541) на нежитлове приміщення загальною площею 64,7 кв.м., що знаходиться за адресою: м. Львів, вул. Виговського, 47 (реєстраційний номер майна: 23827365), із закриттям відповідного розділу Реєстру прав власності на нерухоме майно та реєстраційної справи. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Господарського суду Львівської області від 26.09.2025 позов задоволено. Зобов`язано приватне підприємство «Ярина Плюс» звільнити земельну ділянку площею 0,0120 га за адресою: місто Львів, вул. Виговського, 47 шляхом демонтажу (знесення) нежитлового приміщення загальною площею 64,7 кв.м. Скасовано державну реєстрацію речового права за ПП «Ярина Плюс» та ПП «Княжий дар плюс» на нежитлове приміщення загальною площею 64,7 кв.м., що знаходиться за адресою: м. Львів, вул. Виговського, 47 (реєстраційний номер майна: 23827365), із закриттям відповідного розділу Реєстру прав власності на нерухоме майно та реєстраційної справи. Стягнуто з приватного підприємства «Ярина Плюс» на користь Львівської обласної прокуратури судовий збір в розмірі 3 633,60 грн. Стягнуто з приватного підприємства «Княжий дар плюс» на користь Львівської обласної прокуратури судовий збір в розмірі 1 211,20 грн. Рішення суду обґрунтоване тим, що ПП «Ярина плюс» використовує земельну ділянку комунальної власності по вул. Виговського, 47 у м. Львові без належних правових підстав. Судом встановлено, що первинна реєстрація права власності на нежитлове приміщення проведена 02.07.2008 на підставі рішення Господарського суду Львівської області від 20.05.2008 у справі № 19/33, яке скасоване постановою Вищого господарського суду України від 04.02.2009, а при новому розгляді позов залишено без розгляду ухвалою Господарського суду Львівської області від 30.03.2010 у справі № 9/88 (19/33). У наступному тимчасова споруда відчужене на користь ПП «Княжий дар плюс», а потім ПП «Ярина плюс». Судом встановлено, що приміщення є тимчасовою спорудою та є самочинною спорудою, оскільки збудоване без належно оформленого права користування землею та без дозвільних містобудівних документів. Відповідно до ст. 391 ЦК України та ст. 152 Земельного кодексу України Львівська міська рада як власник земельної ділянки має право вимагати усунення перешкод у користуванні землею шляхом демонтажу споруди. Короткий зміст вимог апеляційної скарги та заперечення інших учасників справи 04.11.2025 до Західного апеляційного господарського суду через систему «Електронний суд» надійшла апеляційна скарга приватного підприємства «Ярина Плюс», №03/11 від 03.11.2025 на рішення Господарського суду Львівської області від 26.09.2025 у справі №914/2886/24, в якій останнє просило рішення скасувати та прийняти нове, яким відмовити у задоволенні позову повністю. Апеляційна скарга обґрунтована тим, що суд першої інстанції неправильно застосував норми матеріального права та помилково визначив належний спосіб захисту спірного права, не врахувавши особливостей захисту прав добросовісного набувача, передбачених статтями 387, 388 ЦК України. На думку скаржника, заявлені Львівською міською радою вимоги про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою шляхом демонтажу нежитлового приміщення та припинення права власності фактично спрямовані на позбавлення його права власності на спірне майно, тоді як позивач не довів порушення своїх прав саме діями ПП «Ярина Плюс». Апелянт зазначає, що є добросовісним набувачем нежитлового приміщення загальною площею 64,7 кв. м, розташованого за адресою: м. Львів, вул. Виговського, 47, яке набуте на підставі договору купівлі-продажу від 21.08.2009 № 1901, посвідченого приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу. При цьому право власності на спірний об`єкт зареєстроване у встановленому законом порядку, а на момент його набуття будь-які зареєстровані обтяження чи відомості про спір щодо цього майна були відсутні, у зв`язку з чим відповідач мав право покладатися на достовірність відомостей Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Також скаржник вказує, що Львівська міська рада була обізнана про існування спору щодо права власності на спірний об`єкт ще з 2008 року, оскільки брала участь у справі № 19/33, однак протягом тривалого часу не вживала заходів щодо захисту своїх прав та звернулася з відповідним позовом лише у 2024 році. У зв`язку з цим апелянт вважає, що суд першої інстанції безпідставно не застосував позовну давність та не врахував обставини тривалої бездіяльності позивача. ПП «Ярина Плюс» посилається на положення Закону України № 4292-IX від 12.03.2025 «Про внесення змін до Цивільного кодексу України щодо посилення захисту прав добросовісного набувача», яким внесено зміни до статті 388 ЦК України, та вважає, що зазначені законодавчі зміни посилюють гарантії захисту прав добросовісного набувача і виключають можливість позбавлення його права власності виходячи з обставин цієї справи. Апелянт також зазначає, що оскаржуване рішення не відповідає принципу справедливого балансу між суспільним інтересом та правом особи на мирне володіння майном, гарантованим статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. На підтвердження своєї позиції посилається на практику Європейського суду з прав людини, відповідно до якої ризик помилок державних органів не може покладатися на добросовісного набувача майна, а знесення об`єкта нерухомості є винятковим заходом втручання у право власності, що підлягає застосуванню лише за наявності достатніх та належно встановлених підстав. Суд першої інстанції поклав в основу рішення неналежні та недостатні докази, зокрема акт обстеження земельної ділянки, який не містить відомостей, що дають змогу встановити точне місце розташування спірного об`єкта відносно земельної ділянки, не підтверджує факту її самовільного зайняття та не може вважатися достатнім доказом порушення прав позивача. При цьому земельно-технічна експертиза у справі не проводилася, а межі земельної ділянки та фактичне розташування споруди належним чином не встановлені. 19.12.2025 від прокурора надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому останній просить апеляційну скаргу приватного підприємства Ярина Плюс №03/11 від 03.11.2025 - залишити без задоволення, рішення Господарського суду Львівської області від 26.09.2025 - без змін. 05.02.2026 від позивача - Львівської міської ради надійшли додаткові письмові пояснення, в яких просить апеляційну скаргу приватного підприємства Ярина Плюс №03/11 від 03.11.2025 - залишити без задоволення, рішення Господарського суду Львівської області від 26.09.2025 - без змін. Рух справи в суді апеляційної інстанції. Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 04.11.2025 справу №914/2886/24 розподілено колегії суддів у складі: головуючого судді Бойко С.М., суддів Бонк Т.Б., Якімець Г.Г. Ухвалою Західного апеляційного господарського суду від 10.11.2025 з підстав, що визначені ч. 2 ст. 260 ГПК України апеляційну скаргу приватного підприємства «Ярина Плюс», №03/11 від 03.11.2025 на рішення Господарського суду Львівської області від 26.09.2025 у справі №914/2886/24 залишено без руху. Ухвалою Західного апеляційного господарського суду від 01.12.2025 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою приватного підприємства «Ярина Плюс» №03/11 від 03.11.2025 на рішення Господарського суду Львівської області від 26.09.2025 у справі №914/2886/24. Ухвалою Західного апеляційного господарського суду від 05.12.2025 справу №914/2886/24 призначено на 25.02.2026. Ухвалою Західного апеляційного господарського суду від 25.02.2026 справу №914/2886/24 відкладено на 22.04.2026. У зв`язку із тимчасовою непрацездатністю судді-члена колегії Бонк Т.Б. з 20.04.2026 по 24.04.2026 включно, розгляд вищевказаної справи 22.04.2026 не відбувся. Ухвалою від 27.04.2026 справу №914/2886/24 призначено до розгляду в судовому засіданні на 27.05.2026. Ухвала судове засідання 27.05.2026 з`явився прокурор, інші учасники справи не з`явились хоча належним чином були повідомлені про дату час та місце розгляду справи в порядку, визначеному ч.5 ст. 242, ст. 285 ГПК України, що підтверджується списком розсилки поштової кореспонденції, у зв`язку з чим суд визнав їх неявку як без поважних причин. Прокурор заперечив проти задоволення апеляційної скарги, просив рішення суду першої інстанції залишити без змін, при цьому наводив доводи аналогічні викладеним у відзиві на апеляційну скаргу. Строки розгляду справи в суді апеляційної інстанції. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожній фізичній або юридичній особі гарантується право на розгляд судом упродовж розумного строку цивільної, кримінальної, адміністративної або господарської справи. Розумність строків є одним із основоположних засад (принципів) господарського судочинства відповідно до пункту 10 частини 3 статті 2 Господарського процесуального кодексу України. Поняття розумного строку не має чіткого визначення, проте розумним вважається строк, який необхідний для вирішення справи у відповідності до вимог матеріального та процесуального законів. При цьому, Європейський Суд з прав людини зазначає, що розумність тривалості провадження повинна визначатися з огляду на обставини справи та з урахуванням таких критеріїв: складність справи, поведінка заявника та відповідних органів влади, а також ступінь важливості предмета спору для заявника (див. рішення Європейського Суду з прав людини у справах Савенкова проти України, no. 4469/07, від 02.05.2013, Папазова та інші проти України, no. 32849/05, 20796/06, 14347/07 та 40760/07, від 15.03.2012). Таким чином, суд, враховуючи обставини справи, застосовує принцип розумного строку тривалості провадження відповідно до зазначеної вище практики Європейського суду з прав людини. Межі перегляду справи в суді апеляційної інстанції. Суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. У суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції (стаття 269 ГПК України). Рішення Господарського суду Львівської області від 26.09.2025 оскаржується відповідачем в повному обсязі. Апеляційний суд, розглянув в судовому засіданні апеляційну скаргу відповідача, дійшов висновку про залишення її без задоволення з таких підстав Предметом позову є усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою комунальної власності шляхом демонтажу (знесення) розміщеного на ній нежитлового приміщення, а також скасування державної реєстрації права приватної власності на вказаний об`єкт нерухомого майна із закриттям відповідного розділу Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстраційної справи. Як встановлено судами, ухвалою Львівської міської ради № 2701 від 20.10.2005 «Про надання у короткострокову оренду земельних ділянок для встановлення та обслуговування малих архітектурних форм у м. Львові» вирішено передати приватному підприємцю Михайліву Роману Євгеновичу в короткострокову оренду, терміном на 5 років, земельну ділянку площею 120 кв.м. на вул. Виговського, 47 у м. Львові без зміни цільового призначення для встановлення та обслуговування малої архітектурної форми (павільйону) (пункт 24 додатку до ухвали). 04.12.2006 між Львівською міською радою (далі - Орендодавець, Позивач) та ПП Михайлівим Р.Є. (далі - Орендар) укладено договір оренди землі № 3-525 (далі - Договір). За умовами цього Договору, орендодавець, на підставі діючого положення «Про оренду земельних ділянок у м. Львові та порядок встановлення розмірів орендної плати за земельні ділянки» та ухвали Львівської міської ради № 2701 від 20.10.2005 надає, а орендар приймає в строкове платне користування земельну ділянку, яка знаходиться у м. Львові на вул. Виговського, 47 з кадастровим номером: 4610136300:04:007:0038 площею 0,0120 га для обслуговування павільйону. Також, відповідно до умов Договору на земельній ділянці відсутні об`єкти нерухомого майна, інші об`єкти інфраструктури. Цільове призначення вказаної земельної ділянки згідно умов Договору - землі житлової та громадської забудови, категорія земельної ділянки за функціональним призначенням - землі комерційного використання, із забороною самовільної забудови земельної ділянки. Вказаний Договір укладено строком на 5 років до 20.10.2010. Під час дії Договору, рішенням Господарського суду Львівської області від 20.05.2008 у справі № 19/33 за позовом суб`єкта підприємницької діяльності - фізичної особи Михайліва Р.Є. до Львівської міської ради, за участю третьої особи - обласного комунального підприємства Львівської обласної ради «Бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки» визнано за позивачем право власності на нежитлові приміщення, зокрема, площею 64,7 кв.м. за адресою: м. Львів, вул. Виговського,

47. Вказане рішення суду залишено без змін постановою Львівського апеляційного господарського суду від 01.10.2008.Постановою Вищого господарського суду України від 04.02.2009 у вказаній справі скасовано рішення господарського суду Львівської області від 20.05.2008 та постанову Львівського апеляційного господарського суду від 01.10.2008 року у справі №19/33, а справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції. Ухвалою Господарського суду Львівської області від 30.03.2010 у справі № 9/88 (19/33) позовну заяву СПД - ФОП Михайліва Р.Є. залишено без розгляду. Згідно з інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, ця будівля зареєстрована за ПП «Ярина плюс», знаходиться на земельній ділянці комунальної форми власності, загальною площею 64,7 кв.м. по вул. Виговського, 47 у Львові, де правовою підставою набуття речового права зазначено договір купівлі-продажу №1901, посвідченого приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Стоцком Т.Л. Судами встановлено, що за вищевказаною адресою немає сформованих земельних ділянок, які передано у власність чи користування фізичним чи юридичним особам. Відповідно до інформації наданої Управлінням земельних ресурсів Департаменту природних ресурсів, будівництва та розвитку громад Львівської міської ради (далі - Управління земельних ресурсів) земельна ділянка на вул. Виговського, 47 у м. Львові площею 0,0120 га належить до земель комунальної власності Львівської міської ради. Як встановлено судами, дані щодо прийняття Львівською міською радою рішень (ухвал) про передачу у власність чи надання в користування спірної земельної ділянки для обслуговування нежитлового приміщення(тимчасової споруди) відсутні. Отже, з огляду на вказане, слід виходити з містобудівної документації на місцевому рівні, згідно якої відповідно до плану зонування територій (зонінгу) Залізничного району міста Львова, затвердженого ухвалами Львівської міської ради від 21.05.2015 № 4657 та від 25.01.2018 №2914 будівля по вул. Виговського, 47 у м. Львові розміщена в зоні ТР-1 - зона транспортної інфраструктури (об`єкти зовнішнього транспорту) та згідно генплану м. Львова - магістральні вулиці загальноміського значення в червоних лініях, автодороги. Згідно з листом Департаменту архітектури та урбаністики Львівської міської ради № 3902-вих-150650 від 22.10.2024, містобудівні умови та обмеження для проєктування будівлі площею 64,7 кв.м. на вул. Виговського, 47 у м. Львові не надавались. Відповідно до листа Інспекції державного архітектурно-будівельного контролю № 0006-вих-138111 від 27.09.2024 у Реєстрі будівельної діяльності Єдиної державної електронної системи у сфері будівництва інформація про видачу дозвільних документів на виконання будівельних робіт за вищевказаною адресою відсутня. У відповідності до інформації Управління державної реєстрації юридичного департаменту Львівської міської ради та Залізничної районної адміністрації Львівської міської ради жодних рішень про присвоєння адреси об`єкту нерухомого майна загальною площею 64,7 кв.м. по вул. Виговського, 47 у м. Львові не приймалось. 22.10.2008 за ПП «Княжий дар плюс», державним реєстратором зареєстровано право власності на нежитлове приміщення загальною площею 64,7 кв.м. по вул. Виговського, 47 у м. Львові на підставі договору купівлі-продажу від 10.10.2008 № 2082. 21.08.2009 ПП «Княжий дар плюс» відчужило вказане нежитлове приміщення на користь приватного підприємства «Ярина плюс» на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Стоцком Т.Л., який зареєстровано у реєстрі за № 1901. Відповідно до Інформації з Реєстру прав власності на нерухоме майно, 23.09.2009 проведено державну реєстрацію права власності ПП «Ярина плюс» на нежитлове приміщення загальною площею 64,7 кв.м. на вул. Виговського, 47 у м. Львові (реєстраційний номер майна: 23827365). Матеріали справи не містять доказів того, що за наслідками укладення вказаних договорів купівлі-продажу власник цього об`єкта - ПП «Ярина плюс» зверталось до Львівської міської ради та її виконавчих органів з проханням оформлення права користування/власності на земельну ділянку на якій розміщено об`єкт, що був предметом купівлі-продажу. На підставі ухвали Львівської міської ради від 06.12.2022 № 2679 «Про окремі питання здійснення підприємницької діяльності у тимчасових спорудах на території Львівської міської територіальної громади у зв`язку із введенням військового стану», на виконання наказу Департаменту містобудування Львівської міської ради № 92 від 05.04.2023 здійснено обстеження тимчасової споруди по вул. Виговського, 47 у м. Львові, про що складено акт № 14 від 19.04.2023. За результатами обстеження вказаної споруди встановлено, що ПП «Ярина плюс» є власником споруди за вищевказаною адресою, яка розміщена на земельній ділянці комунальної форми власності за відсутності відповідного рішення органу місцевого самоврядування про її надання в користування (оренду) та за відсутності вчиненого правочину щодо такої земельної ділянки. Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави (частина перша статті 373 ЦК України). Елементом особливої правової охорони землі є норма частини другої статті 14 Конституції про те, що право власності на землю набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону; право власності на землю гарантується Конституцією України (частина друга статті 373 ЦК України). Власник земельної ділянки має право використовувати її на свій розсуд відповідно до її цільового призначення (частина четверта статті 373 ЦК України). Цільове призначення земель України покладено законодавцем в основу розмежування правових режимів окремих категорій земель (розділ ІІ "Землі України" ЗК України), при цьому такі режими характеризуються високим рівнем імперативності, відносно свободи розсуду власника щодо використання ним своєї земельної ділянки. Так само є нормативно регламентованим право власника на забудову земельної ділянки, яке здійснюється ним за умови додержання архітектурних, будівельних, санітарних, екологічних та інших норм і правил, а також за умови використання земельної ділянки за її цільовим призначенням (частина третя статті 375 ЦК України). Відповідно до змісту частини четвертої статті 375 ЦК України у разі, коли власник здійснює на його земельній ділянці самочинну забудову, її правові наслідки встановлюються статтею 376 ЦК України. Відповідно до частин першої - четвертої статті 376 ЦК України житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи, чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил. Особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього. Право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути за рішенням суду визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки у встановленому порядку особі під уже збудоване нерухоме майно. Якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок. При цьому, задоволення позовних вимог про знесення об`єкту самочинного будівництва виключає застосування інших вимог власника земельної ділянки, зокрема, про визнання правочинів недійсними, за якими передавався об`єкт самочинного будівництва. Отже, матеріалами справи підтверджується, що відповідач-1 не набув права власності чи права користування земельною ділянкою у встановленому законом порядку, а відповідне рішення Львівської міської ради як єдина передбачена законом підстава для виникнення такого права не приймалося. Колегія суддів констатує, що вказаною нормою матеріального права імперативно визначено, що: (1) самочинним будівництвом вважаються житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно, якщо вони, зокрема, збудовані на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети; (2) особа, яка здійснила самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього; (3) якщо власник земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила самочинне будівництво на його земельній ділянці, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила самочинне будівництво, або за її рахунок. Відповідно правового висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 07.04.2020 у справі № 916/2791/13 формулювання положень статті 376 ЦК України виключають можливість існування інших способів легітимізації самочинного будівництва та набуття права власності на таке нерухоме майно, ніж ті, що встановлені цією статтею. Тобто реєстрація права власності на самочинне будівництво за особою, що здійснила самочинне будівництво не змінює правовий режим такого будівництва, як самочинного, з метою застосування, зокрема, положень частини четвертої цієї статті. Встановлені обставини свідчать про те, що зареєстрована за особами, а потім передана ПП «Ярина плюс» спірна нежитлова будівля є самочинним будівництвом відповідно до положень статті 376 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), а тому вимоги прокурора про знесення цієї будівлі повністю узгоджуються з приписами даної норми матеріального права та правильно застосована судом першої інстанції. Не допускається набуття права власності на споруджені об`єкти нерухомого майна особою, яка не має права власності або такого іншого речового права на земельну ділянку, що передбачає можливість набуття права власності на будівлі, споруди, розташовані на відповідній ділянці. Виходячи з принципу єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди право власності на об`єкт нерухомого майна набуває той, хто має речове право на земельну ділянку (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 16.02.2021 у справі № 910/2861/18, від 20.07.2022 у справі № 923/196/20). Згідно із частиною першою статті 13 Конституції України земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об`єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. Згідно ст. 83 Земельного кодексу України у комунальній власності перебувають усі землі в межах населених пунктів. Пунктом 34 ч. 1 ст. 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» передбачено, що вирішення відповідно до Закону питань земельних відносин є виключною компетенцією пленарних засідань сільських, селищних, міських рад. Відповідно до ч. 1 ст. 123 Земельного кодексу України надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування здійснюється на підставі рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування. Статтею 60 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" передбачено, що територіальним громадам сіл, селищ, міст, районів у містах належить право комунальної власності на рухоме і нерухоме майно, зокрема, на землю. Правомочності власника землі на території міста Львова від імені територіальної громади здійснює Львівська міська рада, яка відповідно до статей 9, 12 ЗК України наділена державою повноваженнями (стаття 122 ЗК України) щодо розпорядження землями територіальної громади міста Львова, зокрема, щодо передачі комунальних земельних ділянок у власність чи користування громадянам та юридичним особам відповідно до ЗК України. Водночас у пункті 10 прикінцевих та перехідних положень Закону України від "Про місцеве самоврядування в Україні" передбачено, що з набранням чинності цим Законом майно, яке до прийняття Конституції України у встановленому законодавством порядку передане державою до комунальної власності адміністративно-територіальних одиниць та набуте ними на інших законних підставах, крім майна, що відчужене у встановленому законом порядку, є комунальною власністю відповідних територіальних громад сіл, селищ, міст. Майно, передане до комунальної власності областей і районів, а також набуте на інших законних підставах, є спільною власністю територіальних громад сіл, селищ, міст, управління яким відповідно до Конституції України здійснюють районні і обласні ради або уповноважені ними органи. Відчуження зазначеного майна здійснюється лише за рішенням власника або уповноваженого ним органу. За пропозицією сільських, селищних, міських рад районні, обласні ради повинні приймати рішення про передачу до комунальної власності відповідних територіальних громад окремих об`єктів, спільної власності територіальних громад, які знаходяться на їх території і задовольняють колективні потреби виключно цих територіальних громад. Із уведенням у дію 01.01.2002 нового ЗК України у комунальній власності перебувають усі землі в межах населених пунктів, крім земель приватної та державної власності, а також земельні ділянки за їх межами, на яких розташовані об`єкти комунальної власності, про що зазначено у частині 2 статті 83 ЗК України. Отже, принцип розмежування земель державної і комунальної власності відображено у положеннях ЗК України, який, зокрема, полягає у визнанні пріоритету належності земель у межах населеного пункту відповідній територіальній громаді. Тобто всі землі у межах населеного пункту вважаються такими, що із 01.01.2002 перебувають у комунальній власності, крім земель, належність яких державі або приватним власникам зафіксована у ЗК України. Законом України від 05.02.2004 № 1457-IV "Про розмежування земель державної та комунальної власності" (втратив чинність 01.01.2013, підстава - Закон № 5245-VI) було визначено правові засади розмежування земель державної та комунальної власності і повноваження органів державної влади та органів місцевого самоврядування щодо регулювання земельних відносин з метою створення умов для реалізації ними конституційних прав власності на землю, забезпечення національного суверенітету, розвитку матеріально-фінансової бази місцевого самоврядування. У статті 5 цього Закону було наголошено, що суб`єктами права власності на землі комунальної власності є територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування. 01.01.2013 набув чинності Закон України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо розмежування земель державної та комунальної власності" № 5245-VI, за змістом пункту 3 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" якого з дня набрання чинності цим Законом землями комунальної власності відповідних територіальних громад вважаються: а) земельні ділянки:на яких розташовані будівлі, споруди, інші об`єкти нерухомого майна комунальної власності відповідної територіальної громади; які перебувають у постійному користуванні органів місцевого самоврядування, комунальних підприємств, установ, організацій; б) всі інші землі, розташовані в межах відповідних населених пунктів, крім земельних ділянок приватної власності та земельних ділянок, зазначених у підпунктах "а" і "б" пункту 4 цього розділу. Згідно з пунктом 5 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 5245-VI державна реєстрація права держави чи територіальної громади на земельні ділянки, зазначені у пунктах 3 і 4 цього розділу, здійснюється на підставі заяви органів, які згідно зі статтею 122 ЗК України передають земельні ділянки у власність або у користування, до якої додається витяг з Державного земельного кадастру про відповідну земельну ділянку. Як передбачено у пункті 6 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 5245-VI, "у разі якщо відомості про земельні ділянки, зазначені у пунктах 3 і 4 цього розділу, не внесені до Державного реєстру земель, надання дозволу на розроблення документації із землеустрою, що є підставою для державної реєстрації таких земельних ділянок, а також її затвердження здійснюються:у межах населених пунктів - сільськими, селищними, міськими радами;за межами населених пунктів - органами виконавчої влади, які відповідно до закону здійснюють розпорядження такими земельними ділянками". За змістом пункту 9 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 5245-VI державна реєстрація речових прав на земельні ділянки державної та комунальної власності, зазначених у пунктах 3 і 4 цього розділу, здійснюється в порядку, встановленому законом. Отже, беручи до уваги наведені положення Конституції України, ЗК України і пункту 3 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 5245-VI, а також враховуючи правовий висновок Верховного Суду у складі судової палати для розгляду справ щодо земельних відносин та права власності Касаційного господарського суду, сформований у постанові від 05.08.2022 у справі № 922/2060/20 щодо правильного застосування наведених правових норм, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про те, що саме міська рада є власником спірної земельної ділянки, оскільки ця ділянка розташована в межах міста Львова, а відсутність державної реєстрації речового права не впливає на обставини виникнення права комунальної власності на неї. Цьому висновку відповідає також положення пункту 9 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 5245-VI: "державна реєстрація речових прав на земельні ділянки … здійснюється в порядку, встановленому законом", що з урахуванням змісту пункту 3 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 5245-VI лише визначає порядок державної реєстрації права, однак не змінює моменту, з якого земля вважається комунальною власністю відповідних територіальних громад в силу закону. Разом з тим, відповідно до п. 34 ст. 26, п. 2 ст. 77 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» питання регулювання земельних відносин (у тому числі надання земельної ділянки в оренду та поновлення договору оренди земельної ділянки) вирішується на пленарному засіданні ради сесії, а спори про поновлення порушених прав юридичних і фізичних осіб, що виникають у результаті рішень, дій чи бездіяльності органів або посадових осіб місцевого самоврядування, вирішуються в судовому порядку. Таким чином, законодавством передбачено, що способом волевиявлення ради, яка реалізує право власності від імені відповідної територіальної громади, щодо регулювання земельних відносин, є прийняття рішення сесії. Як встановлено судами, відповідач є власником нежитлового приміщення (тимчасової споруди) площею 64,7 кв. м на вул. Виговського, 47 у м. Львові. Водночас земельна ділянка під зазначеним об`єктом належить до земель комунальної власності Львівської міської ради, а відомості про її передачу відповідачу у власність чи користування відсутні. Отже, матеріалами справи підтверджується, що відповідач не набув права власності чи права користування земельною ділянкою у встановленому законом порядку, а відповідне рішення Львівської міської ради як єдина передбачена законом підстава для виникнення такого права не приймалося. Відповідно до статті 24 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» забудова земельної ділянки здійснюється в межах її цільового призначення, встановленого відповідно до законодавства. Отже, використання спірної земельної ділянки для цілей, не пов`язаних із її функціональним та містобудівним призначенням, суперечить вимогам земельного та містобудівного законодавства щодо використання земель за цільовим призначенням, відповідно до статей 96, 141 Земельного кодексу України та статті 24 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності». За змістом частини першої статті 375 Цивільного кодексу України, лише власник земельної ділянки має право зводити на ній будівлі та споруди, здійснювати перебудову, а також дозволяти будівництво на своїй ділянці іншим особам. Реєстрація права власності на самочинне будівництво за особою, яка його здійснила, не змінює правовий режим такого будівництва як самочинного (постанова Верховного Суду від 20.09.2018р. у справі № 910/19726/17, постанови Великої Палати Верховного Суду від 07.04.2020р. у справі № 916/2791/13, від 23.06.2020р. у справі № 680/214/16-ц). За змістом статей 187, 188 3емельного кодексу України, контроль за використанням та охороною земель полягає в забезпеченні додержання органами державної влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами, організаціями і громадянами земельного законодавства України. Відповідно до ст.1 Закону України «Про державний контроль за використанням та охороною земель», самовільним зайняттям земельної ділянки є будь-які дії, які свідчать про фактичне використання земельної ділянки за відсутності відповідного рішення органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування про її передачу у власність або надання у користування (оренду) або за відсутності вчиненого правочину щодо такої земельної ділянки, за винятком дій, які відповідно до закону є правомірними. Право власності, користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до Закону України від 01.07.2004р. №1952-IV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень». Підпунктом 6 пункту 2 частини 1 статті 4 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» передбачено, що державній реєстрації прав підлягає право постійного користування та право оренди (суборенди) земельної ділянки. Отже, обов`язковою умовою правомірного використання земельної ділянки є наявність у особи, що її використовує, правовстановлюючих документів на земельну ділянку. Як встановлено судами, земельна ділянка за адресою: вул. Виговського, 47 у м. Львові належить до земель комунальної власності, не була відведена для розміщення спірної будівлі та відповідно до містобудівної документації розташована в зоні транспортної інфраструктури (ТР-1) і в межах територій магістральних вулиць загальноміського значення. Матеріали справи не містять доказів надання містобудівних умов та обмежень для проектування об`єкта будівництва на будівництво будівлі площею 64,7 кв.м. на вул. Виговського, 47 у м. Львові, видачі дозвільних документів на виконання будівельних робіт чи прийняття рішень про присвоєння адреси об`єкту нерухомого майна. За таких обставин спірний об`єкт відповідає ознакам самочинного будівництва, оскільки розміщений на земельній ділянці, не відведеній для цієї мети, та за відсутності належних дозвільних документів на будівництво. При цьому первинна державна реєстрація права власності на вказаний об`єкт була проведена на підставі рішення Господарського суду Львівської області від 20.05.2008 у справі № 19/33, яке в подальшому скасовано постановою Вищого господарського суду України від 04.02.2009. Отже подальше відчуження спірного майна та державна реєстрація права власності за наступними набувачами не спростовують наявності ознак самочинного будівництва та не створюють самостійної правової підстави для набуття права власності на такий об`єкт. Отже, відповідно до частини другої статті 376 Цивільного кодексу України право власності на спірний об`єкт нерухомого майна не могло виникнути в особи, яка здійснила самочинне будівництво, а також не могло бути правомірно набуте її правонаступниками за відсутності передбачених законом підстав. Відповідно до статті 391 ЦК України, власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном. Згідно із частиною другою статті 152 ЗК України, власник земельної ділянки може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою. Велика Палата Верховного Суду у пункті 7.27 постанови від 16.06.2020 у справі № 145/2047/16-ц сформулювала правовий висновок про те, що зайняття земельних ділянок фактичним користувачем (тимчасовим володільцем) треба розглядати як таке, що не є пов`язаним із позбавленням власника його права володіння на цю ділянку. Тож у цьому випадку ефективним способом захисту права, яке позивач як власник земельних ділянок вважає порушеним, є усунення перешкод у користуванні належним йому майном, зокрема шляхом заявлення вимоги про повернення таких ділянок. Такий негаторний позов можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідних земельних ділянок (аналогічні висновки у постановах Великої Палати Верховного Суду від 28.11. 2018 у справі № 504/2864/13-ц (пункт 71), від 04.07.2018 у справі № 653/1096/16-ц (пункт 96), від 12.06.2019 у справі № 487/10128/14-ц (пункт 81), від 11.09.2019 у справі № 487/10132/14-ц (пункт 97)). Враховуючи вищенаведені обставини про те, що нежитлове приміщення загальною площею 64,7 кв.м., що знаходяться на вул. Виговського, 47 у м. Львові, є тимчасовою спорудою, які не відносяться до нерухомого майна, відповідач використовує спірну земельну ділянку позивача без установлених законом підстав, тому до спірних правовідносин підлягає застосуванню норма статті 391 ЦК України. Водночас, наявність зареєстрованого права власності перешкоджає належному володінню, розпорядженню та користуванню майном комунальної власності з метою задоволення потреб та інтересів територіальної громади міста, у тому числі шляхом забезпечення надходження коштів до місцевого бюджету від використання майна, земельної ділянки. З встановлених обставин справи слідує, що державна реєстрація права власності за відповідачем-1 на спірну нежитлову будівлю, здійснена за відсутності належних правових підстав, порушує встановлений чинним законодавством порядок проведення державної реєстрації права власності на об`єкти нерухомого майна. Колегія суддів окремо враховує, що статтею 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що, як правило, суб`єкт порушеного права може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права (див. постанови від 22.08.2018 у справі № 925/1265/16, від 22.09.2020 у справі № 910/3009/18, від 22.06.2021 у справі № 334/3161/17). Крім того, Велика Палата Верховного Суду звертала також увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (див. постанови від 05.06.2018 у справі № 338/180/17, від 22.09.2020 у справі № 910/3009/18, від 22.06.2021 у справі № 334/3161/17). У певних випадках спосіб захисту імперативно "прив`язаний" до певного складу правопорушення. У таких випадках можна стверджувати, що спосіб захисту визначений законом (встановлений законом), тобто термін "встановлений законом" означає не просто те, що він названий в законі (наприклад, є в переліку статті 16 ЦК України, статті 20 Господарського кодексу України), а те, що спосіб захисту за його змістом кореспондує конкретному правопорушенню. У цих випадках положення частини першої статті 5 ГПК України вимагає, щоб суд застосував саме такий спосіб захисту. Велика Палата Верховного Суду у вже згаданій постанові від 15.11.2023 у справі № 916/1174/22 виснувала, що можливі способи захисту прав особи - власника земельної ділянки, на якій здійснено самочинне будівництво, прямо визначені статтею 376 ЦК України, яка регулює правовий режим самочинно побудованого майна. Тобто, належними вимогами, які може заявити особа - власник земельної ділянки, на якій здійснено (здійснюється) самочинне будівництво, для захисту прав користування та розпорядження такою земельною ділянкою, є вимога про знесення самочинно побудованого нерухомого майна. Відповідно до правової позиції Верховного Суду, державна реєстрація права власності на нерухоме майно є одним із юридичних фактів у юридичному складі, необхідному для підтвердження права власності, а самостійного значення для виникнення права власності не має. Така реєстрація визначає лише момент, з якого держава визнає та підтверджує право власності за наявності інших юридичних фактів, передбачених законом як необхідних для виникнення такого права. Зміст приписів статті 376 Цивільного кодексу України підтверджує неможливість застосування інших, ніж ті, що встановлені цією статтею, способів легітимізації (узаконення) самочинного будівництва та набуття права власності на такі об`єкти. Відповідно до Закону Україну «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо протидії рейдерству» від 05.12.2019, який набрав чинності 16.01.2020, статтю 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» від 01.07.2004 викладено у новій редакції. Так, відповідно до пунктів 1, 2, 3 частини 3 статті 26 вказаного Закону (у редакції, чинній із 16.01.2020) відомості про речові права, обтяження речових прав, внесені до Державного реєстру прав, не підлягають скасуванню та/або вилученню. Отже, судом першої інстанції зроблено правильний висновок про незаконність державної реєстрації права власності на об`єкт самочинного будівництва, і це судове рішення є підставою для закриття розділу Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстраційної справи з огляду на положення пункту 5 частини першої статті 14 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (розділ Державного реєстру прав та реєстраційна справа закриваються в разі набрання законної сили судовим рішенням, яким скасовується рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав, на підставі якого відкрито відповідний розділ). Задоволення позовних вимог у цій справі, в частині усунення перешкод територіальній громаді міста Львова в особі Львівської міської ради в користуванні та розпорядженні відповідною земельною ділянкою, шляхом знесенням самочинної забудови ПП «Ярина Плюс» та незаконність проведеної державної реєстрації права власності на спірну нежитлову будівлю, в мотивувальній частині рішення суду першої інстанції, чітко відображена, що в свою чергу є підставою для закриття розділу Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та відповідної реєстраційної справи щодо самочинно побудованого об`єкта, а тому апеляційний суд визнає правомірними та обґрунтованими ці висновки суду. При цьому слід зауважити, що порядок виконання рішень, за якими боржник зобов`язаний вчинити певні дії або утриматися від їх вчинення, визначено статтею 63 Закону України «Про виконавче провадження», відповідно до частин першої третьої якої за рішеннями, за якими боржник зобов`язаний особисто вчинити певні дії або утриматися від їх вчинення, виконавець наступного робочого дня після закінчення строку, визначеного частиною шостою статті 26 цього Закону, перевіряє виконання рішення боржником. Якщо рішення підлягає негайному виконанню, виконавець перевіряє виконання рішення не пізніш як на третій робочий день після відкриття виконавчого провадження. У разі невиконання без поважних причин боржником рішення виконавець виносить постанову про накладення на боржника штрафу, в якій також зазначаються вимога виконати рішення протягом 10 робочих днів (за рішенням, що підлягає негайному виконанню, - протягом трьох робочих днів) та попередження про кримінальну відповідальність. Виконавець наступного робочого дня після закінчення строку, передбаченого частиною другою цієї статті, повторно перевіряє виконання рішення боржником. У разі повторного невиконання без поважних причин боржником рішення, якщо таке рішення може бути виконано без участі боржника, виконавець надсилає органу досудового розслідування повідомлення про вчинення боржником кримінального правопорушення та вживає заходів примусового виконання рішення, передбачених цим Законом. Вимога про зобов`язання ПП «Ярина Плюс» звільнити земельну ділянку шляхом демонтажу (знесення) нежитлового приміщення, що знаходяться на вул. Виговського, 47 у м. Львові, не є нерозривно пов`язаною з його особою та не перешкоджає виконанню цього рішення без участі ПП «Ярина Плюс» (але за рахунок його коштів) шляхом вжиття виконавцем заходів примусового виконання у разі його невиконання ПП «Ярина Плюс» у добровільному порядку та/або вчинення перешкод у його виконанні. Враховуючи вищенаведене, а також те, що рішення суду щодо демонтажу зазначеного нежилого приміщення має бути виконуваним не лише у добровільному порядку, але й у примусовому (без участі ПП «Ярина плюс», але його коштом), враховуючи мету цього позову, доцільним є заявлення наступної позовної вимоги: ПП «Ярина Плюс» звільнити земельну ділянку площею 0,0120 га шляхом демонтажу (знесення) нежитлового приміщення загальною площею 64,7 кв.м., що знаходиться на вул. Виговського, 47 у м. Львові. Вищенаведене відповідає правовій позиції Великої Палати Верховного Суду сформульованій у постанові від 18.09.2024 по справі № 914/1785/22 (провадження № 12-31гс24). У постанові від 02.06.2021 в справі № 509/11/17 Верховний Суд дійшов висновку, що належними відповідачами за вимогами про знесення самочинно збудованого майна, приведення приміщень у первісний стан, шляхом знесення самовільно збудованих об`єктів нерухомого майна, усунення перешкод у здійснені права користування та розпорядження майном шляхом перебудови самовільно збудованих об`єктів нерухомого майна мають бути чинні власники спірного майна. Таким чином, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що ПП «Ярина плюс» є належним відповідачем у цій судовій справі, а отже саме до нього потрібно заявляти вимогу звільнити земельну ділянку комунальної форми власності площею 0,0120 га за адресою: місто Львів, вул. Виговського, 47 шляхом демонтажу (знесення) розташованого на ній нежитлового приміщення площею 64,7 кв.м. Разом з тим колегія суддів звертає увагу, що у резолютивній частині оскаржуваного рішення судом першої інстанції зазначено про скасування державної реєстрації речового права ПП «Княжий дар плюс» (відповідач-2) на спірне нежитлове приміщення. Водночас матеріалами справи підтверджується, що на час вирішення спору право власності на вказаний об`єкт було зареєстровано за ПП «Ярина плюс», якому ПП «Княжий дар плюс» відчужило це майно за договором купівлі-продажу. Однак наведене не спростовує правильності висновків суду першої інстанції щодо наявності підстав для задоволення позову та не впливає на правильне вирішення спору по суті. Колегія суддів відхиляє доводи представника ПП «Ярина плюс» щодо обрання прокурором неефективного способу захисту, оскільки такі доводи не ґрунтуються на встановлених обставинах справи та не узгоджуються з вимогами чинного законодавства. У тому числі посилання скаржника щодо належності у даному випадку віндикаційного способу захисту, колегія суддів не приймає як обгрунтованими, оскільки спростовано вищевикладеною кваліфікацією судами спірних відносин, що склалися між сторонами. Суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про належність та ефективність обраного способу захисту порушеного права, а наведені в апеляційній скарзі аргументи цього висновку не спростовують. Щодо застосування строків позовної давності, суд зазначає наступне. Відповідно до статті 256 ЦК України, позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Згідно з висновком Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, викладеним у постанові від 06.03.2018 у справі № 607/15489/15-ц, позовна давність до вимог за негаторним позовом не застосовується, оскільки правопорушення є таким, що триває у часі, а тому цей позов може бути пред`явлений власником майна протягом всього часу, поки триває порушення. Допоки особа є власником нерухомого майна, вона не може бути обмежена у праві звернутися до суду з позовом про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження цим майном, зокрема і шляхом усунення перешкод у користуванні цим майном. А тому негаторний позов може бути пред`явлений упродовж всього часу тривання відповідного правопорушення. У вказаному висновку колегія суддів звертається до правової позиції, викладеної у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.07.2018 у справі № 653/1096/16-ц і за цим доводи касаційної скарги про помилковість висновків суддів попередніх інстанцій щодо незастосування до спірних правовідносин позовної давності визнає необґрунтованими. Що ж до аргументів відповідача про те, що суди попередніх інстанцій не визначили, яке право Міськради у спірних правовідносинах порушено, не врахували обставин того, що саме помилки та бездіяльність органу місцевого самоврядування призвели до виникнення спору у цій справі, а також передчасно втрутилися у право власності відповідача на мирне володіння своїм майном, не з`ясувавши обставин можливості його перебудови, отримання відповідних дозволів, суд апеляційної інстанції зазначає таке. У постановах Великої Палати Верховного Суду від 19.05.2020 у справі № 916/1608/18, від 15.11.2023 у справі № 916/1174/22 зазначено, що знаходження на земельній ділянці одного власника об`єкта нерухомості (будівлі, споруди) іншого власника істотно обмежує права власника землі, при цьому таке обмеження є безстроковим. Так, власник землі в цьому разі не може використовувати її ані для власної забудови, ані іншим чином і не може здати цю землю в оренду будь-кому, окрім власника будівлі чи споруди. Тому державна реєстрація будівлі, споруди на чужій земельній ділянці є фактично і реєстрацією обмеження права власника землі. Звертаючись до правового висновку із постанови від 03.03.2021 у справі № 915/161/20, апеляційний господарський суд у цій частині вважає доцільним також додати, що факт існування реєстрації права власності на майно, яке за судовим рішенням має бути знесено як самочинне, суперечить самій суті державної реєстрації прав, позаяк правопорядок не може визнавати і підтверджувати право власності, якого не існує. З огляду на викладене самочинне будівництво нерухомого майна особою, яка не є власником земельної ділянки, слід розглядати як порушення прав власника відповідної земельної ділянки (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 15.11.2023 у справі № 916/1174/22). Розміщення будь-якою особою споруди на земельній ділянці комунальної форми власності за відсутності документів, які підтверджують право користування такою земельною ділянкою, не можна визнати законним (див. постанову Верховного Суду від 16.05.2018 у справі № 918/633/16). Щодо сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном Стаття 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (надалі - Конвенція) передбачає, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів. Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини стаття 1 Першого протоколу до Конвенції закріплює три окремі норми: 1) виражається у першому реченні першого абзацу, закладає принцип мирного володіння майном і має загальний характер; 2) викладена у другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності й обумовлює його певними критеріями; 3) закріплена у другому абзаці та визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна у загальних інтересах. Другу та третю норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, треба тлумачити у світлі загального принципу, закладеного першою нормою (mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі "East/West Alliance Limited" проти України" від 23.01.2014 (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява № 19336/04), § 166-168). Критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також, чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право: Втручання держави у право власності повинно мати нормативну основу у національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування - передбачуваними. Якщо можливість втручання у право власності передбачена законом, Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів або штрафів. Втручання у право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає втручання в її право власності. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа-добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справах "Рисовський проти України" від 20.10.2011 (Rysovskyy v. Ukraine, заява № 29979/04), "Кривенький проти України" від 16.02.2017 (Kryvenkyy v. Ukraine, заява № 43768/07)). Порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції ЄСПЛ констатує, якщо хоча б один із зазначених критеріїв не буде дотриманий. І навпаки: встановлює відсутність такого порушення, якщо дотримані всі три критерії. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 18.01.2023 у справі № 488/2807/17 зауважила, що у кожному випадку, коли володіючий власник просить про усунення йому перешкод у користуванні та розпорядженні земельною ділянкою шляхом демонтажу спорудженого на ній об`єкта нерухомості, суд має перевіряти правомірність втручання держави у права на повагу до житла та мирного володіння на цей об`єкт шляхом його демонтажу, а саме: наявність підстави для такого втручання у законодавстві, легітимність мети цього втручання (його відповідність цілям, визначеним у пункті 2 статті 8 Конвенції та абзаці другому статті 1 Першого протоколу до Конвенції) та пропорційність демонтажу відповідній меті (можливість досягнення останньої проведенням демонтажу за відсутності менш обтяжливих для відповідача способів захисту прав позивача). Залежно від результату такої перевірки суд вирішує питання про задоволення чи відмову у задоволенні позову. При цьому у разі його задоволення відшкодування особі вартості майна, що підлягає демонтажу, не є можливим за відсутності для цього юридичних підстав (зокрема, правомірності його спорудження, добросовісності набуття права на нього, заявлення вимоги про відшкодування та її обґрунтованості). На необхідності дослідження добросовісності набуття спірного майна як підстави для позбавлення особи права власності наголошено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21.09.2022 у справі № 908/976/19, пропорційності втручання у мирне володіння - у постановах Верховного Суду від 15.02.2018 у справі № 910/5702/17 та від 12.06.2019 у справі № 916/1986/18, а на оцінці добросовісності дій особи - у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04.12.2022 у справі № 461/12525/15-ц, від 05.12.2018 у справі № 522/2110/15-ц та від 30.06.2020 у справі № 19/028-10/13. Відповідно до усталеної практики Верховного Суду, добросовісність набувача майна підлягає оцінці через призму його можливості та обов`язку з`ясувати, чи були наявні правові підстави для набуття попереднім власником права власності на майно та чи здійснено його набуття відповідно до закону. При цьому суд оцінює, чи мав набувач об`єктивну можливість і чи був він зобов`язаний здійснити таку перевірку перед укладенням правочину. Відсутність такої перевірки, особливо якщо особа мала всі необхідні засоби та обставини для її здійснення, виключає добросовісність набуття майна та не може породжувати законні очікування щодо збереження такого майнового статусу. Цей підхід корелюється з принципом правової визначеності, який гарантує, що особа не може розраховувати на захист права власності, якщо її набуття не відповідає фундаментальним вимогам законності. Як вбачається із встановлених обставин по справі ПП «Ярина Плюс» мало можливість і повинно було дослідити правові підстави набуття попереднім власником права власності на спірну нежитлову будівлю, перевірити законність відведення комунальної земельної ділянки, а також наявність необхідної дозвільної документації. Враховуючи, що така перевірка є звичною та очікуваною дією з боку обачного суб`єкта господарювання, посилання набувача на добросовісність у даному випадку є необґрунтованим. Відповідно до статті 13 Конституції України, власність зобов`язує. Це положення відображає соціальну функцію власності, підкреслюючи, що право власності передбачає не лише можливість володіння, користування та розпорядження майном, але й відповідальність власника перед суспільством. У контексті зазначеного особа, яка набуває право на майно, повинна дотримуватись розумних стандартів обачності, оскільки сама по собі державна реєстрація права власності є спростовною презумпцією, на що неодноразово звертав увагу Верховний Суд. Отже, ПП «Ярина Плюс» не може бути визнаний добросовісним набувачем, оскільки він міг і повинен був бути обізнаним про неможливість набуття права власності на спірну нежитлову будівлю за відсутності у ПП «Княжий Дар Плюс» правовстановлюючих документів як на земельну ділянку під майно, так і дозвільних документів на його будівництво. Оцінюючи питання пропорційності втручання, слід враховувати, що воно повинно бути обґрунтованим, необхідним у демократичному суспільстві та не покладати на особу надмірного індивідуального тягаря. Врахувавши обставини справи, у контексті практики ЄСПЛ, на спростування доводів апеляційної скарги, апеляційний суд зазначає, що відсутність належної обачності з боку набувача виключає виникнення у нього обґрунтованих очікувань щодо збереження такого майнового статусу. Отже, втручання у право власності ПП «Ярина Плюс» у цій справі не порушує принципу пропорційності, оскільки воно не створює для нього надмірного тягаря, а слугує забезпеченню законних прав власника земельної ділянки. Ураховуючи зазначене, вимога про знесення самочинно збудованої споруди є правомірною, оскільки вона ґрунтується на нормах національного законодавства, переслідує легітимну мету захисту прав власника земельної ділянки та є необхідною у демократичному суспільстві. Такий підхід відповідає вимогам статті 1 Першого протоколу до Конвенції, оскільки забезпечує справедливий баланс між інтересами суспільства та правами особи, яка зазнає втручання. За цим, посилання скаржника щодо захисту його як добросовісного набувача є безпідставними. Щодо представництва прокурором інтересів держави в особі Львівської міської ради Статтею 23 Закону України «Про прокуратуру» передбачено, що представництво прокуратурою інтересів держави в суді полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист у суді інтересів держави, у випадках, передбачених законом (ч. 1). У відповідності до вимог ч. 3 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру», прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Як роз`яснив Конституційний Суд України в рішенні № З-рп/99 від 08.04.1999, представництво прокуратурою України інтересів держави в суді є одним із видів представництва в суді. За правовою природою представництво в суді є правовідносинами, в яких одна особа (представник) на підставі певних повноважень виступає від імені іншої особи (довірителя) і виконує процесуальні дії в суді в її інтересах, набуваючи (змінюючи, припиняючи) для неї права та обов`язки. Представництво прокурором інтересів держави в суді відрізняється від інших видів представництва рядом специфічних ознак: складом представників та колом суб`єктів, інтереси яких вони представляють, обсягом повноважень, формами їх реалізації. Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті (абз. 1 і 2 ч. 3 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру»). З аналізу ст. 23 ЗУ «Про прокуратуру» випливає, що надавши прокурору повноваження представництва, законодавче визначив можливість органів прокуратури захищати державні інтереси, якщо уповноважений орган не здійснює або неналежним чином здійснює захист законних інтересів держави. До того ж, внаслідок не отримання коштів місцевим бюджетом щодо пайової участі порушуються інтереси територіальної громади та держави в цілому. Як вбачається з матеріалів позовної заяви, листом № 14.51/04-14-7229вих-24 від 02.10.2024 на адресу Львівської міської ради Франківська окружна прокуратура м. Львова повідомила про порушення інтересів територіальної громади м. Львова внаслідок використання ПП «Ярина плюс» земельної ділянки по вул. Виговського, 47 у м. Львові без правовстановлюючих документів. За результатом розгляду вказаного листа юридичним Департаментом Львівської міської ради у листі № 2901-вих-156555 від 31.10.2024 повідомлено, що ЛМР не вживались заходи шляхом звернення до суду із позовом усунення перешкод у користуванні вищевказаною земельною ділянкою. В даному контексті слід зазначити, що інтереси держави полягають не тільки у захисті прав державних органів влади чи тих, які відносяться до їх компетенції, а також захист прав та свобод місцевого самоврядування, яке не носить загальнодержавного характеру, але направлене на виконання функцій держави на конкретній території та реалізуються у визначеному законом порядку та способі, який відноситься до їх відання. Органи місцевого самоврядування є рівними за статусом носіями державної влади, як і державні органи (постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 08.02.2019 у справі №915/20/18). Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про наявність у прокурора передбачених законом підстав для представництва інтересів держави у цій справі. Матеріалами справи підтверджується, що прокурором до звернення з позовом було повідомлено Львівську міську раду про виявлені порушення інтересів територіальної громади та надано можливість уповноваженому органу самостійно вжити заходів щодо їх захисту. Водночас Львівська міська рада повідомила про невжиття заходів судового захисту порушених прав та інтересів територіальної громади. За таких обставин суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що уповноважений орган місцевого самоврядування належним чином не здійснював захист інтересів держави, що відповідно до вимог статті 23 Закону України «Про прокуратуру» є достатньою підставою для реалізації прокурором представницьких повноважень у суді. Відповідно до ч. 1 ст. 73 ГПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Частиною 1 ст. 74 ГПК України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Згідно з ст. 76 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Відповідно до ст. 77 ГПК України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Стаття 79 ГПК України визначає, що наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. За приписами ст. 86 ГПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Апеляційний суд зазначає, що доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження, оскільки спростовуються дослідженими матеріалами справи, встановленими судами першої та апеляційної інстанцій обставинами, а також правильним застосуванням норм матеріального і процесуального права судом першої інстанції. Натомість заперечення позивача, викладені у відзиві на апеляційну скаргу, узгоджуються з фактичними обставинами справи та підтверджуються належними і допустимими доказами. З урахуванням викладеного, апеляційний господарський суд дійшов висновку, що рішення Господарського суду Львівської області від 26.09.2025 у справі №914/2886/24 ухвалене з дотриманням норм матеріального та процесуального права, є законним, обґрунтованим і таким, що відповідає встановленим у справі обставинам, у зв`язку з чим підстав для його скасування не вбачається, а доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції. З огляду на викладене, доводи апеляційної скарги не містять підстав для скасування або зміни рішення суду першої інстанції. Висновки за результатами розгляду апеляційної скарги. Рішення Господарського суду Львівської області від 26.09.2025 у справі №914/2886/24 прийнято з дотриманням вимог норм матеріального і процесуального права, а тому підлягає залишенню без змін. Апелянтом не спростовано висновки суду першої інстанції, які тягнуть за собою наслідки у вигляді скасування прийнятого судового рішення, оскільки не доведено неправильного застосування норм матеріального і процесуального права, а тому апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення. Судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Дана норма кореспондується зі ст. 46 ГПК України, в якій закріплено, що сторони користуються рівними процесуальними правами. Відповідно до статті 276 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Відповідно до ст. 236 ГПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню господарського судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Якщо одна із сторін визнала пред`явлену до неї позовну вимогу під час судового розгляду повністю або частково, рішення щодо цієї сторони ухвалюється судом згідно з таким визнанням, якщо це не суперечить вимогам статті 191 цього Кодексу. Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів скаржника та їх відображення у судовому рішенні, питання вичерпності висновків суду, суд апеляційної інстанції виходить з того, що Європейським судом з прав людини у рішенні Суду у справі «Трофимчук проти України» № 4241/03 від 28.10.2010 зазначено, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід сторін. Судові витрати. У зв`язку з залишенням апеляційної скарги без задоволення, апеляційний господарський суд на підставі ст. 129 ГПК України дійшов до висновку про покладення на апелянта витрат по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги. Керуючись ст.ст. 86, 129, 236, 254, 269, 270, 275, 276, 281, 282 ГПК України, Західний апеляційний господарський суд,

УХВАЛИВ: апеляційну скаргу приватного підприємства Ярина Плюс, №03/11 від 03.11.2025 залишити без задоволення. Рішення Господарського суду Львівської області від 26.09.2025 у справі №914/2886/24 залишити без змін. Судовий збір за розгляд справи в апеляційному порядку покласти на апелянта. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття. Порядок та строки оскарження постанов апеляційного господарського суду до касаційної інстанції визначені ст.ст. 287-289 ГПК України. Справу скерувати на адресу місцевого господарського суду. Повний текст постанови складено і підписано 05.06.2026. Головуючий суддя Бойко С.М. Судді Бонк Т.Б. Якімець Г.Г.