Постанова 4809 № 390/1876/23

ПОСТАНОВА Іменем України 06 березня 2025 року м. Кропивницький справа № 390/1876/23 провадження № 22-ц/4809/167/25 Кропивницький апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати у цивільних справах: Карпенка О. Л. (головуючий, суддя-доповідач), Мурашка С. І., Чельник О. І., за участю секретаря судового засідання Гончар О. В., учасники справи: позивач ОСОБА_1 , відповідач ОСОБА_2 , треті особи, які не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_3 , Служба у справах дітей Катеринівської сільської ради, розглянувши у відкритому судовому засіданні за правилами спрощеного позовного провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Кіровоградського районного суду Кіровоградської області (суддя Бойко І. А.) від 05.09.2024, ВСТАНОВИВ: 1.Короткий зміст позовних вимог 11.10.2023 ОСОБА_1 звернувся до Кіровоградського районного суду Кіровоградської області з позовом до ОСОБА_2 , вказавши третіми особами у справі ОСОБА_3 та Службу у справах дітей Катеринівської сільської ради, в якому просив суд позбавити ОСОБА_2 та її неповнолітню дочку ОСОБА_4 права користування житловим приміщенням, а саме: житловим будинком по АДРЕСА_1 . Позов обґрунтовано тим, що позивач в порядку спадкування набув право власності на частку в житловому будинку, який знаходиться за вказаною адресою, а іншим спадкоємцем і співвласником є брат позивача - ОСОБА_3 . У будинку зареєстровані особи, які раніше були членами сім`ї ОСОБА_3 - ОСОБА_2 та неповнолітня ОСОБА_4 , але вони фактичного не проживають у будинку з 2018 року. Присадибна ділянка заросла бур`янами, будинок перебуває в аварійному стані, загалом домоволодіння не придатне для проживання. Позивач має намір розпорядитися цим своїм майном, але під час підготовки до укладення договору купівлі-продажу виявився факт реєстрації в будинку місця проживання ОСОБА_2 і ОСОБА_4 , що порушує права позивача на користування і розпорядження належним йому майном. 2.Короткий зміст рішення суду Кіровоградський районний суд Кіровоградської області рішенням від 05.09.2024 у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи: Служба у справах дітей Катеринівської сільської ради Кропивницького району Кіровоградської області, ОСОБА_3 , про позбавлення права користування житловим приміщенням відмовив повністю. Суд дійшов висновку, що позивач не довів доказами того, що відповідач ОСОБА_2 та неповнолітня ОСОБА_4 понад рік не проживають за місцем їхньої реєстрації без поважних причин. До того ж суд взяв до уваги пояснення ОСОБА_2 , яка повідомила суду, що вони з неповнолітньою дочкою не можуть проживати в будинку через погрози з боку позивача та його заборону підходити до будинку. Суд виснував, що неприязні стосунки, що склались між позивачем та відповідачами, зумовили неможливість проживання відповідачів у будинку, а тому визнав ці обставини поважними причини відсутності відповідачів за зареєстрованим місцем проживання продовж будь-якого строку. Крім того, суд вказав на недоведеність тієї обставини, що інший співвласник будинку - ОСОБА_3 заперечує проти того, аби його неповнолітня дитина ОСОБА_4 та колишня дружина ОСОБА_2 користувались цим житлом. До того ж проживання неповнолітньої ОСОБА_4 разом зі своєю матір`ю не за адресою реєстрації не є підставою для визнання її такою, що втратила право користування житловим приміщенням, оскільки проживання малолітньої дитини окремо від батьків або одного з них є неможливим. Суд відхилив аргумент позивача про невиконанням відповідачами обов`язку щодо утримання будинку, який перебуває у занедбаному стані, оскільки позивач не довів існування між сторонами будь-яких угод чи домовленостей, які б передбачали обов`язок відповідачів вносити плату за користування житловим приміщенням. 3.Короткий зміст вимог і доводів апеляційної скарги Позивач у справі ОСОБА_1 звернувся до Кропивницького апеляційного суду з апеляційною скаргою на рішення Кіровоградського районного суду Кіровоградської області від 05.09.2024 у справі 390/1876/23 в якій просить суд апеляційної інстанції скасувати оскаржуване ним рішення та ухвалити нове, яким задовольнити його позовні вимоги, позбавивши ОСОБА_2 та її неповнолітню дочку ОСОБА_4 права користування житловим приміщенням, а саме: житловим будинком по АДРЕСА_1 . Апелянт вказав, що рішення суд він оскаржує з тих підстав, що суд неповно встановив істотні обставини справи, порушив норми процесуального права та неправильно застосував норми матеріального права. Суд помилково вказав, що підставою позову є доведення відповідачами будинку до занедбаного стану, натомість позивач обґрунтовував свої вимоги тим, що відповідачі не користуються будинком, а реєстрація їх місця проживання у цьому майні перешкоджає позивачу розпоряджатися своєю власністю. Суд безпідставно вказав про те, що, нібито, позивач сам чинить відповідачам перешкоди у користуванні ними будинком. Суд, ухвалюючи рішення, не дотримався балансу прав сторін у цій справі. 