Постанова 4812 № 6-195/2011

07.06.22 22-ц/812/318/22 Провадження №22-ц/812/318/22 П О С Т А Н О В А Іменем України 07 червня 2022 року м. Миколаїв колегія суддів судової палати в цивільних справах Миколаївського апеляційного суду у складі: головуючого: Базовкіної Т.М., суддів: Царюк Л.М. та Яворської Ж.М., із секретарем судового засідання: Лівшенком О.С., за відсутності учасників справи, розглянувши в порядку спрощеного провадження у відкритому судовому засіданні цивільну справу №6-195/2011 за апеляційною скаргою Відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у Миколаївській області Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) на ухвалу, яку постановив Заводський районний суд м. Миколаєва під головуванням судді Притуляк Інни Олександрівни у приміщенні цього суду 02 грудня 2021 року, повний текст якої складений того ж дня, за заявою ОСОБА_1 про скасування тимчасового обмеження у праві виїзду за межі України, у с т а н о в и л а : У вересні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду з заявою про скасування тимчасового обмеження у праві виїзду за межі України. Заява мотивована тим, що у зв`язку із задоволенням подання старшого державного виконавця Підрозділу примусового виконання рішень відділу державної виконавчої служби Головного управління юстиції у Миколаївській області про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України ОСОБА_1 ухвалою Заводського районного суду м. Миколаєва від 09 червня 2011 р.(цивільна справа №6-195/11) 11 серпня 2021 р. Державною прикордонною службою «типу А» відділу прикордонної служби «Харків» йому було відмовлено у перетині державного кордону на виїзд з України у зв`язку із спрацюванням БТ 1.2 на підставі вказаної ухвали. Про існування вказаного обмеження він дізнався лише після того як його представник ознайомився з матеріалами вищевказаної справи. Тому 28 серпня 2021 р. він звернувся із заявою про надання можливості на ознайомлення з матеріалами виконавчого провадження №26690772, проте отримав відповідь, що вказані матеріали були знищені. Посилаючись на викладене, а також на те, що після закінчення виконавчого провадження заходи щодо тимчасового обмеження у праві виїзду знімаються та позицію Верховного Суду, висловлену у постанові по справі № 331/8536/17 від 28 жовтня 2020 року, ОСОБА_1 просив суд поновити його порушене право та скасувати тимчасове обмеження виїзду за межі України. Ухвалою Заводського районного суду м. Миколаєва від 02 грудня 2021 р. заяву ОСОБА_1 задоволено. Скасовано тимчасове обмеження в праві виїзду за межі України ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП: НОМЕР_1 , зареєстрованого за адресою: АДРЕСА_1 , яке встановлено ухвалою Заводського районного суду м. Миколаєва від 09 червня 2011 р. по справі 6-195/11. Ухвала суду мотивовано тим, що наявні підстави для скасування тимчасового обмеження у праві виїзду за межі України, накладеного ухвалою Заводського районного суду м. Миколаєва від 09 червня 2011 року по справі №6-195/11, оскільки виконавче провадження №26690772 з примусового виконання виконавчого листа 2а-5739/10/1470 завершено, а його матеріали були знищені; матеріали судової справи, в якій було винесено постанову Миколаївського окружного адміністративного суду від 19 жовтня 2010 року, також було знищено; на даний час виконавчий лист №2а-5739/10/1470 на примусовому виконанні не перебуває. Також суд виходив з позиції ЄСПЛ щодо неможливості продовжувати довготривалі заходи, що обмежують свободу пересування особи. В апеляційній скарзі Відділ примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у Миколаївській області Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) вказує, що ухвала суду постановлена з порушенням норм матеріального та процесуального права, а тому просить її скасувати та відмовити у задоволенні заяви ОСОБА_1 про скасування тимчасового обмеження у праві виїзду за межі України. В обґрунтування апеляційної скарги вказано, що обмеження у праві виїзду за межі України ОСОБА_1 було застосовано до виконання зобов`язань, покладених на нього рішенням за виконавчим листом №2а-5739/10/1470, виданим Миколаївським окружним адміністративним судом. Документи, подані ОСОБА_1 до позовної заяви про скасування тимчасового обмеження у праві виїзду за межі України, не містять інформації щодо повного або часткового погашення заборгованості за рішенням суду, на виконання якого Миколаївським окружним адміністративним судом видано виконавчого листа. У відзиві на апеляційну скаргу заявник ОСОБА_1 просить її залишити без задоволення, а ухвалу суду - без змін. Відзив обґрунтований тим, що виконавче провадження щодо примусового виконання виконавчого листа №2а-5739/10/1470 знищені, виконавчий лист на виконання не повертався, тоді як обмеження, встановлені у зв`язку із неоплаченими боргами, їх тривалість, як наголошує Європейський Суд у своїх рішеннях, мають бути обґрунтованими та співмірними. В суд апеляційної інстанції учасники справи не з`явилися, від заявника ОСОБА_1 та його представника адвоката Кваші С.С. та представника Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) надійшли заяви про розгляд справи без їх участі. Зважаючи на вимоги статей 128, 130, частини 2 статті 372 ЦПК України колегія суддів визнала повідомлення учасників справи, які не з`явилися, належним, а неявку такою, що не перешкоджає апеляційному розглядові справи, враховуючи, зокрема, що матеріали справи є достатніми для проведення судового розгляду. Заслухавши доповідь судді, дослідивши матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню із таких підстав. Відповідно до положень частин 1, 2, 3, 5 статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Згідно із вимогами частини 1 статті 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин. Ухвала суду, що оскаржується, відповідає таким вимогам закону. За приписами частини 1 статті 129-1 Конституції України суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов`язковим до виконання. Зазначене конституційне положення відображено і у пункті 7 частини 3 статті 2 та статті 18 ЦПК України, згідно з якими судові рішення, що набрали законної сили, обов`язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами. Отже, виконання судових рішень у цивільних справах є складовою права на справедливий суд та однією з процесуальних гарантій доступу до суду, що передбачено статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Порядок виконання судових рішень та повноваження виконавців при вчиненні виконавчих дій визначені Законом України «Про виконавче провадження». Відповідно до статті 1 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню. Стаття 6 Конституції України визначає, що органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України. Апеляційним судом встановлено, що згідно відомостей з Єдиного державного реєстру судових рішень постановою Миколаївського окружного адміністративного суду від 19 жовтня 2010 року у справі 2а-5739/10/1470 за позовом Кривоозерської міжрайонної державної податкової інспекції стягнуто з ОСОБА_1 на користь Державного бюджету України штраф у розмірі восьми тисяч мінімальних заробітних плат, що складає 714000 гривень. 29 листопада 2010 року на виконання вказаного судового рішення був виданий виконавчий лист (а.с. 4), з урахуванням змісту ухвали Миколаївського окружного адміністративного суду від 31 січня 2011 року (а.с. 5), щодо стягнення з ОСОБА_1 на користь Державного бюджету України штрафу у розмірі восьми тисяч мінімальних заробітних плат, що складає 7104000 гривень. Ухвалою Заводського районного суду м. Миколаєва від 09 червня 2011 року по справі №6-195/11 задоволено подання державного виконавця та тимчасово обмежено ОСОБА_1 у праві виїзду за межі України до виконання зобов`язань, покладених на нього судовим рішенням за виконавчим листом № 2а-5739/101470, виданим 29 листопада 2020 року Миколаївським окружним адміністративним судом (а.с. 13). Зі змісту даної ухвали вбачається, що таке обмеження було застосованого до ОСОБА_1 як захід забезпечення виконання постанови Миколаївського окружного адміністративного суду від 19 жовтня 2010 року (виконавчий лист 2а-5739/10/1470). Відповідно до листа в.о. заступника начальника Управління - начальника відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у Миколаївській області ПМУЮ (м. Одеса) Н.Семенчук від 09 вересня 2021 року №10996, виконавче провадження №26690772 з примусового виконання виконавчого листа 2а-5739/10/1470 перебувало на виконанні у вказаному відділі ДВС (а.с. 29). 13 липня 2013 року вищезазначене виконавче провадження було повернуто стягувачу з підстав, передбачених пунктом 2 частини 1 статті 47 Закону України «Про виконавче провадження» (в редакції, чинній на час прийняття вказаного рішення), та передано до архіву згідно до вимог «Інструкції з діловодства органах державної виконавчої служби», після чого на підставі статей 3, 19, 3, 20 Інструкції, матеріали виконавчого провадження №26690772 було знищено через закінчення терміну зберігання. Задовольняючи заяву ОСОБА_1 , суд першої інстанції вважав, що є підстави для скасування тимчасового обмеження заявника у праві його виїзду за межі України. Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції. Відповідно до статті 33 Конституції України кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом. Відповідно до статті 13 Загальної декларації прав людини кожна людина має право вільно пересуватися й обирати собі місце проживання в межах будь-якої держави. Кожна людина має право залишати будь-яку країну, включаючи свою власну, і повертатися у свою країну. Статтею 12 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, який ратифікований Указом Президії Верховної Ради Української РСР N 2148-VIII (2148-08) від 19 жовтня 1973 року, передбачено, що кожна людина має право покидати будь-яку країну, включаючи свою власну. Згадані вище права не можуть бути об`єктом ніяких обмежень, крім тих, які передбачено законом, які є необхідними для охорони державної безпеки, громадського порядку, здоров`я чи моральності населення або прав і свобод інших і є сумісними з іншими правами, визначеними в цьому Пакті. Статтею 2 Протоколу 4 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), який гарантує деякі права і свободи, не передбачені в Конвенції та у Першому протоколі до неї, який ратифікований Законом України N 475/97-ВР (475/97-ВР) від 17 липня 1997 року, визначено, що кожен, хто законно перебуває на території будь-якої держави, в межах цієї території має право на свободу пересування і свободу вибору місця проживання. Кожен є вільним залишати будь-яку країну, включаючи свою власну. На здійснення цих прав не можуть бути встановлені жодні обмеження, крім тих, що передбачені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної чи громадської безпеки, для підтримання публічного порядку, запобігання злочину, для захисту здоров`я чи моралі або з метою захисту прав і свобод інших осіб. Права, викладені у пункті 1, також можуть у певних місцевостях підлягати обмеженням, що встановлені згідно із законом і виправдані суспільними інтересами в демократичному суспільстві. Тобто, передбачені у законі обмеження є заходами, які покладаються на боржника з метою заклику до його правосвідомості, якщо останній ухиляється від виконання свого обов`язку, або ж переслідують пасивне та незаборонене примушування боржника до вчинення ним активних дій щоб якнайскоріше задовольнити інтереси кредитора та позбутися обмежувальних заходів. Закон України «Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України» регулює порядок здійснення права громадян України на виїзд з України і в`їзд в Україну, порядок оформлення документів для зарубіжних поїздок, визначає випадки тимчасового обмеження права громадян на виїзд з України і встановлює порядок розв`язання спорів у цій сфері. Статтею 6 даного Закону встановлено вичерпний перелік підстав для тимчасових обмежень у праві виїзду громадян України за кордон, зокрема, коли громадянин України ухиляється від виконання зобов`язань, покладених на нього судовим рішенням, рішенням іншого органу (посадової особи), - до виконання зобов`язань. Примусове виконання рішень судів в Україні покладається на державну виконавчу службу, яка входить до системи органів Міністерства юстиції України. Умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку, визначені у Законі України «Про виконавче провадження» від 21 квітня 1999 р. № 606-XIV(в редакції закону, яка була чинною на час постановлення ухвали суду про тимчасове обмеження ОСОБА_1 у праві виїзду за межі України). За змістом пункту 18 частини 3 статті 11 вказаного Закону (в редакції закону, яка була чинною на час постановлення ухвали суду про тимчасове обмеження ОСОБА_1 у праві виїзду за межі України) державний виконавець під час здійснення виконавчого провадження має право у разі ухилення боржника від виконання зобов`язань, покладених на нього рішенням, звертатися до суду за встановленням тимчасового обмеження у праві виїзду боржника-фізичної особи або керівника боржника-юридичної особи за межі України - до виконання зобов`язань за рішенням. Так, відповідно до частини 1 статті 377-1 ЦПК України (в редакції закону, чинній на час постановлення даної ухвали) питання про тимчасове обмеження боржника - фізичної особи або керівника боржника - юридичної особи у праві виїзду за межі України при виконанні судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) вирішується судом за місцезнаходженням органу державної виконавчої служби за поданням державного виконавця, погодженим з начальником відділу державної виконавчої служби. Отже, тимчасове обмеження боржника в праві виїзду за межі України є винятковим заходом обмеження особистої свободи фізичної особи, який застосовується лише за наявності достатніх підстав вважати, що така особа ухиляється від виконання зобов`язань, покладених на неї відповідним судовим рішенням, має намір вибути за межі України з метою невиконання цього рішення. Зокрема, у справі «Гочев проти Болгарії» Європейський Суд підсумував принципи, що відносяться до оцінки необхідності заходів, яке обмежують свободу пересування наступним чином: У відношенні пропорційності обмеження, встановленого у зв`язку із неоплаченими боргами, Європейський Суд у пункті 49 цього рішення зазначив, що таке обмеження є виправданим лише остільки, оскільки сприяє досягненню переслідуваної мети гарантування повернення вказаних боргів (див. рішення Європейського Суду від 13 листопада 2003 року за справою «Напияло проти Хорватії» (Napijalo v. Croatia), скарга N 66485/01, §§ 78-82). Окрім того, навіть якщо міра, що обмежує свободу пересування особи є початково обґрунтованою, вона може стати неспіврозмірною й порушити права особи, якщо автоматично продовжується протягом тривалого часу (див. рішення Європейського Суду за справою «Луордо проти Італії » (Luordo v. Italy), скарга N 32190/96, § 96, ECHR 2003-IX), рішення Європейського Суду за справою «Фельдеш та Фельдешне Хайлік проти Угорщини» (Foldes and Foldesne Hajlik v. Hungary), скарга N 41463/02, § 35, ECHR 2006, рішення Європейського Суду за справою «Рінер проти Болгарії», § 121). Надалі у пункті 50 вказаного рішення Європейський Суд з прав людини підкреслив, що у будь-якому випадку влада країни зобов`язана забезпечити те, що порушення права особи залишати його або її країну було від самого початку і протягом всієї тривалості - виправданим та пропорційним за будь-яких обставин. Влада не може продовжувати на довготривалі строки заходи, що обмежують свободу пересування особи без регулярної перевірки їх обґрунтованості (див. вказане вище рішення Європейського Суду за справою «Рінер проти Болгарії», §124 і вказане вище рішення Європейського Суду «Фельдеш и Фельдешне Хайлик против Венгрии», §35). Така перевірка має, як правило, проводитися судами принаймі, в останній інстанції, оскільки вони забезпечують найкращі гарантії незалежності, неупередженості й законності процедури (див. Рішення Європейського Суду від 25 січня 2007 г. за справою «Сіссаніс проти Румунії»), скарга № 23468/02, § 70). Охоплення судової перевірки має дозволити суду взяти до уваги всі фактори, що відносяться до справи, включаючи ті, що стосуються співмірності обмежувального заходу (див. з необхідним змінами Рішення Європейського Суду від 23 червня 1981 р. за справою «Ле Конт, Ван Лейвен і Де Мейере проти Бельгії» (Le Compte, Van Leuven and De Meyere v. Belgium), Series A, N 43, §60)...». Аналіз зазначених норм свідчить про те, що застосовуючи статтю 2 Протоколу 4 до Конвенції та практику Європейського суду з прав людини, які є джерелом права в Україні, суд зобов`язаний забезпечити, щоб порушення права особи залишати країну було виправданим та пропорційним за будь-яких обставин. Такого правового висновку дійшов Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 28 жовтня 2020 року у справі № 331/8536/17-ц (провадження № 61-6899св19). Також на день порушення ОСОБА_1 питання про скасування тимчасового обмеження у праві виїзду за межі України відбулися зміни у процесуальному законі, який регулює питання тимчасового обмеження особи у праві виїзду за межі України. Так, відповідно до частини п`ятої статті 441 ЦПК України, у редакції Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо створення економічних передумов для посилання захисту права дитини на належне утримання» від 03 липня 2018 року, суд може скасувати тимчасове обмеження фізичної особи у праві виїзду за межі України за вмотивованою заявою боржника. Отже, ураховуючи встановлені судом обставини цієї справи про те, що виконавчий лист 2а-5739/10/1470 13 липня 2013 року був повернутий стягувачеві на підставі пункту 2 частини 1 статті 47 Закону України «Про виконавче провадження» (в редакції, яка була чинною на день вчинення такої ді), тобто через відсутність у боржника майна, на яке може бути звернуто стягнення, а здійснені державним виконавцем відповідно до цього Закону заходи щодо розшуку такого майна виявилися безрезультатними, виконавче провадження №26690772 з примусового виконання виконавчого листа 2а-5739/10/1470 знищено, а також що виконавчий лист 2а-5739/10/1470 тривалий час на примусовому виконанні не перебуває і доказів іншого суду не надано, враховуючи позицію Європейського суду з прав людини щодо неможливості продовжувати довготривалі заходи, що обмежують свободу пересування особи, без вагомих підстав, колегія суддів вважає таким, що ґрунтується на повно та всебічно встановлених судом обставинах справи, вимогах закону та практиці Європейського суду з прав людини висновок суду першої інстанції про необхідність скасування обмеження ОСОБА_1 у його праві виїзду за межі України через його надмірність. Аргументи апеляційної скарги відхиляються апеляційним судом як такі, що не спростовують правильність висновків суду. Зокрема, посилання в апеляційній скарзі помилковість висновків суду щодо наявність підстав для задоволення заяви у зв`язку із невстановленням судом першої інстанції факту виконання ОСОБА_2 зобов`язань, покладених на нього судовим рішенням за виконавчим листом 2а-5739/10/1470, є хибними з огляду на встановлення судом безпідставної, як зазначено вище, тривалості обмеження боржника у праві виїзду за умови відсутності будь-яких примусових виконавчих дій щодо виконання вказаного виконавчого документа протягом значного періоду часу. Таке свідчить, що обмеження прав ОСОБА_2 щодо свободи пересування є надмірним і не виправданим. Оскільки у задоволенні апеляційної скарги відмовлено, відповідно до положень статті 141 ЦПК України відсутні підстави для розподілу судового збору. Керуючись статтями 367, 368, 375, 381, 382 ЦПК України, колегія суддів п о с т а н о в и л а : Апеляційну скаргу Відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у Миколаївській області Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) залишити без задоволення. Ухвалу Заводського районного суду м. Миколаєва від 02 грудня 2021 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і касаційному оскарженню не підлягає. Головуючий Т.М. Базовкіна Судді Л.М. Царюк Ж.М. Яворська ____________________________________________________ Повний текст постанови складений 07 червня 2022 року