Постанова 4823 № 742/4569/21

ЧЕРНІГІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД П О С Т А Н О В А іменем України 14 червня 2022 року м. Чернігів Унікальний номер справи № 742/4569/21 Головуючий у першій інстанції - Бездідько В. М. Апеляційне провадження № 22-ц/4823/681/22 Чернігівський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого-судді Висоцької Н.В. суддів: Мамонової О.Є., Шитченко Н.В. із секретарем - Патук А.А., учасники справи: позивач - ОСОБА_1 , відповідач - ОСОБА_2 , розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження в режимі відеоконференції з повідомленням учасників справи цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Прилуцького міськрайонного суду Чернігівської області від 09 лютого 2022 року (місце ухвалення - м. Прилуки) у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні майном шляхом виселення, В С Т А Н О В И В : У листопаді 2021 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні майном шляхом виселення. В обґрунтування позову посилався на те, що він є власником квартири АДРЕСА_1 . Після реєстрації шлюбу 19.04.2000 з ОСОБА_2 , її було зареєстровано в квартирі як дружину. Від шлюбу сторони мають двох дітей - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . Як вказує позивач, рішенням Прилуцького міськрайонного суду від 21.04.2017 шлюб з ОСОБА_2 було розірвано після чого йому стало відомо, що відповідачка проживає в с. Полова Прилуцького району Чернігівської області та будує нові стосунки із чоловіком. Зазначає, що відповідно до акту про проживання № 2143 від 16.11.2021 станом на момент складення довідки, він, ОСОБА_1 , проживає з двома дітьми за адресою: АДРЕСА_1 , а відповідачка за місцем реєстрації не проживає та участі в утриманні майна не приймає, комунальні платежі не сплачує. У позові ОСОБА_1 просить усунути перешкоди в користуванні квартирою АДРЕСА_1 шляхом виселення ОСОБА_2 без надання іншого житлового приміщення. Рішенням Прилуцького міськрайонного суду від 09.02.2022 позов ОСОБА_1 задоволено. Усунуто перешкоди в користуванні ОСОБА_1 квартирою, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , шляхом виселення ОСОБА_2 без надання іншого житлового приміщення. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 908,00 грн. Рішення суду обґрунтовано тим, що враховуючи положення ст. 317, 319, 321, 383, 391, 406 ЦК України позивач позбавлений можливості в повній мірі користуватись своєю власністю. Не погоджуючись з вказаним рішенням суду, ОСОБА_2 подала апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Прилуцького міськрайонного суду від 09.02.2022, та ухвалити нове, яким у задоволенні позову відмовити. За доводами апеляційної скарги, судове рішення прийнято за недоведеності обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції вважав встановленими, невідповідності висновків суду обставинам справи та з порушенням норм матеріального і процесуального права. У скарзі заявниця посилається, що після припинення шлюбних відносин та розірвання шлюбу в судовому порядку у 2017 році, вона продовжувала проживати разом з позивачем та двома неповнолітніми дітьми у спірній квартирі. Проте, як зазначає заявниця, у період з 05.06.2021 по 06.06.2021 у неї виник конфлікт з позивачем, який закінчився нанесенням їй тілесних ушкоджень, що підтверджується вироком Прилуцького міськрайонного суду від 06.12.2021. Цим вироком відповідача визнано винним у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ст. 125 КК України та застосовано покарання у вигляді штрафу, а також стягнуто грошову компенсацію в рахунок відшкодування заподіяної моральної шкоди. Стверджує, що у зв`язку з неправомірними діями зі сторони позивача, вона вимушена була тривалий час проживати в інших місцях і через деякий час повернулась до свого місця проживання зі знайомим на випадок неправомірних дій позивача. Заявниця наголошує, що наявність кредитних зобов`язань та звернення кредиторів з відповідними вимогами не можуть свідчити про порушення права позивача на користування, володіння та розпорядження його квартирою. Крім того, стверджує, що позивач отримує субсидію на оплату комунальних послуг у зв`язку із наявністю у неї 2 групи інвалідності. Посилається, що про існування цього спору вона дізналась безпосередньо в день проведення судового засідання і в цей же день отримала копію позовної заяви з додатками, у зв`язку з чим була позбавлена права на подачу відзиву на позовну заяву та доказів, які спростовують зазначені у позовній заяві обставини. Крім того, заявниця звертає увагу, що при ухваленні рішення суд першої інстанції в частині стягненні з неї судового збору на користь позивача не звернув уваги, що вона є особою з інвалідністю 2 групи і звільнена від сплати судового збору відповідно до Закону України «Про судовий збір». Також зазначає, що спірне житло є єдиним її житлом, а тому навіть у разі припинення родинних відносин із власником житла, вона не може бути виселена з нього без надання іншого житлового приміщення, оскільки є зареєстрованою та проживає у цій квартирі з часу її придбання. В обґрунтування доводів апеляційної скарги заявниця посилається на рішення Європейського суду з прав людини, правові позиції Великої палати Верховного Суду та на положення ст. 15, 317, 319 383, 391, 401, 402, 405, 406 ЦК України, ст. 7, 150, 156 162 ЖК УРСР. У відзиві на апеляційну скаргу представник ОСОБА_1 - адвокат Ткаченко Н.М. просить відхилити апеляційну скаргу ОСОБА_2 , а рішення Прилуцького міськрайонного суду від 09.02.2022 - залишити без змін. Посилається, що твердження позивачки про наявність між сторонами конфлікту та неприязнених відносин не відповідають дійсним обставинам справи, оскільки позивачка була присутня в судовому засіданні, проте вирок суду, долучений до апеляційної скарги, у встановлені строки для подання доказів суду не надала, тому вважає, що вказаний доказ не може бути прийнятий при розгляді справи. Також зазначає, що спірна квартира є однокімнатною, де разом зі сторонами проживають двоє неповнолітніх дітей, а тому приходи позивачки зі співмешканцем негативно впливають на моральний стан дітей та призводять до депресії. Крім того, вказує, що син позивачки, ОСОБА_3 , звернувся до суду із заявою про винесення судового наказу про стягнення аліментів з позивачки. В обґрунтування доводів відзиву представник ОСОБА_1 - адвокат Ткаченко Н.М. посилається на правові позиції Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 04.07.2018 у справі № 653/1096/16-ц, та у постанові від 13.10.2020 у справі № 447/455/17. Вислухавши суддю-доповідача, учасників справи, обговоривши доводи апеляційної скарги та дослідивши матеріали справи, апеляційний суд приходить до висновку про задоволення апеляційної скарги, враховуючи наступне. Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Відповідно до п. 3,4 ч. 1 статті 376 ЦПК України, підставами для скасування судового рішення повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміні є невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, та порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Судом встановлено, що ОСОБА_2 та ОСОБА_1 перебували в зареєстрованому шлюбі з 31.03.2000, який розірвано на підставі заочного рішення Прилуцького міськрайонного суду від 21.04.2017 (а.с. 12). Від шлюбу сторони мають спільних дітей - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , що підтверджується копіями свідоцтв про народження (а.с.10-11). На підставі договору купівлі-продажу квартири №145268 від 29.01.2000 ОСОБА_1 є власником квартири АДРЕСА_1 згідно довідки Управління містобудування та архітектури №01-17/29 від 28.02.2019 року), буд. 76 (а.с. 5, 6). Згідно наявної у матеріалах справи копії домової книги (а.с. 7-9) у вказаній квартирі зареєстровані ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та їх спільні діти - ОСОБА_3 та ОСОБА_4 (а.с.7-9). Як убачається з матеріалів справи, а саме акту про проживання № 2143 від 16.11.2021, станом на момент його складення ОСОБА_1 проживає з двома дітьми - ОСОБА_3 , ОСОБА_4 за адресою: АДРЕСА_1 (а.с.13). Існування між сторонами у справі неприязних стосунків та наявність у них конфліктних відносин підтверджується листом Прилуцького районного відділу Головного управління Національної поліції в Чернігівській області від 19.11.2021 (а.с. 16) та вироком Прилуцького міськрайонного суду Чернігівської області від 06.12.2021 (а.с. 3940). Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції прийшов до висновку, що враховуючи положення ст. 317, 319, 321, 383, 391, 406 ЦК України позивач позбавлений можливості в повній мірі користуватись своєю власністю. Однак, апеляційний суд не може погодитись з такими висновками районного суду через невідповідність висновків суду першої інстанції обставинам справи. Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів (частина перша статті 4 ЦПК України). Згідно з частиною першою статті 15, частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивач посилається на те, що на даний час йому на праві приватної власності належить квартира, а відповідач є колишнім членом сім`ї співвласника, а тому, проживаючи в ньому, створює перешкоди у користуванні житлом власнику майна та порушує його право користування, володіння та розпорядження власним майном, перешкоджає іншим чином розпорядитися ним, а відтак, підлягає виселенню. Отже, спір виник між власником будинку та колишнім членом сім`ї власника будинку з приводу користування вказаним житлом. Аналізу підлягають питання про співвідношення і застосування статей 391, 395, 405, 406 ЦК України та статей 64, 156 ЖК Української РСР. Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло. Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі. Згідно зі ст. 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду. Відповідно до ст. 109 ЖК УРСР виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку. Громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду. У статті 114 ЖК УРСР передбачено підстави виселення з наданням громадянам іншого жилого приміщення. Частиною третьою статті 116 ЖК УРСР визначено, що осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення, виселяють без надання їм іншого жилого приміщення. Такими, що самоправно зайняли жиле приміщення, вважаються особи, які вселилися до нього самовільно без будь-яких підстав, а саме без відповідного рішення про надання їм цього приміщення та відповідно ордера на житлове приміщення. Виселення цих осіб пов`язане з відсутністю у них будь-яких підстав для зайняття жилої площі. У статті 3 Сімейного кодексу України передбачено, що сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки. Сім`я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства. За частиною другою статті 64 ЖК УРСР до членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. Якщо зазначені особи перестали бути членами сім`ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов`язки, як наймач та члени його сім`ї (частини третя статті 64 ЖК УРСР). Згідно зі статтею 156 ЖК УРСР члени сім`ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. До членів сім`ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім`ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 162 цього Кодексу. Аналіз вищенаведених правових норм дає підстави для висновку про те, що право членів сім`ї власника квартири користуватись жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за умови, що така особа є членом сім`ї власника житлового приміщення, власник житлового приміщення надавав згоду на вселення такої особи, як члена сім`ї. У статті 7 ЖК УРСР передбачено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських організацій. Тобто, будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватись в судовому порядку. При вирішенні питання про виселення члена сім`ї колишнього власника житла суд має враховувати і загальні норми, що регулюють питання реалізації права власності. При розгляді спорів, що не врегульовані житловим законодавством, суд застосовує норми цивільного законодавства. Право користування чужим майном (сервітут) передбачено у статтях 401-406 ЦК України. Право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо нерухомого майна, в тому числі, квартири, будинку (статття 401 ЦК України). У частині першій статті 402 ЦК України вказано, що сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду. Права члена сім`ї власника житла на користування цим житлом визначено у статті 405 ЦК України, у якій зазначено, що члени сім`ї власника житла, які проживають разом із ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником. У статті 406 ЦК України унормовано питання припинення сервітуту. Сервітут припиняється у разі, зокрема, припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту. Сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення. Сервітут може бути припинений в інших випадках, встановлених законом. Відповідно до частин першої та другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства. Згідно із частиною першою статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб. У статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном. Зазначена норма матеріального права визначає право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати усунення свого порушеного права від будь-яких осіб будь-яким шляхом, який власник вважає прийнятним. Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. При цьому не має значення, ким саме спричинено порушення права та з яких підстав. Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України), тому дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними, тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. У статті 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. Правова позиція ЄСПЛ відповідно до пункту 1 статті 8 Конвенції гарантує кожній особі, крім інших прав, право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла. При вирішенні справи про наявність передбачених законом підстав для виселення особи чи визнання такою, що втратила право користування, що за своєю суттю є позбавленням права на житло, суд у кожній конкретній справі, виходячи із принципу верховенства права, повинен провести оцінку на предмет того, чи є втручання у право особи на повагу до його житла не лише законним, а й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою. З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_2 проживала у спірній квартирі з моменту укладення шлюбу, а саме з 2000 року, і була там зареєстрована, як дружина власника нерухомого майна. Після розірвання шлюбу, на підставі рішення суду, відповідачка, продовжувала проживати у даній квартирі до моменту чинення відповідачем їй перешкод. Апеляційний суд враховує, що відомостей, визначених ч. 2 ст. 405 ЦК України, щодо непроживання ОСОБА_2 у спірній квартирі понад один рік без поважних причин матеріали справи не містять. І не надано таких доказів позивачем ні суду першої інстанції, ні апеляційному суду. Тобто, у спірній квартирі, ОСОБА_2 проживала та була зареєстрована зі згоди та дозволу власника нерухомого майна, а саме ОСОБА_1 . Крім того, матеріали справи не містять, а позивачем не надано належних і допустимих документальних доказів наявності у власності відповідачки ОСОБА_2 іншого нерухомого майна, придатного для проживання. Положення ст. 406 ЦК України у спорі між власником та колишнім членом його сім`ї з приводу захисту права власності на житлове приміщення, можуть бути застосовані за умови наявності таких підстав - якщо сервітут був встановлений, але потім припинився. Проте, в даному випадку жодних таких документів та доказів матеріали справи не містять. У постановах Верховного Суду: від 09.10.2019 року у справі № 695/2427/16 -ц, від 09.10.2019 у справі № 523/12186/13-ц зазначено, що власник має право вимагати від осіб, які не є членами його сім`ї, а також не відносяться до кола осіб, які постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство, усунення порушень свого права власності у будь-який час. Відповідно до частин першої та другої статті 405 ЦК України, члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Отже, при вирішенні питання про припинення права користування колишнього члена сім`ї власника житла, суди мають приймати до уваги як формальні підстави, передбачені статтею 406 ЦК України, так і зважати на те, що сам факт припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) за загальним правилом не позбавляє їх права користування займаним приміщенням, та вирішувати спір з урахуванням балансу інтересів обох сторін. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21.08.2019 у справі № 569/4373/16-ц зазначила, що при вирішенні справи про виселення особи чи визнання її такою, що втратила право користування, що по суті буде мати наслідком виселення, виходячи із принципу верховенства права, суд повинен у кожній конкретній справі провести оцінку на предмет того, чи є втручання у право особи на повагу до його житла не лише законним, але й необхідним, відповідає нагальній необхідності та є співрозмірним із переслідуваною законною метою. Розглядаючи питання про припинення права користування житлом колишнього члена сім`ї власника житла, суди мають брати до уваги як формальні підстави, передбачені статтею 406 ЦК України, так і зважати на те, що сам факт припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням, та вирішувати спір з урахуванням балансу інтересів обох сторін. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 13.10.2020 у справі № 447/455/17 дійшла висновку про те, що питання про визнання припиненим права користування житлом та зобов`язання особи звільнити житло у контексті пропорційності застосування такого заходу має оцінюватися з урахуванням дотримання балансу між захистом права власності та захистом права колишнього члена сім`ї власника на користування будинком. Також необхідно встановити обставини щодо об`єкта нерухомого майна, а також наявності чи відсутності іншого житла. Право користування спірною квартирою, яке відповідачкою ОСОБА_2 було набуто зі згоди позивача у встановленому порядку, і таке право не було втрачено нею і після розлучення. Апеляційний суд враховує, що позивачем не надано суду першої інстанції і не представлено апеляційному суду належних і допустимих документальних доказів, які б свідчили про наявність будь-яких перешкод у володінні та користуванні квартирою, які б могли бути підставою для виселення відповідачки ОСОБА_2 зі спірної квартири, оскільки виселення колишнього члена сім`ї у зв`язку з припиненням сімейних відносин з власником квартири не позбавляє останнього права користуватися займаним приміщенням та не є підставою для його виселення з цього жилого приміщення. Враховуючи викладене, апеляційний суд знаходить, що у даній справі необхідно дотримуватися балансу захисту права власності позивача на квартиру та права на проживання у ньому відповідачки, яка вже не є членом сім`ї власника житла, проте зареєстрована у цій квартирі та іншого житла не має. А тому, не заслуговують на увагу доводи позову та відзиву на апеляційну скаргу позивача щодо переваги його інтересів, як власника житла, над інтересами відповідачки. Таким чином, висновок суду першої інстанції щодо обґрунтованості позовних вимог про усунення перешкод у користуванні спірним житлом шляхом виселення відповідачки, оскільки вона вже не є членом сім`ї власника квартири та неналежно виконує обов`язки з оплати за житло та щодо догляду та обслуговування за будинком у зв`язку з чим позивач позбавлений можливості вільно користуватись своєю власністю, суперечать вищезазначеним вимогам цивільного законодавства. З урахуванням наведеного, рішення суду першої інстанції про усунення перешкод в користуванні ОСОБА_1 спірною квартирою шляхом виселення ОСОБА_2 без надання іншого житлового приміщення, підлягає скасуванню з постановленням судом апеляційної інстанції рішення про відмову в задоволенні таких вимог. Згідно ч. 13 ст. 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. За правилами п. 9 ч. 1 ст. 5 Закону України «Про судовий збір» відповідачка звільнена від сплати судового збору як особа з інвалідністю ІІ групи терміном дії до 26.03.2022. Судом враховано, що згідно з постановою КМУ від 30.03.2022 № 390, термін дії інвалідності подовжено на період дії воєнного стану. Тому, оскільки апеляційна скарга ОСОБА_2 підлягає задоволенню та з врахуванням звільнення її від сплати судового збору за подання апеляційної скарги, на підставі ч. 6 ст. 141 ЦПК України з ОСОБА_1 підлягає стягненню судовий збір за апеляційний розгляд справи у розмірі 1362 грн на користь держави. Керуючись ст. 367, 368, 374, 376 ч. 1 п. 3, 4, 381-384, 389, 390 ЦПК України, апеляційний суд, П О С Т А Н О В И В : Апеляційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити. Рішення Прилуцького міськрайонного суду Чернігівської області від 09 лютого 2022 року скасувати. У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні майном шляхом виселення - відмовити. Стягнути з ОСОБА_1 (місце реєстрації: АДРЕСА_1 , РНОКПП - НОМЕР_1 ) на користь держави судовий збір у розмірі 1362 грн. за апеляційний розгляд справи. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту. Повний текст судового рішення складено 16.06.2022. Головуючий Судді: