Постанова 4803 № 211/374/20

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Провадження № 22-ц/803/372/22 Справа № 211/374/20 Суддя у 1-й інстанції - Сарат Н.О. Суддя у 2-й інстанції - Зубакова В. П. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 10 травня 2022 року м.Кривий Ріг Справа № 211/374/20 Дніпровський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді - Зубакової В.П. суддів - Бондар Я.М., Остапенко В.О. секретар судового засідання - Євтодій К.С. сторони: позивачка ОСОБА_1 , відповідачі - ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , розглянувши у відкритому судовому засіданні, в порядку спрощеного позовного провадження, апеляційні скарги відповідачів ОСОБА_3 , від імені та в інтересах якої діє адвокат Страх Вадим Олегович, та ОСОБА_2 на рішення Довгинцівського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 19 листопада 2021 року, яке ухвалене суддею Сарат Н.О. у місті Кривому Розі Дніпропетровської області та повне судове рішення складено 29 листопада 2021 року, - В С Т А Н О В И В : У січні 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про визнання договору недійсним. Позовна заява мотивована тим, що позивачка ОСОБА_1 з 25.01.1985 року перебувала з відповідачем ОСОБА_2 в зареєстрованому шлюбі, під час якого придбали (сплатили вартість паю) трикімнатну кооперативну квартиру АДРЕСА_1 . Ордер на житлове приміщення № 40 від 06 березня 1990 року був виданий на сім`ю: чоловіка ОСОБА_2 , дружину ОСОБА_1 , сина ОСОБА_4 16.12.2005 року шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було розірвано в судовому порядку, а в органах РАЦСу розірвання шлюбу зареєстровано 04.07.2005 року та позивачка залишилась проживати в спірній квартирі. 06.02.2007 року, на підставі рішення виконкому Довгинцівської районної в місті ради від 20.12.2006 року, ОСОБА_2 було видано свідоцтво про право власності на квартиру АДРЕСА_2 , де він вказаний єдиним власником квартири, про що ОСОБА_2 не повідомив позивачку. Рішенням Довгинцівського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 04.12.2007 року в задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , Виконавчого комітету Довгинцівської районної в місті ради, третя особа КП «Криворізьке БТІ», про визнання незаконним та скасування рішення виконавчого комітету від 20 грудня 2006 року про видачу ОСОБА_2 права власності на квартиру в житлово-будівельному кооперативі «Рассвет-46» по АДРЕСА_3 та стягнення моральної шкоди - відмовлено, але в рішенні роз`яснено про право позивачки звернутися до суду з позовом про розподіл майна (квартири). Рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 22.09.2009 року відмовлено у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визначення порядку користування житловим приміщенням: квартирою АДРЕСА_1 . Рішенням Довгинцівського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 16.08.2019 року ОСОБА_1 було визнано такою, що втратила право користування квартирою АДРЕСА_1 , оскільки справа була розглянута у її відсутність, вона не знала ні про наявність позову, ні про наявність рішення. Згідно талонів повідомлень № 21360 від 24.10.2019 року, № 24774 від 18.11.2019 року, № 25525 від 29.11.2019 року, № 25770 від 02.12.2019 року, № 25804 від 03.12.2019 року, № 25816 від 03.12.2019, № 26033 від 05.12.2019 року, позивачка ОСОБА_1 повідомляла працівників поліції про те, що поки вона була в лікарні, відповідач ОСОБА_2 змінив замки та вхідних дверях в квартиру та не дає їй можливості проживати в квартирі та увійти додому, її незаконного виселено з її квартири, проте, в квартирі проживають невідомі їй особи, які переоформили її на себе, без її дозволу виносять з квартири її особисті речі. 27.11.2019 відповідачі ОСОБА_2 та ОСОБА_3 уклали договір купівлі-продажу спірної квартири, відповідно до якої відповідачка ОСОБА_3 придбала вказану квартиру у ОСОБА_2 . Постановою Дніпровського апеляційного суду від 31.03.2020 року рішення Довгинцівського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 16.08.2019 скасоване та ухвалено нове рішення, яким вимоги ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання її втратившою право користування спірною квартирою - залишено без задоволення. Рішенням Довгинцівського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 11.01.2021 року вселено ОСОБА_1 до квартири АДРЕСА_1 . Зважаючи на те, що квартира АДРЕСА_1 придбана у період шлюбу та є спільною сумісною власністю подружжя, позивачка вважає незаконним відчуження цієї квартири ОСОБА_2 без її згоди. Посилаючись на вищевикладене, позивачка просила суд: визнати недійсним договір купівлі-продажу від 27.11.2019 року, серія та номер 3768, посвідчений приватним нотаріусом Криворізького міського нотаріального округу Дніпропетровської області Русавською Т.В., згідно якого відповідач ОСОБА_2 продав відповідачці ОСОБА_3 трикімнатну квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 63.9 кв.м., житловою площею 36,8 кв.м. Рішенням Довгинцівського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 19 листопада 2021 року позовні вимоги задоволено. Визнано договір купівлі-продажу від 27.11.2019 року, серія та номер 3768, посвідчений приватним нотаріусом Криворізького міського нотаріального округу Дніпропетровської області Русавською Т.В., згідно якого відповідач ОСОБА_2 продав відповідачці ОСОБА_3 трикімнатну квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 63.9 кв.м., житловою площею 36,8 кв.м. - недійсним. Додатковим рішенням цього ж суду від 16 грудня 2021 року стягнуто в рівних частинах з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 витрати на правову допомогу в розмірі 12 300,00 грн. та судовий збір в розмірі 420,40 грн. В апеляційній скарзі відповідачка ОСОБА_3 , від імені та в інтересах якої діє адвокат Страх В.О., просить скасувати рішення суду та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог, посилаючись на порушення судом норм матеріального права. Апеляційна скарга мотивована тим, що судом не було враховано тієї обставини, що шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 розірвано у 2005 році, а право власності на квартиру АДРЕСА_2 відповідач ОСОБА_2 набув у 2007 році, тобто через два роки після розірвання шлюбу, а тому вказана квартира жодним чином не може бути об`єктом спільної сумісної власності подружжя. Зауважує й на тому, що позивачка не порушує перед судом питання про визнання майна спільним сумісним та про визнання за нею права власності на частку у квартирі, а тому суд помилково вважав, що квартира вже є спільною сумісною власністю, без встановлення цих обставин та без порушення питання про це. Відповідно до ч. 4 ст. 369 ЦК України правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин відповідних повноважень, а у даному випадку позивачка ОСОБА_1 не довела суду, що вона є співвласницею спірної квартири та не ставила перед судом питання про визнання за нею права власності на частку у цій квартирі. Відповідачка вважає помилковим посилання суду першої інстанції на рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 22 вересня 2009 року у цивільній справі №22ц-21711/09, оскільки предметом даного спору було визначення порядку користування квартирою, а не поділ спільного майна подружжя, а тому встановлені судом обставина не є преюдиційними для даної справи. Наголошує на тому, що позивачка ОСОБА_1 не заперечувала того факту, що вона з 2007 року була обізнана про реєстрацію права власності на спірну квартиру на ОСОБА_2 та навіть у 2017 році зверталася до суду з позовом до ОСОБА_2 , Виконавчого комітету Довгинцівської районної в місті ради про визнання незаконним та скасування рішення Виконавчого комітету від 20 грудня 2006 року про видачу ОСОБА_2 права власності на квартиру в ЖБК «Рассвет-46» в АДРЕСА_3 , та стягнення моральної шкоди, однак їй було відмовлено в задоволенні цих вимог. При цьому, в рішенні суду встановлено, що саме ОСОБА_2 був членом ЖБК, пайовий внесок ним внесено повністю, а тому саме на його ім`я було видано свідоцтво про право власності. Також, на думку відповідачки, в даному рішенні судом помилково роз`яснено про право позивачки звернутися до суду з позовом про розподіл майна (квартири). Також, відповідачка зазначає, що суд першої інстанції безпідставно послався на норми Закону України «Про власність», адже позивачкою за предметом позову не порушувалось питання щодо встановлення її участі у придбанні майна. Крім того, вважає, що позивачкою пропущено позовну давність для звернення до суду з даним позовом, оскільки про порушення свого права вона дізналася у 2007 році та протягом тривалого часу не вчинила дій щодо захисту прав, які вважає порушеними. В апеляційній скарзі відповідач ОСОБА_2 просить скасувати рішення суду та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог, посилаючись на його необґрунтованість та безпідставність. Апеляційна скарга мотивована тим, що членом ЖБК був саме ОСОБА_2 , який повністю сплатив пайові внески та правомірно набув право власності на квартиру, тоді як позивачка ОСОБА_1 ніколи не подавала заяви про вступ до кооперативу. Відповідач не погоджується з посиланням суду першої інстанції на рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 22 вересня 2009 року у цивільній справі №22ц-21711/09, оскільки предметом даного спору було визначення порядку користування квартирою, а не поділ спільного майна подружжя, й суд не встановлював належність спірної квартири до спільного сумісного майна подружжя. Зазначає, що з моменту розірвання шлюбу ОСОБА_1 не ставила питання про поділ майна подружжя або поділ пайових внесків, а тому його дії щодо реєстрації права власності на квартиру та подальше її відчуження є законними. Крім того, вважає, що позивачкою пропущено позовну давність, про застосування якої було заявлено у суді першої інстанції. У відзиві на апеляційні скарги, до якого додано докази надсилання копій відзиву та доданих до нього документів іншим учасникам справи, позивачка ОСОБА_1 зазначає, що оскаржуване судове рішення є законним та обґрунтованим, в процесі розгляду справи суд не порушив норм ні матеріального, ні процесуального права, а тому рішення суду слід залишити без змін, а апеляційні скарги без задоволення. Заслухавши суддю-доповідача, відповідачку ОСОБА_3 та її представника адвоката Страха В.О., які, кожен окремо, підтримали доводи апеляційних скарг та просили їх задовольнити, позивачку ОСОБА_1 та її представника ОСОБА_5 , які, кожен окремо, заперечували проти доводів апеляційних скарг та просили залишити їх без задоволення, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду в межах заявлених позовних вимог, доводів апеляційних скарг та відзиву на них, колегія суддів вважає, що апеляційні скарги підлягають залишенню без задоволення з наступних підстав. Судом першої інстанції встановлено та вбачається з матеріалів спарви, що позивачка ОСОБА_1 з 25.01.1985 року перебувала з відповідачем ОСОБА_2 в зареєстрованому шлюбі, який розірвано рішенням суду від 16.12.2005 року, розірвання шлюбу зареєстровано 04.07.2005 року. Під час перебування у шлюбі строни придбали (сплатили вартість паю) трикімнатну кооперативну квартиру АДРЕСА_1 . Ордер на житлове приміщення № 40 від 6 березня 1990 року виданий на сім`ю чоловіка ОСОБА_2 , дружину ОСОБА_1 , сина ОСОБА_4 . 06.02.2007 року, на підставі рішення виконкому Довгинцівської районної в місті ради від 20.12.2006 року, ОСОБА_2 видано свідоцтво про право власності на квартиру АДРЕСА_2 , де він вказаний єдиним власником квартири, однак ОСОБА_1 до відома про отримання вказаного свідоцтва ОСОБА_2 не довів. Рішенням Довгинцівського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 04.12.2007 року в задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 та Виконавчого комітету Довгинцівської районної в місті ради, третя особа КП «Криворізьке БТІ», про визнання незаконним та скасування рішення виконавчого комітету від 20 грудня 2006 року про видачу ОСОБА_2 права власності на квартиру в житлово будівельному кооперативі «Рассвет-46» по АДРЕСА_3 та стягнення моральної шкоди - відмовлено та роз`яснено про право позивачки звернутися до суду з позовом про розподіл майна (квартири). Рішенням Довгинцівського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 07 липня 2009 року частково задоволено позовні вимоги ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , яка діє від свого імені та від імені недієздатного сина, про визначення порядку користування житловим приміщенням та розподіл боргових зобов`язань. Виділено ОСОБА_2 у користування окрему кімнату, площею 16,9 кв.м., з балконом, у квартирі АДРЕСА_2 та залишено у користуванні відповідачки ОСОБА_1 з сином ОСОБА_4 кімнату, площею 12,5 кв.м., з лоджією, кімнату 7,40 кв.м., у квартирі АДРЕСА_2 . Місця загального користування: ванну кімнату, туалет, коридор - залишено у спільному користуванні. Зобов`язано ЖБК «Рассвет-48» укласти з ОСОБА_2 окремий договір на надання комунальних послуг, надати ОСОБА_2 особовий рахунок на закріплену за ним кімнату. В іншій частині позову відмовлено. Рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 22.09.2009 року рішення Довгинцівського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 07 липня 2009 року по справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , яка діє від свого імені та від імені недієздатного сина, про визначення порядку користування житловим приміщенням та розподіл боргових зобов`язань скасовано в частині визначення порядку користування житловим приміщенням: квартирою АДРЕСА_1 та ухвалено нове рішення, яким в задоволенні позову ОСОБА_2 відмовлено, в іншій частині рішення суду залишено без змін. Рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 22 вересня 2009 року встановлено, що кооперативна квартира АДРЕСА_2 придбана подружжям ОСОБА_6 за час шлюбу, тому, відповідно до положень ст. 60 Сімейного Кодексу України, належить їм на праві спільної сумісної власності, дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування та розпорядження майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Рішенням Довгинцівського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 16.08.2019 року ОСОБА_1 було визнано такою, що втратила право користування квартирою АДРЕСА_1 . Постановою Дніпровського апеляційного суду від 31.03.2020 року рішення Довгинцівського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 16.08.2019 року скасоване та ухвалено нове рішення, яким вимоги ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання її втратившою право користування спірною квартирою залишено без задоволення. Судом апеляційної інстанції встановлено, що рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 22 вересня 2009 року по цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , яка діє від свого імені та в інтересах недієздатного сина ОСОБА_4 , про визначення порядку користування житловим приміщенням та розподіл боргових зобов`язань встановлено, що квартира АДРЕСА_1 , придбана подружжям ОСОБА_2 та ОСОБА_1 за час перебування у шлюбі, тому, відповідно до положень ст. 60 СК України, належить їм на праві спільної сумісної власності. Згідно талонів повідомлень № 21360 від 24.10.2019 року, № 24774 від 18.11.2019 року, № 25525 від 29.11.2019 року, № 25770 від 02.12.2019 року, № 25804 від 03.12.2019 року, № 25816 від 03.12.2019, № 26033 від 05.12.2019 року, позивачка ОСОБА_1 повідомляла працівників поліції про те, що, поки вона була в лікарні, відповідач ОСОБА_2 змінив замки на вхідних дверях в квартиру та не дає їй можливості проживати в квартирі та увійти додому, щодо факту її незаконного виселення з її квартири, про те, що в квартирі проживають інші особи, про те, що невідомі їй особи проживають в її квартирі та переоформили її на себе, про те, що невідомі особи без її дозволу виносять з квартири її особисті речі. 27.11.2019 року відповідачі ОСОБА_2 та ОСОБА_3 уклали договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_2 , відповідно до якої відповідачка ОСОБА_3 придбала вказану квартиру у ОСОБА_2 . Рішенням Довгинцівського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 11.01.2021 року вселено ОСОБА_1 до квартири АДРЕСА_1 . Встановивши належність квартири АДРЕСА_2 на праві спільної сумісної власності позивачці ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , як набутого подружжям за час перебування у шлюбі, суд першої інстанції дійшов висновку про недійсність договору купівлі-продажу цього нерухомого майна від 27.11.2019 року, оскільки неотримання згоди іншого з подружжя при відчуженні такого майна є порушенням вимог статей 60, 61, 63 СК України. Колегія суддів погоджується з такими висновками суду, так як їх суд першої інстанції дійшов на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилались, як на підставу своїх вимог і заперечень, підтвердженими тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом (частина третя статті 368 ЦК України). Згідно зі статтею 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Конструкція норми статті 60 СК України свідчить про застосування презумпції спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати в судовому порядку поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається саме на того з подружжя, який її спростовує. Належність майна до об`єктів права спільної сумісної власності визначено статтею 61 СК України, частиною третьою якої передбачено, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Відповідно до вимог частини першої статті 17 Закону України «Про власність», який був чинним на час набуття спірної квартири у власність, після повного внесення паю в ЖБК за рахунок коштів, одержаних внаслідок сумісної праці сім`ї члена кооперативу, паєнагромадження, квартира є спільною сумісною власністю членів сім`ї, якщо інше не було установлено письмовою угодою між ними. Відповідно до роз`яснень, викладених у пункті 11 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1995 року №20 «Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності», у випадку сплати паю в ЖБК подружжям у період сумісного проживання за рахунок спільних коштів квартира, після повної сплати пайового внеску, є їх спільним майном. Як встановлено рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 22 вересня 2009 року, кооперативна квартира АДРЕСА_2 придбана подружжям ОСОБА_2 та ОСОБА_1 за час шлюбу, тому, відповідно до положень ст. 60 Сімейного Кодексу України, належить їм на праві спільної сумісної власності. Згідно ч. 4 ст. 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Отже, кооперативна квартира АДРЕСА_2 придбана подружжям ОСОБА_2 та ОСОБА_1 у період їх перебування у шлюбі та належить їм на праві спільної сумісної власності. Доводи апеляційних скарг щодо незгоди з посиланням суду першої інстанції на рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 22 вересня 2009 року у цивільній справі №22ц-21711/09, оскільки предметом даного спору було визначення порядку користування квартирою, а не поділ спільного майна подружжя, колегією суддів не приймаються, адже для застосування положень ч. 4 ст. 82 ЦПК України та визнання певного юридичного факту таким, що не потребує доказуванню, судове рішення має бути ухвалене у справі з тими ж самими особами, однак не з аналогічним предметом позову, як помилково вважають відповідачі. Колегією суддів не приймаються доводи апеляційної скарги відповідача ОСОБА_2 про те, що членом ЖБК був саме ОСОБА_2 , який повністю сплатив пайові внески та правомірно набув право власності на квартиру, тоді як позивачка ОСОБА_1 ніколи не подавала заяви про вступ до кооперативу, оскільки положеннями статті 17 Закону України «Про власність» не передбачено обов`язку всіх членів сім`ї вступати до членів кооперативу. Не можна вважати прийнятними й доводи апеляційної скарги відповідачки ОСОБА_3 про те, що суд першої інстанції безпідставно послався на норми Закону України «Про власність», оскільки позивачкою за предметом позову не порушувалось питання щодо встановлення її участі у придбанні майна. Так, звернувшись до суду із позовом про визнання недійсним договору купівлі-продажу спірної квартири, позивачка ОСОБА_1 обгрунтовувала свої вимоги тим, що її чоловік ОСОБА_2 , після припинення шлюбних відносин, самостійно, без її згоди, розпорядився спільним сумісним майном подружжя, а тому предметом доказування у даній справі є належність спірного майна до спільної сумісної власності подружжя та розпорядження одним із подружжя спільним майном без згоди іншого співвласника. Доводи апеляційної скарги відповідачки ОСОБА_3 про те, що судом не було враховано тієї обставини, що шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 розірвано у 2005 році, а право власності на квартиру АДРЕСА_2 відповідач ОСОБА_2 набув у 2007 році, тобто через два роки після розірвання шлюбу, а тому вказана квартира жодним чином не може бути об`єктом спільної сумісної власності подружжя, колегією суддів до уваги не приймаються, оскільки, як уже зазначено вище, кооперативна квартира є спільним майном у випадку сплати паю в ЖБК подружжям у період сумісного проживання за рахунок спільних коштів, а сам по собі факт реєстрації права власності на це майно після припинення шлюбних відносин правового значення не має. Згідно зі статтею 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового (частина друга статті 65 СК України). Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згідно з статтею 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. За правилом частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Встановивши, що письмової згоди на розпорядження спільною власністю подружжя позивачка ОСОБА_1 не надавала, суд першої інстанції дійшов вірного висновку про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_2 від 27.11.2019 року. Доводи апеляційної скарги відповідачки ОСОБА_3 про те, що позивачкою пропущено позовну давність для звернення до суду з даним позовом, оскільки про порушення свого права вона дізналася у 2007 році та протягом тривалого часу не вчинила дій щодо захисту прав, які вважає порушеними, колегією суддів не приймаються, з огляду на наступне. Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Згідно положень частини другої статті 72 СК України до вимоги про поділ майна, заявленої після розірвання шлюбу, застосовується позовна давність у три роки. Позовна давність обчислюється від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності. Європейський суд з прав людини наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце в далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту з плином часу (пункт 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами №22083/93, 22095/93 у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»; пункт 570 рішення від 20 вересня 2011 за заявою у справі «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії»). Порівняльний аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися», що містяться в частині другій статті 72 СК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права й саме із цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо. Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила про обов`язковість доведення стороною спору тих обставин, на котрі вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше. Зазначена правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 22 лютого 2017 року № 6-17цс17. Як вірно встановлено судом першої інстанції та не спростовано у суді апеляційної інстанції, оспорюваний договір-купівлі продажу спільного сумісного майна подружжя укладено 27.11.2019 року, тобто саме з цього часу порушено майнові права позивачки ОСОБА_1 та розпочинається перебіг трирічної позовної давності, який закінчується 27.11.2022 року, а з даним позовом до суду вона звернулася 12 січня 2020 року (а.с. 1), тобто позивачкою не пропущено позовну давність. Фактично всі доводи, викладені в апеляційній скарзі, не можуть бути взяті до уваги колегією суддів, оскільки вони зводяться до переоцінки доказів та незгодою з висновками суду по їх оцінці. Проте, відповідно до вимог ст. 89 ЦПК України, оцінка доказів є виключною компетенцією суду, переоцінка доказів особами, які беруть участь у розгляді справи, діючим законодавством не передбачена. Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржене судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення. Враховуючи вищевикладене, колегія суддів приходить до висновку, що вирішуючи спір, суд першої інстанції в достатньо повному обсязі встановив права і обов`язки сторін, що брали участь у справі, обставини справи, перевірив доводи і заперечення сторін, дав їм належну правову оцінку, ухвалив рішення, яке відповідає вимогам закону. Висновки суду обґрунтовані і підтверджуються письмовими доказами. За таких обставин, враховуючи вищевикладене, апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду - залишенню без змін. Керуючись ст.ст. 367, 374, 375, 382 ЦПК України, суд, - П О С Т А Н О В И В: Апеляційні скарги відповідачів ОСОБА_3 , від імені та в інтересах якої діє адвокат Страх Вадим Олегович, та ОСОБА_2 залишити без задоволення. Рішення Довгинцівського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 19 листопада 2021 року- залишити без мін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Повне судове рішення складено 12 травня 2022 року. Головуючий: Судді: