Постанова КЦС ВС № 759/16673/19

Постанова Іменем України 14 червня 2022 року м. Київ справа № 759/16673/19 провадження № 61-11238св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Коломієць Г. В. (суддя-доповідач), Гулька Б. І., Луспеника Д. Д., учасники справи: позивач - ОСОБА_1 , відповідач - ОСОБА_2 , третя особа - Публічне акціонерне товариство «Дельта Банк», розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_3 - адвоката Крестьянінової Лідії Володимирівни на рішення Святошинського районного суду міста Києва від 10 березня 2021 року, ухвалене у складі судді Кириленко Т. В., та постанову Київського апеляційного суду від 02 червня 2021 року, прийняту у складі колегії суддів: Невідомої Т. О., Іванової І. В., Левенця Б. Б., ВСТАНОВИВ:

Описова частина Короткий зміст позовних вимог У вересні 2019 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про витребування майна з незаконного володіння. Позовна заява ОСОБА_3 мотивована тим, що 22 червня 2012 року між ним та ПАТ «Астра банк» укладений кредитний договір № 150199036975001, згідно з умовами якого банк йому надав відновлюваний кредит в межах ліміту - 600 000,00 грн, зі сплатою 20,49 % річних за користування кредитом, на строк до 22 листопада 2016 року. На забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором між ним та банком 22 червня 2012 року укладений іпотечний договір № 1561, згідно з яким він передав в іпотеку банку належну йому на праві власності квартиру АДРЕСА_1 . 02 грудня 2013 року між ПАТ «Астра банк» та ПАТ «Дельта банк» укладено договір купівлі-продажу прав вимоги, відповідно до якого в порядку, обсязі та на умовах, визначених цим договором, ПАТ «Астра банк» передало (відступило) ПАТ «Дельта банк» права вимоги за кредитним та забезпечувальним договором, про що він був повідомлений. 17 листопада 2014 року він отримав лист-вимогу від ПАТ «Дельта Банк» про погашення ним простроченої заборгованості, яка утворилась перед банком, у тридцятиденний термін. У разі незадоволення вимоги банк повідомив, що буде вимушений захищати свої майнові права, шляхом позасудового врегулювання спору або зверненням до суду з вимогою про звернення стягнення на предмет іпотеки. Ухвалою Святошинського районного суду міста Києва від 14 вересня 2015 року позовну заяву ПАТ «Дельта Банк» до нього про звернення стягнення на предмет іпотеки визнано неподаною і повернуто позивачу. Ухвалою Святошинського районного суду міста Києва від 23 червня 2016 року залишено позов ПАТ «Дельта Банк» про звернення стягнення на предмет іпотеки без розгляду. У 2017 році він дізнався про те, що банк зареєстрував на себе право власності на належну йому квартиру без будь-якого рішення суду. 18 жовтня 2018 року право власності на квартиру, яка продана на аукціоні № 1078 від 18 жовтня 2018 року, зареєстроване за ОСОБА_4 на підставі договору купівлі-продажу квартири, а в подальшому, 12 листопада 2018 року право власності зареєстровано за ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу № 859 від 12 листопада 2018 року. Вважав, що право власності на квартиру зареєстровано за банком з порушенням вимог статті 35 Закону України «Про іпотеку» та пункту 57 Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, без дотримання певної процедури звернення стягнення на предмет іпотеки, оскільки ПАТ «Дельта Банк» не надсилав йому письмової вимоги, передбаченої статтею 35 Закону України «Про іпотеку», тобто квартира вибула з його власності поза його волею, іншим шляхом, а тому відповідно до частини першої статті 388 ЦК України підлягає витребуванню з володіння ОСОБА_2 шляхом її виселення з вказаного житлового приміщення. З урахуванням зазначеного, ОСОБА_3 просив суд витребувати із чужого незаконного володіння ОСОБА_2 житлове приміщення - квартиру АДРЕСА_1 , шляхом виселення її з цієї квартири. Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Святошинського районного суду міста Києва від 10 березня 2021 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 02 червня 2021 року, у позові ОСОБА_3 відмовлено. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив із того, що квартира АДРЕСА_1 придбана відповідачем на підставі договору купівлі-продажу від 12 листопада 2018 року у особи, яка також на відповідній правовій підставі володіла цією квартирою та мала право її відчужувати. Доказів того, що вказане майно вибуло з володіння позивача не з його волі іншим шляхом, матеріали справи не містять, рішення про державну реєстрацію права власності вказаної квартири за ПАТ «Дельта Банк» є чинним, а тому законних підстав для витребування майна з володіння відповідача в порядку, передбаченому частиною першою статті 388 ЦК України, немає. Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводів У липні 2021 року представник ОСОБА_3 - адвокат Крестьянінова Л. В. подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати вказані судові рішення та ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог. Касаційна скарга мотивована тим, що звернення стягнення на предмет іпотеки за іпотечним договором від 22 червня 2012 року шляхом реєстрації права власності на предмет іпотеки - спірну квартиру за ПАТ «Дельта Банк», проведено з грубим порушенням вимог статті 35 Закону України «Про іпотеку» та пункту 57 Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, в зв`язку з чим державна реєстрація права власності на вказаний об`єкт нерухомого майна за ПАТ «Дельта Банк» є незаконною, а майно вибуло з володіння ОСОБА_3 без його відома та з грубим порушенням законодавства. Посилання судів попередніх інстанцій на той факт, що рішення реєстратора на даний час є чинним, а відтак можна вважати, що майно вибуло з володіння ОСОБА_3 не поза його волею, є хибним та таким, що не відповідає дійсності. Підставами касаційного оскарження рішення Святошинського районного суду міста Києва від 10 березня 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 02 червня 2021 року представник заявника зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме: суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18). Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу У вересні 2021 року ОСОБА_2 в особі адвоката Кравця О. С. подала відзив на касаційну скаргу, в якому просила відмовити у задоволенні касаційної скарги та залишити судові рішення без змін як такі, що ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права. Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 08 липня 2021 року касаційну скаргу залишено без руху та надано строк для усунення недоліків. У строк, визначений судом, заявник усунув недоліки. Ухвалою Верховного Суду від 27 серпня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано матеріали цивільної справи із суду першої інстанції. Фактичні обставини справи, встановлені судами 22 червня 2012 року між ОСОБА_3 та ПАТ «Астра банк» укладений кредитний договір № 150199036975001, згідно з умовами якого банк надав позичальнику відновлюваний кредит в межах ліміту - 600 000,00 грн, з розрахунку 20,49 % річних за користування кредитом, на строк до 22 листопада 2016 року. На забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором, між ОСОБА_3 та ПАТ «Астра банк» укладений іпотечний договір № 1561 від 22 червня 2012 року, згідно з яким ОСОБА_3 передав в іпотеку банку належну йому на праві власності квартиру АДРЕСА_1 . 02 грудня 2013 року між ПАТ «Астра банк» та ПАТ «Дельта банк» укладений договір купівлі-продажу прав вимоги, відповідно до якого, в порядку, обсязі та на умовах, визначених даним договором, ПАТ «Астра банк» передало (відступило) ПАТ «Дельта банк» права вимоги за кредитним та забезпечувальним договором, про що ОСОБА_3 повідомлено 09 грудня 2013 року. 17 листопада 2014 року ОСОБА_3 отримав від ПАТ «Дельта Банк» лист-вимогу про погашення у тридцятиденний термін простроченої заборгованості, яка утворилась перед банком. Банк повідомив, що у разі незадоволення вказаної вимоги, буде вимушений захищати свої майнові права шляхом вчинення виконавчого напису або звернення до суду з вимогою про примусове стягнення боргу. Згідно з інформаційною довідкою Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, 02 березня 2016 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу м. Києва Літвіновим А. В. прийнято рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер: 28561074 та зареєстровано право власності на квартиру АДРЕСА_1 за ПАТ «Дельта Банк» на підставі іпотечного договору від 22 червня 2012 року. 18 жовтня 2018 року право власності на житлове приміщення зареєстроване за ОСОБА_4 на підставі договору купівлі-продажу квартири, що продана на аукціоні. 12 листопада 2018 року право власності на квартиру АДРЕСА_1 зареєстровано за ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу № 859 від 12 листопада 2018 року.

Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Частиною другою статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що судові рішення ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують. У статті 41 Конституції України закріплено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Відповідно до частини першої статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 16 ЦК України). Відповідно до статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів, і вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом (стаття 328 ЦК України). Відповідно до статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотека - це вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом. Іпотека виникає на підставі договору, закону або рішення суду. До іпотеки, яка виникає на підставі закону або рішення суду, застосовуються правила щодо іпотеки, яка виникає на підставі договору, якщо інше не встановлено законом (стаття 3). За приписами частини першої статті 35 вказаного Закону, у разі порушення основного зобов`язання та/або умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушення. У цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов`язань, вимога про виконання порушеного зобов`язання у не менш ніж тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі прийняти рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Положеннями статті 37 вказаного Закону визначено, що іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Згідно з частиною першою статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація речових прав на нерухоме майно - офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення прав на нерухоме майно, обтяження таких прав шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Відповідно до статті 18 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» за результатами розгляду заяви державний реєстратор приймає рішення про державну реєстрацію прав, вносить до Державного реєстру прав відомості про речові права на нерухоме майно та їх обтяження, про об`єкти та суб`єктів цих прав та видає інформацію з Державного реєстру прав для подальшого використання заявником. Згідно з інформаційною довідкою Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, 02 березня 2016 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу м. Києва Літвіновим А. В. прийнято рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер: 28561074 та зареєстровано право власності на квартиру АДРЕСА_1 за ПАТ «Дельта Банк» на підставі іпотечного договору від 22 червня 2012 року. У 2017 року ОСОБА_3 звертався до суду із позовом до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Літвінова А. В., третя особа - ПАТ «Дельта банк», про скасування рішення про реєстрацію права власності. Ухвалою Святошинського районного суду м. Києва від 14 червня 2018 року у справі № 759/12624/17 позовну заяву ОСОБА_3 до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Літвінова А. В., третя особа - ПАТ «Дельта Банк», про скасування рішення про реєстрацію права власності, залишено без розгляду. Отже, рішення державного реєстратора - приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Літвінова О. В. № 28561074 від 02 березня 2016 року про реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_1 за ПАТ «Дельта Банк» на підставі іпотечного договору від 22 червня 2012 року є чинним. Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України). Аналіз статті 387 ЦК свідчить, що віндикаційний позов - це вимога про витребування власником свого майна з чужого незаконного володіння. Тобто позов неволодіючого власника до володіючого невласника. Віндикаційний позов заявляється власником при порушенні його правомочності володіння, тобто тоді, коли майно вибуло з володіння власника: (а) фізично - фізичне вибуття майна з володіння власника має місце у випадку, коли воно в нього викрадене, загублене ним тощо; (б) «юридично» - юридичне вибуття майна з володіння має місце, коли воно хоч і залишається у власника, але право на нього зареєстровано за іншим суб`єктом. Предметом віндикаційного позову є вимога власника, який не є фактичним володільцем індивідуально-визначеного майна, до особи, яка незаконно фактично володіє цим майном, про повернення його з чужого незаконного володіння. З урахуванням специфіки речей в обороті, володіння рухомими та нерухомими речами відрізняється: якщо для володіння першими важливо встановити факт їх фізичного утримання, то володіння другими може бути підтверджене, зокрема, фактом державної реєстрації права власності на це майно у встановленому законом порядку. Метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно (принцип реєстраційного підтвердження володіння нерухомістю). Задоволення вимоги про витребування нерухомого майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема, якщо між власником і володільцем майна відсутні договірні відносини і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. У цьому разі майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача, з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України. Відповідно до частини першої статті 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише в разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. З аналізу змісту наведеного правила випливає, що право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України залежить від того, у який спосіб майно вибуло з його володіння. За змістом статті 388 ЦК України випадки витребування майна власником від добросовісного набувача обмежені й можливі за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею. Наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі унеможливлює витребування майна від добросовісного набувача. Вибуття майна з володіння власника на підставі правочину, який визнаний надалі недійсним, вважається таким, що вибуло з володіння власника поза його волею. Положення статті 388 ЦК України застосовується як правова підстава позову про повернення майна від добросовісного набувача, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом, яке було відчужене третій особі, якщо між власником та володільцем майна не існує жодних юридичних відносин. Колегія суддів погоджується з висновком судів попередніх інстанцій про те, що не можна вважати, що звернення іпотекодержателем стягнення на предмет іпотеки відбулося не з волі іпотекодавця, оскількирішення державного реєстратора - приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Літвінова О. В. № 28561074 від 02 березня 2016 року про реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_1 за ПАТ «Дельта Банк» на підставі іпотечного договору від 22 червня 2012 року є чинним. При цьому позивач у справі, яка переглядається, звертаючись до суду з позовом про витребування майна з володіння відповідача в порядку, передбаченому частиною першою статті 388 ЦК України, не порушував питання про скасування державної реєстрації права власності на квартиру АДРЕСА_1 за ПАТ «Дельта Банк». У справі, яка переглядається, установлено, що ОСОБА_2 набула право власності на квартиру АДРЕСА_1 на підставі договору купівлі-продажу від 12 листопада 2018 року, який укладений між нею як покупцем та ОСОБА_4 як продавцем. У статті 204 ЦК України закріплено презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. Таким чином, у разі не спростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Дійсність договору купівлі-продажу квартири від 12 листопада 2018 року у встановленому законом порядку не оспорювалась, тобто вказаний договір є чинним, також не визнавались недійсними торги (аукціон) від 05 жовтня 2018 року, на яких ПАТ «Дельта банк» реалізувало належну йому квартиру. За таких обставин, суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, дійшов правильного висновку про відсутність законних підстав для витребування майна з володіння відповідача в порядку, передбаченому частиною першою статті 388 ЦК України. Посилання як на підставу касаційного оскарження на застосування норм права без урахування висновків у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18), не заслуговують на увагу, оскільки фактичні обставини у вказаній справі відрізняються від тих, що установлені судами у справі, яка переглядається в касаційному порядку. Під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти лише такі рішення, де аналогічними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин. Доводи касаційної скарги зводяться до незгоди заявника з висновками апеляційного суду щодо встановлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки суду, який їх обґрунтовано спростував. В силу вимог статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення. Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін. Оскільки касаційна скарга залишається без задоволення, то відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України в такому разі розподіл судових витрат не проводиться. Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу представника ОСОБА_3 - адвоката Крестьянінової Лідії Володимирівни залишити без задоволення. Рішення Святошинського районного суду міста Києва від 10 березня 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 02 червня 2021 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Судді: Г. В. Коломієць Б. І. Гулько Д. Д. Луспеник