Постанова 4806 № 303/7881/24

Справа № 303/7881/24 П О С Т А Н О В А Іменем України 19 лютого 2026 року м. Ужгород Закарпатський апеляційний суд у складі: головуючого: судді Джуги С.Д., суддів: Кожух О.А., Мацунича М.В., з участю секретаря судового засідання: Мочан М.А. розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 22 січня 2025 року у складі судді Заболотного А.М., у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про виселення,- в с т а н о в и в : У жовтні 2024 року ОСОБА_1 звернувся в суд з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про виселення. Позовні вимоги мотивовано тим, що ОСОБА_1 є власником 2/3 частки будинку за адресою АДРЕСА_1 . Власником 1/3 частки будинку за адресою АДРЕСА_1 , є відповідач ОСОБА_2 . Рішенням Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 06.10.2015 року ОСОБА_1 виділено в натурі 2/3 частини домоволодіння за адресою АДРЕСА_1 . Крім того, ОСОБА_3 виділено в натурі 1/3 частини домоволодіння за адресою АДРЕСА_1 . Рішенням Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 23.11.2017 року зобов`язано ОСОБА_3 не чинити перешкод у виконанні будівельних робіт в створенні нового об`єкта, а саме квартири АДРЕСА_2 . Крім того, відповідно до рішення Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 30.07.2021 року усунено перешкоди ОСОБА_1 у користуванні будинком АДРЕСА_3 , шляхом його вселення до даного будинку. Також зобов`язано ОСОБА_2 передати ОСОБА_1 ключі від воріт та дверей загального користування вказаного будинку. Позивач зазначає, що не зважаючи на судові рішення йому і надалі чиняться перешкоди відповідачами в користуванні належною йому частиною домоволодіння. Позивач із врахуванням уточнення до позовної заяви від 11.12.2024 року просив усунути йому перешкоди в користуванні майном шляхом виселення відповідачів з 2/3 частини будинку (а саме 47,50 кв.м) за адресою АДРЕСА_1 . Рішенням Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 22 січня 2025 року у задоволенні заявленого позову - відмовлено. В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позову, посилаючись на неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи, недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими, порушення норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права. Доводи апеляційної скарги зводяться до того, що суд не врахував обставини, які наведені в обґрунтуванні позову, не надав належної їм правової оцінки та безпідставно відмовив у позові. У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 просять апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду без змін, посилаючись на його законність та обґрунтованість. В судове засідання апелянт, його представник не з`явилися, про дату, час місце розгляду справи належним чином повідомлені. Представник апелянта адвокат Дудурич І.В. надіслав суду письмову заяву про розгляд справи у його відсутності та відсутності апелянта. Відповідачі в судовому засіданні просять апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції залишити без змін. Заслухавши доповідь судді, пояснення відповідачів, перевіривши матеріали справи і обговоривши підстави апеляційної скарги, вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного. Відповідно до ч.1 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Згідно із ч. 1 ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Відповідно до ч.1 ст.4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Згідно із ст. 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. Частиною 1 ст. 13 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Згідно з приписами ч.ч.1,5,6 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Судом встановлено та вбачається з матеріалів справи, що згідно з інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного державного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна № 341207235 від 01.08.2023 року, власником 1/3 частки будинку за адресою АДРЕСА_1 , є один з відповідачів ОСОБА_2 , а власником 2/3 частки цього будинку є позивач ОСОБА_1 . Підставою виникнення власності у в обох вказано відповідні договори дарування. Вид спільної власності вказано спільна часткова. Таким чином, позивач ОСОБА_1 та співвідповідач ОСОБА_2 є співвласниками за будинку за адресою АДРЕСА_1 , та який належить їм на праві спільної часткової власності. Відповідно до рішення Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 06.10.2015 року ОСОБА_1 виділено в натурі 2/3 частини домоволодіння за адресою АДРЕСА_1 . ОСОБА_3 виділено в натурі 1/3 частини домоволодіння за адресою АДРЕСА_1 . В судовому рішенні також зазначено про те, що виділення відбувається шляхом утворення нових об`єктів нерухомого майна, а саме: квартири АДРЕСА_4 , що належить ОСОБА_1 , (2-3 частини від літ. А-А1) загальна площа 47,50 м.