Постанова Київський апеляційний суд № 754/18449/19

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Апеляційне провадження № 22-ц/824/7871/2021 Справа 754/18449/19 П О С Т А Н О В А Іменем України 08 вересня 2021 року м. Київ Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді Кашперської Т.Ц., суддів Фінагеєва В.О., Яворського М.А., за участю секретаря Мороз Н.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Київського апеляційного суду справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Деснянського районного суду м. Києва від 25 січня 2021 року, ухвалене у складі судді Бабко В.В. в м. Київ у справі за позовом ОСОБА_1 до Деснянської районної в м. Києві державної адміністрації, треті особи Служба у справах дітей Деснянської районної в м. Києві державної адміністрації, ОСОБА_2 про скасування розпорядження, заслухавши доповідь судді, перевіривши доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, - в с т а н о в и в : В грудні 2019 року позивач ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом про скасування розпоряджень, просив скасувати розпорядження Деснянської районної в м. Києві державної адміністрації від 15 липня 2019 року № 412 «Про надання ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , статусу дитини, позбавленої батьківського піклування», та від 16 липня 2019 року № 415 «Про встановлення опікуном над ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 »; стягнути з відповідача на його користь моральну шкоду 50000 грн. Посилався на те, що він є батьком неповнолітньої ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , дізнався про існування розпорядження Деснянської районної в м. Києві державної адміністрації від 15 липня 2019 року № 419 «Про надання ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , статусу дитини, позбавленої батьківського піклування», та розпорядження Деснянської районної в м. Києві державної адміністрації від 16 липня 2019 року № 415 «Про встановлення опікуном над ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 », вважає їх незаконними. Вказував, що рішенням Апеляційного суд Київської області від 22 травня 2013 року місце проживання неповнолітньої дитини ОСОБА_3 визначено з її батьком, тобто з ним, за адресою АДРЕСА_1 . 07 червня 2016 року рішенням Овруцького районного суду Житомирської області його колишню дружину ОСОБА_4 позбавлено батьківських прав щодо її неповнолітньої дитини ОСОБА_3 . На його неодноразове звернення до Деснянської районної державної адміністрації про допомогу повернути доньку він отримував тільки відповідь, яка підтверджує його права як батька, однак ОСОБА_3 продовжувала залишатись разом з бабою ОСОБА_2 та ОСОБА_5 . Також за цей час було розглянуто позов про визначення місця проживання неповнолітньої дитини, рішенням Березанського міського суду Київської області від 16 серпня 2017 року визначено місце проживання дитини з ОСОБА_2 , він подав апеляційну скаргу, яка була задоволена 29 березня 2018 року . Вказував, що 08 липня 2019 року ухвалою Верховного Суду зупинено виконання дії рішення про позбавлення батьківських прав, а розпорядження відповідача прийняті 15 липня 2019 року та 16 липня 2019 року, отже всупереч цієї ухвали, крім того, в зв`язку з тим, що місце проживання дитини визначено разом з ним в м. Березань, таке рішення могла приймати тільки Березанська міська рада. Зазначив, що ОСОБА_2 на даний час не має власного житла і її дохід та вік не дозволяє бути опікуном. Вважав, що незаконними діями відповідача йому чиняться перешкоди повернути доньку впродовж тривалого часу, за що має отримати моральне відшкодування. Рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 25 січня 2021 року в позові відмовлено. Позивач ОСОБА_2 , не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції, подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального і процесуального права, просив скасувати рішення Деснянського районного суду м. Києва від 25 січня 2021 року та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позов. Обґрунтовуючи апеляційну скаргу, посилався на зміст ст. 2, 23 Закону України «Про місцеві державні адміністрації», ст. 6, 9 Конституції України, ст. 55, 56 ЦК України, ст. 243 СК України, ст. 11 Закону України «Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування», Порядку провадження органами опіки та піклування діяльності, пов`язаної із захистом прав дитини, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 24 вересня 2008 року №

866. Викладав обставини справи, наголошуючи, що розпорядження Деснянської районної в м. Києві державної адміністрації № 412 та 415, які він оскаржує, видані 15 та 16 липня 2019 року, тобто вже після ухвали Верховного Суду від 08 липня 2019 року про зупинення виконання рішення Баришівського районного суду Київської області від 20 вересня 2018 року та постанови Київського апеляційного суду. Незважаючи на дату, коли ухвала Верховного Суду надійшла до Служби у справах дітей Деснянської районної в м. Києві державної адміністрації, винесені відповідачем розпорядження № 412 та 415 є незаконними, адже за своєю природою та змістом були позбавлені будь-яких юридичних підстав для їх винесення відповідачем. Від відповідача Деснянської районної в м. Києві державної адміністрації надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому відповідач просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін. Посилаючись на те, що відповідач є органом опіки та піклування та здійснює надані повноваження щодо захисту прав дітей. Станом на 21 травня 2019 року позивач був позбавлений батьківських прав відносно дитини ОСОБА_3 на підставі рішень судів першої та апеляційної інстанцій, Деснянською районною в м. Києві державною адміністрацією розглянуто заяву ОСОБА_2 про призначення її опікуном та видано розпорядження № 412 та 415 в межах повноважень. Наголошував, що ухвала Верховного Суду від 08 липня 2019 року про зупинення виконання рішення Баришівського районного суду Київської області та постанови Київського апеляційного суду надійшли до служби у справах дітей 18 липня 2019 року, тобто після прийняття рішення про винесення оскаржуваних розпоряджень. Постановою Верховного Суду від 28 серпня 2019 року по справі № 356/1373/17 батьківські права ОСОБА_1 відносно малолітньої доньки поновлені. Однак зазначена постанова містила помилку у даті народження дитини, що не відповідала дійсним даним про дитину, а відтак не могла слугувати для прийняття відповідачем рішення про втрату дитиною статусу та припинення опіки. Після надходження ухвали Верховного Суду від 28 квітня 2020 року про виправлення описки в даті народження дитини відповідачем 05 червня 2020 року видане розпорядження про припинення опіки над ОСОБА_3 , та 11 червня 2020 року - про втрату статусу дитини, позбавленої батьківського піклування, ОСОБА_3 . Оскаржувані розпорядження на момент прийняття рішення Деснянським районним судом м. Києва від 21 січня 2021 року припинили свою дію на підставі наступних розпоряджень, відтак станом на теперішній час відсутній предмет спору. Від третьої особи ОСОБА_2 надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому третя особа просила апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін. Посилалася на те, що всупереч найкращим інтересам дитини, після надходження ухвали Верховного Суду від 28 квітня 2002 року по справі № 356/1373/17 про виправлення описки у даті народження ОСОБА_3 відповідач Деснянська районна в м. Києві державна адміністрація видала розпорядження від 05 червня 2020 року № 314 про припинення опіки над ОСОБА_3 , звільнено ОСОБА_2 від повноважень опікуна. Зазначена обставина вказує, що позовні вимоги про повторне скасування уже скасованих розпоряджень Деснянської районної в м. Києві державної адміністрації № 412 та 415 не підлягають задоволенню, відсутній предмет спору, оскільки розпорядження скасовані добровільно самою адміністрацією до подачі в суд позову ОСОБА_3 . Вказувала, що рішенням Апеляційного суду Київської області від 22 травня 2013 року визначено місце проживання дитини з батьком за чітко зазначеною адресою АДРЕСА_1 , однак з 2016 року ОСОБА_1 проживає за іншою адресою, а саме АДРЕСА_1 , тобто ОСОБА_1 не дотримався рішення апеляційної інстанції. Спростовувала доводи апеляційної скарги, що рішення Апеляційного суду Київської області від 22 травня 2013 року нібито не скасоване і не змінене, однак насправді згадуване рішення фактично змінене іншим рішенням суду апеляційної інстанції, а саме постановою Київського апеляційного суду від 26 листопада 2020 року у зв`язку із зміною істотних обставин. Наголошувала, що позивач умисно приховує наявність іншого рішення Деснянського районного суду м. Києва від 02 червня 2021 року, яким позбавлено ОСОБА_1 батьківських прав стосовно ОСОБА_3 . Вказувала, що неповнолітня ОСОБА_3 категорично відмовляється спілкуватися з батьком, який під час проживання дитини разом з ним вчиняв над дитиною домашнє насилля, жорстоко з нею поводився та до цього часу відмовляється виконувати батьківські обов`язки по вихованню та утриманню дитини, відтак проживання дитини з батьком є небезпечним для її життя та здоров`я та морального виховання. Вона, ОСОБА_2 , є бабою ОСОБА_3 , яка проживає разом з нею у повністю всім забезпечена. Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення з таких підстав. Відповідно до вимог ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Рішення суду першої інстанції відповідає вказаним вимогам закону. Відмовляючи в позові ОСОБА_1 про скасування розпоряджень, суд першої інстанції виходив із того, що розпорядження Деснянської районної в м. Києві державної адміністрації були видані на законних підставах та відповідали інтересам малолітньої ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , а тому вимоги про скасування розпоряджень № 412 та № 415 не підлягають задоволенню. У задоволенні вимог про відшкодування моральної шкоди судом першої інстанції відмовлено як у похідних та в зв`язку з їх недоведеністю, оскільки позивачем не доведено наявності моральної шкоди, неправомірності діянь відповідача та наявності причинного зв`язку між шкодою і діяннями. Апеляційний суд погоджується із вказаними висновками суду першої інстанції, так як вони є обґрунтованими, відповідають обставинам справи і вимогам закону. Із матеріалів справи апеляційний суд вбачає, що ОСОБА_1 є батьком ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (а. с. 10 т. 1). Рішенням Апеляційного суду Київської області від 22 травня 2013 року в справі № 1028/28/12 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_4 , треті особи служба у справах дітей Березанської міської ради, служба у справах дітей Подільської районної у м. Києві державної адміністрації про позбавлення батьківських прав, відібрання та визначення місця проживання дитини позов задоволено, визначено місце проживання малолітньої ОСОБА_3 разом з батьком ОСОБА_1 за адресою АДРЕСА_1 (а. с. 11 - 13 т. 1). Постановою апеляційного суду Київської області від 29 березня 2018 року в справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , треті особи Служба у справах дітей Деснянської районної в м. Києві державної адміністрації, Служба у справах дітей та сім`ї виконавчого комітету Березанської міської ради Київської області про визначення місця проживання неповнолітньої дитини апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено, заочне рішення Березанського міського суду Київської області від 16 серпня 2017 року скасовано та прийнято нову постанову, якою в позові ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визначення місця неповнолітньої дитини відмовлено (а. с. 14 - 16 т. 1). На а. с. 17 т. 1 знаходиться копія ухвали Верховного Суду від 20 квітня 2018 року в справі № 356/417/17 за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , треті особи Служба у справах дітей Деснянської районної в м. Києві державної адміністрації, Служба у справах дітей та сім`ї виконавчого комітету Березанської міської ради Київської області про визначення місця проживання неповнолітньої дитини, якою відкрито касаційне провадження у справі, у задоволенні клопотання ОСОБА_2 про зупинення виконання постанови апеляційного суду Київської області від 29 березня 2018 року відмовлено. Листом від 10 травня 2018 року Служба у справах дітей та сім`ї Київської міської державної адміністрації рекомендувала ОСОБА_1 у відповідь на його заяву щодо викрадення дочки бабою ОСОБА_2 та ОСОБА_5 звернутися з позовом до суду про негайне відібрання дитини і повернення її за попереднім місцем проживання (а. с. 59 т. 1). Листом від 12 травня 2018 року Службою у справах дітей Деснянської районної в м. Києві державної адміністрації рекомендовано ОСОБА_1 у відповідь на його заяву щодо повернення малолітньої дитини звернутися до відділу державної виконавчої служби з метою виконання рішення апеляційного суду Київської області від 22 травня 2013 року про визначення місця проживання дитини разом з ним, або, керуючись ст. 163 СК України, звернутись до суду з позовом про відібрання дитини від інших осіб (а. с. 60 т. 1). На а. с. 18 т. 1 знаходиться копія ухвали Верховного Суду від 08 липня 2019 року в справі № 356/1371/17 за клопотанням ОСОБА_1 про зупинення виконання рішення Баришівського районного суду Київської області від 20 вересня 2018 року та постанови Київського апеляційного суду від 21 травня 2019 року, в задоволенні клопотання про зупинення виконання рішень в частині стягнення аліментів у межах суми платежу за один місяць відмовлено, в іншій частині зупинено виконання рішення Баришівського районного суду Київської області від 20 вересня 2018 року та постанови Київського апеляційного суду від 21 травня 2019 року. На а. с. 155 т. 1 знаходиться копія супровідного листа Верховного Суду від 16 липня 2019 року, яким копію ухвали Верховного Суду від 08 липня 2019 року в справі № 356/1371/17 направлено для відома учасникам справи, в тому числі Службі у справах дітей Деснянської районної в м. Києві державної адміністрації. На а. с. 20 т. 1 знаходиться копія рішення виконавчого комітету Березанської міської ради Київської області від 19 квітня 2019 року № 107, яким надано висновок про недоцільність позбавлення ОСОБА_1 батьківських прав відносно ОСОБА_3 29 липня 2019 року ОСОБА_1 звернувся з заявою до Деснянської районної в м. Києві державної адміністрації, в якій просив скасувати рішення про встановлення опіки над його дочкою в зв`язку з зупиненням Верховним Судом дії рішення Баришівського районного суду Київської області від 20 вересня 2018 року та постанови Київського апеляційного суду від 21 травня 2019 року (а. с. 19 т. 1). На а. с. 79 - 87 т. 1 знаходиться копія постанови Верховного Суду від 28 серпня 2019 року в справі № 356/1373/17 за позовом ОСОБА_2 , ОСОБА_5 до ОСОБА_1 , третя особа служба у справах дітей Деснянської РДА в м. Києві про позбавлення батьківських прав, якою касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено, рішення Баришівського районного суду Київської області від 20 вересня 2018 року та постанову Київського апеляційного суду від 21 травня 2019 року скасовано в частині вирішення позову про позбавлення батьківських прав, прийнято в цій частині нову постанову, якою в задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 , ОСОБА_5 про позбавлення батьківських прав ОСОБА_1 відносно доньки ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , відмовлено. Листом від 21 жовтня 2019 року Служба у справах дітей та сім`ї виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) повідомила ОСОБА_1 у відповідь на його звернення щодо повернення дочки, що рішенням Верховного Суду від 28 серпня 2019 року у справі № 356/1373/17 скасовано рішення Баришівського районного суду Київської області від 20 вересня 2019 року про позбавлення ОСОБА_1 батьківських прав стосовно доньки, проте, оскільки зазначена постанова містить помилки у даті народження дитини, вона не може слугувати підставою для втрати дитиною статусу та припинення опіки; запропоновано заявнику звернутися до суду з заявою про виправлення описок у постанові, після чого з дитини буде знято статус дитини, позбавленої батьківського піклування, та відповідно знято опіку (а. с. 58 т. 1). Ухвалою Верховного Суду від 28 квітня 2020 року в справі № 356/1373/17 виправлено описку в постанові від 28 серпня 2019 року, в резолютивній частині постанови замість « ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 », вважати « ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 » (а. с. 123 - 124 т. 1). На а. с. 130 т. 1 наявна копія розпорядження Деснянської районної в м. Києві державної адміністрації від 05 червня 2020 року № 314, яким звільнено ОСОБА_2 від повноважень опікуна над малолітньою онукою, дитиною, позбавленою батьківського піклування, ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . На а. с. 131 т. 1 наявна копія розпорядження Деснянської районної в м. Києві державної адміністрації від 11 червня 2020 року № 321, яким визнано малолітню ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , такою, що втратила статус дитини, позбавленої батьківського піклування. На а. с. 199 т. 1 знаходиться копія вступної та резолютивної частини постанови Київського апеляційного суду від 26 листопада 2020 року в справі № 356/417/17, якою апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, рішення Березанського міського суду Київської області від 16 серпня 2017 року про визначення місця проживання дитини залишено без змін. Вказані обставини підтверджуються наявними у справі доказами. Крім того, до відзиву ОСОБА_2 на апеляційну скаргу надано нові докази, а саме копію постанови Київського апеляційного суду від 26 листопада 2020 року в справі № 356/417/17 за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , треті особи служба у справах дітей Деснянської районної в м. Києві державної адміністрації, служба у справах дітей та сім`ї виконавчого комітету Березанської міської ради Київської області про визначення місця проживання дитини; копію заочного рішення Березанського міського суду Київської області від 16 серпня 2017 року в справі № 356/417/17; ухвалу Березанського міського суду Київської області від 18 грудня 2017 року в справі № 356/417/17, якою залишено без задоволення заяву ОСОБА_1 про перегляд заочного рішення; копію рішення Деснянського районного суду м. Києва від 02 червня 2021 року в справі № 754/3372/20 за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , третя особа Служба у справах дітей Деснянської районної в м. Києві державної адміністрації, ОСОБА_5 про позбавлення батьківських прав. Відповідно до ч. 3 ст. 376 ЦПК України докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього. Відповідно до ч. 1 ст. 126 ЦПК України право на вчинення процесуальної дії втрачається із закінченням строку, встановленого законом або судом. У відзиві на апеляційну скаргу третя особа ОСОБА_2 не звернулася з клопотанням про дослідження нових доказів із обґрунтуванням поважності причин неподання доказів до суду першої інстанції, не навела об`єктивних причин, які перешкодили подати їй вказані докази у встановлений законом строк, що є підставою для відмови у долученні додаткових доказів при розгляді справи в апеляційній інстанції. Згідно ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Згідно ст. 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Відповідно до ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Ухвалою окружного адміністративного суду м. Києва від 03 грудня 2019 року ОСОБА_1 відмовлено у відкритті провадження в адміністративній справі за позовом до Деснянської районної в м. Києві державної адміністрації про скасування розпоряджень, встановивши, що спір виник у сфері цивільно-правових відносин, оскільки, як зазначає позивач, не дивлячись на рішення суду, яким визначено місце проживання дитини з батьком (позивачем), дитина продовжує проживати з ОСОБА_2 (а. с. 25 - 27 т. 1). Відповідно до ч. 4 ст. 82 ЦПК України, обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Відповідно до ст. 6, 19 Конституції України органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Відповідно до ст. 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Відповідно до п. 9 ч. 1 ст. 23 Закону України «Про місцеві державні адміністрації» місцева державна адміністрація вирішує питання щодо встановлення опіки і піклування, створення передбачених законодавством умов для виховання та/або влаштування дітей, які внаслідок смерті батьків, позбавлення батьків батьківських прав, хвороби батьків чи з інших причин залишилися без батьківського піклування, щодо захисту особистих і майнових прав та інтересів дітей, а також вживає інших заходів щодо соціального захисту дітей, віднесених до її компетенції законом. Відповідно до ч. 2 ст. 79 ЦК України рішення органу опіки та піклування може бути оскаржено до відповідного органу, якому підпорядкований орган опіки та піклування, або до суду. Відповідно до ч. 2 ст. 19 СК України рішення органу опіки та піклування є обов`язковим до виконання, якщо протягом десяти днів від часу його винесення заінтересована особа не звернулася за захистом своїх прав або інтересів до суду. Відповідно до ч. 2 ст. 11 Закону України «Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування» органи опіки та піклування забезпечують вирішення питань щодо: встановлення статусу дитини-сироти та дитини, позбавленої батьківського піклування; надання опіки та піклування над дітьми-сиротами та дітьми, позбавленими батьківського піклування, та застосування інших форм влаштування дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. Згідно п. 3 Порядку провадження органами опіки та піклування діяльності, пов`язаної із захистом прав дитини, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 24 вересня 2008 року № 866, безпосереднє ведення справ і координація діяльності стосовно захисту прав дітей, зокрема дітей-сиріт, дітей, позбавлених батьківського піклування, дітей, які перебувають у складних життєвих обставинах, дітей, які постраждали внаслідок воєнних дій та збройних конфліктів, а також стосовно здійснення передбачених законодавством заходів у сфері запобігання та протидії домашньому насильству стосовно дітей та за участю дітей покладаються на служби у справах дітей районних, районних у мм. Києві та Севастополі держадміністрацій, виконавчих органів міських, районних у містах (у разі їх утворення) рад, сільських, селищних рад об`єднаних територіальних громад. Органи опіки та піклування провадять свою діяльність, пов`язану із захистом прав дитини, з дотриманням принципу забезпечення найкращих інтересів дитини. На території Деснянського району в м. Києві повноваження щодо забезпечення реалізації державної політики з питань соціального захисту дітей, запобігання дитячій безоглядності та безпритульності, вчиненню дітьми правопорушень здійснює Служба у справах дітей та сім`ї Деснянської районної в м. Києві державної адміністрації. Пунктами 21, 22, 24, 27, 29, 30 Порядку провадження органами опіки та піклування діяльності, пов`язаної із захистом прав дитини передбачено, що для надання дитині статусу дитини-сироти або дитини, позбавленої батьківського піклування, служба у справах дітей за місцем походження дитини протягом двох місяців повинна зібрати необхідні документи (свідоцтво про народження дитини та документи, що засвідчують обставини, за яких дитина залишилась без батьківського піклування). Для надання дитині, розлученій із сім`єю, статусу дитини, позбавленої батьківського піклування, служба у справах дітей за місцем її виявлення збирає необхідні документи (свідоцтво про народження дитини та/або посвідчення біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, а також документи, що засвідчують обставини, за яких дитина залишилася без батьківського піклування). Рішення про надання статусу дитини-сироти або дитини, позбавленої батьківського піклування, приймається районною, районною у мм. Києві та Севастополі держадміністрацією, виконавчим органом міської чи районної у місті (в разі утворення) ради, сільської, селищної ради об`єднаної територіальної громади за місцем походження такої дитини за поданням служби у справах дітей. У рішенні зазначаються прізвище, ім`я, по батькові дитини, дата народження, обставини, за яких вона залишилась без батьківського піклування, документи, які підтверджують ці обставини, та форма влаштування дитини. Статус дитини, позбавленої батьківського піклування, надається дітям, батьки яких позбавлені батьківських прав, що підтверджується рішенням суду. Дитина втрачає статус дитини, позбавленої батьківського піклування, у разі поновлення піклування обох або одного з батьків на підставі: 1) скасування рішення суду про позбавлення батьківських прав; 2) поновлення матері, батька дитини у батьківських правах. У разі зміни або втрати дитиною статусу дитини-сироти або дитини, позбавленої батьківського піклування, служба у справах дітей за місцем проживання (перебування) дитини протягом 10 днів повідомляє про це службу у справах дітей за місцем походження дитини. Рішення про втрату дитиною статусу дитини-сироти або дитини, позбавленої батьківського піклування на підставах, зазначених у пунктах 26 і 27 цього Порядку, приймається районною, районною у мм. Києві та Севастополі держадміністрацією, виконавчим органом міської чи районної у місті (в разі утворення) ради, сільської, селищної ради об`єднаної територіальної громади за місцем її походження за поданням служби у справах дітей. Відповідно до ст. 55, 56 ЦК України опіка та піклування встановлюються з метою забезпечення особистих немайнових і майнових прав та інтересів малолітніх, неповнолітніх осіб, а також повнолітніх осіб, які за станом здоров`я не можуть самостійно здійснювати свої права і виконувати обов`язки. Органами опіки та піклування є районні, районні в містах Києві та Севастополі державні адміністрації, виконавчі органи міських, районних у містах, сільських, селищних рад. Права та обов`язки органів, на які покладено здійснення опіки та піклування, щодо забезпечення прав та інтересів фізичних осіб, які потребують опіки та піклування, встановлюються законом та іншими нормативно-правовими актами. Відповідно до ст. 243, 244, 212 СК України опіка, піклування встановлюється над дітьми-сиротами і дітьми, позбавленими батьківського піклування. Опіка встановлюється над дитиною, яка не досягла чотирнадцяти років, а піклування - над дитиною у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років. Опіка, піклування над дитиною встановлюється органом опіки та піклування, а також судом у випадках, передбачених Цивільним кодексом України. Опікуном, піклувальником дитини може бути за її згодою повнолітня дієздатна особа. При призначенні дитині опікуна або піклувальника органом опіки та піклування враховуються особисті якості особи, її здатність до виховання дитини, ставлення до неї, а також бажання самої дитини. Не можуть бути опікунами, піклувальниками дитини особи, зазначені в статті 212 цього Кодексу, а саме особи: обмежені у дієздатності; визнані недієздатними; позбавлені батьківських прав, якщо ці права не були поновлені; були усиновлювачами (опікунами, піклувальниками, прийомними батьками, батьками-вихователями) іншої дитини, але усиновлення було скасовано або визнано недійсним (було припинено опіку, піклування чи діяльність прийомної сім`ї або дитячого будинку сімейного типу) з їхньої вини; перебувають на обліку або на лікуванні у психоневрологічному чи наркологічному диспансері; зловживають спиртними напоями або наркотичними засобами; не мають постійного місця проживання та постійного заробітку (доходу); страждають на хвороби, перелік яких затверджений центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я; є іноземцями, які не перебувають у шлюбі, крім випадків, коли іноземець є родичем дитини; були засуджені за кримінальні правопорушення проти життя і здоров`я, волі, честі та гідності, статевої свободи та статевої недоторканості особи, проти громадської безпеки, громадського порядку та моральності, у сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів, а також за злочини, передбачені статтями 148, 150, 150-1, 164, 166, 167, 169, 181, 187, 324, 442 Кримінального кодексу України, або мають непогашену чи не зняту в установленому законом порядку судимість за вчинення інших кримінальних правопорушень; за станом здоров`я потребують постійного стороннього догляду; є особами без громадянства; перебувають у шлюбі з особою, яка відповідно до пунктів 3-6, 8 і 10 цієї статті не може бути усиновлювачем. Заперечуючи проти призначення опікуном ОСОБА_2 , позивач посилався на те, що вона не має власного житла, однак будь-яких доказів на підтвердження цих обставин до позову не надав, а інші доводи про несумісність її віку (59 років) зі статусом опікуна не ґрунтуються на вимогах закону, відтак правильно не були враховані судом першої інстанції. Згідно п. 42 Порядку провадження органами опіки та піклування діяльності, пов`язаної із захистом прав дитини, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 24 вересня 2008 року № 866, опіка, піклування над дитиною встановлюється рішенням районної, районної у мм. Києві та Севастополі держадміністрації, виконавчого органу міської, районної у місті (у разі утворення) ради, сільської, селищної ради об`єднаної територіальної громади за наявності документів, зазначених у пункті 40 цього Порядку, або судом. Опікуном, піклувальником призначається переважно особа, яка перебуває у сімейних, родинних відносинах з підопічним, з урахуванням особистих стосунків між ними, можливості особи виконувати обов`язки опікуна чи піклувальника. Судом першої інстанції встановлено і не спростовано доводами апеляційної скарги, що ухвала Верховного Суду від 08 липня 2019 року в справі № 356/1373/17 про зупинення виконання рішення Баришівського районного суду Київської області та постанови Київського апеляційного суду про позбавлення ОСОБА_1 батьківських прав відносно неповнолітньої ОСОБА_3 , направлена супровідним листом Верховного Суду від 16 липня 2019 року, надійшла до Служби у справах дітей Деснянської районної в м. Києві державної адміністрації 18 липня 2019 року, тобто після прийняття розпоряджень від 15 липня 2019 року № 419 «Про надання ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , статусу дитини, позбавленої батьківського піклування», та від 16 липня 2019 року № 415 «Про встановлення опікуном над ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 ». Зазначені обставини об`єктивно унеможливлювали врахування ухвали Верховного Суду від 08 липня 2019 року в справі № 356/1373/17 під час прийняття відповідних розпоряджень Деснянською районної в м. Києві державною адміністрацією, відтак доводи апеляційної скарги, що розпорядження є незаконними, незважаючи на дату надходження вказаної ухвали до відповідача, є необґрунтованими та відхиляються апеляційним судом. Згідно з пунктом 1 статті 3 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року в редакції зі змінами, схваленими резолюцією 50/155 Генеральної Асамблеї ООН від 21 грудня 1995 року (далі - Конвенція про права дитини), в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Виходячи із наведених вимог закону та обставин, встановлених на підставі наданих сторонами доказів, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, з яким погоджується апеляційний суд, що Деснянська районна в м. Києві державна адміністрація, діючи як орган опіки та піклування, прийняла розпорядження від 15 липня 2019 року № 419 «Про надання ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , статусу дитини, позбавленої батьківського піклування», та від 16 липня 2019 року № 415 «Про встановлення опікуном над ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 », призначивши опікуном ОСОБА_3 її бабу ОСОБА_2 , діючи на законних підставах та в інтересах малолітньої ОСОБА_3 , а тому позовні вимоги про скасування цих розпоряджень не підлягають задоволенню. Апеляційний суд враховує, що Деснянська районна в м. Києві державна адміністрація, приймаючи оскаржувані розпорядження, діяла на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені п. 9 ч. 1 ст. 23 Закону України «Про місцеві державні адміністрації», ч. 2 ст. 11 Закону України «Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування», п. 3, 21, 22, 24, 27, 29, 30, 42 Порядку провадження органами опіки та піклування діяльності, пов`язаної із захистом прав дитини, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 24 вересня 2008 року № 866, ст. 55, 56 ЦК України, ст. 243, 244 СК України. Посилання позивача в апеляційній скарзі на зміст зазначених норм закону, без обґрунтування, яким чином судом першої інстанції, на думку позивача, було неправильно застосовано ці норми матеріального права, самі по собі не спростовують висновків суду першої інстанції та відхиляються апеляційним судом. В той же час, із матеріалів справи вбачається, що в даній справі існує тривалий спір між позивачем ОСОБА_1 та третьою особою ОСОБА_2 з приводу визначення місця проживання та участі у вихованні неповнолітньої ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Наявність цього спору була встановлена також ухвалою окружного адміністративного суду м. Києва від 03 грудня 2019 року, якою ОСОБА_1 відмовлено у відкритті провадження в адміністративній справі за позовом до Деснянської районної в м. Києві державної адміністрації про скасування розпоряджень. Постановою Верховного Суду від 28 серпня 2019 року в справі № 356/1373/17 за позовом ОСОБА_2 , ОСОБА_5 до ОСОБА_1 , третя особа служба у справах дітей Деснянської РДА в м. Києві про позбавлення батьківських прав встановлено, що з 24 лютого 2017 року малолітня ОСОБА_3 проживає з бабою ОСОБА_2 та ОСОБА_5 в АДРЕСА_2 (а. с. 83 т. 1), який відноситься до Деснянського району м. Києва. Крім того, зазначена обставина не заперечувалась під час розгляду справи судом першої інстанції відповідачем і третьою особою ОСОБА_2 . Відтак, оскільки неповнолітня проживає та зареєстрована за адресою, що відноситься до Деснянського району м. Києва, звернення до даного органу та прийняття ним розпоряджень є обґрунтованим та відповідає вимогам закону. Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Згідно з частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Порушенням вважається такий стан суб`єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб`єктивне право особи зменшилося або зникло як таке; порушення права пов`язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково. При цьому позивач, тобто особа, яка подала позов, самостійно визначається з порушеним, невизнаним чи оспорюваним правом або охоронюваним законом інтересом, які потребують судового захисту. Обґрунтованість підстав звернення до суду оцінюються судом у кожній конкретній справі за результатами розгляду позову. Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від виду та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (подібні висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (пункт 57), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (пункт 40), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (пункт 89), від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (пункт 7.23)). Розглядаючи справу, суд має з`ясувати: 1) з яких саме правовідносин сторін виник спір; 2) чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; 3) чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права позивача; 4) чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права у спірних правовідносинах. Якщо суд дійде висновку, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню (подібний висновок викладений у пунктах 6.6., 6.7 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19). Виходячи із встановлених судом обставин і предмету позову, апеляційний суд приходить до висновку, що обраний позивачем спосіб захисту є неефективним. Задоволення вимоги про скасування розпоряджень від 15 липня 2019 року № 419 та від 16 липня 2019 року № 415 не може призвести до захисту або відновлення порушених прав позивача, зокрема повернення йому дитини, місце проживання якої вже було визначено рішенням Апеляційного суду Київської області від 22 травня 2013 року в справі № 1028/28/12 на час звернення ОСОБА_1 до суду з даним позовом. Крім того, апеляційний суд приймає до уваги, що під час розгляду справи судом першої інстанції дію розпоряджень від 15 липня 2019 року № 419 та від 16 липня 2019 року № 415 скасовано розпорядженнями Деснянської районної в м. Києві державної адміністрації від 05 червня 2020 року № 314, яким звільнено ОСОБА_2 від повноважень опікуна над малолітньою онукою, дитиною, позбавленою батьківського піклування, ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та від 11 червня 2020 року № 321, яким визнано малолітню ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , такою, що втратила статус дитини, позбавленої батьківського піклування. Таким чином, розпорядження від 15 липня 2019 року № 419 та від 16 липня 2019 року № 415 були реалізовані і на час ухвалення рішення судом першої інстанції вичерпали свою дію. Відповідно до ст. 162, 163 СК України якщо один з батьків або інша особа самочинно, без згоди другого з батьків чи інших осіб, з якими на підставі закону або рішення суду проживала малолітня дитина, або дитячого закладу (установи), в якому за рішенням органу опіки та піклування або суду проживала дитина, змінить її місце проживання, у тому числі способом її викрадення, суд за позовом заінтересованої особи має право негайно постановити рішення про відібрання дитини і повернення її за попереднім місцем проживання. Особа, яка самочинно змінила місце проживання малолітньої дитини, зобов`язана відшкодувати матеріальну та моральну шкоду, завдану тому, з ким вона проживала. Батьки мають право вимагати відібрання малолітньої дитини від будь-якої особи, яка тримає її у себе не на підставі закону або рішення суду. За таких обставин, ОСОБА_1 не позбавлений можливості звернутися з позовом до осіб, якими, за його доводами, самочинно змінено місце проживання малолітньої дитини, про її відібрання, що в даному випадку є ефективним способом захисту його порушеного права як батька неповнолітньої ОСОБА_3 . Оцінюючи висновки суду першої інстанції в частині відмови в позові про відшкодування моральної шкоди, апеляційний суд виходить із наступного. Відповідно до статті 1174 ЦК України шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадової або службової особи органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цієї особи. Шкода, заподіяна особі і майну громадянина або заподіяна майну юридичної особи, підлягає відшкодуванню в повному обсязі особою, яка її заподіяла, за умови, що дії останньої були неправомірними, між ними і шкодою є безпосередній причинний зв`язок та є вина зазначеної особи. Отже, причинний зв`язок між протиправним діянням заподіювача шкоди та шкодою, завданою потерпілому, є однією з обов`язкових умов настання деліктної відповідальності. Визначення причинного зв`язку є необхідним як для забезпечення інтересів потерпілого, так і для реалізації принципу справедливості при покладенні на особу обов`язку відшкодувати заподіяну шкоду. Причинно-наслідковий зв`язок між діянням особи та заподіянням шкоди полягає в тому, що шкода є наслідком саме протиправного діяння особи, а не якихось інших обставин. Проста послідовність подій не повинна братися до уваги. Об`єктивний причинний зв`язок як умова відповідальності виконує функцію визначення об`єктивної правової межі відповідальності за шкідливі наслідки протиправного діяння. Заподіювач шкоди відповідає не за будь-яку шкоду, а тільки за ту шкоду, яка завдана його діями. Відсутність причинного зв`язку означає, що шкода заподіяна не діями заподіювача, а викликана іншими обставинами. При цьому причинний зв`язок між протиправним діянням заподіювача шкоди та шкодою має бути безпосереднім, тобто таким, коли саме конкретна поведінка без якихось додаткових факторів стала причиною завдання шкоди. У випадку, коли протиправна поведінка, яка створила конкретну можливість завдання шкоди, перетворює її у дійсність тільки в разі приєднання до неї протиправної дії третіх осіб, має встановлюватися юридично значимий причинний зв`язок як з поведінкою, яка створила конкретну можливість (умови для завдання шкоди), так і з діями, які перетворили її у дійсність (фактичне завдання шкоди). Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (частина перша статті 12 ЦПК України). Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (стаття 76 ЦПК України). Статтею 80 ЦПК України визначено, що достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. Згідно із частиною шостою статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. За змістом статті 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає, зокрема, у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів. Відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов`язковому з`ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з`ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору. Для наявності підстав зобов`язання відшкодувати шкоду відповідно до вимог статті 1174 ЦК України потрібна наявність незаконного рішення, дії чи бездіяльності органу державної влади, наявність шкоди, протиправність дій її завдавача та причинний зв`язок між його діями та шкодою, а тому позивач у цій справі повинен довести належними та допустимими доказами завдання йому шкоди, і що дії або бездіяльність відповідача є підставою для відшкодування шкоди у розумінні статей 1166, 1167, 1174 ЦК України. Такі правові висновки викладено в постановах Верховного Суду від 25 січня 2021 року у справі № 227/4410/19 (провадження № 61-9407св20), від 22 березня 2021 року у справі № 203/1067/19 (провадження № 61-23293св19), від 25 березня 2021 року у справі № 227/3052/19 (провадження № 61-22337св19). Одним із найважливіших питань, які підлягають встановленню судом при вирішенні зазначеної категорії справ, є доведеність особою заподіяння їй моральної шкоди, внаслідок протиправних дій, оскільки не будь-які неправомірні дії і не будь-які моральні страждання, як-то тимчасові хвилювання, образи, чи незручності, можуть бути підтвердженням такої шкоди. Разом із тим, оскільки позивачем не обґрунтовано, якими діями відповідача йому завдано моральної шкоди, в чому вона полягає, не надано доказів, що підтверджують наявність шкоди, неправомірність діяння відповідача, наявність причинного зв`язку між шкодою і протиправними діяннями, і враховуючи, що судом відмовлено в задоволенні вимоги про скасування розпоряджень, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, з яким погоджується апеляційний суд, про недоведеність позову в цій частині і відсутність підстав для його задоволення. Апеляційна скарга не містить доводів на спростування рішення суду першої інстанції в зазначеній частині. Інші доводи апеляційної скарги не ґрунтуються на доказах та законі, зводяться до незгоди із рішенням суду першої інстанції і переоцінки доказів та не спростовують висновків суду першої інстанції. Таким чином, суд першої інстанції правильно встановив правову природу заявленого позову, в достатньому обсязі визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку в силу вимог статей 12, 13, 81, 89 ЦПК України, правильно встановив обставини справи, в результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам статей 263, 264 ЦПК України, підстави для його скасування з мотивів, які викладені в апеляційній скарзі, відсутні. Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в рішенні суду першої інстанції, питання вичерпності висновків суду першої інстанції, апеляційний суд виходить з того, що у справі, що розглядається, учасникам спору було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені в апеляційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних по суті висновків суду. Відповідно до ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. За таких обставин апеляційний суд приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції відповідає обставинам справи, ухвалене з дотриманням норм матеріального і процесуального права і не може бути скасоване з підстав, викладених в апеляційній скарзі. Керуючись ст. 367, 374, 375, 381, 382 ЦПК України, суд, - п о с т а н о в и в : Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Деснянського районного суду м. Києва від 25 січня 2021 року залишити без змін. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів. Повний текст постанови складено 09 вересня 2021 року. Головуючий: Кашперська Т.Ц. Судді: Фінагеєв В.О. Яворський М.А.