4.Від учасників справи відзиви на апеляційну скаргу до суду апеляційної інстанції не надійшли. Відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції (ч. 3 ст. 360 ЦПК України). 5.Короткий зміст пояснень учасників справи у судовому засіданні 06.03.2025 Апелянт ОСОБА_1 та його представник адвокат Тимошенко Анастасія Анатоліївна підтримали апеляційну скаргу. Відповідачка у справі ОСОБА_2 апеляційну скаргу не визнала, просила суд залишити рішення суду першої інстанції без змін. Третя особа у справі ОСОБА_3 , зареєстроване місце проживання (перебування) чи місце роботи якого невідоме, викликався до суду через оголошення на офіційному вебсайті судової влади України, яке було розміщене 17.02.2025, тобто більш ніж за десять днів до дати судового засідання, в якому справа була розглянута. З опублікуванням оголошення про виклик ця особа вважається повідомленою про дату, час і місце розгляду справи. Третя особа у справі Служба у справах дітей Катеринівської сільської ради повідомлена належним чином про дату, час і місце розгляду справи, але явку свого представника в судове засідання не забезпечила. Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи (ч. 2 ст. 372 ЦПК України). 6.Позиція апеляційного суду щодо апеляційної скарги Відповідно до ч. 1, 4 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. Відповідно до частин 1, 2, 4 та 5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Переглянувши справу в межах доводів та вимог апеляційної скаргиза наявними у ній доказами, колегія суддів апеляційного суду дійшла висновку, що рішення суду першої інстанції не відповідає зазначеним нормам закону. 7.Суд першої інстанції встановив такі неоспорювані обставини: ОСОБА_1 і ОСОБА_3 на праві спільної часткової власності, по частці кожному, належить житловий будинок з господарсько-побутовими будівлями та спорудами, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , що підтверджується свідоцтвом про право на спадщину за законом реєстровий номер 2-481, спадкова справа № 69/2017 (а. с. 6). Згідно з витягом з Державного реєстру речових прав № 344063639 від 24.08.2023 за ОСОБА_1 з 24.08.2023 зареєстровано право власності на частку у праві власності на житловий будинок, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 (а. с. 7). Відповідно до довідки Катеринівської сільської ради Кропивницького району Кіровоградської області № 488 від 27.10.2023, наданої як органом реєстрації місця проживання особи, ОСОБА_2 зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 . Проживає за адресою: АДРЕСА_2 (а. с. 10). Згідно з довідкою Катеринівської сільської ради Кропивницького району Кіровоградської області № 431 від 22.09.2023 за адресою: АДРЕСА_1 зареєстровані: ОСОБА_4 , 2008 року народження, ОСОБА_2 , 1986 року народження. В помешканні фактично не проживають з 2018 року (а. с. 5). Відповідно до акта обстеження матеріально-побутових умов, складеного комісією 22.09.2023, що ОСОБА_2 і ОСОБА_4 зареєстровані в домоволодінні за адресою: АДРЕСА_1 , але фактично не проживають. Будинок і господарські будівлі знаходиться в занедбаному стані, руйнуються, меблі та побутова техніка відсутні. Домоволодіння не придатне для проживання (а. с. 4). У листі начальника загального відділу Катеринівської сільської ради Кропивницького району Кіровоградської області № 955/01-20 від 05.12.2023, який надано у відповідь на звернення ОСОБА_5 , вказано про неможливість зняти з реєстрації місця проживання ОСОБА_2 та ОСОБА_4 за адресою: АДРЕСА_1 , за відсутності відповідної заяви іншого співвласника - ОСОБА_3 (а. с. 18). Згідно з висновком органу опіки та піклування в особі Катеринівської сільської ради Кропивницького району Кіровоградської області, на розгляді комісії перебувало питання щодо позбавлення прав дитини - неповнолітньої ОСОБА_4 користуватись житловим приміщенням за адресою: АДРЕСА_1 . Під час розгляду комісія заслухала ОСОБА_1 , який пояснив, що неповнолітня ОСОБА_4 є його племінницею, а ОСОБА_2 колишньою невісткою. ОСОБА_2 пояснила, що ОСОБА_3 , який є співвласником будинку, не заперечує проти реєстрації в будинку його дитини та колишньої дружини. Зі слів ОСОБА_2 . ОСОБА_3 має намір переоформити свою частку у спадщині на свою дочку ОСОБА_4 . Зважаючи на неможливість позбавлення права користування житловим приміщенням неповнолітньої дитини орган опіки відмовив у наданні дозволу на позбавлення неповнолітньої ОСОБА_4 у користуванні житловим приміщенням за адресою: АДРЕСА_1 (а. с. 43 - 44). 8.Мотиви ухваленого апеляційним судом рішення 8.1.Норми права та їх джерела Конституція України передбачає як захист права власності, так і захист права на житло. Статтею 41 Конституції України установлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі. Згідно з положеннями ст. 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду. За змістом ч. 1 статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Частиною 1 ст. 316 ЦК України визначено, що право власності - це право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Згідно з ч. 1 ст. 317 ЦК України власнику майна належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. Відповідно до ст. 328 ЦК України право власності на нерухоме майно набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом. За приписами ч. 1 ст. 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Згідно з ч. 1 ст. 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Положення ст. 391 ЦК України встановлюють, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном. Аналіз наведених вище норм цивільного законодавства України дає підстави для висновку про те, що у разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, у тому числі шляхом звернення до суду за захистом свого майнового права, зокрема, із позовом про усунення перешкод у користуванні власністю. Крім того, ч. 1 ст. 383 ЦК України та ст. 150 ЖК України закріплені положення, відповідно до яких громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей та інших осіб. Згідно з ч. 1 ст. 156 ЖК України члени сім`ї власника жилого будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. Аналогічну норму містить також ч. 1 ст. 405 ЦК України. За згодою власника будинку (квартири) член його сім`ї вправі вселяти в займане ним жиле приміщення інших членів сім`ї. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей згоди власника не потрібно (ч. 2 ст. 156 ЖК України). Відповідно до ч. 4 ст. 156 ЖК України до членів сім`ї власника відносяться особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу, а саме подружжя, їх діти і батьки. Членами сім`ї власника може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство. Відповідно до ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права. Згідно зі ст. 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів. Поняття «майно» у ч. 1 ст. 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається ст.. 1 Першого протоколу до Конвенції. Статтею 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року передбачено, що кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції. Загальний правовий захист поширюється як на власника квартири (рішення у справі Gillow v. the U.K. від 24 листопада 1986 року), так і на наймача (рішення у справі Larkos v. Cyprus від 18 лютого 1999 року). Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ втручання держави в право власності на житло повинне відповідати критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном у розумінні Конвенції. Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення Європейського суду з прав людини у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» від 13 травня 2008 року, п. 50, «Кривіцька та Кривіцький проти України» від 02 грудня 2010 року). Втручання держави є порушенням ст. 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у п. 2 ст. 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (рішення від 18 грудня 2008 р. у справі «Савіни проти України», п. 47). Під необхідністю втручання мається на увазі, що воно відповідає нагальній соціальній потребі, і, зокрема, є пропорційним до поставленої законної мети (рішення у справі «Кутцнер проти Німеччини», п. 60). Аналізуючи норми національного цивільного та житлового законодавства України, а також висновки ЄСПЛ про принципи застосування ст. 8 Конвенції та ст. 1 Першого протоколу до Конвенції, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21.08.2019 у справі № 569/4373/16-ц дійшла таких висновків: «[…]виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену п. 2 ст. 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів ст. 8 Конвенції. Велика Палата Верховного Суду вважає, що не є підставою для виселення членів сім`ї власника квартири, у тому числі й колишніх, сам факт переходу права власності на це майно до іншої особи без оцінки законності такого виселення, яке по факту є втручанням у право на житло у розумінні положень ст. 8 Конвенції, на предмет пропорційності у контексті відповідної практики ЄСПЛ». 8.2.Оцінка аргументів учасників справи та висновків суду першої інстанції 8.2.1. У справі, яка переглядається в апеляційному порядку, один із двох співвласників житлового будинку з господарсько-побутовими будівлями звернувся з позовом до колишньої дружини іншого співаника цього майна про позбавлення її з дитиною права користування цим житлом, яким вони фактично не користуються, але яке є зареєстрованим місцем їх проживання. Сторони у справі визнають, що ОСОБА_2 набула право проживати у будинку за адресою: АДРЕСА_1 , як дружина ОСОБА_3 (сина власника) зі згоди попереднього власника житла - ОСОБА_6 , тобто з підстав, передбачених ч. 2 ст. 156 ЖК України. ОСОБА_6 померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , а право власності на її житловий будинок перейшло у рівних частинах (по частці) до позивача ОСОБА_1 та третьої особи ОСОБА_3 . Право спільної часткової власності може стосуватися як подільних/неподільних речей, так і майнових прав та обов`язків. Частка у праві спільної часткової власності, що належить кожному зі співвласників, виступає не як частина речі й не як право на частину речі, а як частина права на всю річ як єдине ціле. Тобто право спільної часткової власності поширюється на все спільне майно, а частка у праві спільної часткової власності не стосується частки майна (постанова Верховного Суду від 12.12.2018 у справі № 442/7505/14-ц). Сторони у справі не є членами однієї сім`ї ні теперішніми, ні колишніми. Водночас ОСОБА_2 була членом сім`ї ОСОБА_3 , нового співвласника житлового будинку, а тому, згідно з реченням 2 ч. 4 ст. 156 ЖК України, наступнеприпинення сімейних відносин з власником будинку не позбавляє її права користування займаним приміщенням. Поряд з цим суд першої інстанції на підставі пояснень учасників справи та доказів у справі встановив, що з 2018 року ОСОБА_2 , а також їх з ОСОБА_3 неповнолітня дочка ОСОБА_4 у спірному будинку не проживають. З огляду на розподіл між сторонами у справі обов`язку доказування обставин, які мають істотне значення для справи, у справах про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, на позивача покладається обов`язок із доведення відсутності відповідача у спірному приміщенні понад строк, із яким законом пов`язана можливість збереження права користування житлом за члена сім`ї власника, а на відповідача, відповідно, покладається обов`язок із доведення поважності причин відсутності у спірному приміщенні понад встановлений законом строк. Згідно з поясненнями відповідачки, які надано у судовому засіданні 06.03.2025, вона придбала собі будинок поруч за адресою: АДРЕСА_1 , але не оформила своє право на це майно. Вона також пояснила, що переселилася у своє нове житло, а в будинку по АДРЕСА_1 , деякий час тримала господарство. Такі ж по суті пояснення вона дала органу опіки та піклування, що відображено у висновку (а. с. 43). Суд першої інстанції неправильно встановив, що відповідачка змінила місце проживання через те, що позивач чинить їй перешкоди у користуванні будинком, що належить йому та її колишньому чоловіку ОСОБА_3 , жодного доказу цієї обставини матеріали справи не містять, а позивач заперечив цю обставину. Отже, докази реальності таких перешкод з боку позивача у справі відсутні, а тому рішення суду про поважність причин не проживання відповідачки у спірному будинку ґрунтуються на припущенні. З цього слідує, що ОСОБА_2 у 2018 році з власної волі змінила місце проживання і з того часу не проживає у будинку позивача та її колишнього чоловіка, шлюб з яким вони розірвали. Згідно з її поясненнями, наданими у судовому засіданні, наміру повертатися у колишнє житло вона не має, бо придбала собі інше житло. Таким чином, станом на день звернення позивача до суду з позовом відповідачка не проживала у будинку понад один рік. Поважних причин, через які вона об`єктивно не могла проживати у колишньому житлі, немає. Відповідачка не