Постанова 4803 № 206/2498/21

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Провадження № 22-ц/803/3131/22 Справа № 206/2498/21 Суддя у 1-й інстанції - Румянцев О. П. Доповідач - Макаров М. О. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 24 травня 2022 року м. Дніпро Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Дніпровського апеляційного суду в складі: головуючого - судді Макарова М.О. суддів - Демченко Е.Л., Куценко Т.Р. при секретарі - Керімовій-Бандюковій Л.К. розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпро цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 23 грудня 2021 року по справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа Департамент адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради про виселення без надання іншого жилого приміщення та зняття з реєстраційного обліку та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , третя особа ОСОБА_4 про усунення перешкод в користуванні домоволодінням, - В С Т А Н О В И Л А : У червні 2021 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до ОСОБА_2 , третя особа Департамент адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради про виселення без надання іншого жилого приміщення та зняття з реєстраційного обліку. Позовні вимоги мотивовані тим, що вони з цивільним чоловіком зареєстровані та мешкають у будинку за адресою: АДРЕСА_1 , який належить їй на праві приватної власності. Разом з ними зареєстрована та мешкають відповідач та її діти від першого шлюбу: ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_2 (інвалід з дитинства з діагнозом церебральний параліч). Через хворобу дитини ОСОБА_6 вона оформила за ним постійний догляд. Відповідач постійно влаштовує сварки та бійки у присутності її малолітніх дітей, через що в будинку створена нетерпима та не придатна для життя атмосфера. На будь-які зауваження та прохання щодо належної поведінки відповідачка не реагує. Через скоєння стосовно неї психологічного насильства з боку відповідачки 29 серпня 2020 року працівниками поліції було винесено тимчасовий заборонний припис серії АА №185120 стосовно відповідачки терміном дії з 29 серпня 2020 року по 08 вересня 2020 року з вимогою заборони у будь-який спосіб контактувати з постраждалими. Незважаючи на попереджувальні заходи з боку працівників поліції, 18 березня 2021 року відповідачка знову скоїла психологічне та фізичне насильство стосовно її цивільного чоловіка ОСОБА_3 , що супроводжувалось нецензурною лайкою. З метою припинення незаконних дій відповідачки, працівниками поліції було складено протокол про адміністративне правопорушення за ч.1 ст.173-2 КУпАП. Як і раніше, конфлікт відбувався у присутності її малолітніх дітей. Також відповідачка вчиняла насильницькі дії щодо неї, які виражались в нанесення їй тілесних ушкоджень. Заходи попередження винесені поліцією жодних результатів не дали, відповідачка продовжує вчиняти сварки, виганяє їх з будинку та робить їх спільне проживання неможливим. Враховуючи викладене позивачка просила усунути перешкоди у здійсненні нею права користування та розпорядженні власністю шляхом зняття з реєстрації та виселення ОСОБА_2 із будинку АДРЕСА_1 . Стягнути з ОСОБА_2 на її користь понесені витрати зі сплати судового збору у розмірі 908,00 грн. та витрати на правову допомогу в розмірі 4200,00 грн. У вересні 2021 року ОСОБА_2 звернулася до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , третя особа ОСОБА_4 про усунення перешкод в користуванні домоволодінням. Зустрічні позовні вимоги мотивовані тим, що домоволодіння АДРЕСА_1 належить відповідачці. Вона є зареєстрованою у спірному домоволодінні, яке є єдиним її житлом та іншого житла вона немає. В спірний будинок вона заселилася зі згоди власника та мешкала в ньому на рівні з іншими членами родини до грудня 2020 року, а потім її права стали порушуватися. В домоволодінні з грудня 2020 року також мешкає співмешканець ОСОБА_1 - ОСОБА_3 . Її син ОСОБА_4 в домоволодінні не мешкає, оскільки проживає у своєї дружини. Після заселення ОСОБА_3 до домоволодіння в сім`ї стали постійно виникати сварки щодо користування житлом. Вона змушена мешкати на проході в коридорі, всім домоволодінням їй заборонено користуватися. Вона не має можливості користуватися кухнею, готувати собі їжу, їй заборонено користуватися ванною та іншими кімнатами. ОСОБА_1 навмисно налаштовує проти неї свого співмешканця та онука, що призводить до конфліктної ситуації в сім`ї. Відповідач не надає їй ключ від нижнього замках вхідних дверей у зв`язку з чим після роботи вона не може потрапити до будинку, оскільки вхідні двері закриті на нижній замок. Враховуючи викладене, позивачка просила зобов`язати ОСОБА_1 та ОСОБА_3 не чинити їй перешкоди в користуванні домоволодінням АДРЕСА_1 та надати ключі від нижнього замках вхідних дверей. Судові витрати по справі покласти на відповідачів. Рішенням Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 23 грудня 2021 року відмовлено у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 , а зустрічні позовні вимоги задоволено, усунено ОСОБА_2 перешкоди в користування домоволодінням АДРЕСА_1 шляхом зобов`язання ОСОБА_1 та ОСОБА_3 надати їй ключі від нижнього замка вхідних дверей вказаного будинку. Стягнуто в рівних частках з ОСОБА_1 та ОСОБА_3 витрати по сплаті судового збору в розмірі 908,00 грн. та витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 16596,20 грн.. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 та задовольняючи зустрічні позовні вимоги, суд виходив з того, що позивачка за первісним позовом не аргументувала ані мету, яку вона переслідувала, подавши позов про виселення відповідачки без надання їй іншого житлового приміщення, ані співмірність такого виселення відповідній меті, з огляду на те, що обґрунтування пропорційності виселення є обов`язковою умовою належного застосування статті 8 Конвенції, а позбавлення права на житло має ґрунтуватися не лише на вимогах закону, при цьому таке втручання повинно бути виправданим, необхідним для захисту прав позивача та не покладати надмірний тягар на відповідача. В апеляційній скарзі ОСОБА_1 посилаючись на неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків суду дійсним обставинам справи, порушення норм матеріального та процесуального права, просила рішення скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким її позовні вимоги задовольнити в повному обсязі. Апеляційна скарга обґрунтована тим, що відповідачка постійно влаштовує сварки в присутності дітей, участі в утриманні будинку, його ремонті, оплаті комунальних послуг не приймає. Апелянт вказує, що неодноразово зверталась до правоохоронних органів щодо вчинення домашнього насильства відповідачкою відносно неї та її дітей. Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги і заявлених вимог, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а рішення суду без змін, з наступних підстав. Так, матеріалами справи та судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_1 є власником будинку АДРЕСА_1 на підставі договору купівлі-продажу від 08 липня 2003 року. В будинку АДРЕСА_1 окрім позивачки, зареєстрованими є: ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 (брат), ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_2 (син), ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (син) та ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_4 (мати) з 09 жовтня 2012 року, що підтверджується довідкою про склад сім`ї №1567, виданою 22 квітня 2021 року Департаментом адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради. Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло. Згідно ст. 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду. Частиною 3 ст. 9 ЖК Української РСР передбачено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Згідно ст. 109 ЖК України виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку. Відповідно до ч.ч. 1, 4 ст. 156 ЖК Української РСР члени сім`ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. Згідно ст. 3 СК України сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки. Сім`я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства. Відповідно до ст. 157 ЖК Української РСР, членів сім`ї власника жилого будинку (квартири) може бути виселено у випадках, передбачених частиною першою статті 116 цього Кодексу. Виселення провадиться у судовому порядку без надання іншого жилого приміщення. Згідно ч. 1 ст. 116 ЖК Української РСР, якщо наймач, члени його сім`ї або інші особи, які проживають разом з ним, систематично руйнують чи псують жиле приміщення, або використовують його не за призначенням, або систематичним порушенням правил співжиття роблять неможливим для інших проживання з ним в одній квартирі чи в одному будинку, а заходи запобігання і громадського впливу виявилися безрезультатними, виселення винних на вимогу наймодавця або інших заінтересованих осіб проводиться без надання іншого жилого приміщення. Відповідно до ст. 17 ЗУ «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), як джерело права. Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. ЄСПЛ вказує, що «втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла» (KRYVITSKA AND KRYVITSKYY v. UKRAINE, № 30856/03, § 41, ЄСПЛ, від 02 грудня 2010 року). «Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує легітимну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві…» (KRYVITSKA AND KRYVITSKYY v. UKRAINE, № 30856/03, § 42, ЄСПЛ, від 02 грудня 2010 року). Втручання у право на повагу до житла відповідачів буде відповідати Конвенції не лише тоді, коли таке втручання здійснюється згідно із законом, але й якщо для такого втручання існують легітимні цілі, вичерпний перелік яких наведений у пункті другому статті 8 Конвенції. Обґрунтування пропорційності виселення ЄСПЛ вважає обов`язковою умовою належного застосування статті 8 Конвенції (див. mutatis mutandis «Dakus v. Ukraine», № 19957/07, § 50-51, ЄСПЛ від 14 грудня 2017 року). Отже, право на житло є конституційним правом людини, яке гарантується Основним Законом України, Конвенцією, а тому позбавлення цього права, в тому числі шляхом виселення, можливо лише на підставі закону, мати легітимну мету та відповідати принципу пропорційності втручання. У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі «Садов`як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом», не переслідує одну із законних цілей, наведених у пункті 2 статті 8 Конвенції, і не вважається «необхідним у демократичному суспільстві». Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування. Розглядаючи справу «Кривіцька та Кривіцький проти України» (№ 8863/06), ЄСПЛ у рішенні від 02 грудня 2010 року установив порушення статті 8 Конвенції, зазначивши, що в процесі прийняття рішення щодо права заявників на житло останні були позбавлені процесуальних гарантій. Установлено порушення національними судами прав заявників на житло, оскільки суди не надали адекватного обґрунтування для відхилення аргументів заявників стосовно застосування відповідного законодавства та не здійснили оцінку виселення в контексті пропорційності застосування такого заходу. Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло: передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції. При цьому відповідно до рішення ЄСПЛ у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України» («Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine», заява № 30856/03) поняття «житло» не обмежується приміщенням, в якому особа проживає на законних підставах або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв`язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у право на житло. Встановивши, що ОСОБА_2 є матір`ю ОСОБА_1 , заселилася до будинку АДРЕСА_1 , як член сім`ї власника, не є такою, що самоправно вселилася до житлового приміщення, а також те, що з 09 жовтня 2012 року вона є зареєстрованою за вказаною адресою, має достатні та триваючі зв`язки з місцем проживання у спірному будинку, який є єдиним її житлом, - суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для виселення відповідачки. При цьому, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що ОСОБА_1 не аргументувала ані мету, яку вона переслідувала, подавши позов про виселення відповідачки без надання їй іншого житлового приміщення, ані співмірність такого виселення відповідній меті, з огляду на те, що обґрунтування пропорційності виселення є обов`язковою умовою належного застосування статті 8 Конвенції, а позбавлення права на житло має ґрунтуватися не лише на вимогах закону, при цьому таке втручання повинно бути виправданим, необхідним для захисту прав позивача та не покладати надмірний тягар на відповідача. Крім того, суд вірно виходив з відсутності належних доказів на підтвердження фактів того, що ОСОБА_2 систематично порушує правила співжиття, що робить неможливим для позивачки проживання з нею в одному будинку. Вказані обставини свідчать про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 , тоді як зустрічні позовні вимоги ОСОБА_2 суд вірно задовольнив та усунув останній перешкоди в користуванні спірними домоволодінням. Доводи апелянта в скарзі про те, що відповідачка постійно влаштовує сварки в присутності дітей, участі в утриманні будинку, його ремонті, оплаті комунальних послуг не приймає, а також те, що вона неодноразово зверталась до правоохоронних органів щодо вчинення домашнього насильства відповідачкою відносно неї та її дітей, - колегія суддів вважає необґрунтованими, з огляду на те, що вони зводяться до незгоди з висновками суду стосовно встановлених обставин справи та спрямовані на переоцінку доказів у справі. Відповідно до ст. 2 ЦПК України завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі. Відповідно до ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Згідно зі ст. 81 ЦПК кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (ч. 6 ст. 81 ЦПК України). За приписами ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Позивачка на підтвердження заявлених позовних вимог не дала жодного допустимого доказу, який би давав правові підстави для виселення відповідачки, а тому вказані твердження апелянта є лише її припущеннями, тоді як законне та обґрунтоване рішення не може ґрунтуватись на припущеннях. Інші твердження апелянта колегією суддів перевірені та визнані такими, що не впливають на законність оскаржуваного рішення. Враховуючи викладене, колегія суддів приходить до висновку, що ухвалюючи рішення, суд першої інстанції, врахувавши заявлені позовні вимоги та підстави, на які сторони посилалися в обґрунтування своїх вимог, правильно встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, надавши належну оцінку обставинам справи, дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 та про задоволення зустрічних позовних вимог ОСОБА_2 .. Оскаржуване рішення як таке, що відповідає нормам матеріального та процесуального права повинне бути залишене без змін, а апеляційна скарга без задоволення. В зв`язку із залишенням апеляційної скарги без задоволення, відповідно до ст. 141 ЦПК України, сплачений апелянтом судовий збір за подання апеляційної скарги поверненню не підлягає. Керуючись ст.ст. 259, 367, 374, 375 ЦПК України, колегія суддів, - П О С Т А Н О В И Л А : Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення. Рішення Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 23 грудня 2021 року - залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її проголошення і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів. Головуючий суддя М.О. Макаров Судді Е.Л. Демченко Т.Р. Куценко