Постанова 4806 № 303/1686/21

Справа № 303/1686/21 П О С Т А Н О В А іменем України 11 квітня 2022 року м. Ужгород Закарпатський апеляційний суд у складі: судді-доповідачки Готри Т. Ю., суддів Собослоя Г. Г., Кондора Р. Ю., з участю секретарки судового засідання Терпай С. М., розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні майном шляхом вселення у житло та зобов`язання вчинити дії, за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 30 липня 2021 року, ухвалене суддею Костем В.В., в с т а н о в и в: У березні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні майном шляхом вселення у житло та зобов`язання вчинити дії. Позов обґрунтував тим, що на підставі договору дарування часток домоволодіння від 02.10.2014 він є власником 2/3 частки домоволодіння АДРЕСА_1 . Однак не може користуватися належною йому часткою цього домоволодіння, оскільки відповідач створює йому перешкоди, тобто не допускає в подвір`я, будинок, не надає ключів від вхідних дверей, не дозволяє облаштувати йому для проживання житлову площу з окремим входом та встановлення перегородки з метою уникнення суперечок. Посилаючись на наведені вище обставини просив зобов`язати ОСОБА_2 усунути перешкоди у користуванні належним йому на праві приватної власності 2/3 частки домоволодіння АДРЕСА_1 шляхом вселення в належну йому частину вказаного домоволодіння, передати йому ключі від воріт і дверей загального користування та не чинити перешкод у його проживанні у власному житлі, а також вирішити питання розподілу судових витрат. Рішенням Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 30.07.2021 позов ОСОБА_1 задоволено. Ухвалено усунути перешкоди ОСОБА_1 у користуванні будинком АДРЕСА_1 шляхом його вселення до цього будинку. Зобов`язано ОСОБА_2 передати ОСОБА_1 ключі від воріт та дверей загального користування будинку АДРЕСА_1 . Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 908,00 грн судового збору. Не погоджуючись із цим рішенням місцевого суду відповідач ОСОБА_2 подав на нього апеляційну скаргу внаслідок його незаконності, необґрунтованості через порушення судом норм матеріального і процесуального права та невідповідності висновків суду обставинам справи. Скарга мотивована тим, що судом першої інстанції належним чином не враховано його посилання у відзиві на позов ОСОБА_1 про наявність іншого судового рішення від 06.10.2015 у справі № 303/4184/15, яке набрало законної сили, щодо виділення в натурі часток спірного будинку шляхом утворення двох окремих об`єктів та вселення позивача у квартиру АДРЕСА_2 цього будинку. Як наслідок 25.07.2017 виконавчий лист, на підставі зазначеного судового рішення, органом державної виконавчої служби у виконавчому провадженні № 50421547 був повернутий стягувачу ОСОБА_1 через не створення ним квартири АДРЕСА_2 даного будинку. Зауважував і те, що позивач не є зареєстрованим у спірному будинку, відмовляється в установленому законом порядку створити квартиру АДРЕСА_2 згідно з рішенням суду від 06.10.2015, що унеможливлює сумісне проживання сторін. До того ж належна позивачу частка будинку не є реальною, а лише ідеальною. Відтак судом не встановлено спосіб проживання і користування цим будинком між співвласниками та не враховано інтереси інших проживаючих у ньому осіб. Стверджував, що рішення суду першої інстанції в цій справі суперечить рішенню суду від 06.10.2015, яке набрало законної сили. З огляду на наведене апелянт просив оскаржене рішення місцевого суду скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовити. Своїм правом подати відзив на апеляційну скаргу відповідача ОСОБА_2 позивач ОСОБА_1 не скористався. У судовому засіданні апелянт-відповідач ОСОБА_2 апеляційну скаргу підтримав та просив її задовольнити з підстав наведених у ній. Представниця позивача ОСОБА_1 - адвокатка Різак Н.М. у судовому засіданні щодо задоволення апеляційної скарги заперечила, вважала її безпідставною і надуманою та просила оскаржене рішення місцевого суду залишити без змін. Заслухавши суддю-доповідачку, пояснення відповідача ОСОБА_2 , представниці позивача ОСОБА_1 адвокатеси Різак Н.М., перевіривши доводи апеляційної скарги та матеріали справи, колегія суддів уважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає з таких підстав. Відповідно до частин 1, 2 статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції у межах доводів та вимог апеляційної скарги, а також досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Судом установлено, що на підставі нотаріально посвідченого договору дарування часток домоволодіння від 02.10.2014 ОСОБА_3 та ОСОБА_4 подарували ОСОБА_1 2/3 частки домоволодіння АДРЕСА_1 (а.с.5-7). Із інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна за № 189300687 від 19.11.2019 вбачається, що співвласниками житлового будинку АДРЕСА_1 є: ОСОБА_2 у розмірі 1/3 частки та ОСОБА_1 у розмірі 2/3 частки (а.с.3-4). Як убачається з постанови про повернення виконавчого документа стягувачу головного державного виконавця Мукачівського МВ ДВС ГТУЮ у Закарпатській області Хабарова В.В. від 25.07.2017, то ним повернуто стягувачу ОСОБА_1 виконавчий лист № 2/303/2327/15, виданий 23.02.2016 Мукачівським міськрайонним судом Закарпатської області, щодо вселення ОСОБА_1 у квартиру АДРЕСА_3 . Підставою для такого повернення виконавчого листа слугувало те, що державна реєстрація на квартири АДРЕСА_4 і АДРЕСА_2 даного будинку не проведена, тобто такі квартири є відсутніми, а є лише сам будинок, який не розділений на квартири. Водночас в ухвалі Апеляційного суду Закарпатської області від 28.10.2016 у справі № 303/4184/15-ц указано, що тільки після здійснення державної реєстрації права власності в ОСОБА_1 виникне право власності на квартиру АДРЕСА_2 даного будинку, а відтак послідовно за цією дією і слід буде здійснити вселення ОСОБА_1 до такої квартири, що на даний час не є можливим (а.с.44). Отже, колегія суддів констатує, що в матеріалах справи є відсутніми будь-які докази того, що в спірному будинку АДРЕСА_1 належним чином створено квартири АДРЕСА_4 і АДРЕСА_2 . А відтак співвласниками цього житлового будинку є: відповідач ОСОБА_2 у розмірі 1/3 частки та позивач ОСОБА_1 у розмірі 2/3 частки. За змістом статей 15, 16 ЦК України та ч. 1 ст. 4, ч. 2 ст. 5 ЦПК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених випадках. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. У статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі Конвенція), яка в силу положень ст. 9 Конституції України є частиною національного законодавства, а відповідно до вимог ч. 4 ст. 10 ЦПК України і джерелом права, закріплено принцип доступу до правосуддя. Під доступом до правосуддя згідно зі стандартами ЄСПЛ розуміють здатність особи безперешкодно отримати судовий захист як доступ до незалежного і безстороннього вирішення спорів за встановленою процедурою на засадах верховенства права. Статтею 13 Конвенції закріплено фундаментальний принцип, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд із огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб право на доступ до суду було ефективним, а не ілюзорним (теоретичним), особа повинна мати чітку фактичну і практичну можливість оскаржити діяння, які становлять утручання в її права (справа «Bellet v. France», заява № 23805/94, рішення ЄСПЛ від 04.12.1995, § 36). За приписами ст. 8 Конвенції кожен має право на повагу, зокрема до свого житла. Органи державної влади не можуть утручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно з законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до цієї Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло. Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду. Статтею 317 ЦК України визначено, що власникові належать права володіння, користування та розпорядженням своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна. Відповідно до ст. 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав. Частиною першою ст. 321 ЦК України передбачено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Відповідно до статті 355 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно). Майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності. Право спільної власності виникає з підстав, не заборонених законом. Спільна власність уважається частковою, якщо договором або законом не встановлена спільна сумісна власність на майно. За приписами ст. 356 ЦК України власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю. Суб`єктами права спільної часткової власності можуть бути фізичні особи, юридичні особи, держава, територіальні громади. Правовий режим спільної часткової власності визначається главою 26 ЦК України з урахуванням інтересів усіх її учасників. Володіння, користування та розпорядження частковою власністю здійснюється за згодою всіх співвласників, а за відсутності згоди - спір вирішується судом. Незалежно від розміру часток, співвласники при здійсненні зазначених правомочностей мають рівні права. Згідно з ч. 1 ст. 383 ЦК України власник житлового будинку, квартири має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб. Аналогічні положення закріплені й у ст. 150 ЖК Української РСР, що громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей та інших осіб. Приписами ч. 2 ст. 386 ЦК України врегульовано, що власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, а бо з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню. Статтею 391 ЦК України регламентовано, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядженням своїм майном. Зазначена норма матеріального права визначає право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати будь-яких усунень свого порушеного права від будь-яких осіб і будь-ким шляхом, який власник уважає прийнятним. Визначальним для захисту права на підставі цієї норми є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. При цьому не має значення ким саме спричинено порушене право та з яких підстав. Указана правова позиція висловлена Верховним Судом у постанові від 20.10.2021 у справі № 306/1966/17 (провадження № 61-10161св20), яку суд, відповідно до приписів ч.4 ст. 263 ЦПК України, враховує при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин. Колегія суддів не погоджується із доводами апелянта про те, що: 1) права позивача не є порушеними внаслідок відсутності його реєстрації (місця проживання) у спірному домоволодінні, оскільки відповідно до вимог ч. 6 ст. 29, ст. 317 ЦК України фізична особа може мати декілька місць проживання і на зміст права власності не впливають ані місце проживання власника, ані місцезнаходження майна; 2) у позивача наявна лише ідеальна, а не реальна частка, оскільки це також не впливає на зміст даного права власності ОСОБА_1 ; 3) позивачем не створено окрему квартиру АДРЕСА_2 у спірному будинку, в яку він і повинен бути вселений лише на підставі судового рішення від 06.05.2015 у справі № 303/4184/15, оскільки до створення в установленому законодавством порядку такої квартири позивач ОСОБА_1 як співвласник даного житлового будинку (не кажучи вже про його переважну частку в ньому у 2/3) управі проживати в ньому та без згоди на це іншого співвласника будинку відповідача ОСОБА_2 , а тим паче і згоди на це інших лише проживаючих (зареєстрованих) у цьому будинку осіб, які не є його співвласниками. Водночас не виділення в натурі належної позивачу частки домоволодіння, відсутність установленого порядку користування будинком, не є перешкодою для вселення позивача у спірний об`єкт нерухомості. Порядок користування цим домоволодінням може бути визначений співвласниками у добровільному порядку, а у випадку відсутності згоди судом, що не є предметом даного спору в цій справі. Відповідно до частини 3 ст. 12, частин 1, 6 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, окрім випадків установлених Законом, а доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Отже, апеляційний суд доходить висновку, що позивач довів належними, допустимими, достовірними, а в їх сукупності достатніми доказами свої вимоги, які знайшли своє підтвердження під час апеляційного розгляду справи. Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний із належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року). Недоліки вирішення місцевим судом даного спору носять характер формальних міркувань та не впливають на правильність і справедливість ухваленого судом першої інстанції рішення. Доводи апеляційної скарги, колегія суддів уважає безпідставними, оскільки вони не ґрунтується на положеннях закону і фактичних обставинах справи та не спростовують правильність висновків суду першої інстанції, а тому апеляційна скарга задоволенню не підлягає. Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Оскаржене рішення місцевого суду є законним та обґрунтованим і підстав для його зміни чи скасування, апеляційний суд не вбачає. На підставі ст. 141 ЦПК України судові витрати по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги у розмірі 1 364,00 грн (а.с.55) необхідно покласти на апелянта-відповідача ОСОБА_2 . Керуючись статтями 374, 375, 382-384 ЦПК України, апеляційний суд п о с т а н о в и в: Апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення. Рішення Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 30 липня 2021 року залишити без змін. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів із дня складення повного судового рішення. Повне судове рішення складено 18 квітня 2022 року. Суддя-доповідачка Судді