Постанова Одеський апеляційний суд № 523/1352/15-ц

Номер провадження: 22-ц/813/1273/22 Номер справи місцевого суду: 523/1352/15-ц Головуючий у першій інстанції Середа І.В. Доповідач Погорєлова С. О. ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 15.02.2022 року м. Одеса Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Одеського апеляційного суду у складі: головуючого судді: Погорєлової С.О. суддів: Заїкіна А.П., Таварткіладзе О.М. за участю секретаря: Дубрянської Н.О., розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , Суворовської районної адміністрації Одеської міської ради та Комунального підприємства «Бюро технічної інвентаризації» Одеської міської ради про визнання свідоцтва на право власності на житловий будинок та свідоцтва про право на спадщину за заповітом недійсними, визнання права власності на 1/2 частину житлового будинку, на рішення Суворовського районного суду м. Одеси, постановлене під головуванням судді Середи І.В. 01 листопада 2019 року у м. Одеса, - встановила: У лютому 2015 року ОСОБА_1 звернулася до Суворовського районного суду м. Одеси з позовом до ОСОБА_2 , Суворовської районної адміністрації ОМР та КП «Бюро технічної інвентаризації» Одеської міської ради про визнання свідоцтва на право власності на житловий будинок та свідоцтва про право на спадщину за заповітом недійсними, визнання права власності на 1/2 частину житлового будинку (т. 1 а.с. 3-7). В обґрунтування позову ОСОБА_1 посилалася на те, що після смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 її дідуся ОСОБА_3 залишився житловий будинок АДРЕСА_1 , розташований на земельний ділянці розміром 1089 кв. м. В цьому будинку проживала його донька - ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , зі своїми дітьми: ОСОБА_2 , 1956 року народження, та ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , - позивачем у справі. На даний будинок не було оформлено правовстановлюючих документів на право власності, у зв`язку із тим, що він зі збудованими самовільно будівлями не був прийнятий в експлуатацію виконкомом місцевої Ради депутатів трудящих та не зареєстрований в реєстровій книзі населеного пункту за місцем знаходження відповідно встановленого порядку за життя діда. За заявою доньки померлого, матері позивача ОСОБА_4 , Одеським міжміським бюро технічної інвентаризації управління комунального господарства виконавчого комітету Одеської обласної ради народних депутатів (правонаступник - КП «Бюро технічної інвентаризації» Одеської міської ради) 24.10.1979 року був складений висновок про реєстрацію житлового будинку АДРЕСА_1 щодо розгляду у адміністративному порядку про визнання права власності цього будинку на померлого громадянина та введення у спадщину за нею. На підставі вказаного висновку, рішенням виконавчого комітету Ленінської районної ради народних депутатів міста Одеси за № 102/1 від 20.02.1980 року, в порушення ст. 49 Закону УРСР № 533-ХІІ "Про місцеві Ради народних депутатів та місцеве і регіональне самоврядування", ст. 9 Цивільного Кодексу в редакції 1963 року, не враховуючи, що у даному будинку мешкала ОСОБА_4 зі своєю родиною, будинок було залишено на праві власності за померлим ОСОБА_3 , а 25.03.1980 року - незаконно зареєстровано в Одеському міжміському бюро технічної інвентаризації у реєстровій книзі під реєстровим № 18155. На думку позивача, Свідоцтво про право на спадщину за заповітом було видано в порушення встановленого ст.549 ЦК України шестимісячного строку з дня відкриття спадщини. Більш того, не були враховані права спадкоємця першої черги - матері позивача ОСОБА_6 , а у разі її відмови від спадщини не враховані і права позивача на спадщину, яка на час відкриття спадщини була неповнолітньою, а в наступному не мала відомостей щодо реєстрації права власності на вказаний будинок, а ні на дідуся, а ні на її брата, та з 06 липня 1965 року постійно проживала за вказаною адресою, оплачувала комунальні платежі та земельний податок, здійснювала благоустрій, ремонт та обладнання житла за свої кошти. За вказаних обставин ОСОБА_1 вважала, що оскільки її права суттєво порушені, зазначене свідоцтво та реєстрація права власності за померлим є незаконними та підлягають скасуванню. Позивач також просила поновити строки для подачі позовної заяви про визнання недійсними свідоцтва про право власності на житловий будинок від 20.03.1980 року за адресою: АДРЕСА_1 , та свідоцтва про право на спадщину за заповітом після ОСОБА_3 , а також про визнання рішення виконкому незаконним та його скасування, оскільки про їх наявність їй нічого не було відомо. Рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 01 листопада 2019 року позов ОСОБА_1 було залишено без задоволення (т. 2 а.с. 173-175). В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить рішення суду першої інстанції скасувати, та ухвалити нове судове рішення, яким позов задовольнити, стягнути з відповідачів судові витрати, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права. На думку апелянта, судом не було звернуто увагу на той факт, що у матеріалах справи немає дозволу та заяв узгодження оформлення права власності домоволодіння на вже померлого ОСОБА_3 інших мешканців будинку, які мешкали у ньому, незважаючи на те, що у житловому будинку проживало чотири особи разом із позивачем, як неповнолітньою особою, а також без узгодження з органом опіки та піклування щодо апелянта. Крім того, ОСОБА_1 вважає, що судом зроблений невірний висновок про те, що мати апелянта не претендувала на будинок, але доказів цього не наведено (т. 2 а.с. 196-206). Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши наведені у апеляційній скарзі доводи, перевіривши матеріали справи, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга ОСОБА_1 підлягає залишенню без задоволення, виходячи з наступного. Відповідно до ч. 1 ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права. Відповідно до ч.1, 2 ст.367 ЦПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги; суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Як вбачається з матеріалів справи, 11.03.1976 р. ОСОБА_3 склав заповіт, яким все своє майно на випадок смерті заповів ОСОБА_2 . ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 помер (т.1 а.с.8). Як вбачається з матеріалів спадкової справи №88, розпочатої Дев`ятою одеською державною нотаріальною конторою 19.06.1980р., із заявою про прийняття спадщини щодо майна діда звернувся відповідач у справі ОСОБА_2 , 19.06.1980р. він отримав свідоцтво про право на спадщину за заповітом на житловий будинок АДРЕСА_1 (т.1 а.с. 83-92). Право власності на будинок відповідач зареєстрував 11.09.2012 р. (т.1 а.с.10) Позивач ОСОБА_7 народилася ІНФОРМАЦІЯ_4 , її батьками є ОСОБА_8 та ОСОБА_9 (т.1 а.с.13,24). ОСОБА_3 є батьком ОСОБА_10 , ІНФОРМАЦІЯ_5 (т.1 а.с.16). Мати позивача ОСОБА_4 померла ІНФОРМАЦІЯ_6 (т.1 а.с.17) Таким чином. позивач є онукою ОСОБА_3 та сестрою відповідача, що також не заперечувалось сторонами. З часу народження і по теперішній час позивач проживає в будинку АДРЕСА_1 (т.2 а.с.86,88-92). 12.09.1979 року ОСОБА_2 звернувся до Ленінського райвиконкому м. Одеси з заявою про визнання права власності на залишений йому спадок від діда ОСОБА_3 , з 20.11.1978 р., на підставі заповіту (т.1 а.75). 24.10.1979 р. Одеським МБТІ було складено акт та висновок за змістом яких, зі слів ОСОБА_4 , доньки померлого, було встановлено, що батько збудував будинок в 1938 р., проживав в ньому з сім`єю, документи не збереглися, в 1978 р. батько помер, в ньому проживає позивач, та підтверджено право на визнання права власності за ОСОБА_3 , після чого ОСОБА_4 оформив спадщину (т.1 а.с.96,97) . Згідно з довідкою (виписка з домової книги про склад сім`ї та прописку), в будинку були зареєстровані ОСОБА_4 ( ІНФОРМАЦІЯ_7 ), син ОСОБА_2 син ( ІНФОРМАЦІЯ_8 ), ОСОБА_5 ( ІНФОРМАЦІЯ_4 ), чоловік ОСОБА_11 ( ІНФОРМАЦІЯ_9 ) (т.1 а.с.79-80). Згідно рішення виконавчого комітету Ленінської районної ради народних депутатів від 20.02.1980 р. № 102/1, за результатами розгляду заяви ОСОБА_2 було залишено ОСОБА_3 (помер) домобудівлю АДРЕСА_1 , яке складається із двох кімнат загальною площею 40,8 кв.м, кухні і коридору, а також із надвірних будівель сараїв літ. «Б» і «В» плану, гаражу літ. «Е» , льох літ «Д» і душ літ. «З» з оформлення права власності (т.1 а.с.74) На виконання вказаного рішення, 20.03.1980 р. житлово-комунальним відділом виконавчого комітету Ленінської районної ради народних депутатів міста Одеси на ім`я ОСОБА_3 було видано свідоцтво на право власності на житловий будинок АДРЕСА_1 (т.1 а.с.100). Право власності зареєстровано в ОМБТІ 25.03.1980 р. (т.1 а.с.99). 06.08.2014 р. Суворовським районним судом м. Одеси було розглянуто справу №523/5184/14 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 (третя особа - Четверта Одеська державна нотаріальна контора) про встановлення додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини, визнання заповіту, свідоцтва про право на спадщину частково недійсними, визнання права на спадщину, прийнято рішення, яким відмовлено в задоволенні позову (т.1 а.с. 149-151). Підставою заявлених вимог були посилання на неповнолітній вік позивач на час смерті діда та її право на обов`язкову частку у спадщині. При розгляді справи судом встановлено обізнаність з 1980 р. позивача про наявність заповіту, а також про те, що вона не знаходилася на утриманні діда. Вказане рішення набрало законної сили 27.01.2015 р.. Згідно вимог ч.4 ст.82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Враховуючи встановлені правовідносини, то суд дійшов вірного висновку, що їх вирішення регулюється нормами Цивільного Кодексу Української РСР від 18 липня 1963 року. Згідно частин 1 та 2 ст. 524 ЦК УРСР, спадкоємство здійснюється за законом і за заповітом, та спадкоємство за законом має місце, коли і оскільки воно не змінено заповітом. Кожний громадянин може залишити за заповітом усе своє майно або частину його (не виключаючи предметів звичайної домашньої обстановки і вжитку) одній або кільком особам як тим, що входять, так і тим, що не входять до кола спадкоємців за законом, а також державі або окремим державним, кооперативним та іншим громадським організаціям ч.1 ст. 534 ЦК Української РСР. За нормами ст. 549 ЦК Української РСР визнається, що спадкоємець прийняв спадщину якщо він фактично вступив в управління або володіння спадковим майном; або якщо він подав державній нотаріальній конторі за місцем відкриття спадщини заяву про прийняття спадщини протягом шести місяців з дня відкриття спадщини. Строк для прийняття спадщини, встановлений статтею 549 цього Кодексу, може бути продовжений судом, якщо він визнає причини пропуску строку поважними ч.1 ст. 550 ЦК Української РСР. Нормами діючого на час виникнення спірних правовідносин цивільного законодавства не визначалося такої правової підстави недійсності заповіту, яка зазначена позивачем. Згідно абз. 4 ст. 41 Конституції України, ніхто не може бути протиправно збавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Згідно зі ст. 48 ЦК УРСР (в ред.1963 року) недійсною є та угода, що не відповідає вимогам закону. Пленум Верховного Суду України в своїй постанові від 24.06.1983р. «Про практику розгляду судами України справ про спадкування» в п. 4 визначає, що передбачений ст. 549 ЦК шестимісячний строк для прийняття спадщини може бути продовжений судом за заявою заінтересованої особи при доведеності поважності причин його пропуску. Якщо у вказаний строк позивач вступив в управління або володіння спадковим майном або його частиною, суд з цих підстав вирішує питання про визнання права на спадкове майно, а не про продовження пропущеного строку. Оскільки при продовженні зазначеного строку суд одночасно вирішує питання про визнання за позивачем права на належне йому майно, що зберіглося в натурі, або на грошові суми, коли воно реалізоване, заява у таких випадках є позовом майнового характеру Загальний строк для захисту права за позовом особи, право якої порушено (позовна давність), встановлюється ст. 71 ЦК Української РСР в три роки, та закінчення строку позовної давності до пред`явлення позову є підставою для відмови в позові ч.1 ст. 80 ЦК Української РСР. Позовна давність, згідно ст. 75 ЦК Української РСР, застосовується судом незалежно від заяви сторін. Як роз`яснив пленум ВСУ в абз.3 п.11 постанови від 18.12.2009р. за N 14 „Про судове рішення у цивільній справі встановивши, що строк для звернення з позовом пропущено без поважної причини, суд у рішенні зазначає про відмову в позові з цих підстав, якщо про застосування позовної давності заявлено стороною у спорі, зробленою до ухвалення ним рішення, крім випадків, коли позов не доведено, що є самостійною підставою для цього. Як було вірно встановлено судом першої інстанції, про наявність заповіту позивач знала з 1980 р., а відтак, право на оспорювання спадкових прав в неї виникло ще з вказаного часу, однак остання такий строк пропустила. Згідно ст.15 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Відповідно до норм ч.1 ст.16 ЦК України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Отже, в першу чергу суд має встановити, чи були порушені майнові права позивача, чи підлягають вони захисту. Оцінивши усі докази в сукупності, суд першої інстанції прийшов до обґрунтованого висновку, що вимоги позивача є незаконними, у засіданні суду першої інстанції ОСОБА_1 підтвердила, що будівництво здійснював її дід, матеріалами справи встановлено, що матір позивача не претендувала не будинок, не оспорювала складений заповіт, не зверталася із заявами про прийняття спадщини до нотаріальної контори, не претендувала на обов`язкову частину за заповітом. Дії по прийняттю спадкового майна за заповітом вчинив її брат, а позивач не має права на спадкування за заповітом. Таким чином, враховуючи те, що позивач не має прав на спірний будинок, колегія суддів вважає вірним висновок суду про те, що позов не підлягав задоволенню, оскільки права ОСОБА_1 не були порушені. Колегія суддів вважає необґрунтованими доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 про те, що судом не було звернуто увагу на той факт, що у матеріалах справи немає дозволу та заяв узгодження оформлення права власності домоволодіння на вже померлого ОСОБА_3 інших мешканців будинку, які мешкали у ньому, незважаючи на те, що у житловому будинку проживало чотири особи разом із позивачем, як неповнолітньою особою, а також без узгодження з органом опіки та піклування щодо апелянта. Колегія суддів зауважує, що факт відсутності прав апелянта на спірне нерухоме підтверджується судовими рішеннями, що набрали законної сили, у наступних справах. Так, рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 17 лютого 2015 року у справі №1527/20019/12, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Одеської області від 18 червня 2015 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 до ОСОБА_14 , ОСОБА_15 (третя особа - ОСОБА_2 ) про визнання права користування та проживання, усунення перешкод у користуванні приміщенням будинку, - було відмовлено. При цьому, суди двох інстанції дійшли висновку про те, що єдиним власником будинку АДРЕСА_1 є ОСОБА_2 , відповідно до Свідоцтва про право на спадкування за заповітом , рідний брат ОСОБА_1 . Позивачі не мають право власності на дане домоволодіння, ОСОБА_2 в даному не проживає, що не заперечували його представники. В будинку зареєстровані і проживають ОСОБА_16 з донькою ОСОБА_17 , це дочка і онука власника будинку, також проживає без реєстрації чоловік ОСОБА_18 . Позивачі пояснювали, що їм не перешкоджають проживати в будинку, користуватись домоволодінням саме в тих межах, в яких вони проживали і користувалась до конфлікту. Крім того, як вже вказувалось вище, рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 06 серпня 2014 р. у справі №523/5184/14, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Одеської області від 27 січня 2015 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 (третя особа - Четверта Одеська державна нотаріальна контора) про встановлення додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини, визнання заповіту, свідоцтва про право на спадщину частково недійсними, визнання права на спадщину, - було відмовлено. Підставою для такої відмови стала недоведеність наявності у ОСОБА_1 права на обов`язкову частку у спадщині. Крім того, судами звернута увага на очевидну невідповідність заявлених вимог позову самому його змісту та виниклим відносинам, оскільки при посиланні на фактичне прийняття спадщини шляхом проживання зі спадкодавцем однією сім`єю, що є самостійною ознакою належного прийняття спадщини відповідно до ст.549 ЦК 1963 року, позивачка просила поновити строк для подачі заяви про встановлення додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини, що не передбачено законодавством, яке регулює виниклі відносини, тому суд першої інстанції правомірно відмовив у задоволенні позову в повному обсязі. У межа розгляду даної справи ОСОБА_1 також належним чином не доведено наявність прав на спірний будинок, і відповідно, права ОСОБА_1 не є порушеними. Безпідставним є посилання апелянта про необґрунтованість висновків суду першої інстанції про те, що мати апелянта не претендувала на спірний будинок, оскільки статтею 81 ЦПК закріплено правило, за яким кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Обов`язок із доказування покладається також на осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси (ст. 43, 49 ЦПК України). Тобто, процесуальними нормами встановлено як право на участь у доказуванні (ст. 43 ЦПК України), так і обов`язок із доказування обставини при невизнані них сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Крім того, суд безпосередньо не повинен брати участі у зборі доказового матеріалу. Таким чином, саме ОСОБА_1 , як позивач у справі, для забезпечення повного, всебічного та об`єктивного розгляду справи, повинна була подати до суду першої інстанції належні докази на підтвердження своїх позовних вимог, зокрема про те, що ОСОБА_4 (мати позивача) претендувала на спірний будинок, що останньою зроблено не було. На підставі викладеного, колегія суддів доходить висновку про те, що апелянт у порушення вимог статей 12, 81 ЦПК України не довела обставин, на які вона посилалась як на підставу своїх вимог, що дало суду першої інстанції можливість зробити вірний висновок про відсутність правових підстав для задоволення вимог ОСОБА_1 . Інші докази та обставини, на які посилається заявник в апеляційній скарзі, були предметом дослідження судом першої інстанції та додаткового правового аналізу не потребують, оскільки при їх дослідженні та встановлені судом дотримані норми матеріального і процесуального права. Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. При зазначених обставинах, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції повно й всебічно дослідив та надав оцінку обставинам по справі, правильно визначив юридичну природу спірних правовідносин і закон, що їх регулює. Рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 01 листопада 2019 року постановлено з додержанням норм процесуального права, підстави для її скасування відсутні. Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 375, 381-384, 390 ЦПК України, колегія суддів, - постановила: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 01 листопада 2019 року - залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, та може бути оскаржена в касаційному порядку за правилами ст. 389 ЦПК України. Повний текст судового рішення складений 04 березня 2022 року. Головуючий С.О. Погорєлова Судді А.П. Заїкін О.М. Таварткіладзе