Постанова Шостий апеляційний адміністративний суд № 640/8271/21

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа № 640/8271/21 Суддя (судді) першої інстанції: Аверкова В.В. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 16 травня 2022 року м. Київ Колегія суддів Шостого апеляційного адміністративного суду у складі: головуючого судді Кучми А.Ю., суддів Аліменка В.О., Мельничука В.П. розглянувши у порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 13 жовтня 2021 року (м. Київ, дата складання повного тексту не зазначається) у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Києві про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на роботі,- В С Т А Н О В И Л А : ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, в якому просить: - визнати протиправним та скасувати наказ виконуючого обов`язки директора Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Києві Телецького Євгена Вікторовича № 82-о/с від 26 лютого 2021 року про звільнення позивача з посади слідчого Третього слідчого відділу (відділ з розслідування військових злочинів) Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Києві згідно пункту 4 частині 1 статті 83 та пункту 1 частині 1 статті 87 Закону України «Про державну службу»; - поновити позивача на посаді, що є рівнозначною посаді слідчого Третього слідчого відділу (відділ з розслідування військових злочинів) Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Києві, а за відсутності такої посади - на інший рівнозначній посаді в цьому (або іншому) державному органі; - стягнути з Третього слідчого відділу (відділ з розслідування військових злочинів) Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Києві на користь позивача середній заробіток за час вимушеного прогулу; - стягнути з Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Києві на користь позивача моральну шкоду в розмірі 20000 грн; - стягнути з Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Києві на користь позивача судовий збір та витрати на професійну правничу допомогу; - рішення в частині стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу допустити до негайного виконання у межах суми стягнення за один місяць. Позовні вимоги обґрунтовано тим, що звільнення є незаконним, таким що не узгоджується із чинним законодавством, за відсутності пропозиції про рівнозначну посаду в іншій структурі. Крім цього, позивач зазначає, що у відповідач не мало місце скорочення штату, а посада слідчого Третього слідчого відділу (відділ з розслідування військових злочинів) не зникла, фактично зміна організації праці, носить формальний характер. Відповідач у своєму відзиві просив суд відмовити у задоволенні позову, зазначив про правомірність та законність оскаржуваного наказу. Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 13 жовтня 2021 року у задоволенні позовних вимог відмовлено. Не погоджуючись з судовим рішенням, позивач подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги у повному обсязі. Апеляційну скаргу обґрунтовано тим, що рішення суду першої інстанції прийнято з порушенням норм матеріального та процесуального права та неповного з`ясування обставин у справі. Апелянт вказує, що фактично відбулось збільшення штатної чисельності працівників Державного бюро розслідувань, повноваження, завдання та правовий статус Державного бюро розслідувань не змінились, при цьому на відповідача покладався обов`язок з працевлаштування позивача з дня попередження про наступне вивільнення відповідно до ч.3 ст.49-2 КЗпП України. Відповідачем подано відзив на апеляційну скаргу в якому зазначено про безпідставність доводів апеляційної скарги, відсутність підстав для її задоволення та відсутність підстав для скасування рішення суду першої інстанції. Також відповідачем заявлено клопотання про розгляд справи за участю представника, з приводу якого колегія суддів зазначає наступне. Відповідно до ч.1 ст.311 КАС України суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі: 1) відсутності клопотань від усіх учасників справи про розгляд справи за їх участю; 2) неприбуття жодного з учасників справи у судове засідання, хоча вони були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового засідання; 3) подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження). Беручи до уваги, що рішення суду першої інстанції ухвалено в порядку письмового провадження та враховуючи, що за наявними у справі матеріалами її може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів та з огляду на відсутність необхідності розглядати справу у судовому засіданні, керуючись приписами ст.311 КАС України, справу призначено до розгляду в порядку письмового провадження. З огляду на достатність наявних в матеріалах справи доказів, враховуючи, що дана справа належить до справ незначної складності, а участь сторін під час апеляційного розгляду справи не є обов`язковою, з огляду на положення п.3 ч.1 ст.311 КАС України, колегія суддів не вбачає підстав для розгляду справи у відкритому судовому засіданні. Розглянувши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи, правильність застосування судом першої інстанції норм законодавства, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду - без змін. Згідно ст. 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, що Указом Президента України від 05 лютого 2020 року № 41/2020 затверджено організаційну структуру ДБР, в якій відсутні структурні підрозділи, посаду в яких обіймав позивач. У зв`язку зі зміною на підставі вказаного Указу Президента України структури ДБР, останнім було прийнято накази від 14 лютого 2020 року № 42 «Про затвердження структури центрального апарату Державного бюро розслідувань» та від 27 лютого 2020 року № 21ДСК «Про затвердження та введення в дію штатного розпису центрального апарату Державного бюро розслідувань на 2020 рік». З 27 листопада 2018 року позивач працював на посаді слідчого Третього слідчого відділу (відділ з розслідування військових злочинів) Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Києві. На вказану посаду позивач призначений наказом №58о/с від 23 листопада 2018 року за результатом проведеного конкурсного відбору. 25 січня 2021 року позивач отримав попередження про наступне звільнення з посади слідчого на підставі п. 1 ч. 1 ст. 87 Закону України «Про державну службу» (скорочення чисельності або штату державних службовців, скорочення посади державної служби). Вказаним попередженням позивача було повідомлено про наступне скорочення посади слідчого Третього слідчого відділу (відділ з розслідування військових злочинів) Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Києві, яку він обіймав, по закінченню 30 календарних днів з моменту вручення повідомлення, а також про його звільнення на підставі пункту 1 частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу». 26 лютого 2021 року наказом в.о. директора ТУ ДБР м. Києва Терлецького Є.В. № 82-о/с позивача звільнено з посади слідчого згідно пункту 4 частини 1 статті 83 та пункту 1 частини 1 статті 87 Закону України «Про державну службу» (скорочення чисельності або штату державних службовців, скорочення посади державної служби). Позивач, вважаючи вищезазначений наказ протиправним та таким, що підлягає скасуванню, звернувся за захистом своїх прав, свобод та законних інтересів з даним адміністративним позовом до суду. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що звільнення позивача було законним. Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції з огляду на наступне. Спірні правовідносини регулюються нормами Конституції України, Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України), Закону України «Про державну службу» від 10.12.2015 № 889-VIII (далі - Закон № 889-VIII), Закону України «Про Держане бюро розслідувань» від 12.11.2015 № 794-VIII (далі - Закон № 794-VIII) (у відповідних редакціях, які діяли на момент виникнення спірних правовідносин). Відповідно до частини другої статті 6 та частини другої статті 19 Конституції України органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Частина 6 ст.43 Конституції України гарантує громадянам захист від незаконного звільнення. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України, трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках, зокрема, змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників. Згідно з частиною п`ятою статті 40 КЗпП України, особливості звільнення окремих категорій працівників з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої цієї статті, а також особливості застосування до них положень частини другої цієї статті, статей 42, 42-1, частин першої, другої і третьої статті 49-2, статті 74, частини третьої статті 121 цього Кодексу, встановлюються законом, що регулює їхній статус. За загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовані спірні правовідносини. Відповідно до статті 1 Закону № 794-VIII, у редакції із змінами, внесеними згідно із Законом України від 03.12.2019 № 305-IX, ДБР є державним правоохоронним органом, на який покладаються завдання щодо запобігання, виявлення, припинення, розкриття та розслідування злочинів, віднесених до його компетенції. Згідно з ч.1 ст.14 вказаного Закону до працівників Державного бюро розслідувань належать особи рядового і начальницького складу, державні службовці та особи, які уклали трудовий договір (контракт) із Державним бюро розслідувань. За приписами ч.2 ст.14 цього ж Закону служба в Державному бюро розслідувань є державною службою особливого характеру, що полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України. Організаційна структура Державного бюро розслідувань визначається Президентом України (частина перша статті 9 Закону № 794-VIII). Переліки посад у центральному апараті та територіальних управліннях Державного бюро розслідувань, що підлягають заміщенню особами рядового та начальницького складу, граничних спеціальних звань за цими посадами визначає директор ДБР, відповідно до законодавства в межах граничної чисельності (пункт 5 частини першої статті 12 Закону № 794-VIII). Також, директор ДБР затверджує структуру та штатну чисельність центрального апарату та територіальних органів Державного бюро розслідувань (пункт 4 частини першої статті 12 Закону № 794-VIII), а також призначає на посади та звільняє з посад працівників центрального апарату Державного бюро розслідувань, директорів та заступників директорів територіальних управлінь Державного бюро розслідувань (пункт 9 частини першої статті 12 Закону № 794-VIII). Таким чином, внаслідок реалізації наведених положень Закону № 794-VIII та указу Президента України від 05.02.2020 № 41/2020 фактично відбулися зміна структури ДБР шляхом віднесення до державного правоохоронного органу, із створенням нової структури, шляхом реорганізації державного органу. При цьому, відповідно до частини п`ятої статті 14 Закону № 794-VIII, трудові відносини працівників Державного бюро розслідувань регулюються цим Законом (у частині переведення працівників Державного бюро розслідувань на нижчі або рівнозначні посади та звільнення осіб рядового та начальницького складу), законодавством про працю, державну службу та укладеними трудовими договорами (контрактами). На державних службовців Державного бюро розслідувань поширюється дія Закону України «Про державну службу». Посади державних службовців Державного бюро розслідувань відносяться до відповідних категорій посад державної служби в порядку, встановленому законодавством. Тож, принципи, правові та організаційні засади забезпечення публічної, професійної, політично неупередженої, ефективної, орієнтованої на громадян державної служби, яка функціонує в інтересах держави і суспільства, а також порядок реалізації громадянами України права рівного доступу до державної служби, що базується на їхніх особистих якостях та досягненнях визначає Закон № 889-VIII. Відповідно до статті 3 Закону № 889-VIII, цей Закон регулює відносини, що виникають у зв`язку із вступом на державну службу, її проходженням та припиненням, визначає правовий статус державного службовця. Згідно з частинами першою, другою статті 5 Закону № 889-VIII, правове регулювання державної служби здійснюється Конституцією України, цим та іншими законами України, міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, постановами Верховної Ради України, указами Президента України, актами Кабінету Міністрів України та центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері державної служби. Відносини, що виникають у зв`язку із вступом, проходженням та припиненням державної служби, регулюються цим Законом, якщо інше не передбачено законом. Таким чином, особливості звільнення окремих категорій працівників з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України (у випадках, окрім іншого, скорочення чисельності або штату працівників), а також особливості застосування до них положень частини 2 статті 40 КЗпП України, частини другої і третьої статті 49-2 КЗпП України, встановлюються законом, що регулює їхній статус, тобто в даному випадку Законом № 889-VIII. Відповідно до пункту 4 частини першої статті 83 Закону № 889-VIII, державна служба припиняється за ініціативою суб`єкта призначення (статті 87, 87-1 цього Закону). Згідно з пунктом 1 частини першої статті 87 Закону № 889-VIII підставами для припинення державної служби за ініціативою суб`єкта призначення є скорочення чисельності або штату державних службовців, скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, реорганізація державного органу. При цьому, частиною третьою статті 83 Закону № 889-VIII встановлено, що суб`єкт призначення або керівник державної служби попереджає державного службовця про наступне звільнення на підставі пунктів 1 та 1-1 частини першої цієї статті у письмовій формі не пізніше ніж за 30 календарних днів. Суб`єкт призначення або керівник державної служби може пропонувати державному службовцю будь-яку вакантну посаду державної служби у тому самому державному органі (за наявності). При цьому не застосовуються положення законодавства про працю щодо обов`язку суб`єкта призначення отримання згоди виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) на звільнення. Наказ (розпорядження) про звільнення державного службовця у випадках, передбачених частиною першою цієї статті, може бути виданий суб`єктом призначення або керівником державної служби у період тимчасової непрацездатності державного службовця або його відпустки із зазначенням дати звільнення, яка є першим робочим днем, наступним за днем закінчення тимчасової непрацездатності, зазначеним у документі про тимчасову непрацездатність, або першим робочим днем після закінчення відпустки. Суб`єкт призначення приймає рішення про припинення державної служби з підстав, передбачених пунктами 2 і 3 частини першої цієї статті, у п`ятиденний строк з дня настання або встановлення відповідного факту. Державний службовець, якого звільнено на підставі пункту 1 частини першої цієї статті, у разі створення в державному органі, з якого його звільнено, нової посади чи появи вакантної посади, що відповідає кваліфікації державного службовця, протягом шести місяців з дня звільнення за рішенням суб`єкта призначення може бути призначений на рівнозначну або нижчу посаду державної служби, якщо він був призначений на посаду в цьому органі за результатами конкурсу. Таким чином, процедура звільнення державних службовців у зв`язку з припиненням державної служби за ініціативою суб`єкта призначення наразі врегульована положеннями Закону № 889-VIII. При цьому, стаття 87 Закону № 889-VIII пов`язує припинення державної служби за ініціативою суб`єкта призначення не лише із скороченням чисельності або штату державних службовців, а й із скороченням посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців. Водночас, вжите у частині третій статті 87 Закону № 889-VIII слово «може», означає, що на суб`єкта призначення або керівника державної служби не покладається обов`язок з працевлаштування працівників, що вивільняються. Вирішення питання пропонувати державному службовцю вакантну посаду чи ні законодавець залишив на розсуд суб`єкта призначення. Таким чином, відповідач не зобов`язаний був пропонувати позивачу іншу рівноцінну посаду державної служби, а в разі відсутності такої - іншу роботу (посаду державної служби) у ДБР. За змістом роз`яснення Національного агентства України з питань державної служби від 20 лютого 2020 року № 86р/з при скороченні чисельності або штату державних службовців, скороченні посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, реорганізації державного органу пропонування державному службовцю вакантної посади державної служби є правом суб`єкта призначення або керівника державної служби, а не обов`язком. Аналогічні висновки щодо застосування норм права у спірних правовідносинах, викладені в постановах Верховного Суду від 28.07.2021 у справі №640/11024/20 та від 29.12.2021 у справі №420/3825/20. Наказом ДБР від 15.10.2020 №581 затверджено нову структуру та штатну чисельність територіальних управлінь ДБР, в тому числі ТУ ДБР, розташованого у м. Києві. Пунктом 3 вказаного наказу визнано таким, що втратив чинність наказ ДБР від 05.11.2019 №308, яким було затверджено організаційну структуру, зокрема, ТУ ДБР, розташованого у м. Києві, до якої входив Третій слідчий відділ (відділ з розслідування військових злочинів), з якого було звільнено позивача. Скорочення посади позивача відбулось на підставі наказу ДБР від 20.10.2020 №196дск, яким затверджено зміни до штатного розпису шляхом виведення зі штатного розпису Третього слідчого відділу (відділ з розслідування військових злочинів) Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Києві, в тому числі всіх слідчих, які мали статус державних службовців та ввели у штатний розпис слідчі відділи (з дислокацією у м. Києві) із посадами слідчих, які належать до посад середнього начальницького складу (капітан ДБР) та старших слідчих, які належать до посад середнього начальницького складу (майор ДБР). Таким чином, з урахуванням наведених норм законодавства та правової позиції Верховного Суду, колегія суддів доходить висновку щодо наявності визначених законодавством підстав для припинення державної служби за ініціативою суб`єкта призначення в результаті скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису в ТУ ДБР, розташованого у м. Києві, яку обіймав позивач. В той же час, затвердження структури та штатної чисельності центрального апарату та територіальних органів Державного бюро розслідувань віднесено саме до повноважень директора Державного бюро розслідувань, відповідно до п.4 ч.1 ст.12 Закону України «Про Державне бюро розслідувань». При цьому, саме директор територіального управління Державного бюро розслідувань призначає на посади та звільняє з посад працівників відповідного територіального управління, що прямо визначено у п.2 ч.3 ст.13 Закону України «Про Державне бюро розслідувань». Зазначені обставини у своїй сукупності вказують на те, що посада державної служби, яку обіймав позивач, дійсно була скорочена внаслідок внесення змін до Закону України «Про Державне бюро розслідувань», встановлення нової структури та штатного розпису Державного бюро розслідувань, а також зміни статусу і категорії посад, які обіймають працівники Державного бюро розслідувань. Отже, позивач, будучи державним службовцем, після зазначених змін до штатного розпису Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Києві об`єктивно не міг продовжувати перебувати на посаді слідчого, у зв`язку з чим був попереджений про наступне вивільнення та у подальшому звільнений із займаної посади. Враховуючи, що відповідачем дотримано встановлений законодавством порядок вивільнення позивача, колегія суддів вважає, що його звільнення було здійснено правомірно, спірний наказ № 82-о/с від 26 лютого 2021 року винесений у межах повноважень, у спосіб та в порядку, що визначенні законодавством України, а тому суд не вбачає підстав для визнання його протиправним та скасування і, як наслідок, відсутність підстав для поновлення позивача на посаді і стягнення на його користь середнього заробітку за час вимушеного прогулу. Відповідно до пункту 30 рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Hirvisaari v. Finland» від 27 вересня 2001 року, рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя . Згідно пункту 29 рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Ruiz Torija v. Spain» від 9 грудня 1994 року, статтю 6 не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Відповідно, питання, чи дотримався суд свого обов`язку обґрунтовувати рішення може розглядатися лише в світлі обставин кожної справи Згідно пункту 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Доводи апеляційної скарги зазначених вище висновків суду попередньої інстанції не спростовують і не дають підстав для висновку, що судом першої інстанції при розгляді справи неправильно застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, чи порушено норми процесуального права. З урахуванням вищевикладеного, колегія суддів приходить до висновку, що рішення суду є законним і обґрунтованим, ухваленим з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а тому підстав для його скасування не має. Керуючись ст. ст. 242, 243, 251, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів - П О С Т А Н О В И Л А : Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення, а рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 13 жовтня 2021 року - без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття та може бути оскаржена в порядку та строки, встановлені ст.ст. 328, 329 КАС України. Повний текст постанови виготовлено 16.05.2022. Головуючий суддя: А.Ю. Кучма В.О. Аліменко В.П. Мельничук