Постанова 4803 № 204/114/19

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Провадження № 22-ц/803/469/22 Справа № 204/114/19 Суддя у 1-й інстанції - Дубіжанська Т. О. Суддя у 2-й інстанції - Куценко Т. Р. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 21 червня 2022 року Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Дніпровського апеляційного суду в складі: Головуючого Куценко Т.Р. суддів: Демченко Е.Л., Макаров М.О. за участю секретаря Заворотного К.Я. розглянула у відкритому судовому засіданні в м. Дніпро цивільну справу за апеляційною скаргою заступника керівника Дніпропетровської обласної прокуратури, на рішення Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 29 липня 2021 року по справі за позовом Керівника Західної окружної прокуратури міста Дніпра в інтересах держави в особі Дніпровської міської ради до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання недійсним договору та витребування майна, - ВСТАНОВИЛА: В січні 2019 року до суду надійшла позовна заява Керівника Дніпропетровської місцевої прокуратури №4 (правонаступником якого є Керівник Західної окружної прокуратури м. Дніпра) в інтересах держави в особі Дніпровської міської ради до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , у якій позивач просив суд визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири від 18 грудня 2015 року площею 39,2 кв.м, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 , укладеного між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 та витребувати від ОСОБА_1 , на користь територіальної громади в особі Дніпровської міської ради нерухоме майно - квартиру АДРЕСА_2 , а також відшкодувати судові витрати. В обґрунтування позову позивач зазначав, що прокуратурою встановлено факт безпідставного вибуття з комунальної власності територіальної громади м. Дніпра об`єкта нерухомого майна шляхом реєстрації права власності за приватною особою. Згідно з інформацією з Державного реєстру речових прав власності на нерухоме майно, вищевказана квартира вибула з комунальної власності 18 грудня 2015 року, проте, станом на 13 грудня 2018 року, Дніпровською міською радою, до повноважень якої відноситься питання управління майном, що належить до комунальної власності, всупереч вимогам ст.ст. 10, 30, 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» не вжито належних заходів щодо повернення майна, яке незаконно вибуло із комунальної власності, у тому числі заходів цивільно-правового характеру, направлених на повернення до комунальної власності міста нерухомого майна, яке вибуло з власності територіальної громади поза її волею. В ході здійснення представницьких повноважень Дніпропетровською місцевою прокуратурою № 4 було встановлено факт незаконного вибуття з комунальної власності територіальної громади м. Дніпро квартири АДРЕСА_2 . Відомості за вказаним фактом 15 січня 2016 року внесені до Єдиного реєстру досудових розслідувань та розпочато кримінальне провадження №12016040680000122 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч.1 ст.190 Кримінального кодексу України. З огляду на зазначене, враховуючи, що органом уповноваженим державою на здійснення відповідних функцій в спірних правовідносинах - Дніпровською міською радою не забезпечено належного захисту інтересів держави шляхом звернення до суду, прокурор звертається до суду в інтересах держави в особі Дніпровської міської ради. Так, позивачем з`ясовано, що на балансі обласного житлово-комунального підприємства «Південне» перебував будинок розташований за адресою АДРЕСА_3 . Розпорядженням голови обласної ради № 171-р від 10 вересня 2003 року, яке затверджено рішення Дніпропетровської обласної ради №232-10/ХХІУ від 23 жовтня 2003 року, передано цілісний майновий комплекс ОЖКП «Південне», що належить до спільної власності територіальних громад області, у власність територіальної громади м. Дніпропетровська. Відповідно до інформації Дніпровської міської ради встановлено, що будинок АДРЕСА_3 був прийнятий з 01 березня 2012 року від Обласного житлового комунального підприємства «Південне» до комунальної власності територіальної громади міста Дніпро, в особі Дніпровської міської ради, на підставі рішень Дніпропетровської міської ради від 2003 року. Таким чином, будинок АДРЕСА_3 та розташована в ньому квартира АДРЕСА_4 перейшли у власність територіальної громади м. Дніпро в особі Дніпровської міської ради. Відповідно до інформації наданої КП ДМБТІ встановлено, що станом на 31 грудня 2012 року державна реєстрація права власності на спірну квартиру АДРЕСА_4 та технічна інвентаризація зазначеної квартири, як окремого об`єкту нерухомого майна, КП «ДМБТІ» не проводились. В свою чергу, прокуратурою встановлено, що 18 грудня 2015 року приватним нотаріусом Дніпровського нотаріального округу Царєйкіним М.М. проведено державну реєстрацію права власності на спірну квартиру за гр. ОСОБА_3 . Підставою для реєстрації права власності за ОСОБА_3 , вказано свідоцтво про право власності на житло, видане 05 травня 1997 року ВО «Південний машинобудівний завод». В подальшому, 18 грудня 2015 року, приватним нотаріусом ДНО Царєйкіним М.