кв., житлова площа 28,50 м. кв. в т.ч. підвал 4.90 м.кв. Вихід на прибудинкову територію зробити в приміщенні 2-1- коридор. В приміщенні 2-2 - кухня закласти дверний і віконний пройом. До кв. АДРЕСА_4 відносяться: 2/3 частини сараю літ Г, 2/3 частин вбиральні літ. Б, 2/3 частини мощення літ. І, 2/3 частини насосу літ. Н, 2/3 частини споруд літ. N1-N3; квартири АДРЕСА_5 (1/3 ч. від літ. А-А1) загальна площа 23,80 м.кв., житлова площа 23,80 м. кв. (перепланування кімнати житл. - 1-1 здійснити внаслідок демонтажу перегородки між житловим кімнатами 1-1 і 1-2 і монтажем нової перегородки з переміщенням вліво на 0,54 м. з організацією входу на прибудинкову територію через самовільно побудовану прибудову літ. А». До кв. АДРЕСА_5 відноситься: 1/3 частина сараю літ Г, 1/3 частина вбиральні літ. Б, 1/3 частина мощення літ. І, 1/3 частина насосу літ. Н, 1/3 частина споруд літ. N1-N3). Крім того ОСОБА_1 вселений в квартиру АДРЕСА_4 в спірному будинку. Згідно з рішенням Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 23.11.2017 року ОСОБА_3 зобов`язано не чинити перешкод у виконанні будівельних робіт в створенні нового об`єкта, а саме квартири АДРЕСА_2 . Відповідно до рішення Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 30.07.2021 року усунено перешкоди ОСОБА_1 у користуванні будинком АДРЕСА_3 , шляхом його вселення до даного будинку. Також зобов`язано ОСОБА_2 передати ОСОБА_1 ключі від воріт та дверей загального користування вказаного будинку. У поданому позові позивачем ОСОБА_1 заявлено вимоги про усунення перешкод у користуванні житловим будинком, що знаходиться на АДРЕСА_1 , шляхом виселення відповідачів з 2/3 частини будинку, як окремого об`єкту нерухомого майна, що належить позивачу, право якого щодо користування цією частиною будинку порушується відповідачами. При цьому, 1/3 частки спірного будинку належить на праві спільної часткової власності співвідповідачу ОСОБА_2 , решта співвідповідачів ОСОБА_3 та ОСОБА_4 мають зареєстроване місце проживання в цьому будинку з 08.08.1979 року та 12.10.2000 року, що стверджується відповідями з ЄДДР. Статтею 6 Конвенції визнається право людини на доступ до правосуддя, а статтею 13 - на ефективний спосіб захисту прав. Це означає, що особа має право пред`явити в суді таку вимогу на захист цивільного права, яка відповідає змісту порушеного права та характеру правопорушення. Пряма чи опосередкована заборона законом захисту певного цивільного права чи інтересу не може бути виправданою. Статтею 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. Особа, права якої порушено, може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права (п. 5.6 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.08.2018 року у справі № 925/1265/16, провадження № 12-158гс18). Під способами захисту суб`єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на порушника. Тлумачення вказаних норм права свідчить, що цивільні права/інтереси захищаються у спосіб, який передбачений законом або договором, та є ефективним для захисту конкретного порушеного або оспорюваного права/інтересу позивача. Якщо закон або договір не визначають такого ефективного способу захисту, суд відповідно до викладеної в позові вимоги позивача може визначити у рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. Загальний перелік способів захисту цивільного права та інтересів визначені у ст. 16 ЦК України, в якій зазначено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом. Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від виду та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (подібні висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду: від 05.06.2018 року у справі № 338/180/17, провадження № 14-144цс18; від 11.09.2018 року у справі № 905/1926/16, провадження № 12-187гс18; від 30.01.2019 року у справі № 569/17272/15-ц, провадження № 14-338цс18; від 11.09.2019 року у справі № 487/10132/14-ц, провадження № 14-364цс19; від 06.04.2021 року у справі № 925/642/19, провадження № 12-84гс20 та інших). Ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів позивача у цивільному процесі можливий за умови, що такі права, свободи чи інтереси справді порушені, а позивач використовує цивільне судочинство саме для такого захисту, а не з іншою метою. Застосування судом того чи іншого способу захисту має приводити до відновлення порушеного права позивача. При розгляді справи суд має з`ясувати: чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права/інтересу позивача; чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права/інтересу у спірних правовідносинах. Якщо суд зробить висновок, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права/інтересу позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню. Проте, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, але є ефективним та не суперечить закону, а закон або договір у свою чергу не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право/інтерес позивача підлягає захисту обраним ним способом. Неправильно обраний спосіб захисту зумовлює прийняття рішення про відмову в задоволенні позову незалежно від інших встановлених судом обставин (постанови Великої Палати Верховного Суду: від 29.09.2020 року у справі № 378/596/16-ц, провадження № 14-545цс19, від 15.09.2022 року у справі № 910/12525/20, провадження № 12-61гс21 (п. 148)). Реалізуючи передбачене ст. 55 Конституції України, ст. 4 ЦПК України право на судовий захист, звертаючись до суду, особа вказує в позові власне суб`єктивне уявлення про порушене право чи охоронюваний інтерес та спосіб його захисту. Велика Палата Верховного Суду зазначала, що кожна особа, чиї права чи інтереси було порушено, має право звернення до суду для їх захисту. Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів (ч. 1 ст. 4 ЦПК України). Відповідно до п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення. Водночас зазначені норми не означають, що кожний позов, поданий до суду, має бути задоволений. Якщо позивач не довів порушення його права чи безпосереднього інтересу, в позові слід відмовити (постанова від 28.09.2021 року у справа № 761/45721/16-ц, провадження № 14-122цс20). Отже, підставою для звернення особи до суду є наявність у неї порушеного права та/або законного інтересу. Таке звернення здійснюється особою, якій це право належить, і саме з метою його захисту. Відсутність обставин, які підтверджували б наявність порушення права та/або законного інтересу особи, за захистом якого вона звернулася, є підставою для відмови в позові. Особа, яка звертається до суду з позовом вказує у позові власне суб`єктивне уявлення про її порушене право та/або охоронюваний інтерес та спосіб його захисту. У свою чергу, суд має перевірити доводи, на яких ґрунтуються заявлені вимоги зокрема щодо матеріально-правового інтересу у спірних відносинах. Оцінка предмета заявленого позову, наявності підстав для захисту порушеного права та/або інтересу позивача, про яке ним зазначається в позовній заяві, здійснюється судом, на розгляд якого передано спір, крізь призму оцінки спірних правовідносин та обставин (юридичних фактів), якими позивач обґрунтовує заявлені вимоги. Подібні правові висновки викладено у постанові Верховного Суду від 24.04.2024 року у справі № 450/2875/19, провадження № 61-5051св22. У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 30.06.2021 року у справі № 522/13307/16-ц (провадження № 61-1831св21) зазначено, що підставою негаторного позову слугують посилання позивача на належне йому право користування і розпорядження майном, а також факти, що підтверджують дії відповідача у створенні позивачеві перешкод щодо здійснення ним цих правомочностей. При цьому для задоволення вимог власника достатньо встановити факт об`єктивно існуючих перешкод у здійсненні власником свого права. Таким чином, право власності має захищатися лише при доведенні самого факту порушення. Відповідно до ст. 41 Конституції України, ст. 321 ЦК України ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Згідно з ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Згідно з ст. 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна. Частиною 1 ст. 316 ЦК України передбачено, що правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства. Положеннями ст. 321 ЦК України встановлено принцип непорушності права власності, відповідно до якого ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності чи обмежений у його здійсненні. Частиною 1 ст. 383 ЦК України та ст. 150 ЖК УРСР закріплені положення, відповідно до яких громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей та інших осіб. Відповідно до ст. 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном. Зазначені норми матеріального права визначають право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати будь-яких усунень свого порушеного права від будь-яких осіб будь-яким шляхом, який власник вважає прийнятним. Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. При цьому не має значення, ким саме спричинено порушене право та з яких підстав. Статтею 405 ЦК України передбачено, що члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником (ч. 1). Член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом (ч. 2). У ч.ч. 1, 2 ст. 355 ЦК України визначено, що майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно). Майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності. Власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю (ч. 1 ст. 356 ЦК України). Відповідно до ст. 358 ЦК України право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Співвласники можуть домовитися про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною частковою власністю. Кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. У разі неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації. Спільна часткова власність є специфічною конструкцією, оскільки існує: (а) множинність суб`єктів. Для права власності характерна наявність одного суб`єкта, якому належить відповідне майно (наприклад, один будинок - один власник). Навпаки, часткова власність завжди відзначається множинністю суб`єктів (наприклад, один будинок - два співвласники); (б) єдність об`єкта. Декільком учасникам спільної часткової власності завжди належить певна сукупність майна. Причому право спільної часткової власності може стосуватися як подільних/неподільних речей, так і майнових прав та обов`язків. Частка в праві спільної часткової власності, що належить кожному з співвласників, виступає не як частина речі й не як право на частину речі, а як частина права на всю річ як єдине ціле. Тобто право спільної часткової власності поширюється на все спільне майно, а частка в праві спільної часткової власності не стосується частки майна (див., зокрема постанову Верховного Суду від 12.12.2018 року у справі № 442/7505/14-ц (провадження № 61-4536св18)). Відповідно до норм ст. 367 ЦК України майно, що є у спільній частковій власності, може бути поділене в натурі між співвласниками за домовленістю між ними. У разі поділу спільного майна між співвласниками право спільної часткової власності на нього припиняється. Договір про поділ нерухомого майна, що є у спільній частковій власності, укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню. Право власності та інші речові права на нерухоме майно, яке утворилося внаслідок поділу або виділу частки з об`єкта нерухомого майна або об`єднання об`єктів нерухомого майна, обмеження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації (ч. 1 ст. 182 ЦК України). При цьому, відповідно до ч. 2 ст. 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» речові права на нерухоме майно, об`єкт незавершеного будівництва, майбутній об`єкт нерухомості та їх обтяження, що підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, виникають, змінюються та припиняються з моменту такої реєстрації. Пунктом 1 ч. 1 ст. 4 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державній реєстрації прав підлягають право власності та право довірчої власності як спосіб забезпечення виконання зобов`язання на нерухоме майно, об`єкт незавершеного будівництва. Відповідно до п. 20 Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 25.12.2015 року № 1127, у разі проведення державної реєстрації права власності, права довірчої власності як способу забезпечення виконання зобов`язань, спеціального майнового права на майно вперше, у тому числі у разі поділу, виділу частки або об`єднання майна, державний реєстратор за допомогою програмних засобів ведення Державного реєстру прав відкриває розділ у зазначеному Реєстрі з присвоєнням реєстраційного номера об`єкту нерухомого майна. Для державної реєстрації права власності у зв`язку з поділом, виділом частки або об`єднанням земельної ділянки, закінченого будівництвом об`єкта подається, зокрема, відповідне рішення суду (п. 54 Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 25.12.2015 року № 1127). Таким чином право власності та інші речові права на нерухоме майно виникають з моменту державної реєстрації таких прав. Судом першої інстанції правильно встановлено, що відповідно до наявної в матеріалах справи інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного державного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна, спірний будинок належить як позивачу ОСОБА_1 так і відповідачу ОСОБА_2 на праві спільної часткової власності. Режим спільної часткової власності поширюється на весь будинок АДРЕСА_3 , а частка в праві спільної часткової власності не стосується частки майна. Суд правильно зазначив про відсутність правових підстав вказувати на приналежність якоїсь частини спірного будинку одному із співвласників, а тому ОСОБА_2 , як співвласник спірного будинку, має право на власний розсуд володіти, користуватися та розпоряджатися своєю власністю. Питання виконання та реалізації судових рішень, втому числі і про поділ спірного будинку в натурі, а також державної реєстрації відповідних прав, визначених вказаними судовими рішеннями, не входить до предмету даного спору. Більше того, рішенням Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 06.10.2015 року, яким здійснено поділ спірного будинку, передбачено здійснення перепланування для утворення двох окремих об`єктів нерухомого майно, чого на момент звернення з позовом та ухвалення судом рішення не відбулося. Акт державного виконавця від 30.07.2019 року, яким встановлено, що квартира АДРЕСА_6 , створена згідно з рішенням Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 06.10.2015 року, з урахуванням вищевказаних вимог закону, не є належним, допустимим, достовірним та достатнім доказам, яким стверджується створення об`єкту нерухомого майна. Щодо акту від 15.11.2024 року зі змісту якого встановлено, що ОСОБА_1 не зміг відкрити хвіртку до домоволодіння за адресою АДРЕСА_1 , суд першої інстанції правильно зауважив, що цей акт міг би підтверджувати факт вчинення перешкод позивачу в користуванні спірним будинком та, як наслідок, заявленням відповідних вимог про усунення перешкод шляхом його вселення в будинок, позаяк жодним чином не підтверджує наявність обставин, що необхідні при з`ясуванні підстав для виселення відповідачів із спірної частини будинку. Суд першої інстанції дійшов правильних висновків, що відповідач ОСОБА_2 є співвласником домоволодіння за адресою АДРЕСА_1 , якому належить 1/3 частки у спільному майні, а тому в повній мірі має право володіти, користуватися та розпоряджатися своїм майном. Доводи про те, що позивачу належить частина будинку як окремий об`єкт нерухомого майна є недоведеними. Відповідачі ОСОБА_3 та ОСОБА_4 мають право на користування домоволодінням за адресою АДРЕСА_1 , в силу реєстрації місця їхнього проживання в ньому за довго до набуття у власність позивачем цього будинку, а тому відсутні підстави для виселення відповідачів з 2/3 частини будинку (а саме 47,50 кв.м) за адресою АДРЕСА_1 , та обґрунтовано відмовив у заявленому позові. Доводи апеляційної скарги встановлених судом першої інстанції обставин не спростовують, не дають підстав для висновку, що оскаржене рішення постановлено без додержання норм матеріального і процесуального права. Рішення суду першої інстанції ухвалене з дотриманням норм матеріального та процесуального права, підстав для його зміни чи скасування немає. Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року). При цьому апеляційний суд враховує, що, як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (пункти 29, 30 рішення ЄСПЛ від 09 грудня 1994 року у справі «Руїз Торіха проти Іспанії»). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (пункт 2 рішення ЄСПЛ від 27 вересня 2001 року у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії»). Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Враховуючи наведене, апеляційний суд дійшов до висновку про залишення апеляційної скарги без задоволення, а судового рішення суду першої інстанції без змін. Керуючись ст.ст. 374,375, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд, у х в а л и в : Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 22 січня 2025 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення і протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення може бути оскаржена до Верховного Суду. Повний текст судового рішення складено 02 березня 2026 року. Головуючий: Судді: