Постанова КЦС ВС № 758/15111/14-ц

Постанова Іменем України 14 квітня 2022 року м. Київ справа № 758/15111/14-ц провадження № 61-19936св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Грушицького А. І., суддів: Литвиненко І. В., Петрова Є. В., Сердюка В. В., Ткачука О. С. (суддя-доповідач), розглянув у порядку спрощеного позовного провадження справу за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 до ОСОБА_4 , треті особи: ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , Комунальне підприємство «Синьоозерне Подільського району міста Києва», про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, за касаційною скаргою ОСОБА_4 , поданою представником ОСОБА_7 , на постанову Київського апеляційного суду від 09 листопада 2021 року, прийняту у складі колегії суддів: Кравець В. А., Желепи О. В., Мазурик О. Ф., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог У квітні 2014 року ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 звернулися до суду з позовом про визнання ОСОБА_4 такою, що втратила право користування жилим приміщенням. Позов обґрунтований тим, що у квартирі АДРЕСА_1 рахуються зареєстрованими позивачі та відповідачка ОСОБА_4 . Однак з 2007 року остання постійно проживає за кордоном у м. Роттердам, Королівство Нідерланди, де створила сім`ю з громадянином цієї країни та народила сина. Посилаючись на те, що відповідачка понад шість місяцівне проживає у квартирі АДРЕСА_1 , позивачі на підставі статті 71 Житлового кодексу України (далі - ЖК України) просили визнати її такою, що втратила право користування цим житловим приміщенням. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Подільського районного суду м. Києва від 06 липня 2021 року у задоволенні позову ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 відмовлено. Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що позивачами не було надано суду належних і допустимих доказів того, що відповідачка обрала інше постійне місце проживання, навпаки у судовому засіданні встановлено, що ОСОБА_4 інтересу до спірної квартири не втрачала. Короткий зміст постанови апеляційного суду Постановою Київського апеляційного суду від 09 листопада 2021 року рішення Подільського районного суду м. Києва від 06 липня 2021 року скасовано та ухвалено нове рішення у справі про задоволення позову ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 . Визнано ОСОБА_4 такою, що втратила право користування житловим приміщенням - квартирою АДРЕСА_1 . Постанова апеляційного суду мотивована тим, що ОСОБА_4 тривалий час не проживає у квартирі, комунальні послуги не сплачує та ними не користується, має дозвіл на постійне проживання у Королівстві Нідерланди, де народила дитину. З огляду на ці обставини у справі, а також те, що відповідачка не надала належних та допустимих доказів щодо її проживання у вказаній квартирі, суд дійшов висновку про обґрунтованість заявленого позову. Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги У грудні 2021 року представник ОСОБА_4 - ОСОБА_7 звернулася до Верховного Суду із касаційною скаргою, у якій просить скасувати постанову Київського апеляційного суду від 09 листопада 2021 року та залишити в силі рішення Подільського районного суду м. Києва від 06 липня 2021 року. Заявник посилається на те, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Доводи інших учасників справи У відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_1 просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувану постанову апеляційного суду - без змін, посилаючись на її законність та обґрунтованість. Рух справи у суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 13 січня 2022 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції. Ухвалою Верховного Суду від 07 квітня 2022 року справу призначено до судового розгляду.

Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Відповідно до пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, зокрема, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку, а також якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Відповідно до статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. За частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Оскаржувана постанова апеляційного суду не відповідає цим вимогам. Фактичні обставини справи, встановлені судами Судами попередніх інстанцій встановлено, що відповідно до ордеру на жиле приміщення від 23 червня 1977 року ОСОБА_8 було надано у користування на сім`ю з чотирьох осіб: ОСОБА_8 , ОСОБА_1 , ОСОБА_5 , ОСОБА_9 трикімнатну квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 59,5 кв. м, житловою площею 38, 1 кв. м (а. с. 16, т. 1). Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 16 грудня 1999 року, яке набрало законної сили, у справі № 2-2382/99 відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_5 , ОСОБА_4 , третя особа - Шевченківська районна державна адміністрація м. Києва, про зміну договору найму жилого приміщення - квартири АДРЕСА_1 . ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_8 померла (а. с. 63, т. 1). ОСОБА_4 є громадянкою України (а. с. 250, т. 3) та її зареєстрованим місцем проживання є: АДРЕСА_2 , що підтверджується витягом з Єдиного державного демографічного реєстру щодо реєстрації місця проживання (а. с. 250, т. 3). Відповідно до заяви ОСОБА_4 , адресованій директору КП «Синьоозерне Подільського району міста Києва» від 01 квітня 2015 року, остання повідомила про те, що вона тимчасово перебуває за кордоном на роботі, у зв`язку з чим просила не знімати її з реєстрації за місцем її проживання у квартирі АДРЕСА_1 (а. с. 228, т. 1). Згідно з листом начальника Подільського районного відділу в м. Києві Головного управління державної міграційної служби України в м. Києві ДМС України від 14 січня 2016 року ОСОБА_4 зареєстрована за адресою: АДРЕСА_2 . 17 серпня 2018 року з ОСОБА_4 було укладено декларацію про вибір лікаря, який надає первинну медичну допомогу № 0001-1346-5000 (а. с. 248, т. 3). Відомості про виїзд ОСОБА_4 до м. Роттердаму, Королівства Нідерландів, у період з 2006 по 2007 роки в картотеці реєстраційного обліку Подільського РВ ГУ ДМС України в м. Києві відсутні (а. с. 244, т. 1). За змістом листа начальника Головного центру обробки спеціальної інформації від 20 січня 2016 року відповідно до наявної інформації в базі даних щодо осіб, які перетнули державний кордон України, ОСОБА_4 в`їхала в Україну 16 липня 2014 року та виїхала 29 липня 2014 року (а. с. 2, т. 2). Відповідно до довідки посольства України в Королівстві Нідерланди від 03 жовтня 2016 року син ОСОБА_4 - ОСОБА_10 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , зареєстрований громадянином України (а. с. 108, т. 2). ОСОБА_4 має посвідку на проживання у Королівстві Нідерланди, яка видана 05 липня 2013 року та дійсна до 05 липня 2018 року (а. с. 116, т. 2). Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Предметом розгляду у цій справі є вимоги ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання ОСОБА_4 такою, що втратила право на користування квартирою АДРЕСА_1 . Вирішуючи ці позовні вимоги колегія суддів Верховного Суду виходить із наступного. Статтею 47 Конституції України передбачено, що кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду. Згідно зі статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції. Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України» в контексті вказаної Конвенції поняття житло не обмежується приміщенням, в якому особа проживає на законних підставах, або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв`язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у права на житло. У пункті 44 рішення від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» ЄСПЛ визначив, що втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, а й необхідним у демократичному суспільстві. Інакше кажучи, воно має відповідати нагальній суспільній необхідності, зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою. Концепція житла має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві. Правова позиція ЄСПЛ відповідно до пункту 1 статті 8 Конвенції гарантує кожній особі, крім інших прав, право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла. Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення ЄСПЛ у справі Gillow v. the U.K. від 24 листопада 1986 року), так і на наймача (рішення ЄСПЛ у справі Larkos v. Cyprus від 18 лютого 1999 року). Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності згідно з відповідними принципами статті 8 Конвенції. Будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватись в судовому порядку. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц (провадження № 14-298цс19) висловила правову позицію про те, що при вирішенні справи про виселення особи чи визнання її такою, що втратила право користування, що по суті буде мати наслідком виселення, виходячи із принципу верховенства права, суд повинен у кожній конкретній справі провести оцінку на предмет того, чи є втручання у право особи на повагу до його житла не лише законним, але й необхідним, відповідає нагальній необхідності та є співрозмірним із переслідуваною законною метою. Згідно із частиною четвертою статті 9 ЖК України ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Стаття 71 ЖК України передбачає загальні правила збереження жилого приміщення за тимчасово відсутніми громадянами. Згідно з цією нормою при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім`ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. Якщо наймач або члени його сім`ї були відсутні з поважних причин понад шість місяців, цей строк за заявою відсутнього може бути продовжено наймодавцем, а в разі спору - судом. Жиле приміщення зберігається за тимчасово відсутнім наймачем або членами його сім`ї понад шість місяців у випадках тимчасового виїзду з постійного місця проживання за умовами і характером роботи або у зв`язку з навчанням (учні, студенти, стажисти, аспіранти тощо), у тому числі за кордоном, - протягом усього часу виконання цієї роботи або навчання. Відповідно до статті 72 ЖК України визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку. Аналізуючи вищезазначені правові норми слід дійди висновку, що особа може бути визнана такою, що втратила право користування жилим приміщенням за двох умов: не проживання особи в жилому приміщенні більше шести місяців та відсутність поважних причин такого не проживання. Вичерпного переліку таких поважних причин житлове законодавство не встановлює, у зв`язку з чим поважність причин відсутності особи за місцем проживання визначається судом у кожному конкретному випадку з урахуванням обставин справи. Слід також взяти до уваги, що при тимчасовій відсутності за особою продовжує зберігатись намір ставитися до жилого приміщення як до свого постійного місця проживання, тому при розгляді позову про визнання особи такою, що втратила право на жилу площу, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності та дослідити наявні у справі докази й надати їм оцінку, відповідно до правил ЦПК України. Так, статтею 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків. Згідно зі статтею 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування. Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (частина перша статті 12 ЦПК України). Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Згідно з частиною шостою статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. У частині першій статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. У справах про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, на позивача покладається обов`язок із доведення відсутності відповідача у спірному приміщенні понад строк, із яким законом пов`язана можливість збереження права користування житлом за відсутнім наймачем (користувачем), а на відповідача, відповідно, покладається обов`язок із доведення поважності причин відсутності у спірному приміщенні понад встановлений законом строк. Заперечуючи проти позову, ОСОБА_4 посилалася на те, що вона періодично приїздить в Україну, весь цей час вона не втрачала інтересу до спірної квартири, про це зокрема свідчать надані нею докази, а саме: лист КП «Синьоозерне» від 01 квітня 2015 року про не зняття з реєстрації за місцем проживання (а. с. 228, т. 1); декларація про вибір лікаря, який надає первинну медичну допомогу від 17 серпня 2018 року № 0001-1346-5000 (а. с. 248, т. 3). Цим доказам суд першої інстанції відповідно до вищезазначених положень ЦПК України надав належну оцінку. Крім того, суд звернув увагу на те, що відповідачка рахується зареєстрованою у спірній квартирі з 19 травня 1988 року. Вона та її дитина є громадянами України, незважаючи на тимчасове проживання у Королівстві Нідерланди. Іншого житла в Україні, крім спірного, вона не має. Зважаючи на це районний суд дійшов висновку про відмову в задоволенні позову про визнання ОСОБА_4 такою, що втратила право на користування жилим приміщенням. Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції, оскільки він ґрунтується на повному з`ясуванні всіх обставин у справі та належній оцінці наявних у справі доказів. У той же час такий висновок суду першої інстанції відповідає правовим позиціям Верховного Суду, наведеним у аналогічних спорах, зокрема постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 грудня 2021 року у справі № 569/5435/16-ц (провадження № 61-13080св21), від 18 березня 2020 року у справі № 449/601/18 (провадження № 61-12029 св19). Колегія суддів не погоджується з висновком апеляційного суду щодо визнання ОСОБА_4 такою, що втратила право на користування жилим приміщенням, оскільки матеріали справи не містять доказів того, що остання протягом шести місяців до подання цього позову до суду (01 квітня 2014 року) не проживала у спірній квартирі. Крім того, такий висновок зроблений всупереч вимогам закону, наведеним вище правовим позиціям ЄСПЛ, Верховного Суду та є порушенням права відповідачки на повагу до житла, передбаченого статтею 8 Конвенції. Відповідно до статті 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо у передбачених статтею 400 цього Кодексу межах встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону. Враховуючи викладене колегія суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду вважає, що оскільки апеляційним судом безпідставно скасовано рішення суду першої інстанції, яке відповідає закону, то постанова Київського апеляційного суду від 09 листопада 2021 року підлягає скасуванню із залишенням в силі рішення Подільського районного суду м. Києва від 06 липня 2021 року. Керуючись статтями 400, 402, 413, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_4 , подану представником ОСОБА_7 , задовольнити. Постанову Київського апеляційного суду від 09 листопада 2021 року скасувати, рішення Подільського районного суду м. Києва від 06 липня 2021 року залишити в силі. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий А. І. Грушицький Судді І. В. Литвиненко Є. В. Петров В. В. Сердюк О. С. Ткачук