Постанова Київський апеляційний суд № 754/3417/20

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Справа № 754/3417/20 Головуючий 1 інстанція - Бабко В.В. Провадження № 22-ц/824/3990/2022 Доповідач 2 інстанція - Суханова Є.М. ПОСТАНОВА Іменем України 07 червня 2022 року м. Київ Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у ивільних справах: головуючого судді: Суханової Є.М., суддів: Сушко Л.П., Олійника В.І. за участю секретаря: Рудик О.Л. розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Київського апеляційного суду цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Деснянського районного суду м. Києва від 19 жовтня 2021 року по справі за позовною заявою ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи, які не заявляють самостійні вимоги на стороні відповідача: Приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Тарас Олександра Василівна, Київський державний нотаріальний архів про визнання заповіту недійсним,- ВСТАНОВИЛА: Позивач ОСОБА_1 звернувся до Деснянського районного суду м. Києваз позовом про визнання заповіту недійсним. Позивач обґрунтовує позовні вимоги тим, що ОСОБА_1 є рідним сином ОСОБА_3 . ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 помер, що підтверджується свідоцтвом про смерть. Після його смерті відкрилась спадщина на майно. В установлений законом строк позивач звернувся до приватного нотаріуса КМНО Тарас О.В. із заявою про прийняття спадщини, як спадкоємець першої черги. Під час оформлення документів з`ясувалося, що 31.05.2017 рокудо нотаріусу із заявою про прийняття спадщини звернулась відповідачка, пред`явивши заповіт від імені ОСОБА_3 від 25.10.1995року. Позивач вважає, що заповіт від 25.10.1995року, складений на ім`я ОСОБА_2 є недійсним, оскільки не відповідає волевиявленню його батька. У зв`язку з викладеним позивач просить суд визнати заповіт від 25.10.1995 року, складений ОСОБА_3 , посвідчений державним нотаріусом Сімнадцятої Київської державної нотаріальної контори Кашубою Оленою Борисівною недійсним. Рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 19 жовтня 2021 року упозові ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи, які не заявляють самостійні вимоги на стороні відповідача: Приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Тарас Олександра Василівна, Київський державний нотаріальний архів про визнання заповіту недійсним - відмовлено повністю. Не погодившись з рішенням суду, ОСОБА_1 , подав апеляційну скаргу. Вважає, що судом першої інстанції порушено норми процесуального права в частині оінки доказів у їх сукупності та не враховано, що спадкодавець мав розлади психіки після проходження служби в Авганістані, що в сукупності із наслідками такої служби вплинули на усвідомлення його дій, а саме підписання оскаржуваного заповіту. Судом не взято до уваги покази свідків, які підтвердили той факт, що ОСОБА_3 на момент відписання заповіту не усвідомлював значення своїх дій та не міг керувати ними. Просить скасувати рішення Деснянського районного суду м. Києва від 19 жовтня 2021 року та ухвалити нове, яким позовні вимоги ОСОБА_3 задовольнити в повному обсязі. ОСОБА_2 , в особі представника ОСОБА_4 , подано відзив на апеляційну скаргу. Зазначає, що доводи апеляційної скарги не спростовують законність та обґрунтованість рішення суду, не доводять порушення судом норм процесуального права, а також містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судом першої інстанції. Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши матеріали справи, в порядку, передбаченому статтею 367 ЦПК України, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, з наступних підстав. У відповідності до ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Судом першої та апеляційної інстанцій встановлено, що ОСОБА_1 є рідним сином ОСОБА_5 , що підтверджується свідоцтвом про народження серії НОМЕР_1 , вий запис №

799. ОСОБА_2 є рідноюсестрою ОСОБА_3 . ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_3 помер, що підтверджується свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_2 , видане Печерським районним у місті Києві віділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального їління юстиції у місті Києві, актовий запис №

520. Після смерті ОСОБА_3 відкрилась спадщина на квартиру АДРЕСА_1 , що належала на час смерті ОСОБА_3 . 31.05.2017 року ОСОБА_1 звернувся до Приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Тарас О.О. про прийняття спадщиниза законом після смерті батька ОСОБА_1 , який поменрІНФОРМАЦІЯ_1 . Також, 31.05.2017 ОСОБА_2 звернулась до Приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Тарас О.О. про прийняття спадщини за заповітом від 25 жовтня 1995 року, складеним ОСОБА_1 на ім`я ОСОБА_2 на належну йому квартиру АДРЕСА_1 , посвідчений державним нотаріусом Сімнадцятої київської державної нотаріальної контори, після смерті брата ОСОБА_1 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 . Позивач ОСОБА_1 заперечував проти заповіту від 25.10.1995 року та звернувся із заявою до суду про визнання заповіту недійсним, обґрунтовуючи тим, що заповіт є недійсним, оскільки форма та зміст заповіту не відповідають вимогам законодавства, підпис на заповіті від імені батька значно відрізняється від справжнього підпису батька. Справи про визнання правочину недійсним, із цих підстав вирішуються з урахуванням як висновку судово-психіатричної експертизи, так і інших доказів. Зазначений висновок щодо застосування норм права у подібних правовідносинах наведено у постанові Верховного Суду від 30 березня 2021 року у справі № 650/1252/17 (провадження № 61-18032св20). Ухвалою Деснянського районного суду міста Києва від 28.05.2021 року призначено по цивільній справі посмертну судово-психіатричну експертизу. Стороною позивача, не надано, до суду першої інстанції, будь-яких доказів для проведення посмертної судово-психіатричної експертизу, а саме: медичної документації, яка підтверджує, що ОСОБА_3 перебував на обліку, мав психологічні розлади. Судом першої інстанціїбули витребувані з медичних установ оригінали медичних документів та інформація стосовно ОСОБА_3 , допитувались свідки. 11.09.2020 року до суду першої інстанції надійшов лист від КНП «Консультативно-діагностичний центр» Печерського району» відповідно до якого зазначили, що у КНП «Консультативно-діагностичний центр» Печерського району» відсутня інформація щодо лікування ОСОБА_3 . Стаття 263 ЦПК України, регламентує, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Згідно зі статтями 12, 13 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, при цьому суд розглядає цивільні справи не інакше як в межах заявлених вимог і на підставі наданих учасниками справи доказів. Відповідно до ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків встановлених ст. 82 цього Кодексу, тобто тягар доказування лежить на сторонах цивільно-правового спору. Згідно зі статтями 76-79 ЦПК України, доказуванню підлягають обставини (факти), які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у учасників справи, виникає спір. Доказування по цивільній справі, як і судове рішення не може ґрунтуватися на припущеннях. Європейський суд справ людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (Серявін та інші проти України, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року). Відповідно до змісту статей 1216, 1217 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Спадкування здійснюється за заповітом або за законом. Згідно з частиною першою статті 1233 ЦК України заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті. Відповідно до частини першої статті 534 ЦК УРСР (який був чинним на час укладення оспорюваного заповіту) кожний громадянин може залишити за заповітом усе своє майно або частину його (не виключаючи предметів звичайної домашньої обстановки і вжитку) одній або кільком особам як тим, що входять, так і тим, що не входять до кола спадкоємців за законом, а також державі або окремим державним, кооперативним та іншим громадським організаціям. Згідно зі статтею 541 ЦК УРСР заповіт повинен бути укладений у письмовій формі з зазначенням місця і часу його укладення, підписаний особисто заповідачем і нотаріально посвідчений. Статтею 1223 ЦК України передбачено, що право на спадкування мають особи, визначені у заповіті, а у разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі не охоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування одержують спадкоємці за законом. Право на заповіт має фізична особа з повною цивільною дієздатністю. Право на заповіт здійснюється особисто. Вчинення заповіту через представника не допускається. Заповідач може призначити своїми спадкоємцями одну або кілька фізичних осіб, незалежно від наявності у нього з цими особами сімейних, родинних відносин, а також інших учасників цивільних відносин. Частиною 2 статті 1236 ЦК України передбачено, що заповідач має право скласти заповіт щодо усієї спадщини або її частини. Вимоги щодо форми та змісту заповіту встановлені ст.1247 ЦК України. Відповідно до статті 1247 ЦК України заповіт складається у письмовій формі, із зазначенням місця та часу його складення. Заповіт має бути особисто підписаний заповідачем. Якщо особа не може особисто підписати заповіт, він підписується відповідно до частини четвертої статті 207 цього Кодексу. Заповіт має бути посвідчений нотаріусом або іншими посадовими, службовими особами, визначеними у статтях 1251-1252 цього Кодексу. Заповіти, посвідчені особами, зазначеними у частині третій цієї статті, підлягають державній реєстрації у Спадковому реєстрі в порядку, затвердженому Кабінетом Міністрів України. Згідно із статтею 1248 ЦК України нотаріус посвідчує заповіт, який написаний заповідачем власноручно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів. Нотаріус може на прохання особи записати заповіт з її слів власноручно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів. У цьому разі заповіт має бути вголос прочитаний заповідачем і підписаний ним. Якщо заповідач через фізичні вади не може сам прочитати заповіт, посвідчення заповіту має відбуватися при свідках (стаття 1253 ЦК України). Відповідно до ст.1254 ЦК України заповідач має право у будь-який час скласти новий заповіт. Заповіт, який було складено пізніше, скасовує попередній заповіт повністю або у тій частині, в якій він йому суперечить. Кожний новий заповіт скасовує попередній і не відновлює заповіту, який заповідач склав перед ним. Відповідно до частин першої, другої статті 1257 ЦК України заповіт, складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є нікчемним. За позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі. Воля - це внутрішнє бажання заповідача визначити долю спадщини на випадок своєї смерті шляхом складання особистого розпорядження (заповіту). Волевиявлення - це зовнішній прояв внутрішньої волі, який знаходить своє втілення в заповіті, складеному та посвідченому відповідно до вимог, передбачених нормами ЦК України. Стаття 203 ЦК України містить загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, зокрема зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Отже, заповіт, як односторонній правочин підпорядковується загальним правилам ЦК України щодо недійсності правочинів. Недійсними є заповіти: 1) в яких волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі; 2) складені особою, яка не мала на це права (особа не має необхідного обсягу цивільної дієздатності для складання заповіту); 3) складені з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення (відсутність нотаріального посвідчення або посвідчення особами, яке прирівнюється до нотаріального, складання заповіту представником, відсутність у тексті заповіту дати, місця його складання тощо). Згідно з частиною першою статті 30 ЦК України цивільну дієздатність має фізична особа, яка усвідомлює значення своїх дій та може керувати ними. Цивільною дієздатністю фізичної особи є її здатність своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов`язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання. Стаття 225 ЦК України визначає правові наслідки вчинення правочину дієздатною фізичною особою, яка у момент його вчинення не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, зокрема, відповідно до частини першої цієї статті правочин, який дієздатна фізична особа вчинила у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи, а в разі її смерті - за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені. Правила статті 225 ЦК України поширюються на ті випадки, коли фізичну особу не визнано недієздатною, однак у момент вчинення правочину особа перебувала в такому стані, коли вона не могла усвідомлювати значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (тимчасовий психічний розлад, нервове потрясіння тощо). Для визначення наявності такого стану на момент укладення правочину суд зобов`язаний призначити судово-психіатричну експертизу за клопотанням хоча б однієї зі сторін. Справи про визнання правочину недійсним із цих підстав вирішуються з урахуванням як висновку судово-психіатричної експертизи, так і інших доказів. Зазначений висновок щодо застосування норм права у подібних правовідносинах наведено у постанові Верховного Суду від 30 березня 2021 року у справі № 650/1252/17 (провадження № 61-18032св20). Для визнання правочину недійсним на підставі, передбаченій частиною першою статті 225 ЦК України, може бути лише абсолютна неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними, і в основу рішення суду про недійсність правочину не може покладатися на припущеннях. Колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дав належну оцінку показам свідків та дійшов до вірного висновку щодо недоведеності перебування ОСОБА_3 в стані який міг би потягнути за собою абсолютну неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними. Апелянтом не доведено наявності підстав, які б мали наслідком недійсність заповіту, що в силу положень статей 12, 81 ЦПК України є його процесуальним обов`язком. Особистий підпис, заповідача, у заповіті, свідчить про вільне волевиявлення заповідача, й обставини, які вплинули на волевиявлення заповідача, судом не встановлені. Доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи, а зводяться до переоцінки доказів та незгоди апелянта з висновком суду щодо їх оцінки. Рішення постановлене з дотриманням вимог матеріального і процесуального права, а тому апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення суду залишити без змін. Відповідно до п.1 ч.1 ст.374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення. Відповідно до вимог ст.375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права. Керуючись ст.ст. 367, 374, 375, 381-384 ЦПК України, колегія суддів, ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Деснянського районного суду м. Києва від 19 жовтня 2021 року залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена протягом тридцяти днів до суду касаційної інстанції. Повний текст постанови виготовлено 09 червня 2022 року. Головуючий: Є.М. Суханова Судді: Л.П. Сушко В.І. Олійник