Постанова 4805 № 279/2812/20

УКРАЇНА Житомирський апеляційний суд Справа №279/2812/20 Головуючий у 1-й інст. Шульга О. М. Категорія 66 Доповідач Талько О. Б. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 16 серпня 2022 року Житомирський апеляційний суд у складі: головуючої судді: Талько О.Б., суддів: Шевчук А.М., Коломієць О.С., за участю секретаря Франчука В.С., розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Житомирі цивільну справу № 279/2812/20 за позовом ОСОБА_1 , який є правонаступником ОСОБА_2 , до ОСОБА_3 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - Відділ реєстрації місця проживання виконавчого комітету Коростенської міської ради, про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 - адвоката Юревича Ігоря Вікторовича, на рішення Коростенського міськрайонного суду Житомирської області від 29 жовтня 2020 року, ухвалене під головуванням судді Шульги О.М., ВСТАНОВИВ: У червні 2020 року ОСОБА_2 звернулася до суду з позовом, в якому зазначила, що їй на праві приватної власності належить квартира АДРЕСА_1 . У вказаному житловому приміщенні з 1 жовтня 2011 року зареєстрована ОСОБА_3 , яка з 2015 року без поважних причин не проживає за цією адресою та відмовляється добровільно знятися з реєстрації. Позивачка вказує, що реєстрація у належному їй приміщенні ОСОБА_3 порушує її права, оскільки вона змушена сплачувати комунальні послуги у більшому розмірі, з урахуванням усіх осіб, які мають право користування цим житлом. Окрім того, вона позбавлена можливості оформити субсидію. Враховуючи вищезазначене, просила визнати ОСОБА_3 такою, що втратила право користування квартирою АДРЕСА_1 . Рішенням Коростенського міськрайонного суду Житомирської області від 29 жовтня 2020 року у задоволенні позовних вимог відмовлено. В апеляційній скарзі представник позивачки, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення та ухвалити нове,- про задоволення позову. На обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначає, що суд беззаперечно встановив факт порушення права власності ОСОБА_2 на вільне володіння, розпорядження та користування належною їй квартирою. Проте, відмовив у задоволенні позовних вимог з тих підстав, що у позові міститься посилання не на ті норми права, які регулюють спірні правовідносини. У свою чергу, враховуючи усталену практику Верховного Суду, при вирішенні спору суд вправі самостійно застосувати правові норми, які поширюються на правовідносини сторін. Таким чином, при вирішенні даного спору суд першої інстанції зобов`язаний був вирішити спір на підставі положень законодавства, якими врегульоване питання визнання особи такою, що втратила прав користування приватним житлом. Ухвалою Житомирського апеляційного суду від 31 травня 2022 року до участі у справі залучено правонаступника ОСОБА_2 - ОСОБА_1 . В судовому засіданні представник ОСОБА_1 - адвокат Юревич І.В., підтримав апеляційну скаргу та пояснив, що відповідачка, яка є дочкою його довірителя, без поважних причин не проживає за місцем своєї реєстрації. За життя її бабусі ОСОБА_2 , вона була зареєстрована у цьому житловому приміщенні, проте з 2015 року проживає за іншою адресою та втратила інтерес до вказаної квартири. Дослідивши матеріали справи та заслухавши пояснення адвоката Юревича І.В., колегія суддів приходить до висновку про те, що апеляційна скарга підлягає до часткового задоволення, виходячи з наступного. В судовому засіданні встановлено, що квартира АДРЕСА_1 , на праві приватної власності належала ОСОБА_2 1 жовтня 2011 року за вказаною адресою зареєстрована ОСОБА_3 . Наявний в матеріалах справи акт від 16 червня 2020 року, підписаний позивачкою та її сусідами, містить інформацію про те, що відповідачка з 2015 року не проживає у цьому житловому приміщенні, місце її проживання невідоме. При вирішенні спору суд першої інстанції виходив з того, що до спірних правовідносин не підлягають застосуванню положення статей 71 та 72 ЖК України, на які міститься посилання в позовній заяві, що, у свою чергу, є підставою для відмови у задоволенні позову. Однак, згідно з принципом jura novit curia («суд знає закони») під час розгляду справи має самостійно перевірити доводи сторін. При цьому, з`ясувавши під час розгляду справи, що сторона або інший учасник судового процесу на обґрунтування своїх вимог або заперечень послався не на ті норми права, що фактично регулюють спірні правовідносини, суд самостійно здійснює правильну їх правову кваліфікацію та при вирішенні справи застосовує ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини. Зазначення позивачем конкретної правової норми на обґрунтування позову не є визначальним під час вирішення судом питання про те, якою нормою матеріального права потрібно керуватися для вирішення спору. Дійсна сутність відповідних позовних вимог має оцінюватися судом виходячи з правових та фактичних підстав позову, наведених у позовній заяві, а не лише з формулювань її прохальної частини, які можуть бути недосконалими. Аналогічний висновок викладений у постанові Верховного Суду від 16 грудня 2020 року у справі № 182/7347/18 (провадження № 61- 19252св19). У пункті 86 постанови Великої Палати Верховного Суду від 4 грудня 2019 року у справі №917/1739/17 ( провадження №12-161гс19) вказано, що « саме на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Самостійне застосування судом для прийняття рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту Таким чином, колегія суддів вважає переконливими доводи адвоката Юревича І.В. про те, що у даній справі посилання позивача на приписи статей 71 та 72 ЖУ України не є самостійною та достатньою підставою для відмови у задоволенні позову. Спірні правовідносини регулюються наступними нормами права. Частиною 1 статті 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. Згідно з частинами 1 та 2 статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. Власник житлового будинку, квартири має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб ( частина 1 статті 383 ЦК України). Статтею 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном. Право користування чужим майном передбачене статтями 401-406 ЦК України. Так, згідно з частиною 1 статті 401 ЦК України право користування чужим майном ( сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів ( земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом. Сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду ( частина 1 статті 402 ЦК України). Відповідно до статті 405 ЦК України члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником. Член сім`ї власника втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ними і власником житла або законом. У статті 406 ЦК України визначені умови припинення сервітуту. Так, пунктом 4 частини 1 цієї статті, зокрема, передбачено, що сервітут припиняється у разі припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту. Сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення ( частина 2 статті 406 ЦК України). У частині 1 статті 156 ЖК України передбачене право членів сім`ї власника жилого будинку ( квартири) користуватися жилим приміщенням нарівні з власником будинку ( квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. Вказаною нормою не визначені правила про самостійний характер права члена сім`ї власника житлового будинку на користування житловим приміщенням, не визначена і природа такого права. Водночас, положення цивільного законодавства щодо встановлення сервітуту ( угоди про порядок користування житловим приміщенням) свідчать про зобов`язальну природу такого користування житловим приміщенням членом сім`ї власника. Під речовим правом розуміється такий правовий режим речі, який підпорядковує цю річ безпосередньому користуванню чи володінню особи. Положення статті 406 ЦК України у спорі між власником та колишнім членом його сім`ї з приводу захисту права власності на житлове приміщення можуть бути застосовані за умови, якщо сервітут був встановлений, але потім припинився. Водночас, заслуговує на увагу та обставина, що встановлення такого сервітуту презюмується на підставі статті 402, частини 1 статті 405 ЦК України. Дійсна сутність відповідних позовних вимог має оцінюватися судом виходячи з правових та фактичних підстав позову, наведених у позовній заяві. У всякому разі, неможливість для власника здійснювати фактичне користування житлом через його зайняття іншими особами не означає втрату власником права володіння такою нерухомістю. Представник позивача в судовому засіданні пояснив, що ОСОБА_3 втратила інтерес до цієї квартири, внаслідок конфліктної ситуації тривалий час не спілкувалася з ОСОБА_4 та ОСОБА_1 й надалі не має наміру проживати у цьому житловому приміщенні. Як свідчать матеріали справи, ОСОБА_3 була зареєстрована та вселилася до спірного житла за згодою власника - ОСОБА_2 . Доказів того, що вказане житло було тимчасовим місцем її проживання, суду не надано. Матеріали справи також не містять доказів того, що відповідачка має інше житлове приміщення, добровільно, за власною волею, залишила спірне житло та не проживає за місцем реєстрації без поважних причин. Таким чином, суд першої інстанції дійшов вірного висновку про відмову у задоволенні позову, проте помилився щодо мотивів такої відмови. Враховуючи вищезазначене, рішення підлягає зміні з урахуванням мотивів, викладених у цій постанові. Керуючись ст.ст. 259,268,367,368,374,376,381-384 ЦПК України, суд,-

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Юревича Ігоря Вікторовича, задовольнити частково. Рішення Коростенського міськрайонного суду Житомирської області від 29 жовтня 2020 року змінити з урахуванням мотивів, викладених у цій поставі. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Головуюча Судді: