Постанова 4855 № 640/6596/21

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа № 640/6596/21 Головуючий першої інстанції: Чудак О.М. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 01 червня 2022 року м. Київ Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: головуючого судді-доповідача Глущенко Я.Б., суддів Пилипенко О.Є., Собківа Я.М., секретаря Грисюк Г.Г., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до Кабінету Міністрів України, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача, Національне агентство України з питань державної служби про визнання протиправним та нечинним акта в частині, за апеляційними скаргами Кабінету Міністрів України та Національного агентства України з питань державної служби на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 08 грудня 2021 року, - У С Т А Н О В И В: ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) звернувся у суд з позовом до Кабінету Міністрів України (далі - відповідач, КМУ), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача, Національне агентство України з питань державної служби (далі - третя особа, НАДС) про визнання нормативно-правового акта протиправним (незаконним чи таким, що не відповідає правовому акту вищої юридичної сили) та нечинним в окремій його частині, а саме першого речення абзацу 1 пункта 10 Порядку присвоєння рангів державних службовців, який затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 20 квітня 2016 року №306 (далі - Порядок №306), яке викладено наступним чином: «Державним службовцям, яким присвоєно ранг відповідно до Закону України від 16 грудня 1993 р. №3723-ХІІ «Про державну службу», присвоюється найнижчий ранг у межах категорії посад, до якої належать посада державної служби». На обґрунтування позовних вимог зазначає, що спірний нормативно-правовий акт суперечить вимогам Закону України «Про державну службу» від 10 грудня 2015 року №889-VIII (далі - Закон №889-VIII). Звертає увагу на встановлення судом його порушеного права у межах справи №420/6871/18 за позовом ОСОБА_1 до Керівника апарату Комінтернівського районного суду Одеської області Федак Лідії Володимирівни, треті особи КМУ, НАДС про визнання протиправним наказу та зобов`язання вчинити певні дії. Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 08 грудня 2021 року позов задоволено. Не погоджуючись із судовим рішенням, відповідач і третя особа подали апеляційні скарги, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просять скасувати рішення суду першої інстанції та постановити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити. Свою позицію обґрунтовують тим, що місцевим судом досліджено спірну норму Порядку №306 не в повному обсязі, а саме, без урахування її другої частини, що суттєво впливає на правозастосування останньої. Зазначають, що оскаржуваним приписом не порушуються права позивача, а фактично мало місце неправильне його застосування керівником апарату суду, про що свідчить судове рішення в іншій справі. У відзивах на апеляційні скарги позивач наголошує, що рішення суду першої інстанції є законним та обґрунтованим, а тому підстави для його скасування відсутні. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення позивача, представників відповідача та третьої особи, дослідивши матеріали справи та доводи скарг, колегія суддів уважає, що апеляційні скарги потрібно задовольнити, а рішення суду - скасувати, з таких підстав. Судом установлено, що 20 квітня 2016 року постановою КМУ затверджено Порядок №306, згідно з абзацом 1 пункту 10 якого державним службовцям, яким присвоєно ранг відповідно до Закону України від 16 грудня 1993 р. №3723-XII "Про державну службу", присвоюється найнижчий ранг у межах категорії посад, до якої належить посада державної служби. При цьому строк відпрацювання для присвоєння чергового рангу включає попередній період роботи державного службовця на займаній посаді. Уважаючи перше речення цієї норми таким, що не відповідає правовому акту вищої юридичної сили, позивач звернувся до суду з цим позовом. Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що ОСОБА_1 є суб`єктом спірних правовідносин, а оскаржувана норма не відповідає вимогам частини 5 статті 39 Закону №889-VIII. Надаючи оцінку спірним правовідносинам, колегія суддів приходить до наступного. Частиною 2 статті 19 Конституції Україні передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Статтею 113 Конституції України передбачено, що КМУ є вищим органом у системі органів виконавчої влади та у своїй діяльності керується Конституцією та законами України, а також указами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України. Згідно з пунктом 10 статті 116 Конституції України Кабмін здійснює інші повноваження, визначені Конституцію та законами України. Аналогічне положення закріплено і в статті 3 Закону України «Про Кабінет Міністрів України», якою передбачено, що КМУ здійснює виконавчу владу на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Відповідно до статті 117 Конституції України КМУ в межах своєї компетенції видає постанови і розпорядження, які є обов`язковими до виконання. При цьому, організація, повноваження і порядок діяльності, зокрема, КМУ, визначаються Конституцією і законами України (частина 2 статті 120 Конституції України). Водночас згідно з пунктом 12 частини 1 статті 92 Конституції України виключно законами України визначаються, зокрема основи державної служби. Так, принципи, правові та організаційні засади забезпечення публічної, професійної, політично неупередженої, ефективної, орієнтованої на громадян державної служби, яка функціонує в інтересах держави і суспільства, а також порядок реалізації громадянами України права рівного доступу до державної служби, що базується на їхніх особистих якостях та досягненнях, визначені Законом №889-VIII. Частинами 1, 2 статті 6 Закону №889-VIII передбачено, що посади державної служби в державних органах поділяються на категорії та підкатегорії залежно від порядку призначення, характеру та обсягу повноважень, змісту роботи та її впливу на прийняття кінцевого рішення, ступеня посадової відповідальності, необхідного рівня кваліфікації та професійних компетентностей державних службовців. Встановлюються такі категорії посад державної служби: 1) категорія "А" (вищий корпус державної служби) - посади: Керівника Апарату Верховної Ради України та його заступників; керівника апарату (секретаріату) постійно діючого допоміжного органу, утвореного Президентом України; Державного секретаря Кабінету Міністрів України та його заступників, державних секретарів міністерств; керівників центральних органів виконавчої влади, які не є членами Кабінету Міністрів України, та їх заступників; керівників апаратів Конституційного Суду України, Верховного Суду, вищих спеціалізованих судів та їх заступників, керівників секретаріатів Вищої ради правосуддя, Вищої кваліфікаційної комісії суддів України та їх заступників, Голови Державної судової адміністрації України та його заступників; керівників державної служби в інших державних органах, юрисдикція яких поширюється на всю територію України, та їх заступників; 2) категорія "Б" - посади: керівників та заступників керівників державних органів, юрисдикція яких поширюється на територію Автономної Республіки Крим, однієї або кількох областей, міст Києва і Севастополя, одного або кількох районів, районів у містах, міст обласного значення; керівників державної служби у державних органах, юрисдикція яких поширюється на територію Автономної Республіки Крим, однієї або кількох областей, міст Києва і Севастополя, одного або кількох районів, районів у містах, міст обласного значення; керівників та заступників керівників структурних підрозділів державних органів незалежно від рівня юрисдикції таких державних органів; 3) категорія "В" - інші посади державної служби, не віднесені до категорій "А" і "Б". Відповідно до статті 38 Закону №889-VIII прийняття на державну службу, просування по службі державних службовців, вирішення інших питань, пов`язаних із службою, здійснюються з урахуванням категорій посад державної служби та рангів державних службовців як виду спеціальних звань, що їм присвоюються. Ранги державних службовців визначені в статті 39 Закону №889-VIII, згідно з якою ранги державних службовців є видом спеціальних звань (частина 1 статті 39 Закону №889-VIII). Встановлюється дев`ять рангів державних службовців. Порядок присвоєння рангів державних службовців та співвідношення між рангами державних службовців і рангами посадових осіб місцевого самоврядування, військовими званнями, дипломатичними рангами та іншими спеціальними званнями визначаються Кабінетом Міністрів України. Співвідношення між рангами державних службовців і рангами посадових осіб місцевого самоврядування, військовими званнями, дипломатичними рангами та іншими спеціальними званнями встановлюється для випадків призначення осіб, яким присвоєно такі спеціальні звання, на посади державних службовців, на яких може бути присвоєно нижчий ранг. У такому разі особі присвоюється ранг державного службовця на рівні рангу, який вона мала відповідно до спеціальних законів (частина 2 статті 39 Закону №889-VIII). Присвоюються такі ранги: державним службовцям, які займають посади державної служби категорії "А", - 1, 2, 3 ранг; державним службовцям, які займають посади державної служби категорії "Б", - 3, 4, 5, 6 ранг; державним службовцям, які займають посади державної служби категорії "В", - 6, 7, 8, 9 ранг (частина 3 статті 39 Закону №889-VIII). Ранги державним службовцям присвоює суб`єкт призначення, крім випадків, передбачених законом (частина 4 статті 39 Закону №889-VIII). Ранги державних службовців присвоюються одночасно з призначенням на посаду державної служби, а в разі встановлення випробування - після закінчення його строку. Державному службовцю, який вперше призначається на посаду державної служби, присвоюється найнижчий ранг у межах відповідної категорії посад (частина 5 статті 39 Закону №889-VIII). Черговий ранг у межах відповідної категорії посад присвоюється державному службовцю через кожні три роки з урахуванням результатів оцінювання його службової діяльності (частина 6 статті 39 Закону №889-VIII). У разі переходу на посаду нижчої категорії або звільнення з державної служби за державним службовцем зберігається раніше присвоєний йому ранг (частина 9 статті 39 Закону №889-VIII). Судом установлено, що на виконання вимог Закону №889-VIII КМУ 20 квітня 2016 року прийнято постанову №306 «Питання присвоєння рангів державних службовців та співвідношення між рангами державних службовців і рангами посадових осіб місцевого самоврядування, військовими званнями, дипломатичними рангами та іншими спеціальними званнями», якою затверджено Порядок присвоєння рангів державних службовців та співвідношення між рангами державних службовців і військовими званнями, дипломатичними рангами та іншими спеціальними званнями згідно з додатками 1-15. Відповідно до пункту 10 Порядку №306 «державним службовцям, яким присвоєно ранг відповідно до Закону України від 16 грудня 1993 р. №3723-XII "Про державну службу", присвоюється найнижчий ранг у межах категорії посад, до якої належить посада державної служби. При цьому строк відпрацювання для присвоєння чергового рангу включає попередній період роботи державного службовця на займаній посаді. У разі належності посади державного службовця до категорії посад, в межах якої передбачено присвоєння рангу нижчого, ніж присвоєний державному службовцю згідно із зазначеним Законом, за ним зберігається раніше присвоєний ранг. У разі коли державному службовцю, який має відповідне військове звання, дипломатичний ранг чи інше спеціальне звання, присвоєно ранг відповідно до зазначеного Закону, що є нижчим, ніж передбачено співвідношенням, йому присвоюється ранг на рівні рангу виходячи із співвідношення». Згідно з довідкою Комінтернівського районного суду Одеської області від 19 липня 2021 року №5/246/2021 ОСОБА_1 працює в Комінтернівському районному суді Одеської області з 21 грудня 2016 року на посаді секретаря судового засідання та 07 грудня 2020 року переведений на посаду судового розпорядника, яку обіймає і по теперішній час. Отже, позивач працює на посаді державної служби категорії «В». Позивач вважає, що є суб`єктом спірних правовідносин, адже спірну норму Порядку №306 застосовано до нього під час повторного призначення на державну службу, шляхом присвоєння найнижчого рангу державного службовця, без урахування раніше присвоєного йому рангу державної служби. Питання присвоєння рангу позивачу було предметом розгляду в судах України. Так, постановою П`ятого апеляційного адміністративного суду від 24 липня 2019 року, залишеною без змін постановою Верховного Суду від 26 листопада 2019 року, у справі №420/6871/18 за позовом ОСОБА_1 до Керівника апарату Комінтернівського районного суду Одеської області Федак Лідії Володимирівни, за участю третіх осіб: КМУ, НАДС про визнання протиправним пункту наказу та про зобов`язання вчинити певні дії позов задоволено частково: зобов`язано керівника апарату Комінтернівського районного суду Одеської області вирішити питання щодо присвоєння позивачу категорії та рангу державного службовця, починаючи з листопада 2018 року, з урахуванням періоду його роботи на державній службі з 17 січня 2001 року по 03 жовтня 2002 року та з 19 вересня 2005 року по 21 липня 2011 року. На виконання рішення суду позивачу з 01 листопада 2018 року замість найнижчого рангу державного службовця 9 (дев`ятого) було присвоєно 6 (шостий) - найвищий ранг державного службовця категорії посади «В». Повертаючись до змісту абзаца 1 пункту 10 Порядку №306 колегія суддів наголошує, що судом першої інстанції правовий аналіз першому реченню цього абзацу надано без урахування повної конструкції відповідної норми права. Саме друге речення абзацу 1 пункта 10 Порядку №306 зобов`язує враховувати попередні періоди роботи державного службовця на займаній посаді. Отже, керуючись частиною 4 статті 39 Закону №889-VIII, у суб`єкта призначання виникає обов`язок присвоїти одночасно з призначенням на посаду державної служби відповідний ранг державному службовцю з урахуванням попереднього стажу роботи на державній службі. Крім того, Законом України «Про державну службу» від 16 грудня 1993 року №3723-ХІІ (далі - Закон №3723-ХІІ), який втратив чинність із набранням чинності Законом №889-VIII, було передбачено 7 категорій посад та 15 рангів державних службовців. Законом №889-VIII наразі передбачено 3 категорії посад («А», «Б» і «В») та 9 рангів державних службовців. Як Законом №889-VIII, так і Законом №3723-ХІІ передбачено (було передбачено), що в межах кожної категорії посад встановлюються (лися) відповідні ранги. Згідно з пунктом 4 частини 1 статті 2 Закону №889-VIII посада державної служби - визначена структурою і штатним розписом первинна структурна одиниця державного органу з установленими відповідно до законодавства посадовими обов`язками у межах повноважень, визначених частиною першою статті 1 цього Закону. З огляду на те, що з 01 травня 2016 року набув чинності Закон №889-VIII, Закон №3723-ХІІ втратив чинність, у тому числі і стаття 26 Закону №3723-ХІІ, що визначала ранги державних службовців та порядок їх присвоєння. Як вже зазначалось вище, згідно з частиною 5 статті 39 Закону №889-VIII ранги державних службовців присвоюються одночасно з призначенням на посаду державної служби, а в разі встановлення випробування - після закінчення його строку. Державному службовцю, який вперше призначається на посаду державної служби, присвоюється найнижчий ранг у межах відповідної категорії посад. Водночас, на думку позивача, саме перше речення абзацу 1 пункта 10 Порядку №306 не відповідає вимогам Закону №889-VIII та порушує його право. Верховний Суд у постанові від 13 вересня 2019 року в справі №808/402/17, предметом розгляду якої була правомірність присвоєння 9 рангу державного службовця особі, якій присвоєно 11 ранг державного службовця відповідно до Закону №3723-ХІІ зазначив, що «...Закон №889-VIII, який діяв і застосовувався щодо позивачки, передбачає такі підстави присвоєння відповідного рангу державного службовця як: первинне присвоєння (друге речення частини шостої статті 39 Закону), дострокове присвоєння (частина сьома статті 39 Закону) та чергове присвоєння (частина шоста статті 39 Закону). До позивачки було застосовано первинне присвоєння рангу у зв`язку із введенням в дію Закону №889-VIII, яким було встановлено нове і відмінне від попереднього закону правове регулювання цього питання відповідно. Підстав для застосування дострокового чи чергового присвоєння рангу державного службовця щодо позивачки не було. Закон №889-VIII не передбачає можливості присвоєння вищих рангів державного службовця в межах категорії «В» з врахуванням загального стажу знаходження на державній службі, а пов`язує таку можливість зі спливом трьохрічного строку з часу присвоєння попереднього рангу». Отже, Верховний Суд при вирішені спору у справі №808/402/17 виходив із можливості та правомірності застосування пункту 10 Порядку №306 при присвоєнні рангу державного службовця (9) та не висловив застережень щодо невідповідності цієї норми Закону №889-VIII. Колегія суддів уважає також помилковим висновок суду першої інстанції, що КМУ, в порушення вимог частини 2 статті 39 Закону №889-VIII, визначив у першому реченні абзацу 1 пункта 10 Порядку №306 співвідношення рангів, встановлених Законом №3723-XII, із рангами, встановленими Законом №889-VIII. Оскільки в цьому випадку перше і друге речення абзацу 1 пункта 10 Порядку №306 лише уточнюють норми, закріплені в частинах 5 та 6 статті 39 Закону №889-VIII. Також колегія суддів звертає увагу на наступне. Згідно з частинами 2, 6 статті 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань. Як розтлумачено рішенням Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням громадянки ОСОБА_2 щодо офіційного тлумачення частини 2 статті 55 Конституції України та статті 248-2 Цивільного процесуального кодексу України (справа громадянки ОСОБА_2 щодо права на оскарження в суді неправомірних дій посадової особи) від 25 листопада 1997 року №6-зп "Частину другу статті 55 Конституції України необхідно розуміти так, що кожен, тобто громадянин України, іноземець, особа без громадянства має гарантоване державою право оскаржити в суді загальної юрисдикції рішення, дії чи бездіяльність будь-якого органу державної влади, органу місцевого самоврядування, посадових і службових осіб, якщо громадянин України, іноземець, особа без громадянства вважають, що їх рішення, дія чи бездіяльність порушують або ущемляють права і свободи громадянина України, іноземця, особи без громадянства чи перешкоджають їх здійсненню, а тому потребують правового захисту в суді". Водночас завданням адміністративного судочинства, відповідно до частини 1 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень. Згідно з частиною 1 статті 5, частиною 1 статті 9 КАС України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси. Як зазначив Конституційний Суд України у рішенні від 14 грудня 2011 року №19-рп/2011 у справі за конституційним зверненням громадянина ОСОБА_3 щодо офіційного тлумачення положень частини 2 статті 55 Конституції України, частини 2 статті 2, пункту 2 частини 3 статті 17 КАС України, частини 3 статті 110, частини 2 статті 236 Кримінально-процесуального кодексу України та конституційним поданням Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ щодо офіційного тлумачення положень статей 97, 110, 234, 236 Кримінально-процесуального кодексу України, статей 3, 4, 17 КАС України в аспекті статті 55 Конституції України (справа про оскарження бездіяльності суб`єктів владних повноважень щодо заяв про злочини), права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина 2 статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб`єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист. Відносини, що виникають між фізичною чи юридичною особою і представниками органів влади під час здійснення ними владних повноважень, є публічно-правовими і поділяються, зокрема, на правовідносини у сфері управлінської діяльності та правовідносини у сфері охорони прав і свобод людини і громадянина, а також суспільства від злочинних посягань. Діяльність органів влади, у тому числі судів, щодо вирішення спорів, які виникають у публічно-правових відносинах, регламентується відповідними правовими актами. Рішення, прийняті суб`єктами владних повноважень, дії, вчинені ними під час здійснення управлінських функцій, а також невиконання повноважень, встановлених законодавством (бездіяльність), можуть бути оскаржені до суду відповідно до частин 1, 2 статті 55 Конституції України. Крім того, у рішенні Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 50 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення окремих положень частини 1 статті 4 Цивільного процесуального кодексу України (справа про охоронюваний законом інтерес) від 01 грудня 2004 року №18-рп/2004 дано визначення поняттю "охоронюваний законом інтерес", а саме, у логічно-смисловому зв`язку з поняттям "право" (інтерес у вузькому розумінні цього слова), означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб`єктивного права; б) є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб`єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним. Системний аналіз, який провів Конституційний Суд України, свідчить, що поняття "охоронюваний законом інтерес" у всіх випадках вживання його у законах України у логічно-смисловому зв`язку з поняттям "права" має один і той же зміст. Тобто, обов`язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб`єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражені права чи інтереси особи, яка стверджує про їх порушення. Гарантоване статтею 55 Конституції України та конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб стверджувальне порушення було обґрунтованим. Вище викладені норми не дозволяють скаржитися щодо певних обставин абстрактно тільки тому, що заявники вважають, що начебто певні обставини впливають на їх правове становище. До аналогічного правового висновку дійшов Верховний Суд України у постанові від 15 грудня 2015 року у справі №800/206/15 та Вищий адміністративний суд України у постанові від 21 січня 2016 року у справі №К/800/38720/15. Водночас відповідно до частини 1 статті 2, пункту 8 частини 1 статті 4, частини 1 статті 5 КАС України предметом захисту в адміністративному судочинстві є саме порушені рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень, їхніх посадових чи службових осіб права та інтереси осіб, тобто суд захищає лише порушені, невизнані або оспорювані права, свободи та інтереси учасників адміністративних правовідносин. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 26 березня 2013 року у справі №21-438а12. До того ж, як зазначено Верховним Судом України у постанові від 10 квітня 2012 року у справі №21-1115во10, із аналізу положень частини 1 статті 2 та статті 17 КАС України вбачається, суд захищає лише порушені, невизнані або оспорювані права, свободи та інтереси учасників адміністративних правовідносин. Визнання протиправним рішення суб`єкта владних повноважень можливе лише за позовом особи, право або законний інтерес якої порушені цим рішенням. Тобто, право на судовий захист має лише та особа, яка є суб`єктом (носієм) порушених прав, свобод чи інтересів. Тому для того, щоб особі було надано судовий захист, суд установлює, чи щодо особа дійсно має місце факт порушення права, свободи чи інтересу, та це право, свобода або інтерес порушені відповідачем. При цьому, обставину дійсного (фактичного) порушення відповідачем прав, свобод чи інтересів позивача має довести належними та допустимими доказами саме позивач. Так, колегія суддів звертає увагу, що рішенням П`ятого апеляційного адміністративного суду від 24 липня 2019 року у справі №420/6871/18 зобов`язано керівника апарату Комінтернівського районного суду Одеської області вирішити питання щодо присвоєння позивачу категорії та рангу державного службовця з урахуванням періоду роботи позивача на державній службі з 17 січня 2001 року по 03 жовтня 2002 року та з 19 вересня 2005 року по 21 липня 2011 року. Отже, П`ятим апеляційним адміністративним судом зобов`язано керівника апарату Комінтернівського районного суду Одеської області вчинити дії у відповідності до вимог частин 5, 6 статті 39 Закону №889-VIII та першого і другого речення абзацу 1 пункта 10 Порядку №306. Зазначене спростовує висновки суду першої інстанції про те, що нормою, закріпленою в першому реченні абзацу 1 пункта 10 Порядку №306, порушуються права та інтереси позивача. У вищезазначене у сукупності, апеляційний суд приходить до висновку про відсутність правових підстав для визнання протиправною та нечинною спірної норми Порядку №306. Відповідно до пункта 2 частини 1 статті 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право скасувати судове рішення повністю і ухвалити нове судове рішення або змінити судове рішення. За змістом частини 1 статті 317 КАС України підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є: неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. З огляду на викладене, колегія суддів дійшла висновку, що судом першої інстанції при прийнятті рішення порушено норми матеріального права, що стало підставою для неправильного вирішення справи. Керуючись статтями 33, 34, 139, 243, 311, 315, 317, 321, 322, 325, 328, 329, 331 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, - П О С Т А Н О В И В: Апеляційні скарги Кабінету Міністрів України та Національного агентства України з питань державної служби задовольнити. Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 08 грудня 2021 року скасувати. У задоволенні позову ОСОБА_1 відмовити. Постанова набирає законної сили з моменту проголошення та може бути оскаржена протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду. Головуючий суддя Я.Б. Глущенко Судді О.Є. Пилипенко Я.М. Собків Повний текст постанови складений 01 червня 2022 року.