Постанова Чернівецький апеляційний суд № 727/12259/21

ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 14 червня 2022 року м. Чернівці Справа № 727/12259/21 Чернівецький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого Лисака І.Н., суддів: Владичана А.І., Перепелюк І.Б., секретар: Скрипка С.В., позивач: Чернівецький обласний центр зайнятості, відповідач: ОСОБА_1 , при розгляді справи за апеляційною скаргою ОСОБА_2 , який діє в інтересах ОСОБА_1 , на рішення Шевченківського районного суду м. Чернівці від 18 квітня 2022 року, ухваленого під головуванням судді Літвінової О.Г., дата складання повного тексту рішення 20 квітня 2022 року, - В С Т А Н О В И В: У грудні 2021 року позивач звернувся з позовом до ОСОБА_1 про повернення безпідставно набутих коштів та просив стягнути на свою користь 19 391,87 грн. Свої вимоги мотивував тим, що 28.08.2018 року ОСОБА_1 звернулася до Чернівецької міської філії Чернівецького обласного центру зайнятості як шукаюча роботу за сприянням у працевлаштуванні. В подальшому, 06.09.2018 року ОСОБА_1 подала заяву про надання їй статусу безробітного та підтвердила факт відсутності роботи і заробітку або інших, передбачених законодавством, доходів, була ознайомлена з правилами та обов`язками зареєстрованого безробітного. 07.09.2018 року наказом НТ1809007 відповідачці було призначено виплату допомоги по безробіттю як застрахованій особі з урахуванням страхового стажу, а саме 70% середньої заробітної плати на 360 к.д. з 07.09.2018 року по 01.09.2019 року та розпочато її виплату. За наслідками проведення обміну інформацією між Державною службою зайнятості та Пенсійним фондом України було встановлено, що ОСОБА_1 під час перебування на обліку як безробітна відносилася до категорії зайнятого населення та отримувала винагороду за виконану роботу. Оскільки за час перебування на обліку з 07.09.2018 року по 25.11.2018 року ОСОБА_1 було перераховано допомогу по безробіттю у розмірі 19 391,87 грн та на час звернення до суду зазначені кошти не повернуті, - позивач просив позов Провадження №22-ц/822/469/22 задовольнити. Рішенням Шевченківського районного суду м. Чернівці від 18 квітня 2022 року позовні вимоги задоволено. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь Чернівецького обласного центру зайнятості незаконно отриману допомогу по безробіттю в розмірі 19 391,87 грн. Вирішено питання розподілу судових витрат. Із вказаним рішенням сторона відповідача не погодилася та оскаржила його в апеляційному порядку, вважає останнє незаконним, необґрунтованим та таким, що ухвалене з порушенням норм матеріального та процесуального права. В апеляційній скарзі просить рішення скасувати та ухвалити нове, яким у задоволенні позовних вимог відмовити. Посилається на норми права, які регулюють спірні правовідносини. Вказує, що у відзиві на позовну заяву відповідачка подала заяву про застосування строку позовної давності та зазначила, що його перебіг розпочався з 08.12.2018 року, тобто з наступного дня від дня, коли позивач отримав лист-пояснення від ГО «Центр Юей» №03/12/18-1, який став підставою для того, щоб вважати, що ОСОБА_1 була безпідставно нарахована та виплачена допомога по безробіттю в сумі 19391,87 грн, а тому вважає, що позов заявлено поза межами трирічного строку позовної давності. Крім іншого, наводить позиції, зазначені в постановах ВС України у справах №727/4084/16-ц від 12.12.2018 року та №302/66/17 від 13.02.2020 року, де вказано, що перебіг позовної давності для звернення до суду Центром зайнятості починається з моменту, коли особі надається статус безробітного, адже саме з цього моменту Центр зайнятості має можливість провести перевірку достовірності відомостей, які були підставою для надання особі статусу безробітної та виплати їй матеріального забезпечення, зазначених в документах, поданих нею до Центру зайнятості. З огляду на наведену позицію Верховного Суду, перебіг позовної давності у справі, яка розглядається, розпочався з 06 вересня 2018 року - з моменту, коли ОСОБА_1 був наданий статус безробітної. Посилаючись на викладене просить застосувати строк позовної давності до позовних вимог, а також вирішити питання щодо розподілу судових витрат. У відзиві на апеляційну скаргу Чернівецький обласний центр зайнятості просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, рішення суду без змін. Вказує, що твердження апелянта стосовно початку перебігу строку позовної давності з 06.09.2018 року є безпідставним, оскільки ні ОСОБА_1 , ні її представником не взято до уваги ч.4 ст.38 ЗУ «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття», а також не враховано, що трирічний строк позовної давності продовжено на строк дії карантину, отже застосуванню не підлягає. Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, обговоривши доводи апеляційної скарги та перевіривши матеріали справи в межах її обґрунтувань та заявлених в суді першої інстанції вимог вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, виходячи з наступних підстав. Згідно з ч.1 ст.369 ЦПК України апеляційні скарги на рішення суду у справах з ціною позову менше ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи. Відповідно до ч.13 ст.7 ЦПК України, розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться. Враховуючи викладене, розгляд справи здійснено в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи. Під час розгляду справи в апеляційному порядку суд апеляційної інстанції керуючись ст.367 ЦПК України переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. На підставі ст.12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Суд, зберігаючи об`єктивність і неупередженість: 1) керує ходом судового процесу; 2) сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами; 3) роз`яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов`язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій; 4) сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом; 5) запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов`язків. В силу ст.13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності. Згідно ч.1 ст.81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Відповідно до вимог ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Задовольняючи позовні вимоги суд першої інстанції вказав, що відповідач допустила умисне невиконання обов`язків та зловживання ними, тому в її діях є ознаки недобросовісності, які допускають повернення безпідставно отриманої допомоги по безробіттю. Вказане рішення суду першої інстанції вимогам закону відповідає не в повній мірі. 31.08.2018 року ОСОБА_1 звернулася із заявами до Чернівецької міської філії Чернівецького обласного центру зайнятості про надання їй статусу безробітної та виплати допомоги по безробіттю (а.с.6-7). У заяві про надання статусу безробітного ОСОБА_1 підтвердила, що не відноситься до зайнятого населення відповідно до ст.4 ЗУ «Про зайнятість населення» та через відсутність роботи не має заробітку або інших передбачених законодавством доходів, у тому числі, не забезпечує себе роботою самостійно. Також була ознайомлена з правами та обов`язками безробітного та відповідальністю за подання недостовірних даних та відомостей. На підставі заяви про призначення виплати допомоги по безробіттю від 31.08.2018 року відповідачу був наданий статус безробітного та 07.09.2018 року наказом НТ180907 відповідачці було призначено виплату допомоги по безробіттю як застрахованій особі з урахуванням страхового стажу, а саме 70% середньої заробітної плати на 360 к.д. з 07.09.2018 року по 01.09.2019 року та розпочато її виплату в сумі 19391,87 грн (а.с.17, 82). За наслідками проведеного обміну інформацією між Державною службою зайнятості та Пенсійним фондом України було встановлено, що ОСОБА_1 під час перебування на обліку як безробітна відносилася до категорії зайнятого населення, так як надавала послуги за договором цивільно-правового характеру ГО «ЦЕНТР ЮЕЙ» з 03.09.2018 року по 30.09.2018 року та отримала винагороду за виконану роботу, що підтверджується актом №228 розслідування страхових випадків від 10.12.2018 року, листом-пояснення від 03.12.2018 року, договором про надання послуг, актом прийому-передачі від 03.09.2018 року (а.с.11-15). 21.12.2018 року ОСОБА_1 рекомендованим листом було надіслано повідомлення за №1703/2412.003-18 про повернення суми 19391,87 грн, та запропоновано добровільно повернути кошти (а.с.18-19). Відповідно до ст.46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Це право гарантується загальнообов`язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними. Безробітним, згідно п.2 ч.1 ст.1 ЗУ «Про зайнятість населення», є особа віком від 15 до 70 років, яка через відсутність роботи не має заробітку або інших передбачених законодавством доходів як джерела існування, готова та здатна приступити до роботи. При цьому, відповідно до п.1 ч.1 ст.43 ЗУ «Про зайнятість населення» статусу безробітного може набути особа працездатного віку до призначення пенсії (зокрема на пільгових умовах або за вислугу років), яка через відсутність роботи не має заробітку або інших передбачених законодавством доходів, готова та здатна приступити до роботи. Підпунктом 5.5 Порядку надання допомоги по безробіттю, затвердженого наказом Міністерства праці та соціальної політики України від 20.11.2000 року №307, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 14.12.2000 року №915/5136 (далі - Порядок), визначено, що працевлаштування безробітного, зайняття підприємницькою або іншою діяльністю, пов`язаною з одержанням доходу безпосередньо від цієї діяльності, виконання робіт (послуг) за цивільно-правовими угодами (з дня працевлаштування, державної реєстрації як суб`єкта підприємницької або іншої діяльності, виконання робіт (послуг) за цивільно-правовими угодами) є підставою для припинення виплати допомоги по безробіттю та зняття з обліку, як безробітного у державній службі зайнятості, що передбачено пунктом 20 Порядку реєстрації, перереєстрації та ведення обліку громадян, які шукають роботу, і безробітних, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 14.02.2007 року №219. Відповідно до п. 6.14 Порядку, якщо під час одержання допомоги по безробіттю безробітний своєчасно не подав відомості про обставини, що впливають на умови її виплати, у тому числі встановлені під час розслідування страхових випадків та обґрунтованості виплати матеріального забезпечення, з безробітного стягується сума виплаченої допомоги по безробіттю з моменту виникнення цих обставин. Особа, яка виконує роботи відповідно до укладеного цивільно-правового договору, предметом якого є діяльність, спрямована на отримання доходу за рахунок виконання власними силами робіт, в розумінні ст.1 ЗУ «Про зайнятість населення» є зайнятою особою. Відповідно до ч.2 ст.36 ЗУ «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття» застраховані особи, зареєстровані в установленому порядку як безробітні, зобов`язані своєчасно подавати відомості про обставини, що впливають на умови виплати їм забезпечення та надання соціальних послуг. Частиною 3 ст.36 ЗУ «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття» передбачено, що сума виплаченого забезпечення та вартості наданих соціальних послуг застрахованій особі внаслідок умисного невиконання нею своїх обов`язків та зловживання ними стягується з цієї особи відповідно до законодавства України з моменту виникнення обставин, що впливають на умови виплати їй забезпечення та надання соціальних послуг. Отже, неповідомлення особою обставини, яка не дає право їй для визнання її безробітною, свідчить про невиконання нею своїх обов`язків та відповідно до ч.3 ст.36 ЗУ «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття» є підставою для стягнення суми виплаченого забезпечення. Згідно з абз.5 ч.1 ст.34 ЗУ «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття» фонд має право стягувати відповідно до закону кошти Фонду, виплачені особам, зареєстрованим як безробітні, у вигляді матеріального забезпечення на випадок безробіття та витрачені на надання соціальних послуг безробітним у разі встановлення факту їх отримання на підставі недостовірних відомостей, поданих особою. Частиною 1 ст.1212 ЦК України передбачено, що особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Згідно з п.1 ч.1 ст.1215 ЦК України не підлягає поверненню безпідставно набуті заробітна плата і платежі, що прирівнюються до неї, пенсії, допомоги, стипендії, відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю, аліменти та інші грошові суми, надані фізичній особі як засіб до існування, якщо їх виплата проведена фізичною або юридичною особою добровільно, за відсутності рахункової помилки з її боку і недобросовісності з боку набувача. Її тлумачення свідчить, що законодавцем передбачені два виключення із цього правила: по-перше, якщо виплата відповідних грошових сум є результатом рахункової помилки зі сторони особи, яка проводила таку виплату; по-друге, у разі недобросовісності зі сторони набувача виплати. Вказаний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 02 липня 2014 року № 6-91цс14 та постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 06 лютого 2019 року у справі № 545/163/17 (провадження № 61-33727сво18). Ураховуючи наведене, добросовісність безробітного полягає у своєчасному повідомленні Державної служби зайнятості України в особі відповідного районного центру про відсутність або втрату ним права на отримання допомоги по безробіттю. Під час перебування на обліку в статусі безробітної у період з 03.09.2018 року по 30.09.2018 року ОСОБА_1 уклала цивільно-правовий договір про надання послуг ГО «ЦЕНТР ЮЕЙ», однак не повідомила центр зайнятості, відвідуючи його, про вказане, що свідчить про те, що відповідач діяла недобросовісно та приховала інформацію, що нею отримується дохід. Враховуючи те, що відповідач приховала факт отримання доходу за надані послуги, у зв`язку з чим підстави для перебування її в статусі безробітної та виплати матеріальної допомоги були відсутні, з огляду на що, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що перебуваючи на обліку центрі зайнятості відповідач не повідомила про отримання доходу за виконану роботу по договору, обов`язок надання яких покладено на особу, що звертається до центру зайнятості для встановлення статусу безробітного та виплати відповідної матеріальної допомоги, що спричинило незаконну виплату їй коштів. Разом з тим, 10.02.2022 року сторона відповідача подала до суду відзив із заявою про застосування строків позовної давності (а.с.43-45). Відповідно до ст.256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. У ст.257 ЦК України визначено, що загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Зазначений трирічний строк діє після порушення суб`єктивного матеріального цивільного права (регулятивного), тобто після виникнення права на захист (охоронного). Статтею 253 ЦК України визначено, що перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок. Початок перебігу позовної давності пов`язується не стільки зі строком дії (припинення дії) договору, як з певними подіями (фактами), які свідчать про порушення прав особи (ст.261 ЦК України). За змістом цієї норми початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд. Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (рішення у справах «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії» від 20 вересня 2011 року, «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства» від 22 жовтня 1996 року). Механізм застосування позовної давності повинен бути достатньо гнучким, тобто, як правило, він мусить допускати можливість зупинення, переривання та поновлення строку позовної давності, а також корелювати із суб`єктивним фактором, а саме - обізнаністю потенційного позивача про факт порушення його права (пункти 62, 66 рішення від 20 грудня 2007 року у за заявою № 23890/02 у справі «Фінікарідов проти Кіпру»). В силу ч.3 та ч.4 ст.267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Як роз`яснив Пленум Верховного Суду України у п.11 постанови від 18 грудня 2009 року №14 «Про судове рішення у цивільній справі», встановивши, що строк для звернення з позовом пропущено без поважної причини, суд у рішенні зазначає про відмову в позові з цих підстав, якщо про застосування позовної давності заявлено стороною у спорі, зробленою до ухвалення ним рішення. Як вбачається з матеріалів справи 07.12.2018 року на адресу Чернівецької міської філії Чернівецького ОЦЗ надійшов лист-пояснення вих.№03/12/18-1 від 03.12.2018 року від ГО «ЦЕНТР ЮЕЙ», зі змісту якого вбачається, що їх організація мала взаємовідносини з ОСОБА_1 на підставі цивільно-правової угоди (договір від 03.09.2018 року, строк дії якого по 30.09.2018 року) (а.с.12). Таким чином, колегія суддів приходить до висновку, що оскільки цивільно-правова угода була укладена 03.09.2018 року, а статус безробітного був наданий 31.08.2018 року, тому саме з 04.09.2018 року Чернівецький центр зайнятості в особі його філії виконуючи покладені Законом на нього завдання мав об`єктивну можливість перевірити відомості, надані ОСОБА_1 для призначення їй допомоги, а тому строк позовної давності в даній справі має відраховуватися саме з 04.09.2018 року. В той же час, позов було подано до суду 17.12.2021 року, тобто з пропуском встановленого законом строку. При цьому, позивачем не було представлено до суду доказів існування обставини, які б об`єктивно перешкодили йому звернутися до суду в межах вищезгаданого строку. Доводи позивача про те, що Чернівецька міська філія не є юридичною особою та не мала права звертатися до суду є безпідставними виходячи з наступного. В силу ч.1-4 ст.95 ЦК України філією є відокремлений підрозділ юридичної особи, що розташований поза її місцезнаходженням та здійснює всі або частину її функцій. Представництвом є відокремлений підрозділ юридичної особи, що розташований поза її місцезнаходженням та здійснює представництво і захист інтересів юридичної особи. Філії та представництва не є юридичними особами. Вони наділяються майном юридичної особи, що їх створила, і діють на підставі затвердженого нею положення. Керівники філій та представництв призначаються юридичною особою і діють на підставі виданої нею довіреності. Згідно Положення про Чернівецьку міську філію Чернівецького обласного центру зайнятості від 07.12.2017 року №261 - Чернівецька міська філія створюється в м. Чернівці Чернівецькій області. Філія виконує функції, покладені на неї Чернівецьким обласним центром зайнятості та діє на підставі цього положення (п.1.1. розділу 1 Положення). Пунктом 1.5. розділу 1 Положення визначено, що філія здійснює функції, покладені на неї регіональним центром зайнятості та діє на підставі цього Положення, може мати печатки та штампи. Згідно розділу 2 Положення філія відповідно до покладених на неї завдань, крім іншого проводить розслідування страхових випадків та обґрунтованості виплати матеріального забезпечення. З розділу 3 Положення вбачається, що директор філії, крім іншого, представляє інтереси регіонального центру зайнятості у взаємовідносинах з органами державної влади та органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами, організаціями, об`єднаннями громадян, у тому числі в судах, прокуратурі та інших правоохоронних органах в межах своєї компетенції. Крім того, такі повноваження директора філії підтверджені довіреністю від 14.12.2020 року №2824/2413-20 (а.с.20-24). За наведених обставин, початок перебігу строку позовної давності для Чернівецької філії є наслідком перебігу строку позовної давності і для Чернівецького обласного центру зайнятості. Що стосується доводів позивача про відсутність підстав для застосування строку позовної давності до спірних правовідносин на підставі ч.4 ст.38 ЗУ «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття», то колегія суддів вказує, що вказана норма передбачає, що строк давності в разі стягнення штрафних санкцій, передбачених цим Законом та Законом України «Про зайнятість населення», адміністративних штрафів, а також інших видів заборгованості перед Фондом не застосовується. Відповідно до ч.3 ст.38 вказаного Закону своєчасно не сплачені фінансові санкції та адміністративні штрафи стягуються із страхувальника в дохід Фонду в порядку, встановленому законом. Пунктом 10 ч.1 ст.1 ЗУ «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування» передбачено, що страхувальники - роботодавці та інші особи, які відповідно до цього Закону зобов`язані сплачувати єдиний внесок. Таким чином, колегія суддів звертає увагу на те, що ч.4 ст.38 ЗУ «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття» регламентує відповідальність саме роботодавця (страхувальника), а не застрахованих осіб, які зареєстровані в установленому законом порядку як безробітні, у зв`язку з чим застосування вказаної норми до спірних правовідносин і відмова у задоволенні заяви відповідачки про застосування строку позовної давності з цих підстав є помилковим. Вказаний висновок суду узгоджується із позицією Верховного Суду, викладеною у постанові від 13 червня 2018 року у справі № 466/4906/16-ц та від 12 грудня 2018 року у справі № 727/4084/16-ц. Доводи позивача про те, що строк позовної давності не пропущено, оскільки в Україні діє карантин, є безпідставними з огляду на таке. Постановою Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року №211 «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» (із змінами і доповненнями, внесеними постановами Кабінету Міністрів України) установлено з 12 березня 2020 року до 22 травня 2020 року на всій території України карантин. Законом України від 30 березня 2020 року №540-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв`язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)» розділ «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України доповнено, зокрема, пунктом 12 такого змісту: «Під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 257, 258, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину». Проте, вказаним Законом були продовжені строки у зв`язку з установленням карантину лише до 06 серпня 2020 року (ЗУ від 18 червня 2020 року №731-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо перебігу процесуальних строків під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19)»), однак позивач подав позов 17.12.2021 року, тобто поза межами встановленої законом позовної давності. Отже, враховуючи відповідну заяву сторони відповідача та зважаючи на пропуск позивачем встановленого законом строку позовної давності, колегія суддів приходить до висновку, що рішення суду має бути скасоване, з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позовних вимог. Згідно ч.1 ст.376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Крім того, відповідачем в апеляційній скарзі заявлено вимогу про стягнення витрат на правничу допомогу. Під час розгляду справи в суді першої інстанції разом з відзивом сторона відповідача заявила про стягнення витрат на правничу допомогу у розмірі 10 000 грн (а.с.43-45). Однією з основних засад (принципів) цивільного судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення (п.12 ч.3 ст.2 ЦПК України). Згідно зі ст.15 ЦПК України представництво у суді як вид правничої допомоги здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом. У рішенні ЄСПЛ від 28 листопада 2002 року «Лавентс проти Латвії» (Lavents v. Latvia) зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір. Відповідно до ч.ч.1, 3 ст.133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу. В силу ст.137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Згідно п.3 ч.2 ст.141 ЦПК України інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, у разі часткового задоволення позову покладаються на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. У відповідності до ч.8 вказаної статті розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Розмір витрат на правничу допомогу адвоката встановлюється судом на підставі детального опису робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. У відповідності до ст.1 ЗУ «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» адвокатська діяльність - це незалежна професійна діяльність адвоката щодо здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору. Відповідно до ст.30 ЗУ «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час. При стягненні витрат на правову допомогу слід враховувати, що особа, яка таку допомогу надавала, має бути адвокатом (стаття 6 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність) або іншим фахівцем у галузі права незалежно від того, чи така особа брала участь у справі на підставі довіреності, чи відповідного до договору (статті 12, 46, 56 ЦПК України). Витрати на правову допомогу мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат. При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Зазначені критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрат на підставі статті 41 Конвенції. Зокрема, згідно з його практикою заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим. Такий висновок викладений Верховним Судом в постановах від 20 травня 2020 року у справі № 154/1435/18-ц та від 17 березня 2021 року у справі № 712/1720/19. Так, з матеріалів справи вбачається, що між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було укладено договір про надання професійної правничої допомоги від 28.01.2022 року. В умовах договору визначено, в чому саме полягає правова допомога (п.1.2.), обумовлено ціну договору та порядок оплати, де визначено розмір гонорару 10 000 грн (п.3.1.-3.3.), а також стороною відповідача додано квитанцію до прибуткового касового ордера №б/н від 28.01.2022 року про оплату ОСОБА_1 10 000 грн адвокату (а.с.51-54). Щодо відсутності детального опису робіт на виконання положень ч.3 ст.137 ЦПК України, суд звертає увагу на зміст цієї норми, яка запроваджена «для визначення розміру витрат», в той час як в межах цієї справи розмір гонорару адвоката встановлений сторонами договору у фіксованому розмірі, не залежить від обсягу послуг та часу витраченого представником позивача, а отже є визначеним. Крім того, матеріалами справи підтверджується факт отримання відповідачем послуг адвоката та понесення нею витрат у суді першої інстанції, а саме представником відповідача складені та підписані наступні документи: відзив на позовну заяву (а.с.43-45), завірені копії трудової книжки (а.с.46-50), заперечення на відповідь на відзив (а.с.64-68), прийнято участь у судовому засіданні 04.04.2022 року (а.с.84-85). Обов`язок доведення не співмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами, що вказано у ч.6 ст.137 ЦПК України. У відповіді на відзив Чернівецький обласний центр зайнятості просив у задоволенні заяви відповідачки про стягнення витрат на професійну правничу допомогу відмовити, однак в ньому відсутнє клопотання про зменшення вказаних витрат, не обґрунтовано їх не співмірність, що такі послуги не відповідають критерію розумності, тощо. З вищевикладеного вбачається, що суд вправі зменшувати розмір витрат на правову допомогу в разі заявлення іншою стороною клопотання про їх не співмірність. Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 29.03.2018 року у справі №907/357/16. У додатковій постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі №755/9215/15-ц міститься висновок про те, що принцип змагальності знайшов своє втілення, зокрема, у положеннях частин п`ятої та шостої статті 137 ЦПК України, відповідно до яких саме на іншу сторону покладено обов`язок обґрунтування наявності підстав для зменшення розміру витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами, а також обов`язок доведення їх не співмірності, тому при вирішенні питання про стягнення витрат на професійну правничу допомогу слід надавати оцінку виключно тим обставинам, щодо яких інша сторона має заперечення. У постанові Верховного Суду від 20 січня 2021 року у справі №750/2055/20 зазначено, що саме зацікавлена сторона має вчинити певні дії, спрямовані на відшкодування з іншої сторони витрат на професійну правничу допомогу, а інша сторона має право на відповідні заперечення проти таких вимог, що виключає ініціативу суду з приводу відшкодування витрат на професійну правничу допомогу одній із сторін без відповідних дій з боку такої сторони. Принцип змагальності знайшов свої втілення, зокрема, у положеннях частин п`ятої та шостої статті 137 ЦПК України, відповідно до яких саме на іншу сторону покладено обов`язок обґрунтування наявність підстав для зменшення розміру витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами, а також обов`язок доведення їх не співмірності. З огляду на викладене, заявлені вимоги про відшкодування витрат на правничу допомогу на користь ОСОБА_1 у розмірі 10 000 грн підлягають задоволенню. Пунктом 2 ч.2 ст.141 ЦПК України передбачено, що інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються у разі відмови в позові - на позивача. Згідно з ч.13 ст.141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанцій, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. У зв`язку з наведеним судовий збір за подання апеляційної скарги підлягає стягненню з позивача на користь відповідача у розмірі 3 405 грн. Керуючись ст.ст.368, 374, 376, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд, - П О С Т А Н О В И В : Апеляційну скаргу ОСОБА_2 , який діє в інтересах ОСОБА_1 , задовольнити. Рішення Шевченківського районного суду м. Чернівці від 18 квітня 2022 року скасувати та ухвалити нову постанову. У задоволенні позовних вимог Чернівецького обласного центру зайнятості від імені Чернівецької міської філії Чернівецького обласного центру зайнятості до ОСОБА_3 про повернення безпідставно набутих коштів відмовити. Стягнути з Чернівецького обласного центру зайнятості на користь ОСОБА_3 судові витрати у розмірі 13 405 (тринадцять тисяч чотириста п`ять) грн. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення. Головуючий Лисак І.Н. Судді: Владичан А.І. Перепелюк І.Б.