Постанова 4817 № 603/576/17

ТЕРНОПІЛЬСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Справа № 603/576/17Головуючий у 1-й інстанції Гудкова Ю.Г. Провадження № 22-ц/817/228/22 Доповідач - Міщій О.Я. Категорія - 310000000 П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 18 травня 2022 року м. Тернопіль Тернопільський апеляційний суд в складі: головуючого - Міщій О.Я. суддів - Гірський Б. О., Костів О. З., секретар с/з - Романська К.М. з участю ОСОБА_1 , його представника адвоката Заводовської М.Л., розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Тернополі цивільну справу № 603/576/17 за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Монастириського районного суду Тернопільської області від 21.10.2021 року, ухвалене суддею Гудковою Ю.Г., у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя,- ВСТАНОВИЛА: У вересні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , в якому просив визнати за ним право власності на 1/2 частину житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами, що знаходиться на АДРЕСА_1 та визнати за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частину житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами, що знаходиться на АДРЕСА_1 . Свої позовні вимоги обґрунтовував тим, що 28.10.2004 року він із відповідачем уклали шлюб, який зареєстрували у Відділі реєстрації актів цивільного стану Богородчанського районного управління юстиції Івано-Франківської області. Дітей за час шлюбу у сторін немає. 30.10.2013 року рішенням Богородчанського районного суду Івано-Франківської області шлюб між ним та відповідачем розірвано. Під час перебування у шлюбі з відповідачем вони за 244 589 грн придбали житловий будинок, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 . Вказував про те, що пропонував відповідачу добровільно за взаємною згодою зробити розподіл належного їм на праві спільної сумісної власності житлового будинку з господарськими будівлями, але відповідач відмовилась. Справа розглядалася судами неодноразово. Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 14.04.2021 року касаційну скаргу ОСОБА_1 , подану адвокатом Захарчуком Ю.В., задоволено частково. Рішення Монастириського районного суду від 23.08.2019 року та постанову Тернопільського апеляційного суду від 10.03.2020 року скасовано. Справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя направлено на новий розгляд до суду першої інстанції. Останнім рішенням Монастириського районного суду від 21.10.2021 року у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя відмовлено. Не погоджуючись із вказаним рішенням суду, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, у якій просить його скасувати, постановивши нове судове рішення яким позов задовольнити, посилаючись на неправильне застосування судом матеріального права та порушення норм процесуального права. ОСОБА_1 вважає безпідставним висновок суду про те, що ініційований ним у вересні 2017 року позов про поділ майна подружжя подано із пропуском строку позовної давності для звернення з вимогою про захист порушеного права. Зазначив, що до 2017 року відповідач не порушувала його права, оскільки він вільно користувався спірним майном, проживав у житловому приміщенні, а коли виїхав з будинку, вирішив подати до суду позовну заяву. ОСОБА_1 вказав, що суд безпідставно не взяв до уваги довідки №127 від 30.03.2015 року, №195 від 13.07.2016 року, видані виконкомом Лядської сільської ради, у яких вказано, що він станом на дату їх видачі проживав без реєстрації в селі Лядське, Монастириського району. При цьому колишній сільський голова в судовому засіданні пояснив, що він постійно бачив позивача у селі Лядське. Позивач зазначив, що судом не враховані наявні у матеріалах справи копії відповідей, надісланих позивачу на адресу спірного будинку в с. Лядське різними державними органами, які підтверджують факт його проживання по АДРЕСА_1 . Також, на думку ОСОБА_1 довідка № 6, видана 13.05.2021 року виконавчим комітетом Монастириської міської ради про те, що зі слів жителів села Лядське, він з грудня 2013 року не проживав у спірному будинку не є неналежним доказом у справі, оскільки Монастириська міська рада не має відношення до села Лядське. Також у довідці відсутні підписи сусідів, адреси їх проживання, паспортні дані. Також, ОСОБА_1 зазначив, що судом першої інстанції не враховані висновки Верховного суду у даній справі, викладені в Постанові від 14.04.2021 року. 02.02.2021 року представник відповідача адвокат Бахір Р.Д. подав відзив на апеляційну скаргу, просив відмовити у її задоволенні, рішення суду першої інстанції залишити без змін. Представник вказав, що судом першої інстанції надано вірну оцінку довідкам №127 від 30.03.2015 року, №195 від 13.07.2016 року, виданим виконкомом Лядської сільської ради, згідно яких ОСОБА_1 станом на дату їх видачі проживав без реєстрації по АДРЕСА_1 , оскільки, як пояснив колишній голова сільської ради, ці довідки видані без належного з`ясування фактичного проживання позивача. Окрім того, факт не проживання позивача з грудня 2013 року за адресою АДРЕСА_1 підтверджено також поясненнями інших свідків. Зазначив, що листи відповіді з різних установ не можуть вважатись доказами проживання позивача у спірному будинку. На думку представника відповідача, позивач перестав проживати у спірному житловому будинку в с. Лядське з грудня 2013 року. При цьому, суд вірно урахував довідку Монастириської міської ради від 13.05.2021 року. Отже, з цього часу ОСОБА_1 стало відомо про порушення його права власності на майно, тому він пропустив строк звернення до суду за захистом порушеного права. Від представника відповідача адвоката Бахіра Р.Д. надійшло клопотання, в якому він просить відкласти розгляд справи на іншу дату, посилаючись на введення в Україні воєнного стану. Зазначив, що у звязку з відсутністю належного транспортного пасажирського сполучення, дефіцитом пального на АЗС він та відповідачка ОСОБА_2 не мають можливості прибути в судове засідання. Клопотання подібно змісту представник відповідача адвокат Бахір Р.Д. подавав також 6.04.2022 року, 5.05.2022 року, узвязку з чим судові засідання апеляційного суду неодноразово відкладалися. Колегія суддів відхиляє клопотання відповідача, оскільки адвокат Бахір Р.Д. не представив суду доказів, що він не має змоги взяти участь в судовому засіданні ні особисто, ні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду. Крім того, місце перебування відповідача та його представника згідно зазначеної ним адреси не знаходиться в районі активних бойових дій. Колегія суддів зазначає, що згідно з пунктом 1 статті 6 Конвенції з прав людини і основоположних свобод кожен при вирішенні питання щодо прав та обов`язків має право на справедливий і відкритий розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, визначеним законом. Виходячи з положень ст.13 ЦПК України кожна сторона розпоряджається своїми правами на власний розсуд, у т.ч. правом визначити свою участь в судовому засіданні. Європейський суд з прав людини неодноразово вказував, що на зацікавлену сторону покладається обов`язок проявляти належну увагу в захисті своїх інтересів та вживати необхідних заходів, щоб ознайомитись із подіями процесу (див. серед іншого «Гуржій проти України», заява №326/3, 01 квітня 2008 року, «Олександр Шевченко проти України», №8771/02, §27, 26 квітня 2007 року). Вжиття заходів для прискорення процедури розгляду справ є обов`язком не тільки держави, а й осіб, які беруть участь у справі. Так, в рішенні від 07 липня 1989 року у справі «Юніон Аліментаріа Сандерс С. А. проти Іспанії» зазначено, що заявник зобов`язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов`язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання. Поряд з цим, національні суди мають організовувати судові провадження таким чином, щоб забезпечити їх ефективність та відсутність затримок (див. рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 у справі «Шульга проти України», № 16652/04). При цьому запобігати неналежній і такій, що затягує справу, поведінці сторін у цивільному процесі - завдання саме державних органів (див. рішення ЄСПЛ від 20 січня 2011 року у справі «Мусієнко проти України», №26976/06). Відповідно до ч.2 ст. 372 ЦПК України - неявка у судове засідання будь-якого учасника процесу за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, тому колегія суддів ухвалила розглянути справу за відсутності відповідача та його представника, які були належно повідомлені про час та місце розгляду справи. Розглянувши справу в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, вислухавши позивача та його представника, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає до задоволення. Вирішуючи спір, суд дійшов обгрунтованого висновку про те, що спірний житловий будинок є спільною сумісною власністю подружжя, де частки чоловіка і дружини є рівними. Разом з тим, колегія суддів не може погодитися з висновком суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову у звязку пропуском позивачем строку звернення до суду з позовом. Судом установлено, що з 28 жовтня 2004 року до 30 жовтня 2013 року сторони перебували у шлюбі, зареєстрованому у Відділі реєстрації актів цивільного стану Богородчанського районного управління юстиції Івано-Франківської області, який розірвано рішенням Богородчанського районного суду Івано-Франківської області від 30 жовтня 2013 року у справі № 338/1490/13-ц. 28 лютого 2007 року між ОСОБА_3 (продавець) та ОСОБА_2 (покупець) укладено договір купівлі-продажу житлового будинку з надвірними будівлями, який посвідчений приватним нотаріусом Монастириського районного нотаріального округу Пензей Г.Г. та зареєстрований за № 194, згідно з яким ОСОБА_2 придбала житловий будинок, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 ( а.с. 7, т.1). Згідно витягу про реєстрацію права власності на нерухоме майно № 13811551 від 06 березня 2007 року, виданого КП «Монастириське районне бюро технічної інвентаризації», власником житлового будинку з надвірними будівлями, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , є ОСОБА_2 (а.с.8, т.1). Відповідно до статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Згідно частин першої, третьої статті 61 СК України об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту. Якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Статтею 368 ЦК України визначено, що спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності є спільною сумісною власністю. Майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом. Майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім`ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі. Згідно зі статтею 65 СК України дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового. Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена. Договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї, створює обов`язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї. Наведеними нормами права передбачено презумпцію віднесення придбаного під час шлюбу майна до спільної сумісної власності подружжя. У разі придбання майна хоча й у період шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя, це майно не може вважатися об`єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, за особисті кошти якого воно придбане. Тому сам по собі факт придбання спірного майна в період шлюбу не можна вважати безумовною підставою для віднесення такого майна до об`єктів права спільної сумісної власності подружжя. Застосовуючи норму статті 60 СК України та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні кошти або спільна праця подружжя. Презумпція спільності права власності на майно набуте подружжям у шлюбі, може бути спростована одним із подружжя, на якого і покладається тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції. Статтею 68 СК України передбачено, що розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу. Розпоряджання майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності, після розірвання шлюбу здійснюється співвласниками виключно за взаємною згодою, відповідно до ЦК України. Правилами статті 70 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. Поділ майна, що є у спільній сумісній власності подружжя, є підставою набуття особистої власності кожним з подружжя. Право подружжя на поділ майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, закріплено у статті 69 СК України. Поділ майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, здійснюється шляхом виділення його в натурі, а у разі неподільності присуджується одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними (частини перша, друга статті 71 СК України), або реалізується через виплату грошової або іншої матеріальної компенсації вартості його частки (частина друга статті 364 ЦК України). Отже, стаття 60 СК України та стаття 368 ЦК України свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована й один з подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує. Викладене узгоджується із правовими позиціями, висловленими у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17. Як роз`яснено в пунктах 23, 24 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя», вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело і час його придбання. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу (статті 60, 69 СК України, частина третя статті 368 ЦК України) відповідно до частин другої, третьої статті 325 ЦК України можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом. Не належить до спільної сумісної власності майно одного з подружжя, набуте особою до шлюбу; набуте за час шлюбу на підставі договору дарування або в порядку спадкування; набуте за час шлюбу, але за кошти, які належали одному з подружжя особисто; речі індивідуального користування, в тому числі коштовності, навіть якщо вони були придбані за рахунок спільних коштів подружжя; кошти, одержані як відшкодування за втрату (пошкодження) речі, що належала особі, а також як відшкодування завданої їй моральної шкоди; страхові суми, одержані за обов`язковим або добровільним особистим страхуванням, якщо страхові внески сплачувалися за рахунок коштів, що були особистою власністю кожного з них. Згідно з частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України). Згідно із частиною шостою статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Відповідно до статей 12, 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Частиною першою статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Враховуючи викладене, суд першої інстанції, на підставі належним чином оцінених доказів, поданих сторонами, врахувавши правові позиції Великої Палати Верховного Суду, висловлені у постанові від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18), дійшов обґрунтованого висновку, що спірний житловий будинок є спільною сумісною власністю подружжя, де частки чоловіка та дружини є рівними. Крім того, указаний висновок підтверджується позицією, висвітленою у Постанові Верховного суду від 14.04.2021 року, за наслідками перегляду рішення Монастириського районного суду від 23.08.2019 року та постанови Тернопільського апеляційного суду від 10.03.2020 року у даній справі. Разом з тим, колегія суддів не може погодитися з висновками суду першої інстанції щодо пропуску позивачем строку звернення до суду з цим позовом. Відповідно до частини другої статті 2 ЦПК України завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 76-81, 83, 84, 228, 229, 235, 263, 264 ЦПК України, визначено обов`язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні спору. Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення в справі неможливо. Звертаючись до суду з цим позовом у вересні 2017 року ОСОБА_1 зазначав про те, що спірний житловий будинок є спільною сумісною власністю його та відповідача. Заперечуючи проти позову, ОСОБА_2 зазначала про те, що спірне нерухоме майно є її особистою власністю. Крім того, звернула увагу суду на те, що одразу після розірвання шлюбу вигнала ОСОБА_1 з житлового будинку та з того часу проживає одна. Також вказала про те, що позивач про порушення своїх прав на житло особисто заявляв у судовому засіданні в ході розгляду кримінальної справи № 603/718/13-к, будучи допитаним як обвинувачений, у зв`язку з чим пропустив строк звернення до суду з цим позовом. Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України). Статтею 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. За загальним правилом перебіг загальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України). Для обчислення позовної давності застосовуються загальні положення про обчислення строків, що містяться в статтях 252-255 ЦК України. При цьому початок перебігу позовної давності пов`язується насамперед з певними обставинами (фактами), які свідчать про порушення прав особи (стаття 261 ЦК України). Отже, за змістом цієї норми початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення в зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд. З урахуванням особливостей конкретних правовідносин початок перебігу позовної давності може бути пов`язаний з різними юридичними фактами та їх оцінкою управомоченою особою. Для визначення моменту виникнення права на позов важливим є як об`єктивний (сам факт порушення права) так і суб`єктивний (особа дізналася або повинна була дізнатися про це порушення) моменти. Для правильного застосування частини першої статті 261 ЦК України при визначенні початку перебігу позовної давності має значення не тільки безпосередня обізнаність особи про порушення її прав, а і об`єктивна можливість цієї особи знати про обставини порушення її прав. До вимоги про поділ майна, заявленої після розірвання шлюбу, застосовується позовна давність у три роки. Позовна давність обчислюється від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності (частина друга статті 72 СК України). Неподання позову про поділ майна, у тому числі до спливу трьох років з дня розірвання шлюбу, за відсутності доказів, які б підтверджували заперечення права одного з подружжя на набуте у період шлюбу майно, зареєстроване за іншим подружжям, не може свідчити про порушення права і вказувати на початок перебігу позовної давності (постанова Верховного Суду України від 23 вересня 2015 року у справі № 6-258цс15). Початок позовної давності для вимоги про поділ спільного майна подружжя, шлюб якого розірвано, обчислюється не з дати прийняття постанови державного органу РАЦС (статті 106, 107 СК України) чи з дати набрання рішенням суду законної сили (статті 109,110 СК України), а від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності (частина друга статті 72 СК України). Строк позовної давності обчислюється від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатись про порушення свого права, тобто з моменту виникнення спору між ними. Аналогічні висновки містяться у постановах Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 584/1319/16-ц (провадження № 61-19445св18) та від 06 листопада 2019 року у справі № 203/304/17 (провадження № 61-5400св19). Як зазначено вище, відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Пояснення, надані ОСОБА_1 під час розгляду кримінальної справи № 603/718/13-к, та зазначені у вироку Монастириського районного суду Тернопільської області від 02 жовтня 2013 року про те, що ОСОБА_2 бажає позбавити його права на житло, не є такими, що свідчать про пропуск позивачем строку звернення до суду з цим позовом, оскільки вказаним вироком не встановлений факт того, що позивач був позбавлений такого права. Крім того, на підтвердження звернення до суду з цим позовом в строки, визначені частиною другою статті 72 СК України, ОСОБА_1 надав довідки Лядської сільської ради Монастириського району Тернопільської області від 30 березня 2015 року № 127 та від 13 липня 2016 року №

195. Згідно наявного у справі оригіналу довідки довідки №127, виданої 30.03.2015 року виконкомом Лядської сільської ради в Тернопільський апеляційний суд, підписаної сільський головою та секретарем виконкому видно, що ОСОБА_1 проживає без реєстрації по АДРЕСА_1 . Відомостей про те, що ОСОБА_4 працював у с. Лядське в ТзОВ «Любава-Агро» та ПСП «Оскар» у сільській раді немає (а.с. 108 т. 2). Згідно наявного у справі оригіналу довідки довідки №195, виданої 13.07.2016 року виконкомом Лядської сільської ради в Чортківський місцевий центр з надання безоплатної вторинної правової допомоги та підписаної сільським головою видно, що громадянин ОСОБА_4 дійсно проживає без реєстрації по АДРЕСА_1 з колишньою дружиною ОСОБА_2 (а.с. 136 т. 2). Частиною 1, 2 ст. 95 ЦПК України, визначено, що письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору. Письмові докази подаються в оригіналі або в належним чином засвідченій копії, якщо інше не передбачено цим Кодексом. Якщо для вирішення спору має значення лише частина документа, подається засвідчений витяг з нього. Отже, у справі наявні належні та допустимі письмові докази того, що ОСОБА_1 у 2015 та 2016 роках проживав по АДРЕСА_1 . Самі по собі пояснення свідка ОСОБА_5 , який до 2020 року займав посаду сільського голови села Лядське про те, що він видав ці довідки без належного з`ясування фактичного місця проживання позивача, не спростовують наявних у справі письмових доказів, які містять інформацію щодо предмета доказування факту місця проживання ОСОБА_1 по АДРЕСА_1 у 2015 2016 роках. В суді першої інстанції в судовому засіданні 15.09.2021 року, на запитання представника відповідача адвоката Бахіра Р.Д. про те, скільки часу після ухвалення вироку (2013 рік) ОСОБА_1 прожив у селі, свідок ОСОБА_5 пояснив, що часто бачив позивача у селі, який йшов на роботу чи з роботи. Крім того, на запитання адвоката Бахіра Р.Д. про те, з якого часу ОСОБА_1 перестав проживати у спірному будинку, свідок ОСОБА_5 пояснив, що з 2016 року. Вказане стверджується наявним у справі звукозаписом судового засідання серійний номер носія: МАР637VG02154850 (а.с. 193 т. 2). Пояснення інших свідків ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , на думку колегії суддів, не спростовують наявних у справі належних та допустимих письмових доказів щодо місця проживання ОСОБА_1 у спірному будинку у 2015 2016 роках, тому не можуть підтверджувати обставин щодо непроживання позивача у спірному будинку в указаний період. В судовому засіданні позивач ОСОБА_1 зазначав, що його виселення з спірного житлового будинку відбулось у лютому 2017 року, тому з цього часу власник будинку ОСОБА_2 порушила його право на володіння, користування та розпорядження спільною сумісною власністю. Враховуючи те, що ОСОБА_1 у 2015-2016 роках проживав у спірному будинку - по АДРЕСА_1 та звернувся до суду з позовом у вересні 2017 року, висновок суду про те, позивачем пропущено строк звернення до суду з вимогою про захист порушеного права не відповідає обставинам справи та вимогам закону. Оскільки спірний житловий будинок є спільною сумісною власністю подружжя, де частки сторін є рівними, колегія суддів вважає, що рішення Монастириського районного суду від 21.10.2021 року слід скасувати, постановити нове судове судове рішення, яким позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя задовольнити. В порядку поділу майна подружжя визнати за ОСОБА_1 право власності на 1\2 частину житлового будинку з надвірними будівлями по АДРЕСА_1 . В порядку поділу майна подружжя визнати за ОСОБА_2 право власності на 1\2 частину житлового будинку з надвірними будівлями по АДРЕСА_1 . Відповідно до ч. ч. 1, 13 ст. 141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки, апеляційним судом скасовано рішення суду першої інстанції та ухвалено нове судове рішення, яким вимоги позивача задоволено, слід стягнути з ОСОБА_2 в користь ОСОБА_1 11567,69 гривень сплаченого судового збору ( 1927,95 гривень судовий збір за подання позовної заяви + 2891,92 гривні за подання апеляційної скарги + 3855,90 гривень за подання касаційної скарги + 2891,92 гривні за подання апеляційної скарги). Керуючись ст. ст. 374, 376, 381, 382 ЦПК України, колегія суддів, ПОСТАНОВИЛА : Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити. Рішення Монастириського районного суду Тернопільської області від 21.10.2021 року скасувати. Постановити нове судове судове рішення, яким позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя задовольнити. В порядку поділу майна подружжя визнати за ОСОБА_1 (паспорт громадянина України № НОМЕР_1 , РНОКПП НОМЕР_2 ) право власності на 1\2 частину житлового будинку з надвірними будівлями по АДРЕСА_1 . В порядку поділу майна подружжя визнати за ОСОБА_2 (паспорт громадянина України серії НОМЕР_3 , РНОКПП НОМЕР_4 ) право власності на 1\2 частину житлового будинку з надвірними будівлями по АДРЕСА_1 . Стягнути з ОСОБА_2 (паспорт серії НОМЕР_3 , РНОКПП НОМЕР_4 ) в користь ОСОБА_1 (паспорт № НОМЕР_1 , РНОКПП НОМЕР_2 ) 11567,69 гривень (одинадцять тисяч п`ятсот шістдесят сім гривень шістдесят дев`ять копійок) судового збору. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Повністю постанова суду апеляційної інстанції складена 19.05.2022 року Головуючий Судді