Постанова Другий апеляційний адміністративний суд № 440/6870/21

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 21 вересня 2022 р. Справа № 440/6870/21 Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії: Головуючого судді: Мінаєвої О.М., Суддів: Макаренко Я.М. , Кононенко З.О. , розглянувши в порядку письмового провадження у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 12.11.2021 року, головуючий суддя І інстанції: Канигіна Т.С., вул. Пушкарівська, 9/26, м. Полтава, 36039, повний текст складено 12.11.2021 року у справі № 440/6870/21 за позовом ОСОБА_1 до Держави України в особі Полтавської обласної прокуратури про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії, ВСТАНОВИВ: Позивач, ОСОБА_1 , звернувся до суду з адміністративним позовом до Держави України в особі Полтавської обласної прокуратури, в якому просив суд: - визнати протиправною бездіяльність Полтавської обласної прокуратури щодо неналежного розрахунку з позивачем, а саме: невиплати йому частини заробітної плати - посадового окладу, визначеного частиною третьою статті 81 Закону України «Про прокуратуру» за період з 01.07.2015 року по 23.09.2019 року; - зобов`язати відповідача сплатити на користь позивача матеріальну шкоду у розмірі 682 388,75 грн., завдану положеннями пункту 26 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України, що визнані неконституційними. Рішенням Полтавського окружного адміністративного суду від 12.11.2021 року у справі № 440/6870/21 у задоволенні позовних вимог відмовлено. Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, позивач подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неповне з`ясування судом першої інстанції обставин, що мають значення для справи, та неправильне застосування норм матеріального права, просить суд апеляційної інстанції рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 12.11.2021 року у справі № 440/6870/21 скасувати, та ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити позовні вимоги у повному обсязі. В обґрунтування вимог апеляційної скарги позивач посилається на те, що обставини ухвалення Конституційним Судом України Рішення від 26 березня 2020 року № 6-р/2020 про визнання неконституційним нормативно-правового акту, який обмежував виплату позивачу заробітної плати у визначеному законом розмірі, є доказом спричинення йому матеріальної шкоди, а отже існують підстави для застосування ч. 3 ст. 152 Конституції України, як норми прямої дії, щодо відшкодування державою такої шкоди. Сторонами подані клопотання про розгляд справи в порядку письмового провадження. Розглянувши матеріали справи, перевіривши правильність застосування судом першої інстанції норм чинного законодавства, колегія суддів апеляційної інстанції, переглядаючи судове рішення в межах доводів та вимог апеляційної скарги у відповідності до ч. 1 ст. 308 Кодексу адміністративного судочинства України (далі КАС України), дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного. Судом першої інстанції встановлено та підтверджено в суді апеляційної інстанції, що згідно записів, які містяться у трудовій книжці позивача, з 05.09.2014 року його було призначено на посаду прокурора прокуратури Оржинського району (наказ від 05.09.2014 № 449к); з 15.12.2015 року позивача було призначено на посаду прокурора Лубенської місцевої прокуратури (наказ від 14.12.2015 № 769к); з 13.04.2016 року позивача було призначено на посаду начальника Оржинського відділу Лубенської місцевої прокуратури Полтавської області (наказ від 13.04.2016 № 44к); з 29.07.2016 року позивача було призначено на посаду начальника Машівського відділу Кобеляцької місцевої прокуратури (наказ від 29.07.2016 № 51к), а з 12.03.2021 року позивач був звільнений із займаної посади у зв`язку з поданням заяви про звільнення за власним бажанням (п.1 ч.1 ст.41 Закону України "Про прокуратуру") (наказ від 15.03.2021 № 187к); з 15.03.2021 року позивач переведений на посаду прокурора Карлівського відділу Решетилівської окружної прокуратури Полтавської області; з 24.03.2021 року позивач звільнений з посади в порядку переведення до органів Харківської обласної прокуратури (п. 5 ч. 1 ст. 36 КЗпП України). Рішенням Конституційного Суду України від 26.03.2020 року № 6-р/2020 визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), окреме положення пункту 26 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення Бюджетного кодексу України у частині, яка передбачає, що норми і положення статті 81 Закону України "Про прокуратуру" від 14.10.2014 № 1697-VІІ зі змінами застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов`язкового державного соціального страхування. Положення пункту 26 розділу VI "Прикінцеві та перехідні положення" Бюджетного кодексу України у частині, яка передбачає, що норми і положення статті 81 Закону України "Про прокуратуру" від 14.10.2014 № 1697-VІІ зі змінами застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов`язкового державного соціального страхування, визнане неконституційним, втрачає чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення. Листом відповідача від 08.04.2021 року за № 27-42-ЗПІ-2021, у відповідь на заяву позивача про надання відомостей про заробітну плату, відповідачем надано інформацію про розмір і кількість виплачених посадових окладів, які були встановлені позивачу за час перебування на посадах прокурора в органах прокуратури Полтавської області за період із 01.07.2015 року по 23.09.2019 року за кожен місяць окремо. Вважаючи, що з огляду на ухвалення Конституційним Судом України Рішення від 26.03.2020 року № 6-р/2020, існує факт протиправної бездіяльності з боку відповідача щодо неналежного розрахунку з позивачем, а саме невиплати йому частини заробітної плати, визначеної частиною 3 статті 81 Закону України «Про прокуратуру» за період з 01.07.2015 року по 23.09.2019 року, позивач звернувся до суду з цим позовом. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що відповідач не наділений правом самостійно без правового врегулювання та фінансової можливості щодо збільшення видатків з Державного бюджету України, здійснювати перерахунок посадового окладу позивача та виплату заробітної плати у іншому розмірі, ніж це передбачено постановою Кабінету Міністрів України від 31 травня 2012 року №505 «Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників органів прокуратури». Також суд першої інстанції зазначив, що рішення Конституційного Суду України від 26.03.2020 року №6-р/2020 на спірні правовідносини за період з 01.07.2015 по 26.03.2020 не могло вплинути, оскільки вони виникли до прийняття вказаного рішення Конституційного Суду України, а останнє не містить положень, які б поширювали його дію на правовідносини, що виникли до набрання ним чинності. Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та доводам апеляційної скарги, виходячи з меж апеляційного перегляду справи, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, виходячи з наступного. Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Частина 4 статті 43 Конституції України встановлює, що кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Правові засади організації і діяльності прокуратури України, статус прокурорів, порядок здійснення прокурорського самоврядування, а також система прокуратури України визначені Законом України № 1697-VII від 14 жовтня 2014 року «Про прокуратуру» (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, далі - Закон № 1697-VII). Частини 1, 2, 3, 7 та 9 статті 81 Закону №1697-VII передбачали, що заробітна плата прокурора регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами. Заробітна плата прокурора складається з посадового окладу, премій та надбавок за: 1) вислугу років; 2) виконання обов`язків на адміністративній посаді та інших виплат, передбачених законодавством. Преміювання прокурорів здійснюється в межах фонду преміювання, утвореного в розмірі не менш як 10 відсотків посадових окладів та економії фонду оплати праці. Посадовий оклад прокурора місцевої прокуратури встановлюється у розмірі 12 мінімальних заробітних плат, визначених законом, що запроваджується поетапно: з 1 липня 2015 року - 10 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2016 року - 11 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2017 року - 12 мінімальних заробітних плат. Посадові оклади інших прокурорів установлюються пропорційно до посадового окладу прокурора місцевої прокуратури з коефіцієнтом: 1) прокурора регіональної прокуратури - 1,2; 2) прокурора Генеральної прокуратури України - 1,3. Прокурорам виплачується щомісячна надбавка за вислугу років у розмірах: за наявності стажу роботи понад один рік - 10 відсотків, понад 3 роки - 15 відсотків, понад 5 років - 18 відсотків, понад 10 років - 20 відсотків, понад 15 років - 25 відсотків, понад 20 років - 30 відсотків, понад 25 років - 40 відсотків, понад 30 років - 45 відсотків, понад 35 років - 50 відсотків посадового окладу. Порядок виплати щомісячної надбавки за вислугу років прокурорам затверджується Кабінетом Міністрів України. Фінансування оплати праці прокурорів здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України. Стаття 89 Закону №1697-VII визначала, що фінансування прокуратури здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України. Функції головного розпорядника коштів Державного бюджету України щодо фінансового забезпечення діяльності прокуратури здійснюються Генеральною прокуратурою України. Відповідно до статті 90 Закону №1697-VII, фінансування прокуратури здійснюється згідно з кошторисами і щомісячними розписами видатків, затвердженими Генеральним прокурором України, у межах річної суми видатків, передбачених Державним бюджетом України на поточний бюджетний період. Згідно частини 2 статті 8 Закону України №108/95-ВР від 24 березня 1995 року «Про оплату праці», умови розміру оплати праці працівників установ та організацій, що фінансуються з бюджету, визначаються Кабінетом Міністрів України, крім випадків, передбачених частиною 3 цієї статті, та частиною 1 статті 10 цього Закону. Відповідно до статті 13 Закону України №108/95-ВР від 24 березня 1995 року «Про оплату праці», оплата праці працівників установ і організацій, що фінансуються з бюджету, здійснюється на підставі актів Кабінету Міністрів України у межах бюджетних асигнувань. Обсяги витрат на оплату праці працівників установ і організацій, що фінансуються з бюджету, затверджуються одночасно з бюджетом. Пунктами 1, 2, 6 Постанови Кабінету Міністрів України № 505 від 31 травня 2012 року Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників органів прокуратури , затверджено схеми посадових окладів працівників органів прокуратури згідно з додатками 1-5. Крім того, надано право керівникам органів прокуратури у межах затвердженого фонду оплати праці установлювати: працівникам органів прокуратури посадові оклади відповідно до затверджених цією постановою схем посадових окладів. Видатки, пов`язані з реалізацією Постанови Кабінету Міністрів України № 505 від 31 травня 2012 року Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників органів прокуратури , здійснюються в межах асигнувань на оплату праці, затверджених у кошторисах на утримання органів прокуратури. Упорядкування посадових окладів окремих працівників органів прокуратури здійснюється у межах затвердженого фонду оплати праці. Відповідно до частин 1 та 2 статті 23 Бюджетного кодексу України, будь-які бюджетні зобов`язання та платежі з бюджету здійснюються лише за наявності відповідного бюджетного призначення, якщо інше не передбачено законом про Державний бюджет України. Бюджетні призначення встановлюються законом про Державний бюджет України (рішенням про місцевий бюджет) у порядку, визначеному цим Кодексом. Пункт 26 Розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України, в редакції Закону України №79-VIII від 28 грудня 2014 року «Про внесення змін до Бюджетного кодексу України щодо реформи міжбюджетних відносин» (набрали чинності з 01 січня 2015 року) встановлював, що норми і положення статті 81, частин 16-18 статті 86, пунктів 13, 14 розділу XIII Перехідні положення Закону України «Про прокуратуру» застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов`язкового державного соціального страхування. Абзацом 3 пункту 9 «Прикінцевих положень» Закону України №80-VIII від 28 грудня 2014 року «Про Державний бюджет України на 2015 рік» (набрав чинності з 01 січня 2015 року) установлено, що норми і положення частини 2 статті 33, статті 81 Закону України «Про прокуратуру» (Голос України, №206 від 25 жовтня 2014 року) застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов`язкового державного соціального страхування. За загальним правилом, конкуренція правових норм у часі повинна вирішуватися на користь норми, прийнятої пізніше, оскільки найновіше законодавство демонструє способи та форми правового регулювання, які на даний етап розвитку суспільства, на думку законодавця, є більш доцільними. Закон України №80-VIII від 28 грудня 2014 року «Про Державний бюджет України на 2015 рік» та Закон України №79-VIII від 28 грудня 2014 року «Про внесення змін до Бюджетного кодексу України щодо реформи міжбюджетних відносин» прийняті пізніше Закону України №1697-VII від 14 жовтня 2014 року «Про прокуратуру», а тому, у 2015 році норми і положення Закону України «Про прокуратуру» щодо заробітної плати прокурора застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, а не статтею 81 цього Закону. Аналіз наведених правових норм та обставин справи дає підстави для висновку, що відповідач не наділений правом самостійно, без правового врегулювання та фінансової можливості щодо збільшення видатків з Державного бюджету України, здійснювати перерахунок посадового окладу позивача, та виплату заробітної плати в іншому розмірі, ніж це передбачено постановою Кабінету Міністрів України № 505 від 31 травня 2012 року Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників органів прокуратури. Наведене узгоджується з правовими висновками Верховного Суду викладеним в постановах від 14 березня 2018 року у справі №825/575/16, від 21 березня 2018 року у справі №817/548/16, від 21 листопада 2018 року у справі № 808/2163/17, від 16 січня 2019 року у справі № 804/217/17, від 27 лютого 2019 року у справі № 809/982/16, та від 05 травня 2020 року у справі №824/490/16. Відповідно до ч. 5 ст. 242 КАС України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Вказана вище Постанова Кабінету Міністрів України № 505 від 31 травня 2012 року «Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників органів прокуратури» була чинною, та підлягала застосуванню на час спірних правовідносин. З огляду на те, що нарахування заробітної плати позивачу у спірний період здійснювалось виходячи з розміру посадового окладу, визначеного Постановою Кабінету Міністрів України №505 від 31 травня 2012 року Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників органів прокуратури, тобто з урахуванням положень Закону України №79-VIII від 28 грудня 2014 року «Про внесення змін до Бюджетного кодексу України» щодо реформи міжбюджетних відносин, колегія суддів приходить до висновку, що заробітна плата за спірний період позивачеві нараховувалась у розмірі, не нижчому від визначеного чинним на той час законодавством. Стосовно доводів позивача про протиправність ненарахування та невиплати йому заробітної плати у спірний період, у розмірі визначеному ст. 81 Закону України «Про прокуратуру» з огляду на прийняте Конституційним Судом України рішення № 6-р/2020 від 26 березня 2020 року у справі №1-223/2018(2840/18), колегія суддів зазначає наступне. Так, рішенням Конституційного Суду України від 26.03.2020 року №6-р/2020 окреме положення пункту 26 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного Кодексу України у частині, яка передбачала, що норми і положення статті 81 Закону України «Про прокуратуру» від 14.10.2014 року №1697-VІІ зі змінами застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов`язкового державного соціального страхування, визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним) з дня ухвалення рішення Конституційним Судом України. Пунктом 2 резолютивної частини вказаного рішення Конституційного Суду України передбачено, що положення пункту 26 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України у частині, яка передбачає, що норми і положення статті 81 Закону України «Про прокуратуру», зі змінами, застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов`язкового державного соціального страхування, визнане неконституційним, втрачає чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення. Також, як частиною 2 статті 152 Конституції України, так і частиною 1 статті 91 Закону України «Про Конституційний Суд України», передбачено, що закони, інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення. У рішенні Конституційного Суду України № 20-рп/2010 від 30 вересня 2010 року у справі за конституційним поданням 252 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону України «Про внесення змін до Конституції України» № 2222-IV від 8 грудня 2004 року (справа про додержання процедури внесення змін до Конституції України) Конституційний Суд України вказав, що незалежно від того, наявні чи відсутні у рішеннях, висновках Конституційного Суду України приписи щодо порядку їх виконання, відповідні закони, інші правові акти або їх окремі положення, визнані за цими рішеннями неконституційними, не підлягають застосуванню як такі, що втратили чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність. Отже, положення пункту 26 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України у частині, яка передбачала, що норми і положення статті 81 Закону України «Про прокуратуру» від 14 жовтня 2014 року № 1697-VІІ зі змінами застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, втратили чинність саме з 26.03.2020 року. Вказане узгоджується з позицією, викладеною зокрема у постанові Верхового суду від 28 січня 2021 року у справі № 560/703/20. Отже, у період з 01.07.2015 року по 26.03.2020 року (дата ухвалення рішення Конституційного Суду України № 6-р/2020) положення пункту 26 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України у частині, яка передбачала, що норми і положення статті 81 Закону України «Про прокуратуру» від 14 жовтня 2014 року №1697-VІІ зі змінами застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов`язкового державного соціального страхування, було чинним, а тому підлягало застосуванню у відповідності до діючого на той час законодавства. З огляду на наведене, колегія суддів зазначає, що ненарахування та невиплата позивачеві заробітної плати за період з 01.07.2015 року по 23.09.2019 року у розмірі, визначеному ст. 81 Закону України «Про прокуратуру» , не може вважатися протиправною, оскільки такі нарахування та виплати, здійснювались згідно вимог нормативно-правових актів, які були чинними у зазначений період. Рішення Конституційного Суду України від 26.03.2020 року №6-р/2020 на спірні правовідносини не може вплинути, оскільки останні, виникли до його прийняття. Аналогічні правові позиції були викладені у постановах Верховного Суду від 16.04.2019 року у справі №318/2132/14-а та від 16.05.2019 року у справі №820/2640/17. Стосовно порушення позивачем питання про відшкодування шкоди на підставі положень ст. 152 Конституції України, колегія суддів зазначає наступне. Згідно частини 3 статті 152 Конституції України матеріальна чи моральна шкода, завдана фізичним або юридичним особам актами і діями, що визнані неконституційними, відшкодовується державою у встановленому законом порядку. Хоч закон, який би встановлював порядок відшкодування державою матеріальної чи моральної шкоди, завданої актами і діями, що визнані неконституційними, на даний час не прийнятий, проте Цивільний кодекс України визначає підстави відповідальності за завдану майнову шкоду. Відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди врегульовано статтею 22 ЦК України, за змістом якої, особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є: втрати, які особа зазнала у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); доходи, які б особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушено (упущена вигода). Отже, поняття збитки включає в себе й упущену вигоду, під якою розуміються доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушено. Разом з тим, за встановлених у цій справі обставин, враховуючи правила дії норм права у часі, а також відсутність у рішенні Конституційного Суду України №6-р/2020 вказівки про його ретроактивність, суд апеляційної інстанції приходить до висновку, що недоотримана, на думку позивача, частина заробітної плати, не може вважатися матеріальною шкодою (збитками) у розумінні статті 22 ЦК України. Стосовно доводів скаржника про порушення державою закріпленого у ст. 41 Конституції України та ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), права на мирне володіння майном, слід зазначити наступне. Так, право власності має фундаментальний характер та захищається згідно з нормами законодавства України (стаття 41 Конституції України) з урахуванням принципів статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Предметом регулювання статті 1 Першого протоколу до Конвенції є втручання держави у право на мирне володіння майном. У практиці ЄСПЛ (серед багатьох інших, наприклад, рішення ЄСПЛ у справах Спорронґ і Льоннрот проти Швеції від 23 вересня 1982 року, Джеймс та інші проти Сполученого Королівства від 21 лютого 1986 року, Щокін проти України від 14 жовтня 2010 року, Сєрков проти України від 7 липня 2011 року, Колишній король Греції та інші проти Греції від 23 листопада 2000 року, Булвес`АД проти Болгарії від 22 січня 2009 року, Трегубенко проти України від 02 листопада 2004 року, East/West Alliance Limited проти України від 23 січня 2014 року) напрацьовано три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання у право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції, а саме: чи є втручання законним; чи має воно на меті суспільний , публічний інтерес; чи є такий захід (втручання у право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям. Втручання держави у право на мирне володіння майном є законним, якщо здійснюється на підставі закону нормативно-правового акту, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким і передбачуваним з питань застосування та наслідків дії його норм. Перша та найважливіша вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає в тому, що будь-яке втручання державного органу в мирне володіння майном повинно бути законним. Так, друге речення пункту 1 передбачає, що позбавлення власності можливе тільки на умовах, передбачених законом , а пункт 2 визнає, що держави мають право здійснювати контроль за використанням майна шляхом введення в дію законів . Більше того, верховенство права, один з основоположних принципів демократичного суспільства, притаманне всім статтям Конвенції. Таким чином, питання про те, чи було дотримано справедливого балансу між загальними інтересами суспільства та вимогами захисту основоположних прав окремої особи, виникає лише тоді, коли встановлено, що оскаржуване втручання відповідало вимозі законності та не було свавільним. Заробітна плата позивачеві у спірний період нарахована та виплачена на підставі чинних у цей період законодавчих положень, а тому втручання держави у даному випадку є виправданим та законним. З огляду на викладене, колегія суддів приходить до висновку, що судом першої інстанції у повному обсязі досліджено положення нормативних актів, що регулюють спірні правовідносини, та суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відмову у задоволенні позовних вимог. Доводи апеляційної скарги, з наведених підстав, висновків суду першої інстанції та правильності судового рішення не спростовують. Відповідно до ст. 242 КАС України, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Згідно з ч. 1 ст. 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Враховуючи вищевикладене, колегія суддів вважає, що при прийнятті рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 12.11.2021 року у справі № 440/6870/21 суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, з огляду на що, апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін. Керуючись ст. ст. 311, 315, 321, 325 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення. Рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 12.11.2021 року у справі № 440/6870/21 - залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України. Головуючий суддя (підпис)О.М. Мінаєва Судді(підпис) (підпис) Я.М. Макаренко З.О. Кононенко