вказувала на існування між нею та її колишнім чоловіком домовленості про збереження за нею права користування житловим будинком, співвласником якого він є, понад один рік після того, як вона висилилася. За таких обставин, відповідно до правила ч. 2 ст. 405 ЦК України, яке за аналогією закону застосовується до колишніх членів сім`ї власника житла, на час пред`явлення позову у цій справі вона втратила право користування житловим будинком за адресою: АДРЕСА_1 . Колегія суддів апеляційного суду нагадує, щонавіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів ст. 8 Конвенції. Зміст «трискладового тесту», який застосовує у своїх рішеннях ЄСПЛ для оцінки відповідності втручання у право особи європейським стандартам правомірності такого втручання, охоплює такі критерії, які мають оцінюватися у сукупності: 1) законність вручання (згідно із законом); 2) легітимна мета (виправданість втручання загальним інтересом); 3) дотримання принципу пропорційності між використовуваними засобами і переслідуваною метою, тобто необхідність в демократичному суспільстві. Колегія суддів апеляційного суду враховує таке: -відповідачка не є членом сім`ї власників житла, але є колишнім членом сім`ї одного із співвласників, у 2018 році сама змінила місце проживання і не поверталася до попереднього місця проживання, тобто не проживає у колишньому житлі понад один рік, повертатися наміру не має, отже втратила інтерес до цього житла та згідно з ч. 2 ст. 405 ЦК України втратила право (сервітут) на це житло; -відповідачка має інше житло, яким вона користується понад п`ять років до часу пред`явлення позову; -згідно з усними поясненнями відповідачки вона не бажає змінювати реєстрацію місця проживання лише тому, що так, на її думку, вона захищає майнове право її дитини на житло батька, проте право дитини на спірне житло не є похідним від права відповідачки, про що детальніше йдеться нижче за текстом цієї постанови; -реєстрація місця проживання відповідачки у будинку, який не належить їй на праві власності та право користування яким вона втратила, не перешкоджає співвласнику ОСОБА_1 (позивачу у справі) у володінні та користуванні цим майном, але створює перешкоди на шляху у реалізації права розпорядження його майном з огляду на те, що реєстрація місця проживання відповідачки вказує на існування правового зв`язку між нею і житлом, яке є власністю позивача, хоча правові підстави існування такого зв`язку фактично відпали; -власник має право вимагати від осіб, які не є членами його сім`ї, а також не відносяться до кола осіб, які постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство, усунення порушень свого права власності у будь-який час, що передбачено ст. 391 ЦК України. Проте дії власника майна не повинні суперечити закону і порушувати прав інших осіб та інтереси суспільства. Діяльність власника може бути обмежена чи припинена або власника може бути зобов`язано допустити до користування його майном інших осіб лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Тобто правомочності власника не є безмежними, закон може встановлювати певні обмеження здійснення права власності; -задоволення позову матиме наслідком захист права власника, а не позбавлення позивачки права на спірне житло так, як за законом вона таке право втратила як юридично, так і фактично через припинення обставин, які були підставою для встановлення сервітуту (п. 4 ч. 1 ст. 406 ЦК України), а саме: втрата сімейних зв`язків з власником житла у поєднанні з не проживанням у його житлі без поважних причин продовж встановленого законом строку. Крім того, задоволення позову не матиме наслідком позбавлення відповідачки будь-якого житла та бездомність так, як вона продовж кількох останніх років володіє й користується іншим житлом. У цій справі позивач, як новий власник (співвласник) житлового будинку звернувся з позовом про усунення перешкод у здійсненні права власності на його майно, зокрема розпорядження ним, які чиняться особою, яка не має права власності (частки у такому праві) на спірне майно. Отже, позивач пред`явив негаторний позов. Визнання особи такою, що втратила право користування житлом є видом негаторного позову, метою якого є усунення перешкод у здійсненні власником права користування та розпоряджання своїм майном. До такого висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 14.02.2024 у справі № 570/2575/20. З огляду на викладене, на переконання колегії суддів апеляційного суду, задоволення позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 в частині усунення перешкод у здійсненні ним права власності шляхом визнання відповідачки такою, що втратила право користування житловим будинком, є законним, переслідує легітимну мету захист права власності, відповідатиме принципу пропорційності так, як через констатацію припинення права відповідачки, яким вона сама не бажала користуватися, не покладає на неї надмірний тягар. 8.2.2. Щодо вимоги позивача про позбавлення неповнолітньої ОСОБА_4 права користування житловим будинком, суд першої інстанції дійшов висновку, що ця вимога задоволенню не підлягає з тієї підстави, що проживання малолітньої дитини окремо від батьків або одного з них є неможливим. Колегія суддів апеляційного суду погоджується з тим, що вимога позивача про позбавлення неповнолітньої ОСОБА_4 права користування житловим будинком, співвласником якого є її батько, задоволенню не підлягає, однак мотиви відмови в позові вважає неправильними. За змістом норм ст. 29 ЦК України фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років, вільно обирає собі місце проживання. При цьому вона може обрати місцем свого проживання біля одного з батьків, або мати кілька місць проживання. Враховуючи наведене, колегія суддів вважає, що відсутні підстави для позбавлення неповнолітньої ОСОБА_4 права користування житловим будинком так, як дитина набула право на проживання у будинку, де жили її батьки по факту свого народження згідно з реченням 2 ч. 2 ст. 156 ЖК України на що згоди власника непотрібно. До того ж після смерті попереднього власника ОСОБА_6 (баби ОСОБА_4 ) право на частку у будинку успадкував, зокрема, ОСОБА_3 (її батько), а тому вона має право користуватися його житлом. Колегія суддів апеляційного суду вважає, що доводи позивача про відсутність у дитини права на користування житловим будинком з тих підстав, що вона проживає за місцем проживання своєї матері є не обґрунтованими, оскільки ОСОБА_3 є батьком дитини ОСОБА_4 і має рівні матір`ю дитини ОСОБА_2 батьківські права та обов`язки, зокрема щодо забезпечення її права на користування житлом, власником (співвласником) якого він є. Цей висновок випливає з того, що згідно з ч. 1 ст. 3 СК України дитина належить до сім`ї своїх батьків і тоді, коли спільно з ними не проживає, а згідно з ч. 2 ст. 11, ч. 2 ст. 18 Закону України «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на проживання в сім`ї разом з батьками або в сім`ї одного з них та на піклування батьків, право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем. До того ж ОСОБА_4 змінила місце свого проживання у 2018 році являючись малолітньою, тобто не з власної волі, а з волі її матері ОСОБА_2 . Досягнувши віку 14 років вона має право сама обрати місце свого проживання, змінювати його. Факт непроживання батька дитини ОСОБА_3 у належному йому, як співвласнику, житловому будинку не може бути підставою втрати або позбавлення його неповнолітньої дочки права користування його житловим будинком, зняття з реєстрації місця її проживання у вказаному житлі. Збереження за дитиною права користування жилим приміщенням за неповнолітньою дитиною є можливістю у будь-який час самостійно визначити своїм місцем проживання батьківський будинок, який є житлом, тобто можливість реалізувати своє право вибору відповідно до ст. 29 ЦК України. Факт не проживання дитини у житлі її батька також не є безумовною підставою для позбавлення її права користування цим житлом з огляду на те, що неповнолітня дитина має право обрати місце свого проживання, що включає в себе зміну місця проживання за власним вибором у будь-який час. За обставинами справи, яка переглядається в апеляційному порядку, неповнолітня ОСОБА_4 з малолітства проживає з матір`ю за адресою: АДРЕСА_1 , але право користування цим житлом не є юридично оформленим, а іншого житла, окрім батькового, вона не має. Це вказує на те, що у разі задоволення позову стосовно дитини існуватиме ризик втрати нею права на будь-яке житло, що суперечить її найкращим інтересам, які є об`єктом особливої охорони згідно з ч. 1 ст. 3, ст. 16 Конвенції про права дитини. У зв`язку з цим дитина не може бути позбавлена права проживання у житлі, яке належить її батьку, з підстав, передбачених ч. 2 ст. 405 ЦК України, якою позивач обґрунтував свій позов. Такого ж по суті висновку дійшов орган опіки та піклування у своєму висновку від 26.01.2024 № 85/01-20 про недоцільність позбавлення неповнолітньої ОСОБА_4 права користування житловим приміщенням за адресою: АДРЕСА_1 (а. с. 43 44). За таких обставин існування обмежень у реалізації позивачем права власності на його нерухоме майно (житловий будинок) у зв`язку з існуванням права неповнолітньої ОСОБА_4 на користування цим житлом, не може бути підставою для задоволення позову у відповідній частині через відсутність законних підстав для позбавлення дитини такого права. Таким чином підставою для відмови в задоволенні вимоги позивача про позбавлення неповнолітньої ОСОБА_4 права користування житловим будинком є наявність у дитини права вибору місця свого проживання з батьками або одним з них, а також права користування житлом, яке належить її батьку, на правах члена його сім`ї, а не те, що вказав місцевий суд неможливість проживання дитини окремо від батьків або одного з них. Якщо слідувати логіці суду першої інстанції, то неповнолітня ОСОБА_4 не може проживати у спірному будинку свого батька, оскільки наразі він там не проживає. Оцінку тому, як впливає ця обставина на права дитини, суд апеляційної інстанції дав вище за текстом цієї постанови. 9.Загальний висновок суду за результатами розгляду апеляційної скарги Суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення (п. 2 ч. 1 ст. 374 ЦПК України). Відповідно до ч. 1 ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. З огляду на те, що суд першої інстанції помилково вважав, що відповідачка не втратила право користування житловим будинком, який належить позивачу та його брату (третій особі у справі), а тому вимоги позивача безпідставні, тим самим він позбавив себе можливості вирішити спір в цій частині відповідно до закону. Вирішуючи позов у частині, яка стосується неповнолітньої ОСОБА_4 , суд правильно вважав, що позов у цій частині не підлягає задоволенню, але мотиви відмови в позові навів хибні, не давши аналізу виникнення у дитини права на житло її батька та можливість застосування до спірних правовідносин за участю дитини ч. 2 ст. 405 ЦК України з урахуванням особливостей обставин цієї справи. Таким чином, колегія суддів апеляційного суду дійшла висновку про необхідність скасування рішення суду в цілому з ухваленням нового судового рішення. 10.Про судові витрати Одним із принципів цивільного судочинства, закріплених у п. 12 ч. 3 ст. 2 ЦПК України, є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення. Згідно з ч. 1 ст. 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та судових витрат, пов`язаних з розглядом справи. За правилами ч. 1 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Відповідно до ч. 13 ст. 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. У зв`язку з скасуванням рішення суду першої інстанції з ухваленням нового рішення про часткове задоволення позову, з відповідача на користь позивача підлягає стягненню компенсація за сплачений ним судового збору за подання до суду першої інстанції позовної заяви та за подання до суду апеляційної інстанції апеляційної скарги пропорційно задоволеним позовним вимогам, а саме: за подання до суду позовної заяви: 1073,600 / 2 = 536,80 грн (а. с. 1), за подання до суду апеляційної скарги: (1221,20 + 399,20) / 2 = 810,02 грн (а. с. 177, 127), всього 1347,00 грн. Керуючись ст.ст. 367, 374, 376, 382 - 384ЦПК України, суд

УХВАЛИВ: Вимоги апеляційної скарги ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Кіровоградського районного суду Кіровоградської області від 05.09.2024 скасувати і ухвалити нове судове рішення. Позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 задовольнити частково. Визнати ОСОБА_2 такою, що втратила право користування житловим будинком за адресою: АДРЕСА_1 . В іншій частині позову відмовити. Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 компенсацію сплаченого судового збору в сумі 1547,00 грн. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена безпосередньо до Верховного Суду у випадках, передбачених ст. 389 ЦПК України, протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення. Повний текст цієї постанови складено 02.06.2025. Учасник справи, якому повне судове рішення не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на касаційне оскарження, якщо касаційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому такого судового рішення. Строк на касаційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин, крім випадків, зазначених у ч. 3 ст. 394 ЦПК України. Головуючий О. Л. Карпенко Судді: С. І. Мурашко О. І. Чельник