М. посвідчено договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_2 від 18 грудня 2015 року, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 . Відповідно до п. 2 вказаного договору, спірна квартира належить ОСОБА_3 на підставі свідоцтва про право власності на житло, виданого 05 березня 1997 року ВО «Південний машинобудівний завод» згідно з розпорядженням №1077-97 від 05 березня 1997, зареєстрованого КП «ДМБТІ» у реєстраційній книзі 270п за реєстраційним №12, що свідчить про внесення приватним нотаріусом Царєйкіним М.М. в договір купівлі-продажу однієї дати видачі свідоцтва, а в реєстр речових прав на нерухоме майно - іншої. Крім цього, в межах кримінального провадження було допитано ОСОБА_3 , який пояснив, що жодного відношення до квартири АДРЕСА_4 він не має, свідоцтва про право власності на житло від 05 березня 1997 року чи 05 травня 1997 року видане ВО «Південний машинобудівний завод» згідно з розпорядженням №1077-97 від 05 травня 1997 року він не отримував. Приватного нотаріуса Дніпровського нотаріального округу Царєйкіна М.М. та ОСОБА_2 він не знає та ніколи не бачив, жодних договорів купівлі-продажу він не укладав. Також ОСОБА_3 пояснив, що в 2011 році ним було загублено оригінал свого паспорту та оригінал свідоцтва про право власності на квартиру за адресою: АДРЕСА_5 , яка належить йому на праві власності. Таким чином вищевказане свідчить, що державну реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_4 за ОСОБА_3 проведено нотаріусом на підставі підробленого свідоцтва про право власності на житло, яке КП «ДМБТІ» не реєструвалося, внаслідок чого, вищевказана квартира вибула з комунальної власності територіальної громади м. Дніпро в особі Дніпровської міської ради. В подальшому, зазначена квартира за договором купівлі-продажу від 28 січня 2016 року, була реалізована ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 , яка на даний час і є власником квартири. Т Таким чином, внаслідок вищевказаних дій, квартира АДРЕСА_2 незаконно вибула з комунальної власності. Вказане свідчить про можливість витребування спірного нерухомого майна на користь законного власника з володіння якого воно вибуло поза його волею, а ОСОБА_3 набув право власності на житло - квартиру АДРЕСА_2 незаконно, у нього були відсутні законні права на укладення договору купівлі-продажу квартири від 18 грудня 2015 року, оскільки він не був її власником, у зв`язку з чим вищезазначений договір купівлі-продажу квартири є недійсним. Рішенням Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 29 липня 2021 року в задоволенні позовних вимог Керівника Західної окружної прокуратури міста Дніпра в інтересах держави в особі Дніпровської міської ради відмовлено. /т.2 а.с. 169-181/. Не погодившись з рішенням суду, Дніпропетровська обласна прокуратура подала апеляційну скаргу, в якій просить рішення суду скасувати та ухвалити нове, яким задовольнити позовні вимоги у повному обсязі /т.2 а.с. 188-205/. На виконання ст. 360 ЦПК України, 06 грудня 2021 року ОСОБА_1 через свого представника подала відзив на апеляційну скаргу, в якому зазначила, що доводи прокуратури, заявлені в апеляційній скарзі, не спростовують висновків суду першої інстанції, яким прийнято законне та обґрунтоване рішення з наданням правової оцінки доводам сторін. Просила апеляційну скаргу залишити без задоволення, рішення суду від 29 липня 2021 року залишити без змін. Так, судом встановлено, що власником квартири АДРЕСА_2 є ОСОБА_1 , на підставі договору купівлі-продажу від 28 січня 2016 року укладеного з ОСОБА_2 , який посвідчено приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Солошенко Ю.В. та зареєстрований в реєстрі за №174 (т.1, а.с. 18-22, 30-33). ОСОБА_2 набув вказану квартиру 18 грудня 2015 року на підставі договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_2 , укладеного між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , який було посвідчено приватним нотаріусом Дніпровського нотаріального округу Царєйкіним М.М. за реєстровим номером № 1710 (т.1, а.с.23-24). Відповідно до п. 2 вказаного договору, квартира АДРЕСА_2 , належить ОСОБА_3 на підставі свідоцтва про право власності на житло, виданого 05 березня 1997 року ВО «Південний машинобудівний завод» згідно з розпорядженням № 1077-97 від 05 березня 1997 року, зареєстрованого КП «ДМБТІ» у реєстраційній книзі 270п за реєстраційним №

12. Згідно Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна встановлено, що під час проведення приватним нотаріусом Дніпровського нотаріального округу Царєйкіним М.М. державної реєстрації права власності на квартиру АДРЕСА_2 за ОСОБА_3 , підставою для реєстрації права власності за ОСОБА_3 , вказано свідоцтво про право власності на житло, видане 05 травня 1997 року ВО «Південний машинобудівний завод» (т.1, а.с.18-22). З урахуванням вищевказаного вбачається, що приватним нотаріусом Царєйкіним М.М. в договір купівлі-продажу внесену одну дату видачі свідоцтва, а в реєстр речових прав на нерухоме майно - іншу. Відповідно до інформації наданої КП ДМБТІ встановлено, що станом на 31 грудня 2012 року державна реєстрація права власності на квартиру АДРЕСА_2 та технічна інвентаризація зазначеної квартири, як окремого об`єкту нерухомого майна, КП «ДМБТІ» не проводились. Судом першої інстанції також встановлено, що на балансі обласного житлово-комунального підприємства «Південне» перебував будинок розташований за адресою АДРЕСА_3 . Розпорядженням голови обласної ради № 171-р від 10 вересня 2003 року, яким затверджено рішення Дніпропетровської обласної ради №232-10/ХХІУ від 23 жовтня 2003 року, передано цілісний майновий комплекс ОЖКП «Південне», що належить до спільної власності територіальних громад області, у власність територіальної громади м. Дніпропетровська (т.1, а.с.48). Так, згідно тексту позовної заяви, в ході здійснення представницьких повноважень Дніпропетровською місцевою прокуратурою № 4 встановлено факт незаконного вибуття з комунальної власності територіальної громади м. Дніпро квартири АДРЕСА_2 . Відомості за вказаним фактом 15 січня 2016 року внесені до Єдиного реєстру досудових розслідувань та розпочато кримінальне провадження №12016040680000122 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст.190 Кримінального кодексу України. Як вбачається з протоколу допиту свідка від 01 серпня 2016 року, слідчим Красногвардійського ВП ДВП ГУНП в Дніпропетровській області Фітісовим Г.І., в межах кримінального провадження було допитано ОСОБА_3 , який пояснив, що жодного відношення до квартири АДРЕСА_2 він не має, свідоцтва про право власності на житло від 05 березня 1997 року чи 05 травня 1997 року видане ВО «Південний машинобудівний завод» згідно з розпорядженням №1077-97 від 05 березня 1997 року він не отримував. Приватного нотаріуса Дніпровського нотаріального округу Царєйкіна М.М. та ОСОБА_2 він не знає та ніколи не бачив, жодних договорів купівлі-продажу він не укладав. Також ОСОБА_3 пояснив, що в 2011 році ним було загублено оригінал свого паспорту та оригінал свідоцтва про право власності на квартиру за адресою: АДРЕСА_5 , яка належить йому на праві власності. Судом вірно встановлено предмет спору у цій справі, де прокурор, звертаючись до суду з позовом в інтересах держави, обґрунтовує наявність підстав для здійснення представництва фактом неналежного здійснення Міською радою відповідних повноважень, зокрема не вжиття Дніпровською міською радою заходів позовного характеру, направлених на витребування комунального майна з незаконного володіння, з чим погоджується і колегія суддів. З приводу вказаних посилань, суд вірно зазначив, що у кожному такому випадку прокурор повинен навести (а суд перевірити) причини, які перешкоджають захисту інтересів держави належним суб`єктом, і які є підставами для звернення прокурора до суду. Керуючись при ухваленні рішення та застосувавши норми ст. 19, ч.3 ст. 131-1 Конституції України, ст. 23 закону України Про прокуратуру судом першої інстанції вірно встановлено, що прокурор набуває право на представництво, якщо відповідний суб`єкт владних повноважень не здійснює захисту або здійснює неналежно. «Не здійснення захисту» виявляється в усвідомленій пасивній поведінці уповноваженого суб`єкта владних повноважень - він усвідомлює порушення інтересів держави, має відповідні повноваження для їх захисту, але всупереч цим інтересам за захистом до суду не звертається. «Здійснення захисту неналежним чином» виявляється в активній поведінці (сукупності дій та рішень), спрямованій на захист інтересів держави, але яка є неналежною. «Неналежність» захисту може бути оцінена з огляду на встановлений порядок захисту інтересів держави, який серед іншого включає досудове з`ясування обставин порушення інтересів держави, обрання способу їх захисту та ефективне здійснення процесуальних прав позивача. При цьому захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні суб`єкти владних повноважень, а не прокурор. Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідного суб`єкта владних повноважень, який всупереч вимог закону не здійснює захисту або робить це неналежно. У кожному такому випадку прокурор повинен навести (а суд перевірити) причини, які перешкоджають захисту інтересів держави належним суб`єктом, і які є підставами для звернення прокурора до суду. Прокурор не може вважатися альтернативним суб`єктом звернення до суду і замінювати належного суб`єкта владних повноважень, який може і бажає захищати інтереси держави. З урахуванням зазначеного, суд дійшов висновку, з чим погоджується і колегія суддів, що саме лише посилання в позовній заяві на те, що уповноважений орган не здійснює або неналежним чином здійснює відповідні повноваження (не вжито заходів по судовому поверненню майна) недостатньо. У такому разі прокурор повинен надати належні та допустимі докази відповідно до вимог процесуального закону (наприклад, внесення відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань про вчинене кримінальне правопорушення на підставі ст. 367 КК України (службова недбалість); вирок суду щодо службових осіб; докази накладення дисциплінарних стягнень на державних службовців, які займають посаду державної служби в органі державної влади та здійснюють встановлені для цієї посади повноваження, за виконання чи неналежне виконання службових обов`язків тощо), однак відповідних доказів прокурором як під час розгляду справи судом першої інстанції, так і при розгляді апеляційної скарги надано не було. Посилання апелянта як при розгляді справи судом першої інстанції, так і в суді апеляційної інстанції, на те, що невжиття Міською радою заходів щодо витребування в судовому порядку комунального майна з 2016 по 2018 рік судом не приймаються до уваги, у зв`язку із їх безпідставністю, оскільки прокурором не доведено обізнаність Міської ради про факт такого вибуття, так само як і не доведено факт повідомлення прокурором Дніпровську міську раду про вказані обставини, які були відомі прокуратурі з січня 2016 року, тобто після початку досудового розслідування за вказаним фактом. Отже, виключними випадками, в розумінні ст. 23 Закону України Про прокуратуру, за яких прокурор може здійснювати представництво інтересів держави в суді, є порушення або загроза порушення інтересів держави. Ключовим для застосування цієї конституційної норми є поняття «інтерес держави». Судом першої інстанції врахована думка, викладена у Рішенні Конституційного Суду України у справі за конституційними поданнями Вищого арбітражного суду України та Генеральної прокуратури України щодо офіційного тлумачення положень статті 2 Арбітражного процесуального кодексу України (справа про представництво прокуратурою України інтересів держави в арбітражному суді) від 08 квітня 1999 року № З-рп/99, де Конституційний Суд України, з`ясовуючи поняття «інтереси держави», висловив міркування, що інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону України, гарантування її державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорону землі як національного багатства, захист прав усіх суб`єктів права власності та господарювання тощо (пункт 3 мотивувальної частини). Інтереси держави можуть збігатися повністю, частково або не збігатися зовсім з інтересами державних органів, державних підприємств та організацій чи з інтересами господарських товариств з часткою державної власності у статутному фонді. Проте держава може вбачати свої інтереси не тільки в їх діяльності, але й в діяльності приватних підприємств, товариств. Із врахуванням того, що «інтереси держави» є оціночним поняттям, прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обгрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах (пункт 4 мотивувальної частини). Ці міркування Конституційний Суд зробив у контексті офіційного тлумачення Арбітражного процесуального кодексу України, який уже втратив чинність. Однак висловлене Судом розуміння поняття «інтереси держави» має самостійне значення і може застосовуватися для тлумачення цього ж поняття, вжитого у статті 131-1 Конституції України та статті 23 Закону «Про прокуратуру». Відтак, «інтереси держави» охоплюють широке і водночас чітко не визначене коло законних інтересів, які не піддаються точній класифікації, а тому їх наявність повинна бути предметом самостійної оцінки суду у кожному випадку звернення прокурора з позовом. Надмірна формалізація «інтересів держави», особливо у сфері публічних правовідносин, може призвести до необгрунтованого обмеження повноважень прокурора на захист суспільно значущих інтересів там, де це дійсно потрібно. Відповідно до ч. 4 ст. 23 ЗУ «Про прокуратуру», прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб`єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником або суб`єктом владних повноважень. Судом першої інстанції вірно встановлено, з урахуванням зазначених норм, з чим повністю погоджується і колегія суддів, що з доданих до позовної заяви матеріалів не підтверджується факт своєчасного повідомлення прокурором суб`єкта владних повноважень про представництво, а лише листом Дніпропетровської місцевої прокуратури № 4 від 20 грудня 2018 року № 77-2518вих18, адресованого Дніпровській міській раді про направлення позову до Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська повідомлено суб`єкту владних повноважень про порушення інтересів держави, однак, всупереч ст. 81 ЦПК України, прокуратурою як до суду першої інстанції, так і в апеляційній інстанції, не надано належних та допустимих доказів направлення такого листа адресату та підтвердження його отримання Дніпровською міською радою, хоча б і у 2018 році, а тому відповідні доводи прокурора зводяться до припущень, і колегія суддів такі доводи до уваги не приймає. Виключно з метою встановлення наявності підстав для представництва інтересів держави в суді у випадку, якщо захист законних інтересів держави не здійснює або неналежним чином здійснює суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, прокурор має право отримувати інформацію, яка на законних підставах належить цьому суб`єкту, витребовувати та отримувати від нього матеріали та їх копії, а на підставі ч. ч. 3, 4 ст. 56 ЦПК України у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами. Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Не виконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених статтею 185 цього Кодексу, всупереч чому позивач в даному випадку не обґрунтував належним чином та не надав належних та допустимих доказів того, що Дніпровська міська рада не виконує або ж неналежним чином виконує свої повноваження, а посилання позивача на це як у позовній заяві, так і в апеляційній скарзі зводяться до припущень, на яких доказування ґрунтуватися не може та які колегія суддів до уваги не приймає. Разом з цим, в листі Дніпропетровської місцевої прокуратури № 4 від 20 грудня 2018 року № 77- 2518вих18 прокуратура лише повідомила позивача про порушення його прав та свій намір звернутися до суду із позовом в інтересах держави згідно вимог ст. 23 Закону України «Про прокуратуру», при цьому не запропонувавши Дніпровській міській раді самостійно звернутися до суду із відповідним позовом, не зажадавши від неї пояснень щодо причин не звернення до суду, а навпаки, висловивши лише власну ініціативу у здійсненні цих дій та фактично виступивши як альтернативний суб`єкт звернення до суду. Судом першої інстанції, у відповідності до ст. 263 ЦПК України, застосовано правові позиції Верховного Суду, де аналогічних висновків щодо необхідності надання суду доказів невиконання або неналежного виконання державним органом своїх повноважень для підтвердження представництва прокурора в суді дійшов Верховний Суд у постанові від 06.02.2019 року у справі № 927/246/18 та у постанові № 924/1237/17 від 20.09.2018 року, де зазначено, що захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні суб`єкти владних повноважень, а не прокурор, який в таких випадках здійсню субсидіарну роль, замінює у судовому провадженні відповідного суб`єкта владних повноважень, який всупереч вимог закону не здійснює захисту або робить це неналежно, з доведенням причин, які перешкоджають захисту інтересів держави належним суб`єктом, і які є підставами для звернення прокурора до суду. Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини сторонами цивільного розгляду є позивач і відповідач, які мають рівні права, включаючи право на юридичну допомогу. Підтримка прокуратурою однієї зі сторін може бути виправдана за певних умов, наприклад, з метою захисту вразливих осіб, які вважаються не здатними захистити свої інтереси самостійно, або в разі, якщо правопорушення зачіпає велику кількість людей, або якщо вимагають захисту реальні державні інтереси або майно (KOROLEV v. RUSSIA (no. 2), № 5447/03, § 33, ЄСПЛ, від 01 квітня 2010 року; MENCHINSKAYA v. RUSSIA, № 42454/02, § 35, ЄСПЛ, від 15 січня 2009 року). Європейський Суд з прав людини неодноразово звертав увагу на участь прокурора в суді на боці однієї зі сторін як обставину, що може впливати на дотримання принципу рівності сторін. Оскільки прокурор або посадова особа з аналогічними функціями, пропонуючи задовольнити або відхилити скаргу, стає противником або союзником сторін у справі, його участь може викликати в однієї зі сторін відчуття нерівності (рішення у справі "Ф.В. проти Франції" (F.W.v.France) від 31.03.2005, заява 61517/00, пункт 27). У Рекомендаціях Парламентської Ради Європи від 27.05.2003 року № 1604 (2003) "Про роль прокуратури в демократичному суспільстві, заснованому на верховенстві закону" щодо функцій органів прокуратури, які не відносяться до сфери кримінального права, передбачено важливість забезпечити, щоб повноваження і функції прокурорів обмежувалися сферою переслідування осіб, винних у скоєнні кримінальних правопорушень, і вирішення загальних завдань щодо захисту інтересів держави через систему відправлення кримінального правосуддя, а для виконання будь-яких інших функцій були засновані окремі, належним чином розміщені і ефективні органи. Відтак, суд першої інстанції, з урахуванням наведених правових норм, вірно дійшов висновку, з чим погоджується і колегія суддів, про недоведеність керівником Західної окружної прокуратури м. Дніпра наявності таких виключних підстав та, як наслідок, повноважень на звернення до суду з даним позовом в інтересах міської ради. Вирішуючи даний спір та надаючи оцінку посиланням позову на вибуття з комунальної власності спірної квартири, суд першої інстанції виходив із закріплених у ст. 143 Конституції України, ст. 327 УК України, ст. 1, частин 3,5, ст. 16, ст. 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» норм закону, якими визначена правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об`єктами права комунальної власності органам місцевого самоврядування, яким у спірних правовідносинах є Дніпровська міська рада. З набуттям чинності ЦК України у 2004 році визначено обов`язковою державну реєстрацію права власності на нерухоме майно, з моменту якої виникають такі права, в розумінні ч.3 ст. 3 Закону України «Про державну реєстрацію прав на нерухоме майно та їх обтяжень» та ст. 182 ЦК України. При цьому, ч.4 статті 3 Закону України «Про державну реєстрацію прав на нерухоме майно та їх обтяжень» визначено, що права на нерухоме майно та їх обтяження, що виникли до набрання чинності цим Законом, визнаються дійсними у разі відсутності їх державної реєстрації, передбаченої цим Законом, за умови якщо на момент виникнення прав та їх обтяжень діяло законодавство, що не передбачало обов`язкової реєстрації таких прав та їх обтяжень. У статті 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» міститься перелік правовстановлюючих документів, на підставі яких здійснюється державна реєстрація права власності та інших речових прав, але в даному випадку право комунальної власності в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно не зареєстровано та у Дніпровській міської ради відсутній відповідний правовстановлюючий документ або рішення щодо віднесення спірного майна до комунального, що не доведено апелянтом і при розгляді апеляційної скарги. Так, судом першої інстанції встановлено, що на балансі обласного ЖКП «Південне» перебував будинок АДРЕСА_3 . Розпорядженням голови обласної ради № 171-р від 10 вересня 2003 року, яке затверджено рішенням Дніпропетровської обласної ради № 232-10/XXIV від 23 жовтня 2003 року, передано цілісний майновий комплекс ОЖКП «Південне», що належить до спільної власності територіальних громад області, у власність територіальної громади м. Дніпропетровська. Відповідно до листа Дніпровської міської ради від 22 серпня 2016 року № 7/21-1405, будинок АДРЕСА_3 був прийнятий з 01 березня 2012року від Обласного комунального підприємства «Південне» до комунальної власності територіальної громади міста Дніпро в особі Дніпровської міської ради, на підставі рішень Дніпропетровської1 міської ради від 26 лютого 2003 року №35/7 та від 19 листопада 2003 року №11/13. Судом першої інстанції вірно встановлено, що саме ці рішення прокурор вважає належним доказом того, що спірна квартира перейшла у власність територіальної громади м. Дніпро в особі Дніпровської міської ради, що також покладено і в основу апеляційної скарги. Також відповідно до інформації, наданої КП ДМБТІ, станом на 30 грудня 2012 року державна реєстрація права власності на квартиру АДРЕСА_4 та технічна інвентаризація спірної квартири, як окремого об`єкту нерухомого майна, КП ДМБТІ не проводились, а прокуратурою цей факт не спростований. Доводи апелянта про те, що судом в цьому випадку не застосовано норми ЦК УРСР, які діяли до 2004 року, щодо наявності у Дніпровської міської ради права власності на спірне нерухоме майно, яке виникло в момент передачі майна за договором, колегія суддів не може взяти до уваги, оскільки така передача цілісного майнового комплексу, до якого увійшов і будинок АДРЕСА_3 , того часу вимагала реєстрації цих рішень, та відповідно, і такого права в органах БТІ, що наявними письмовими доказами прокуратурою не підтверджено як в суді першої інстанції, так і при розгляді апеляційної скарги, з чого колегія суддів приходить до висновку, що право вимоги у Дніпровської міської ради не виникало у зв`язку із відсутністю підтвердженого зареєстрованого як за нормами ЦК УРСР, так і за нормами ЦК України, такого права на спірне нерухоме майно. Разом з цим, судом першої інстанції, у відповідності до ст. 12, 317, 319, 387, 388 ЦК України, вірно встановлено, що при розгляді таких спорів необхідно з`ясувати, чи вибуло спірне майно з володіння власника в силу обставин, передбачених частиною 1 статті 388 ЦК України, та чи вибуло воно з його володіння з його волі, про що викладений аналогічний правовий висновок у постанові Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 569/1221/16-ц. Враховуючи, що суд першої інстанції розглянув справу, врахувавши ст. 76-81 ЦПК України, ст. 41 Конституції України та ст. 387 ЦК України, з відмовою у задоволенні позовних вимог, при цьому виходив з положень про право лише власника витребувати майно з чужого незаконного володіння на свою користь, що, в свою чергу, прокурором не доведено і доказів належності до комунальної власності територіальної громади м. Дніпро спірної квартири і віднесення спірного нерухомого майна до комунальної власності, не надано, що слугувало б підставою для можливості задоволення віндикаційного позову в порядку статтей 387, 388 ЦК України, з чим у повному обсязі погоджується і колегія суддів. Стаття 1 Першого протоколу гарантує захист права на мирне володіння майном особи, яка законним шляхом, добросовісно набула майно у власність, і для оцінки додержання «справедливого балансу» в питаннях позбавлення майна мають значення обставини, за якими майно було набуте у власність, поведінка особи, з власності якої майно витребовується. Також прокурором не порушується питання про визнання за Дніпровською міською радою права власності на квартиру, право на яку на даний час зареєстроване за відповідачкою ОСОБА_1 , як і не заявляються вимоги про скасування реєстрації права власності ОСОБА_1 на спірну квартиру, про що зазначено у висновках Верховного Суду у постанові від 20 травня 2019 року у справі 755/173/18 щодо належності майна до комунальної власності. Суд першої інстанції також надав вірну оцінку доводам прокурора, щодо наявності підстав для витребування у ОСОБА_1 спірної квартири, посилаючись на норми ч.5 ст. 12, ст. 330, 388 ЦК України, а також врахував правову позицію, сформульовану в листі № 24-150/0/4-13 від 28 січня 2013 року Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, в якому зазначено, що власник майна не може витребувати його з незаконного володіння іншої особи за сукупної наявності трьох умов: а) набувач має бути добросовісним набувачем він не повинен знати, що купує майно не у власника; б) майно має бути придбане за гроші, тобто повинно бути саме купленим; в) власник має втратити володіння цим майном із власної волі, тобто майно має бути передане власником за договором (схову, майнового найму) іншій особі, яка б продала його добросовісному набувачеві. Тлумачення ст. 330 ЦК України свідчить, що виникнення права власності у добросовісного набувача відбувається за таких умов: факт відчуження майна; майно відчужене особою, яка не мала на це права; відчужене майно придбав добросовісний набувач; відповідно до ст. 388 ЦК, майно, відчужене особою, яка не мала на це право, не може бути витребуване у добросовісного набувача. Власник має право витребувати майно з чужого незаконного володіння (ст. 387 ЦК України). Відповідно до ч.1 ст. 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. Національні суди мають вибирати способи такого тлумачення, які зазвичай можуть включати акти законодавства, відповідну практику, наукові дослідження тощо (VOLOVIK v. UKRAINE, № 15123/03, § 45, ЄСПЛ, 06 грудня 2007 року). Одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який, між іншим, вимагає щоб при остаточному вирішенні справи судами їх рішення не викликали сумнівів (BRUMARESCU v. ROMANIA, № 28342/95, § 61, ЄСПЛ, від 28 жовтня 1999 року). Cтаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому речені того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою. Перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно забезпечити «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар. Іншими словами, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, яку прагнуть (EAST WEST ALLIANCE LIMITED v. UKRAINE, № 19336/04, § 166-168, ЄСПЛ, від 23 січня 2014 року). Європейський суд з прав людини неодноразово констатував в схожих фактичних обставинах порушення статті 1 Першого протоколу Конвенції (зокрема: GLADYSHEVA v. RUSSIA, № 7097/10, ЄСПЛ, 06 грудня 2011 року; PCHELINTSEVA AND OTHERS v. RUSSIA, № 47724/07, 58677/11, 2920/13, 3127/13, 15320/13, ЄСПЛ, від 17 листопада 2016 року). Суд враховує і позицію Європейського суду з прав людини в іншій справі, де суд вказує, що заявниця втратила право власності на квартиру після того, як в ході судового розгляду було встановлено, що Яр., який продав квартиру заявниці, набув її на підставі підробленого заповіту. Заявниця була позбавлена права власності на квартиру без компенсації і вона не могла розраховувати на отримання іншого житла від держави. Органи державної влади не забезпечили належної експертизи щодо законності правочинів з нерухомим майном. Проте заявниця не повинна була передбачати наявність ризику того, що право власності на квартиру може бути припинено в зв`язку з бездіяльністю влади в рамках процедур, спеціально призначених для запобігання шахрайства при вчиненні правочинів з нерухомим майном (ALENTSEVA v. RUSSIA, № 31788/06, § 72 - 77, ЄСПЛ, від 17 листопада 2016 року) Враховуючи те, що ОСОБА_1 є добросовісним набувачем, яка на підставі договору купівлі - продажу нерухомого майна придбала спірне житлове приміщення за 117 619 грн, суд першої інстанції вірно дійшов висновку, що витребування у ОСОБА_1 спірної квартири, якою вона володіє із 2016 року, становитиме втручання у мирне володіння цим майном та призведе до порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції та покладе на неї надмірний індивідуальний тягар, спричинений втратою грошових коштів. З такими висновками суду першої інстанції повністю погоджується і колегія суддів, а також відзначає, що конструкція, за якої добросовісний набувач втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат, є неприйнятною. Не може добросовісний набувач відповідати у зв`язку із бездіяльністю влади в рамках процедур, спеціально призначених для запобігання шахрайства при вчиненні правочинів з нерухомим майном. Факт незаконного відчуження та допущення продажу квартири не може породжувати правових наслідків для добросовісного набувача. Тому задоволення віндикаційного позову і витребування спірної нерухомості у відповідача як добросовісного набувача на користь Дніпропетровської міської ради призведе до порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції з прав людини та основоположних свобод, що і стало правомірною підставою для відмови у задоволенні позову, а зворотнього прокуратурою та міською радою не доведено. Аналогічні висновки містяться у постанові Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі №521/8368/15, від 18 березня 2020 року у справі 199/7375/16 та від 20 травня 2020 року у №199/8047/16. Суд зазначає, що при розгляді цієї справи має бути також враховано рішення Європейського Суду з прав людини від 20 жовтня 2011 року в справі «Рисовський проти України» щодо принципів застосування статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, зокрема, щодо необхідності додержання принципу «належного урядування» при втручанні держави у право особи на мирне володіння своїм майном. Так, у п. 70 зазначеного рішення ЄСПЛ наголошено, що на державні органи покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси. В сенсі п. 71 наведеного рішення потреба державного органу виправити минулу помилку не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу. Іншими словами, державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов`язків. Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються. Загалом, належне урядування, тобто процес прийняття рішення та подальше його впровадження/невпровадження, має декілька основних характеристик і означає: врахування потреб найбільш вразливих верств суспільства під час прийняття рішень; вимагає повного захисту прав людини; прозорість прийняття рішень, тобто інформація є у наявності у достатній кількості, у зрозумілій формі та є вільно доступною для тих, кого може стосуватись це рішення, чи його введення в дію; підвищення обізнаності громадян про їхні права під час звернення за одержанням послуг, покращення спроможності органів публічної влади та державних установ на місцях оцінювати свої послуги з погляду принципів верховенства права й належного врядування, зменшення прогалин і недоліків у цій сфері; відкритість, тобто державні органи мають працювати відкрито і також викладати мовою, яка є доступною для всіх громадян; відповідність (узгодженість) - політика та усі заходи мають бути взаємоузгодженими та зрозумілими. Разом з тим, Європейський суд з прав людини зазначає, що вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід мав підставу в національному законодавстві, але також звертається до якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своїх термінах (рішення у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України», заява № 30856/03, від 02 грудня 2011 року). Одним із основоположних засад цивільного законодавства є справедливість, добросовісність та розумність, що передбачено у пункті 6 частини першої статті 3 Цивільного кодексу України. Як вже було встановлено судом, за фактом незаконного вибуття з комунальної власності територіальної громади м. Дніпро квартири АДРЕСА_2 , 15 січня 2016 року було внесено відомості до ЄРДР та розпочато кримінальне провадження №12016040680000122 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст.190 Кримінального кодексу України. Передбачення можливих негативних наслідків при прийнятті рішення покладається на суб`єкта владних повноважень відповідно до принципу належного врядування, зміст якого розкритий у багатьох рішеннях ЄСПЛ, в тому числі у згаданому рішенні від 20 січня 2012 року у справі «Рисовський проти України». Втім, судом першої інстанції вірно зазначено, що з 15 січня 2016 року до 28 січня 2016 року включно (дата укладення останнього договору купівлі-продажу), жодних дій зі схоронності спірної квартири правоохоронними органами, в тому числі і прокуратурою, не вчинялось, арешт на її відчуження не накладався, з урахуванням чого, суд дійшов обгрунтованого висновку, що дії прокуратури (прокурора) не були в достатньому ступеню прозорими і організованими таким чином, щоб забезпечувались принципи юридичної визначеності та належного урядування, що призвело до безперешкодного укладання договору купівлі-продажу квартири від 28 січня 2016 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , (яка мала легітимні очікування щодо правомірності отримання майна у власність, після проведення відповідної перевірки нотаріусом) і ця помилка, в розумінні практики Європейського суду з прав людини, не може виправлятися за рахунок відповідача. Тому суд першої інстанції вірно дійшов висновку про необґрунтованість позову та відсутність підстав для його задоволення. Доводи апеляційної скарги у цій частині колегія суддів не приймає до уваги, оскільки такі доводи є безпідставними, не спростовують обґрунтованих висновків суду щодо наявності підстав для відмови у задоволенні позову, та зводяться до викладення обставин справи із наданням особистих коментарів, особистим тлумаченням норм матеріального та процесуального права, що має за мету задоволення апеляційної скарги, а не спростування висновків суду першої інстанції. Апелянт не скористався наданими правами, не обґрунтував свої доводи апеляційної скарги, не надав суду доказів на їх підтвердження, а згідно із ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше, як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачений цим Кодексом випадках, а відповідно до ч. 3 ст. 12, ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана надати суду докази на підтвердження своїх вимог або заперечень. Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Згідно з ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Відповідно до ст. 89 ЦПК України виключне право оцінки доказів належить суду, який має оцінювати докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному повному та об`єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Доводи, приведені в апеляційній скарзі зводяться до переоцінки доказів і незгоди з висновками суду першої інстанції, яким у досить повному обсязі з`ясовані права та обов`язки сторін, обставини справи, доводи сторін перевірені і їм дана належна оцінка. Порушень норм матеріального та процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування чи зміни рішення не встановлено, а тому колегія суддів приходить до висновку, що рішення суду відповідає вимогам ст. 263, 264 ЦПК України, і його слід залишити без змін. Судові витрати понесені у зв`язку з переглядом судового рішення розподілу не підлягають, оскільки апеляційна скарга залишається без задоволення. керуючись ст.ст. 367, 374, 375, 381-383 ЦПК України, колегія суддів, - ПОСТАНОВИЛА: Апеляційну скаргу заступника керівника Дніпропетровської обласної прокуратури - залишити без задоволення. Рішення Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 29 липня 2021 року - залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття. Постанова суду може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення. Головуючий: Т.Р. Куценко Судді: Е.Л. Демченко М.О. Макаров