Постанова Восьмий апеляційний адміністративний суд № 380/4886/21

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 09 червня 2022 рокуЛьвівСправа № 380/4886/21 пров. № А/857/6688/22 Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі: головуючого-судді: Кухтея Р.В. суддів: Носа С.П., Шевчук С.М. з участю секретаря судового засідання: Кахнич Г.П. розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові апеляційну скаргу керівника Самбірської окружної прокуратури Львівської області в інтересах держави на ухвалу Львівського окружного адміністративного суду від 24 березня 2022 року про залишення позовної заяви без розгляду (постановлена головуючою-суддею Сидор Н.Т., час проголошення ухвали 15 год 42 хв у м. Львові, дата складання повного тексту судового рішення 29 березня 2022 року) у справі за адміністративним позовом керівника Самбірської окружної прокуратури Львівської області в інтересах держави до Самбірської районної ради Львівської області (за участі третьої особи на стороні позивача, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - Міністерства культури та інформаційної політики України) про визнання протиправним та скасування рішення, в с т а н о в и в : У березні 2021 року керівник Самбірської окружної прокуратури Львівської області звернувся в суд із зазначеним позовом, в якому просив визнати протиправним та скасувати рішення Самбірської районної ради №683 від 03.11.2020 «Про припинення комунального закладу централізована бібліотечна система Самбірського району». У відзиві на позовну заяву Самбірська районна рада заявила клопотання про залишення її без розгляду з мотивів відсутності у прокурора підстав для представництва інтересів держави в суді. Ухвалою Львівського окружного адміністративного суду від 24.03.2022 клопотання Самбірської районної ради було задоволено. Позов керівника Самбірської окружної прокуратури Львівської області в інтересах держави до Самбірської районної ради Львівської області (за участі третьої особи на стороні позивача, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - Міністерства культури та інформаційної політики України) про визнання протиправним та скасування рішення залишено без розгляду. Не погодившись з ухвалою суду першої інстанції, керівник Самбірської окружної прокуратури Львівської області подав апеляційну скаргу, в якій через невідповідність висновків суду першої інстанції обставинам справи та неповне їх з`ясування, просить її скасувати та направити справу на продовження розгляду у суд першої інстанції. В обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначає, що «інтереси держави» охоплюють широке і водночас чітко не визначене коло законних інтересів, які не піддаються точній класифікації, а тому їх наявність повинна бути предметом самостійної оцінки суду у кожному випадку звернення прокурора з позовом. Також зазначає, що надмірна формалізація «інтересів держави», особливо у сфері публічних правовідносин, може призвести до необґрунтованого обмеження повноважень прокурора на захист суспільно значущих інтересів там, де це дійсно потрібно. При цьому, Міністерство культури та інформаційної політики України не є власником, ні розпорядником майна закладів культури, а відповідно до Законів України «Про культуру», «Про місцеве самоврядування» Самбірська районна рада є органом управління відповідним майном, відповідно і розпорядником. Крім того, у вказаного органу відсутні повноваження щодо звернення до суду з позовом до органу місцевого самоврядування про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії та здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах у спосіб, який обрав прокурор. Вважає, що Самбірська окружна прокуратура, реалізуючи надані законом представницькі повноваження, з метою захисту інтересів держави у сфері культури, звертається до суду з позовом про визнання протиправним та скасувати оспорюваного рішення та реалізує покладені від імені держави повноваження по захисту інтересів держави та відповідно до ч.5 ст.53 КАС України набуває статусу позивача. Відповідач не скористався правом подачі відзиву на апеляційну скаргу у встановлений судом строк. Особи, які беруть участь у справі в судове засідання не з`явилися, хоча були належним чином повідомлені про дату, час та місце розгляду справи. Відтак, в контексті положень ч.4 ст.229 КАС України, фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється. При цьому, колегія суддів не вбачає підстав для відкладення судового засідання та вважає за можливе провести апеляційний розгляд за відсутності сторін. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги в їх сукупності, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а ухвалу суду першої інстанції без змін, виходячи з наступного. З матеріалів справи видно, що предметом спору у даній справі є рішення Самбірської районної ради №683 від 03.11.2020 «Про припинення комунального закладу централізована бібліотечна система Самбірського району». Підставою даного позову є прийняття спірного рішення Самбірською районною радою в порушення вимог ч.3 ст.22 Закону України «Про культуру», без відповідного погодження з центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сферах культури та мистецтв - Міністерства культури та інформаційної політики України. Вважаючи оспорюване рішення протиправним, керівник Самбірської окружної прокуратури звернувся до адміністративного суду з вимогою про його скасування. Залишаючи позовну заяву без розгляду, суд першої інстанції виходив з того, що прокурором не доведено підстав для представництва інтересів держави у спірних правовідносинах. Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, вважає їх вірними та такими, що ґрунтуються на правильному застосуванні норм матеріального права та з дотриманням норм процесуального права, а також при повному, всебічному та об`єктивному з`ясуванні всіх обставин, що мають значення для справи, виходячи з наступного. Частиною другою статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Відповідно до статті 1311 Конституції України, прокуратура здійснює: 1) підтримання публічного обвинувачення в суді; 2) організацію і процесуальне керівництво досудовим розслідуванням, вирішення відповідно до закону інших питань під час кримінального провадження, нагляд за негласними та іншими слідчими і розшуковими діями органів правопорядку; 3) представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом. Частиною третьою статті 5 КАС України передбачено, що до суду можуть звертатися в інтересах інших осіб органи та особи, яким законом надано таке право. За змістом ч.3 ст.53 КАС України, у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, вступає за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами. Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, визначених статтею 169 цього Кодексу (ч.4 ст.53 КАС України). У разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі прокурор набуває статусу позивача (ч.5 ст.53 КАС України). Відповідно до ч.1 ст.23 Закону України «Про прокуратуру» №1697-VII від 14.10.2014 (далі - Закон №1697-VII), представництво прокурором інтересів громадянина або держави в суді полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів громадянина або держави, у випадках та порядку, встановлених законом. Згідно ч.3 ст.23 Закону №1697-VII, прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті, крім випадку, визначеного абзацом четвертим цієї частини. Як зазначила Велика Палата Верховного Суду у постанові від 13.02.2019 по справі №826/13768/16, перший «виключний випадок» передбачає наявність органу, який може здійснювати захист інтересів держави самостійно, а другий - відсутність такого органу. Однак підстави представництва інтересів держави прокуратурою у цих двох випадках істотно відрізняються. У першому випадку прокурор набуває право на представництво, якщо відповідний суб`єкт владних повноважень не здійснює захисту або здійснює його неналежно. Не здійснення захисту виявляється в усвідомленій пасивній поведінці уповноваженого суб`єкта владних повноважень - він усвідомлює порушення інтересів держави, має відповідні повноваження для їх захисту, але всупереч цим інтересам за захистом до суду не звертається. Здійснення захисту неналежним чином виявляється в активній поведінці (сукупності дій та рішень), спрямованій на захист інтересів держави, але яка є неналежною. Неналежність захисту може бути оцінена з огляду на встановлений порядок захисту інтересів держави, який, зокрема, включає досудове з`ясування обставин порушення інтересів держави, обрання способу їх захисту та ефективне здійснення процесуальних прав позивача. Верховний Суд звернув увагу на те, що захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні суб`єкти владних повноважень, а не прокурор. Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідного суб`єкта владних повноважень, який усупереч вимогам закону не здійснює захисту або робить це неналежно. Окремими абзацами частини 4 статті 23 Закону №1697-VII унормовано, що наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. У разі відсутності суб`єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесений захист законних інтересів держави, а також у разі представництва інтересів громадянина з метою встановлення наявності підстав для представництва прокурор має право: витребовувати за письмовим запитом, ознайомлюватися та безоплатно отримувати копії документів і матеріалів органів державної влади, органів місцевого самоврядування, військових частин, державних та комунальних підприємств, установ і організацій, органів Пенсійного фонду України та фондів загальнообов`язкового державного соціального страхування, що знаходяться у цих суб`єктів, у порядку, визначеному законом; отримувати від посадових та службових осіб органів державної влади, органів місцевого самоврядування, військових частин, державних та комунальних підприємств, установ та організацій, органів Пенсійного фонду України та фондів загальнообов`язкового державного соціального страхування усні або письмові пояснення. Отримання пояснень від інших осіб можливе виключно за їхньою згодою. Прокуратура з метою реалізації встановлених для цього органу конституційних функцій, має право звертатися до адміністративного суду із позовною заявою про захист прав, свобод та інтересів громадянина чи держави (стаття 55 Конституції України), але не на загальних підставах, а тільки тоді, коли для цього були виняткові умови, і на підставі визначеного законом порядку такого звернення. Таким чином, з урахуванням ролі прокуратури в демократичному суспільстві та необхідності дотримання справедливого балансу у питанні рівноправності сторін судового провадження, підстави та порядок звернення прокурора до адміністративного суду в порядку його представництва інтересів держави в судах не може тлумачитися розширено та відмінно від реалізації права на звернення до суду самого суб`єкта владних повноважень. Конституція України та ординарні закони не визначають перелік випадків, за яких прокурор здійснює представництво в суді, однак встановлюють критерії, орієнтири й умови, коли таке представництво є можливим. Наприклад, таке право виникає там і тоді, коли прокурор діє в інтересах громадянина, які за певних очевидних і об`єктивних причин не здатні захистити свої порушені або оспорювані права чи реалізувати процесуальні повноваження. Здійснювати захист інтересів держави в адміністративному суді прокурор може винятково за умови, коли захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Існування інтересу і необхідність його захисту має базуватися на справедливих підставах, які мають бути об`єктивно обґрунтовані (доведені) і переслідувати законну мету. Право на здійснення представництва інтересів держави у суді не є статичним, тобто не має обмежуватися тільки означенням того, у чиїх інтересах діє прокурор, а спонукає і зобов`язує обґрунтовувати існування права на таке представництво або, інакше кажучи, пояснити (показати, аргументувати), чому в інтересах держави звертається саме прокурор, а не органи державної влади, місцевого самоврядування, їхні посадові чи службові особи, які мають компетенцію на звернення до суду, але не роблять цього, або ж звертається в інтересах громадян, які за віком, станом здоров`я чи соціально-правовим статусом самі не спроможні захистити свої права. Таке обґрунтування повинно ґрунтуватися на підставах, за якими можна виявити (простежити) інтерес того, на захист якого відбувається звернення до суду, і водночас ситуацію в динаміці, коли суб`єкт правовідносин, в інтересах якого діє прокурор, неспроможний сам реалізувати своє право на судовий захист. Для представництва у суді інтересів держави прокурор за законом має визначити й описати не просто передумови спору, який потребує судового вирішення, а виокремити ті ознаки, за якими його можна віднести до виняткового випадку, повинен обґрунтувати, що відбулося порушення або існує загроза порушень економічних, політичних та інших державних інтересів внаслідок протиправних дій (бездіяльності) фізичних або юридичних осіб, що вчиняються у відносинах між ними або з державою. Вказане узгоджується з висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постанові від 13.02.2019 по справі №826/13768/16. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 30.09.2020 по справі №815/6347/17 дійшла висновку, що у контексті положень статті 23 Закону №1697-VII, в адміністративному процесі прокурор набуває статусу позивача в разі, якщо певними діями, рішеннями чи бездіяльністю порушено інтерес держави у публічних правовідносинах, а орган, який уповноважений реалізовувати або захищати такий інтерес, відсутній або в силу закону не наділений повноваженнями самостійно звертатися до суду. У такому випадку прокурор здійснює квазіпредставницьку функцію, виступаючи в інтересах певного органу державної влади, однак, в адміністративному судочинстві прокурор не може набувати статусу сторони у справі із самостійними інтересами, правами та обов`язками, крім випадків, коли це прямо передбачено нормами КАС України. У справі за конституційним поданням щодо офіційного тлумачення положень ст.2 Арбітражного процесуального кодексу України (справа про представництво прокуратурою України інтересів держави в арбітражному суді) Конституційний Суд України в Рішенні від 08.04.1999 №3-рп/99, з`ясовуючи поняття «інтереси держави» зазначив, що інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону України, гарантування її державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорону землі як національного багатства, захист прав усіх суб`єктів права власності та господарювання тощо (п. 3 мотивувальної частини). Інтереси держави можуть збігатися повністю, частково або не збігатися зовсім з інтересами державних органів, державних підприємств та організацій чи з інтересами господарських товариств з часткою державної власності у статутному фонді. Проте держава може вбачати свої інтереси не тільки в їх діяльності, але й в діяльності приватних підприємств, товариств. Із врахуванням того, що «інтереси держави» є оціночним поняттям, прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах. Аналогічні правові висновки та їх обґрунтування містяться у постановах Верховного Суду від 08.11.2018 по справі №826/3492/1, від 23.06.2020 по справі №815/1567/16, від 16.07.2020 по справі №320/2341/19. Отже, представництво прокурором інтересів держави у суді по-перше, може бути реалізовано у виключних випадках, зокрема у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, по-друге, прокурор у позовній заяві самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави та обґрунтовує необхідність їх захисту, зазначає орган, уповноважений державою здійснити відповідні функції у спірних правовідносинах і по-третє, прокурор повинен пересвідчитися, що відповідний державний орган не здійснює захисту інтересів держави (тобто, він усвідомлює порушення інтересів держави, має відповідні повноваження для їх захисту, але всупереч цим інтересам за захистом до суду не звертається), приміром, повідомити такий державний орган про виявлені порушення, а у разі невчинення цим органом дій, спрямованих на захист інтересів держави, представляти інтереси держави в суді відповідно до статті 23 Закону №1697-VІІ, навівши відповідне обґрунтування цього. Обґрунтовуючи підстави звернення до суду із даним позовом, прокурор вказує на те, що оспорюване рішення прийняте Самбірською районною радою без отримання погодження Міністерства культури та інформаційної політики України, що вказує на недотримання встановленого законом порядку припинення діяльності комунального закладу централізованої бібліотечної системи Самбірського району, як закладу культури. Прокурор вказує, що невиконання вимог законодавства в частині дотримання встановленого законом порядку припинення діяльності закладів культури підриває авторитет держави, якою гарантовано забезпечення населення культурними послугами та доступу до закладу культури, що був публічним, інформаційним, культурним, освітнім закладом, що мав упорядкований фонд документів, доступ до інших джерел інформації та головним завданням якого забезпечення інформаційних, науково-дослідних, освітніх, культурних та інших потреб користувачів бібліотек. Як підставу представництва прокурором держави у цій справі вказано, що Міністерство культури та інформаційної політики України є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сферах культури та мистецтв, однак у такого відсутні повноваження щодо звернення до суду з позовом до органу місцевого самоврядування про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певній дії, та здійснювати у спосіб, який обрав прокурор, захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах. У зв`язку з цим вказано, що Міністерство не може бути позивачем у цій справі. Правові засади діяльності у сфері культури визначено Законом України «Про культуру» №2778-VI від 14.12.2010 (далі - Закон №2778-VI в редакції, чинній на час прийняття оспорюваного рішення), відповідно до пункту 17 частини 1 статті 1 якого об`єкти культурного призначення - цілісні майнові комплекси клубних закладів (клубів, будинків культури, палаців культури тощо), парків культури та відпочинку, бібліотек, музеїв, архівів історико-культурних заповідників, театрально-видовищних закладів (театрів, філармоній, концертних організацій, музичних колективів, ансамблів тощо), кінотеатрів, інших закладів культури; пам`ятки культурної спадщини, предмети колекцій, зібрання, фонди, будівлі, споруди культурного призначення та інші культурні цінності. Відповідно до ч.1 ст.16 Закону №2778-VI, органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування забезпечують функціонування і розвиток мережі клубів. Клубні заклади віднесені до базової мережі закладів культури місцевого рівня. З метою задоволення потреби громадян у мистецькому аматорстві, створення умов для їх дозвілля органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування формують базову мережу закладів культури (клубних закладів, культурних центрів, парків культури та відпочинку, центрів народної творчості тощо), засоби масової інформації і надають їм фінансову підтримку, а також сприяють створенню недержавних закладів культури, клубів, мистецьких аматорських об`єднань, гуртків, студій за інтересами та провадженню ними діяльності (ст.18 Закону №2778-VI). Відповідно до ч.3 ст.22 Закону №2778-VI, органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування під час формування та забезпечення функціонування базової мережі закладів культури керуються державними соціальними нормативами у сфері обслуговування закладами культури, передбаченими Законом України «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії». Виключення закладів культури з базової мережі можливе лише за погодженням із центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сферах культури та мистецтв. Пунктом 13 Порядку формування базової мережі закладів культури, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №984 від 24.10.2012 визначено, що виключення закладів культури з базової мережі здійснюється за погодженням з Мінкультури згідно з переліком закладів культури, поданим місцевою держадміністрацією та затвердженим органом місцевого самоврядування або поданим центральним органом виконавчої влади, із зазначенням причин та обґрунтуванням необхідності такого виключення. Положення про Міністерство культури та інформаційної політики України затверджено постановою Кабінету Міністрів України №885 від 16.10.2019 (в редакції, чинній на час звернення із позовом до суду), відповідно до пункту 1 якого Міністерство культури та інформаційної політики України є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України. Міністерство культури та інформаційної політики України є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізацію державної політики у сфері телебачення і радіомовлення, інформаційній та видавничій сфері, у сфері туризму та курортів (крім здійснення державного нагляду (контролю) у сфері туризму та курортів). Відповідно до статті 28 Закону України «Про центральні органи виконавчої влади», Міністерства, інші центральні органи виконавчої влади та їх територіальні органи звертаються до суду, якщо це необхідно для здійснення їхніх повноважень у спосіб, що передбачений Конституцією та законами України. Вказаною статтею Закон України «Про центральні органи виконавчої влади» доповнено Законом України «Про прокуратуру», який набрав чинності 15.07.2015 та згідно з пояснювальною запискою (законопроект №3541 від 05.11.2013) передбачає «повне скасування функції прокуратури щодо нагляду за додержанням і застосуванням законів (так званий «загальний нагляд»)». Системний аналіз вказаних законодавчих положень дає підстави дійти висновку, що забезпечення законності при прийнятті рішення органом місцевого самоврядування щодо виключення закладів культури з базової мережі належить до компетенції Міністерства культури та інформаційної політики України, яке наділене повноваженнями як центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізацію державної політики у сфері телебачення і радіомовлення, інформаційній та видавничій сфері, у сфері туризму та курортів (крім здійснення державного нагляду (контролю) у сфері туризму та курортів), звернутися з позовом до суду про визнання протиправним та скасування відповідних нормативно-правових актів органу місцевого самоврядування. Колегія суддів також звертає увагу, що захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні суб`єкти владних повноважень, а не прокурор. Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідного суб`єкта владних повноважень, який всупереч вимог закону не здійснює захисту або робить це неналежно. У кожному такому випадку прокурор повинен навести (а суд перевірити) причини, які перешкоджають захисту інтересів держави належним суб`єктом, і які є підставами для звернення прокурора до суду. Прокурор не може вважатися альтернативним суб`єктом звернення до суду і замінювати належного суб`єкта владних повноважень, який може захищати інтереси держави. Отже, звернувшись до суду без передбачених законом підстав, прокурор перебрав на себе функції іншого державного органу Міністерства культури та інформаційної політики України Разом з тим, суд апеляційної інстанції звертає увагу на те, що прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону №1697-VІІ і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження його бездіяльності. В межах розглядуваного спору, оскільки перевірка права прокурора на звернення до адміністративного суду передує розгляду питання щодо правомірності рішень відповідача, що оскаржуються (розгляду справи по суті), а тому встановлення обставин, що свідчать про відсутність у прокурора підстав для представництва інтересів держави, а отже і права на звернення до суду, є перешкодою для розгляду справи по суті. Підсумовуючи наведене вище, надаючи правову оцінку аргументам сторін, предмету спору, характеру спірних правовідносин, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що прокурором не доведено підстав для представництва інтересів держави у спірних правовідносинах. Згідно ч.2 ст.6 КАС України та ст.17 Закону України «Про виконання рішень і застосування практики Європейського Суду з прав людини» передбачено застосування судами Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) та практики Європейського Суду з прав людини (далі ЄСПЛ) як джерела права. Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів скаржника та їх відображення у судових рішеннях, питання вичерпності висновків суду, судом апеляційної інстанції ґрунтується на висновках, що їх зробив Європейський суд з прав людини у справі «Проніна проти України» (Рішення Європейського суду з прав людини від 18.07.2006). Зокрема, у пункті 23 рішення Європейський суд з прав людини зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи, що і зроблено апеляційним судом переглядаючи рішення суду першої інстанції, аналізуючи відповідні доводи скаржника. Також згідно з п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно ст.316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Таким чином, колегія суддів приходить до висновку, що оскаржувана ухвала постановлена відповідно до норм матеріального та процесуального права, а висновки суду першої інстанції ґрунтується на всебічному, повному та об`єктивному з`ясуванні всіх обставин, що мають значення для справи, які не спростовані доводами апеляційної скарги, у зв`язку з чим відсутні підстави для її задоволення. Керуючись ст.ст. 5, 53, 308, 310, 315, 316, 321, 325, 328, 329 КАС України, суд, п о с т а н о в и в : Апеляційну скаргу керівника Самбірської окружної прокуратури Львівської області в інтересах держави залишити без задоволення, а ухвалу Львівського окружного адміністративного суду від 24 березня 2022 року про залишення позовної заяви без розгляду по справі №380/4886/21 - без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Головуючий суддя Р. В. Кухтей судді С. П. Нос С. М. Шевчук Повне судове рішення складено 14.06.2022