Постанова 4803 № 209/3437/21

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Провадження № 22-ц/803/4125/22 Справа № 209/3437/21 Суддя у 1-й інстанції - Решетник Т. О. Суддя у 2-й інстанції - Демченко Е. Л. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 17 травня 2022 року колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Дніпровського апеляційного суду в складі: головуючого - судді Демченко Е.Л. суддів - Куценко Т.Р., Макарова М.О. при секретарі - Кругман А.М. розглянувши у відкритому судовому засіданні в м.Дніпро апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Дніпровського районного суду м.Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 11 лютого 2022 року по справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 в особі законного представника ОСОБА_3 , треті особи - відділ формування та ведення реєстру територіальної громади місті Кам`янської міської ради, Орган опіки та піклування Кам`янської міської ради, про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, - в с т а н о в и л а: У вересні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду з, уточненим 05 листопада 2021 року, позовом до ОСОБА_2 в особі законного представника ОСОБА_3 , треті особи - відділ формування та ведення реєстру територіальної громади міста Кам`янської міської ради, Орган опіки та піклування Кам`янської міської ради, про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, мотивуючи його тим, що він звернувся до ТОВ Абонент "ХХІ" та дізнався, що за місцем його проживання в АДРЕСА_1 , окрім нього, зареєстрований ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Зазначав, що на адвокатський запит було отримано відповідь, згідно якої ОСОБА_2 було зареєстровано на підставі заяви його матері ОСОБА_3 , яка також надала довідку про свою реєстрацію у АДРЕСА_1 та свідоцтво про народження дитини, у якому в графі «Батько» зазначене ім`я ОСОБА_1 . Вказував, що на сьогоднішній день ОСОБА_3 зареєстрована в одному з сіл Полтавської області та він не є батьком малолітнього ОСОБА_2 . Посилаючись на те, що наявність зареєстрованої особи відповідача перешкоджає йому належним чином користуватися квартирою і покладає додатковий фінансовий обов`язок зі сплати комунальних послуг за відсутню особу, просив суд ухвалити рішення, яким визнати ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , таким, що втратив право користування квартирою АДРЕСА_2 , що є підставою для зняття його з реєстраційного обліку за вказаною адресою. Заочним рішенням Дніпровського районного суду м.Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 11 лютого 2022 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. В апеляційній скарзі позивач, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить скасувати заочне рішення Дніпровського районного суду м.Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 11 лютого 2022 року та ухвалити нове рішення, яким його позов задовольнити. Апеляційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції необґрунтовано відмовив у задоволенні його вимог, оскільки він мотивував їх не нормами ЖК, а іншими нормами права. Наголошував на тому, що він не є батьком малолітнього ОСОБА_2 , а його мати має зареєстроване інше місце проживання та забезпечена житлом. Правом на надання відзиву учасники справи не скористались. Розглянувши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та заявлених вимог, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав. Відповідно до ст.ст.263,264 ЦПК України рішення суду повинно бути законним та обґрунтованим та має стосуватися, зокрема питань: чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; які правовідносини сторін випливають із установлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин тощо. Проте, зазначеним вимогам закону рішення суду не відповідає з огляду на таке. Статтями 12,81 ЦПК України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Відповідно до ст.13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Розглядаючи позов, суд має встановити фактичні обставини справи виходячи з фактичних правовідносин сторін, але в межах заявлених вимог. Судом встановлено і це підтверджується матеріалами справи, що згідно копії довідки ТОВ «Абонент ХХІ» №001125504 про склад сім`ї за адресою: АДРЕСА_1 , зареєстровані позивач ОСОБА_1 , його син ОСОБА_4 , а також відповідач ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (а.с.8). Відповідно до копії відповіді заступника начальника відділу формування та ведення реєстру територіальної громади міста Кам`янської міської ради від 25 серпня 2021 року вих.№11/1687, місце проживання ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , зареєстроване з 29 січня 2020 року за адресою: АДРЕСА_1 за заявою його матері ОСОБА_3 , яка до заяви додала документи: паспорт на своє ім`я; довідку про реєстрацію свого місця проживання за адресою: АДРЕСА_1 від 20 листопада 2019 року; свідоцтво про народження дитини ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , в графі «батько» зазначене ім`я « ОСОБА_1 »; квитанція про сплату адміністративного збору. У серпні 2021 року відділом було з`ясовано, що мати ОСОБА_3 з 05 грудня 2017 року зареєструвала своє місце проживання за іншою адресою в одному з сіл Полтавської області з одночасним зняттям з попереднього місця проживання за адресою: АДРЕСА_1 . Незважаючи на зміни в реєстрації місця проживання матері ОСОБА_3 , реєстрацію місця проживання дитини ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , за вказаною адресою, згідно з наданими документами, здійснено до одного з батьків з дотриманням діючого законодавства (а.с.9). Згідно копії акту про проживання від 17 серпня 2021 року КП КМР «Добробут», ОСОБА_1 , ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , дійсно зареєстровані та проживають по АДРЕСА_1 (а.с.10). З акту про проживання від 07 лютого 2022 року №45 КП КМР «Добробут» вбачається, що ОСОБА_1 дійсно не проживає за адресою: АДРЕСА_1 . За вказаною адресою не проживає з 2021 року з серпня, про що підтверджують сусіди. Відповідно до довідки про реєстрацію місця проживання особи, виданої виконавчим комітетом Лютенської сільської ради №3, ОСОБА_3 зареєстрована за адресою: АДРЕСА_3 з 05 грудня 2017 року по теперішній час (а.с.25). Згідно актового запису про народження №16 від 28 січня 2020 року Дніпровського районного у місті Кам`янське відділу державної реєстрації актів цивільного стану Південно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції, відомості про батька ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , внесені за заявою матері про державну реєстрацію народження відповідно до частини першої статті 135 СК України №17 від 28 січня 2020 року (а.с.52). У висновку про недоцільність визнання малолітньої дитини такою, що втратила право користування житловим приміщенням, зазначено, що, ураховуючи інтереси малолітньої дитини ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , беручи до уваги рішення комісії з питань захисту прав дитини при виконавчому комітеті міської ради від 16 листопада 2021 року, керуючись ст.ст.19,177 СК України, Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні», постановою Кабінету Міністрів України від 24 вересня 2008 року №866 (зі змінами) «Питання діяльності органів опіки та піклування, пов`язаної із захистом прав дитини», орган опіки та піклування виконавчого комітету міської ради вважає визнання малолітньої дитини ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , такою, що втратила право користування житловим приміщенням не доцільно (а.с.55). Відповідно до в витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, у власності відповідача ОСОБА_3 , наявне нерухоме майно, а саме: квартира, розташована у АДРЕСА_4 . Позивач у своєму позову наголошував, що немає ніякого відношення до малолітнього ОСОБА_2 та не є його батьком. Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що малолітній ОСОБА_2 не може самостійно визначати своє місце проживання, а тому сам по собі факт його непроживання у спірній квартирі (згідно доказів наданих позивачем саме з серпня 2021 року) не може бути безумовною підставою для визнання його таким, що втратив право користування зазначеним житлом. Також, суттєвою є обставина, що спірна квартира не приватизована, тому малолітній ОСОБА_2 може мати право на її приватизацію, а отже визнання його таким, що втратив право користування, та, як наслідок, зняття його з реєстрації, буде порушувати права дитини на житло. Однак, колегія суддів не може погодитися з таким висновком суду першої інстанції в частині обґрунтування підстав відмови в позові, з огляду на наступне. Цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників (частина перша статті 1 ЦК України). Згідно зі статтею 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду. Поняття «житло» не обмежується приміщеннями, яке законно займають або законно створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, залежить від фактичних обставин, а саме від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем (рішення ЄСПЛ від 18 листопада 2004 року в справі «Прокопович проти Росії», заява №58255/00, пункт 36). Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення Європейського суду з прав людини від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», заява №19009/04, пункт 50). Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (рішення Європейського суду з прав людини від 18 грудня 2008 року в справі «Савіни проти України», заява №39948/06, пункт 47). Згідно з частинами першою, другою та третьою статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово. Фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років, вільно обирає собі місце проживання, за винятком обмежень, які встановлюються законом. Місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров`я тощо, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна. Оскільки малолітня дитина не може самостійно обирати місце свого проживання, тому факт її непроживання у спірній квартирі не є безумовною підставою для позбавлення дитини права користування цим житлом. Відповідно до статті 6 СК України правовий статус дитини має особа до досягнення нею повноліття. Жодна дитина не може бути об`єктом свавільного або незаконного втручання в здійснення її права на особисте і сімейне життя, недоторканність житла, таємницю кореспонденції або незаконного посягання на її честь і гідність. Дитина має право на захист закону від такого втручання або посягання (стаття 16 Конвенції). Не можна вважати не поважною причину не проживання дитини у спірному житлі її проживання в іншому місці, з одним із батьків, оскільки малолітня дитина в силу свого віку не має достатнього обсягу цивільної дієздатності самостійно визначати місце свого проживання. Маючи право проживати за зареєстрованим місцем проживання, за місцем проживання будь-кого з батьків, дитина може реалізувати його лише за досягнення певного віку. Не впливає на поважність причин не проживання дитини і наявність у того з батьків з ким вона фактично проживає права власності на житло, оскільки наявність майнових прав у батьків дитини не може бути підставою для втрати її особистих житлових прав. Визначальним в цьому є забезпечення найкращих інтересів дитини. Наведені правові висновки узгоджуються з висновками суду касаційної інстанції, викладеними у постановах Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі №711/4431/17, від 10 квітня 2019 року у справі №466/7546/16-ц, від 27 червня 2019 року у справі №337/1760/17, від 27 листопада 2019 року у справі №368/750/16-ц (провадження №61-31705св18), від 25 серпня 2020 року у справі №206/3425/18 (провадження №61-9122св19). Відповідно до частини першої статті 71 ЖК Української РСР при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім`ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. У частині третій статті 71 ЖК Української РСР наведено випадки, у яких жиле приміщення зберігається за тимчасово відсутнім наймачем або членами його сім`ї понад шість місяців. Вичерпного переліку поважності причин непроживання в житловому приміщенні законодавство не встановлює, у зв`язку з чим зазначене питання суд вирішує в кожному конкретному випадку, з урахуванням конкретних обставин справи. Згідно зі статтею 72 ЖК Української РСР визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку. Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 жовтня 2018 року у справі №490/12384/16-ц (провадження №61-37646св18) зроблено висновок по застосуванню статей 71,72 ЖК Української РСР та вказано, що: «збереження жилого приміщення за тимчасово відсутнім наймачем або членом його сім`ї є одним із способів захисту житлових прав фізичних осіб. Відповідно до статті 72 ЖК Української РСР визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку. Аналіз статей 71,72 ЖК Української РСР дає підстави для висновку, що особа може бути визнана такою, що втратила право користування жилим приміщеннями за двох умов: непроживання особи в жилому приміщенні більше шести місяців та відсутність поважних причин. Саме на позивача процесуальний закон покладає обов`язок довести факт відсутності відповідача понад встановлені статтею 71 ЖК Української РСР строки у жилому приміщенні без поважних причин, що позивач не довів. Верховний Суд виходить з того, що початок відліку часу відсутності визначається від дня, коли особа залишила приміщення. Повернення особи до жилого приміщення, яке вона займала, перериває строк тимчасової відсутності. При тимчасовій відсутності за особою продовжує зберігатись намір ставитися до жилого приміщення як до свого постійного місця проживання, тому при розгляді позову про визнання особи такою, що втратила право на жилу площу, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності». Колегія суддів звертає увагу на те, що відповідно до частини першої статті 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, в тому числі, такі питання: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин. Відповідно до частини першої статті 12 ЦК України особа здійснює свої цивільні права вільно, на власний розсуд. Згідно частини першої статті 15, частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права. Загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність (пункт 6 статті 3 ЦК України). Тлумачення як статті 3 ЦК України загалом, так і пункту 6 статті 3 ЦК України, свідчить, що загальні засади (принципи) цивільного права мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання, в першу чергу, акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії та повинні враховуватися, зокрема, при тлумаченні норм, що містяться в актах цивільного законодавства. Дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України). Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (абзац 12 частини другої статті 16 ЦК України). Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (частини перша та друга статті 5 ЦПК України). Тлумачення вказаних норм свідчить, що цивільні права/інтереси захищаються у спосіб, який передбачений законом або договором, та є ефективним для захисту конкретного порушеного або оспорюваного права/інтересу позивача. Якщо закон або договір не визначають такого ефективного способу захисту, суд відповідно до викладеної в позові вимоги позивача може визначити у рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. При розгляді справи суд має з`ясувати: чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права/інтересу позивача; чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права/інтересу у спірних правовідносинах. Якщо суд зробить висновок, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права/інтересу позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню. Однак, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, проте є ефективним та не суперечить закону, а закон або договір у свою чергу не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право/інтерес позивача підлягає захисту обраним ним способом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України). У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 вересня 2021 року в справі №495/2521/16-ц (провадження №61-6910св20) зазначено, що «під порушенням слід розуміти такий стан суб`єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб`єктивне право особи зменшилося або зникло як таке, порушення права пов`язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково. Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення. Суд зобов`язаний з`ясувати характер спірних правовідносин (предмет і підстави позову), наявність/відсутність порушеного права чи інтересу та можливість його поновлення/захисту в обраний спосіб. Колегія суддів звертає увагу на те, що у даному позові ОСОБА_1 поставив питання про визнання малолітнього ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , такими, що втратив право користування жилим приміщенням. Втім обґрунтував свій позов (з наданням відповідних доказів) фактично не тим, що ОСОБА_2 не проживає спірній квартирі, що передбачено нормами статті 71 ЖК України, на яку посилався, а тим, що у спірній квартирі ОСОБА_2 , який не є його сином, був зареєстрований ОСОБА_3 (яка є його колишньою дружиною) з грубими порушеннями норм законодавства. Таким чином, з врахуванням обставин справи та пояснень позивача, наданих під час розгляду апеляційної скарги, колегія суддів доходить висновку, що ОСОБА_1 обрав неналежний спосіб захисту своїх прав. Доводи апеляційної скарги не можуть бути взяті до уваги колегією суддів, оскільки вони фактично зводяться до переоцінки доказів та незгодою з висновками суду по їх оцінці. Проте відповідно до вимог ст.89 ЦПК України оцінка доказів є виключною компетенцією суду, переоцінка доказів діючим законодавством не передбачена. За таких обставин, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, а оскаржуване рішення зміні в частині обґрунтування підстав відмови в задоволенні позовних вимог. Керуючись ст.ст.367,374,376,381-383 ЦПК України, колегія суддів, - п о с т а н о в и л а: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Дніпровського районного суду м.Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 11 лютого 2022 року змінити в частині обґрунтування підстав відмови у задоволення позовних вимог. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення. Головуючий: Демченко Е.Л. Судді: Куценко Т.Р. Макаров М.О.