Постанова 4852 № 160/15062/21

ТРЕТІЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД П О С Т А Н О В А і м е н е м У к р а ї н и 01 лютого 2022 року м. Дніпросправа № 160/15062/21 Третій апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: головуючого судді Юрко І.В., суддів: Білак С.В., Чумака С.Ю., розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Мігульова Олександра Володимировича в інтересах ОСОБА_1 на рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 28 жовтня 2021 року в адміністративній справі №160/15062/21 (головуючий суддя першої інстанції Горбалінський В.В.) за позовом ОСОБА_1 до Межиріцької сільської ради про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії, - В С Т А Н О В И В : Позивач 30.08.2021 року звернулась до Дніпропетровського окружного адміністративного суду з позовом до Межиріцької сільської ради, в якому просила: - визнати протиправним та скасувати рішення Межиріцької сільської ради від 30.03.2021 року №371-6/VІІІ про відмову у наданні їй дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо приватизації земельної ділянки комунальної власності; - зобов`язати Межиріцьку сільську раду надати їй дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо приватизації земельної ділянки комунальної власності з цільовим призначенням: для ведення фермерського господарства, у розмірі земельної частки (паю) члена сільськогосподарського підприємства, розташованого на території Межиріцької сільської ради (Межиріцької сільської об`єднаної територіальної громади); - зобов`язати Межиріцьку сільську раду в місячний строк з дня набрання рішенням суду по даній справі законної сили подати звіт про виконання судового рішення. В обгрунтування позовних вимог зазначено, що оскаржуване рішення відповідача №371-6/VIII від 30.03.021 року вмотивовано тим, що на графічних матеріалах не вказано бажане місце розташування земельної ділянки, не зазначено розмір земельної частки (паю) та не вказаний вид угідь; земельна ділянка площею 196 га за кадастровим номером 1223582300:01:001:1276 передана терміном на 7 років в строкове платне користування (оренду). Позивач вважає протиправним рішення відповідача щодо відмови у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою, оскільки таке рішення не відповідає вимогам частини 7 статті 118 Земельного кодексу України. Рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 28 жовтня 2021 року адміністративний позов задоволено частково. Визнано протиправним та скасовано рішення Межиріцької сільської ради від 30.03.2021 року №371-6/VІІІ «Про відмову у наданні дозволу гр. ОСОБА_1 на розроблення проекту землеустрою щодо приватизації земельної ділянки комунальної власності з цільовим призначенням: для ведення фермерського господарства, у розмірі земельної частки (паю) члена сільськогосподарського підприємства, розташованого на території Межиріцької сільської ради Павлоградського району. Зобов`язано Межиріцьку сільську раду Павлоградського району повторно розглянути клопотання ОСОБА_1 від 01.04.2020 року про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо приватизації земельної ділянки комунальної власності з цільовим призначенням для ведення фермерського господарства, у розмірі земельної частки (паю) члена сільськогосподарського підприємства, розташованого на території Межиріцької сільської ради. У задоволенні інших позовних вимог відмовлено. Не погодившись з таким рішенням суду першої інстанції, представник позивача подав апеляційну скаргу, в якій просив скасувати рішення суду першої інстанції в частині зобов`язання відповідача повторно розглянути клопотання ОСОБА_1 від 01.04.2020 року про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо приватизації земельної ділянки комунальної власності та в частині відмови у стягненні витрат на правову допомогу та прийняти в цій частині нове рішення про зобов`язання Межиріцької сільської ради надати позивачу дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо приватизації земельної ділянки комунальної власності з цільовим призначенням: для ведення фермерського господарства, у розмірі земельної частки (паю) члена сільськогосподарського підприємства, розташованого на території Межиріцької сільської ради (Межиріцької сільської об`єднаної територіальної громади) та про стягнення з відповідача на користь позивача витрат на професійну правничу допомогу в розмірі 7860 грн.. Також просив стягнути з відповідача на користь позивача судові витріти за сплачений судовий збір по апеляційній скарзі в розмірі 1362,00 грн. та витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 4950 грн.. Відповідач відзив на апеляційну скаргу не подав. Відповідно до пункту 3 частини першої статті 311 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження). Рішення суду першої інстанції ухвалено в порядку спрощеного позовного провадження без виклику учасників справи, тому в суді апеляційної інстанції справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів в порядку письмового провадження. Відповідно до частин першої та другої статті 308 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. Колегія суддів, перевіривши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, встановила наступне. Судом першої інстанціїх встановлено, що позивач - ОСОБА_1 звернулась 01.04.2020 року до Межиріцької сільської ради з клопотанням про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо приватизації земельної ділянки комунальної власності з цільовим призначенням для ведення фермерського господарства, у розмірі земельної частки (паю) члена сільськогосподарського підприємства, розташованого на території Межиріцької сільської ради. До клопотання додано документи, а саме: копія паспорту та РНОКПП позивача, копія протоколу Фермерського господарства №2/20 від 31.03.2020 року; копія Статуту Фермерського господарства; копія Витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань щодо Фермерського господарства: нотаріально посвідчена копія відмови землекористувача; графічні матеріали, із зазначенням бажаного місця розташування земельної ділянки (а.с.4). 30.03.2021 року відповідачем прийнято рішення №371-6/VIII «Про відмову у наданні дозволу гр. ОСОБА_1 на розроблення проекту землеустрою щодо приватизації земельної ділянки комунальної власності з цільовим призначенням: для ведення фермерського господарства, у розмірі земельної частки (паю) члена сільськогосподарського підприємства розташованого на території Межиріцької сільської ради Павлоградського району» (а.с.46). Зазначене рішення вмотивовано тим, що на графічних матеріалах не вказано бажане місце розташування земельної ділянки, не зазначено розмір земельної частки (паю) та не вказаний вид угідь, земельна ділянка площею 196 га за кадастровим номером 1223582300:01:001:1276 передана терміном на 7 років в строкове платне користування (оренду) гр. ОСОБА_2 .. Позивач, не погодившись з таким рішенням відповідача, оскаржила його до суду. Задовольняючи позовні вимоги частково, суд першої інстанції зазначив, що фактичними підставами для відмови позивачу у надані дозволу на розробку проекту землеустрою слугувало те, що на графічних матеріалах не вказано бажане місце розташування земельної ділянки. При цьому, в оскарженому рішенні відповідач не вказав, яким саме вимогам Земельного кодексу України не відповідають подані позивачкою графічні матеріали. Відтак, суд зробив висновок, що відповідач протиправно та необґрунтовано відмовив позивачу у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність з підстав, що не передбачені законодавством, а тому позовні вимоги щодо визнання протиправним та скасування рішення Межиріцької сільської ради №371-6/VІІІ від 30.03.2021 року задовольнив. Щодо вимог про зобов`язання відповідача надати дозвіл на розроблення проекту землеустрою в рішенні зазначено, що суд не уповноважений здійснювати перевірку наявності чи відсутності усіх підстав підстав для відмови у видачі дозволу, які передбачені законом, у випадку, якщо відповідач цього не здійснив. Суд зазначив, що з оскаржуваного рішення неможливо встановити чи здійснював відповідач перевірку щодо наявності чи відсутності усіх підстав для відмови у видачі дозволу позивачу. У свою чергу, прийняття судом рішення про зобов`язання відповідача видати дозвіл на розробку проекту землеустрою, без перевірки наявності чи відсутності усіх названих підстав для відмови у видачі дозволу, може бути необґрунтованим та призвести до видачі такого дозволу з порушенням закону. Апеляційний суд, переглядаючи рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи, перевіривши правильність застосування судом норм матеріального та процесуального права, не вбачає підстав для задоволення апеляційної скарги з огляду на таке. Відповідно до пунктів «а» та «б» частини 1 статті 12 Земельного кодексу України до повноважень сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин належить: розпорядження землями комунальної власності, територіальних громад та передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб відповідно до цього Кодексу. Відповідності до ст.116 Земельного кодексу України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону. Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування. Як встановлено частиною 6 статті 118 Земельного кодексу України громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу. У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки, погодження землекористувача (у разі вилучення земельної ділянки, що перебуває у користуванні інших осіб) та документи, що підтверджують досвід роботи у сільському господарстві або наявність освіти, здобутої в аграрному навчальному закладі (у разі надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства). У разі якщо земельна ділянка державної власності розташована за межами населених пунктів і не входить до складу певного району, заява подається до Ради міністрів Автономної Республіки Крим. Верховній Раді Автономної Республіки Крим, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, органам виконавчої влади або органам місцевого самоврядування, які передають земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, забороняється вимагати додаткові матеріали та документи, не передбачені цією статтею. За приписами ч.7 ст.118 Земельного кодексу України відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні. Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування об`єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку. Аналогічні приписи містяться і в ч.3 ст.123 Земельного кодексу, відповідно до якої відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування в межах їх повноважень у місячний строк розглядає клопотання і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні. Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування земельної ділянки вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, а також генеральних планів населених пунктів, іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування території населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку. Тобто, законодавець обмежив підстави відмови у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою лише невідповідністю місця розташування об`єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку. Підставою для відмови у задоволенні клопотання позивача про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою є те, що на графічних матеріалах місце розташування земельної ділянки не зазначено як бажане. Разом з тим, така підстава відмови у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою, по-перше, не відповідає фактичним обставинам, оскільки позивачем додано до клопотань про надання дозволу на розробку проекту землеустрою відповідні графічні матеріали із зазначенням бажаного місця розташування земельної ділянки, про відведення якої вона просила; по-друге, така підстава відмови у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою не узгоджується із закріпленими законодавчо підставами відмови у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою, що свідчить про порушення відповідачем приписів Земельного кодексу України, відповідно, є правильним висновок суду першої інстанції про протиправність рішення відповідача про відмову у наданні позивачу дозволу на розробку проекту землеустрою за її клопотанням. Стосовно вимог позову про зобов`язання відповідача надати дозвіл ОСОБА_1 на розробку проекту землеустрою щодо приватизації земельної ділянки комунальної власності, апеляційний суд зазначає наступне. Відповідно до вимог статті 118 Земельного кодексу України в контексті спірних правовідносин відповідач має прийняти рішення про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або прийняти мотивоване рішення про відмову із чітким визначенням однієї з підстав, передбачених статтею 118 Земельного кодексу України. Апеляційний суд звертає увагу, що зобов`язання судом відповідача надати дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки може мати місце лише у випадку, якщо судом встановлено відсутність таких підстав для відмови у видачі дозволу, які передбачені законом, а саме: невідповідність місця розташування об`єкта вимогам законів; невідповідність місця розташування об`єкта вимогам прийнятих відповідно до цих законів нормативно-правових актів; невідповідність місця розташування об`єкта вимогам генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку. При цьому, суд не уповноважений здійснювати перевірку наявності чи відсутності усіх названих підстав, у випадку, якщо відповідач цього не здійснив. Як вірно зазначив суд першої інстанції, з оскаржуваного рішення відповідача неможливо встановити чи здійснював відповідач перевірку щодо наявності чи відсутності усіх названих підстав для відмови у видачі дозволу позивачу. Оскільки при розгляді клопотання позивача відповідачем не надана його оцінка на предмет відповідності вимогам статті 122 ЗК України, тому вказане клопотання підлягає розгляду повноважним органом на відповідність вимогам закону, а суд на цьому етапі позбавлений процесуальної можливості приймати рішення за умови не перевірки, не надання оцінки та не встановлення певних обставин суб`єктом владних повноважень з цього питання. У суду у цьому випадку відсутні підстави перевіряти відповідність заяви позивача вимогам статті 122 ЗК України, оскільки відповідач такої перевірки не зробив, а отже відсутні спірні правовідносини з цього питання. Відповідно, відсутній і предмет судового дослідження. Через те, що відповідачем не дотримано вимог ч.7 ст.118 Земельного кодексу України під час розгляду клопотання позивача про надання дозволу на розробку проекту землеустрою, суд вважає передчасним вирішення питання щодо зобов`язання відповідача надати дозвіл на розробку проектів землеустрою, а тому позовні вимоги в цій частині задоволенню не підлягають. З урахуванням наведеного, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що з метою захисту порушеного права є зобов`язання відповідача повторно розглянути клопотання позивача про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки. Щодо вимог позивача про стягнення з відповідача витрат на професійну правничу допомогу, апеляційний суд зазначає наступне. Норми статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України регулюють питання, пов`язані з витратами сторін на професійну правничу допомогу. Відповідно до частини третьої статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Згідно частини четвертої статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Відповідно до частини п`ятої статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. Відповідно до ч.ч. 6, 7 ст. 134 КАС України у разі недотримання вимог частини п`ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами. Згідно ч.ч.6, 7 ст.134 КАС України, зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу можливе виключно за клопотанням іншої сторони, у разі, якщо на її думку, не дотримано вимог співмірності витрат із складністю відповідної роботи, її обсягом та часом витраченим на виконання робіт. В даному випадку судом розмір витрат на правничу допомогу, заявлений позивачем, не зменьшувався, а судом взагалі відмовлено у стягненні таких витрат з відповідача у зв`язку із відсутністю обгрунтування таких витрат. Статтею 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» від 05.07.2012 року №5076-VI встановлено, що гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час. Висновками Верховного Суду, викладеними в постанові від 05.06.2018 року у справі №904/8308/17 встановлено, що при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їх дійсності та необхідності), а також розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи. Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції. Зокрема, згідно з практикою Європейського суду з прав людини заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише, якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обгрунтованим (рішення у справі «East/West Alliance Limited» проти України», заява №19336/04). З огляду на правову позицію Верховного Суду, наведену у додатковій постанові від 05.09.2019 року у справі №826/841/17 (провадження №К/9901/5157/19), суд зобов`язаний оцінити рівень адвокатських витрат, з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично та чи була їх сума обґрунтованою. Суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої постановлено рішення, всі її витрати на правничу допомогу, якщо, керуючись принципом справедливості як одного з основних елементів принципу верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, зважаючи на складність справи, якість підготовленого документа, витрачений адвокатом час тощо, є неспівмірним у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг. До матеріалів справи надано копію договору про надання правової допомоги №10-08/21 від 10.08.2021 року, який укладено між Адвокатським Об`єднанням «Бірюк, Мігульов і партнери» та ОСОБА_1 (а.с.12-14). У звіті про виконання договору від 28.08.2021 року зазначено, що вказані у звіті послуги були надані Об`єднанням (адвокатом та помічником адвоката) (а.с.117). З акту №10 приймання-передачі наданих послуг від 28.08.2021 року вбачається. що послуги надані Об`єднанням (а.с.18). Таким чином, з вказаних документів не вбачається, яким саме адвокатом та які саме послуги надавались позивачу ОСОБА_1 , а послуги помічника адвоката взагалі не є професійною правничою допомогою. Будь-яких документів про оплату позивачем послуг на правничу допомогу (або часткової оплати) з дня складання договору, тобто з 10.8.2021 року до теперішнього часу до матеріалів справи не надано. Крім того, колегія суддів зазначає, що вказана справа не представляє складності, справа розглядалась в порядку спрощеного позовного провадження, явка в судове засідання будь-якої сторони у справі судом не визнавалась обов`язковою, додаткових доказів у сторін судом першої та апеляційної інстанції не витребовувалось. У пункті 58 Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Серявін та інші проти України» від 10.02.2010 року Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення. Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень. Наведене дає підстави для висновку, що доводи скаржника у кожній справі повинні оцінюватись судами на предмет їх відповідності критеріям конкретності, доречності та важливості у рамках відповідних правовідносин з метою належного обґрунтування позиції суду. Відтак, інші, зазначені в апеляційній скарзі доводи, окрім проаналізованих вище, ґрунтуються на довільному трактуванні фактичних обставин справи і норм матеріального права, а тому такі не вимагають детальної відповіді або спростування. На підставі викладеного, колегія суддів, погоджуючись з висновками суду першої інстанції, вважає, що суд дійшов вичерпних та обґрунтованих юридичних висновків щодо встановлення фактичних обставин справи і правильно застосував до спірних правовідносин норми матеріального та процесуального права. Доводи апеляційної скарги, з наведених вище підстав, висновків суду не спростовують, а зводяться до переоцінки доказів та незгоди з ними. Згідно частини першої статті 316 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. У відповідності до вимог частини 6 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України судом апеляційної інстанції розподіл судових витрат не змінюється. Оскільки дана справа розглянута судом апеляційної інстанції у відповідності до вимог частини 1 статті 310 Кодексу адміністративного судочинства України за правилами спрощеного провадження та не відноситься до справ, передбачених частиною 4 статті 257 Кодексу адміністративного судочинства України, судове рішення апеляційної інстанції не підлягає касаційному оскарженню. Керуючись статтями 12, 77, 243, 250, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, - П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу Мігульова Олександра Володимировича в інтересах ОСОБА_1 на рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 28 жовтня 2021 року в адміністративній справі №160/15062/21 залишити без задоволення. Рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 28 жовтня 2021 року в адміністративній справі №160/15062/21 залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття і касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених пунктом 2 частини 5 статті 328 КАС України. Головуючий - суддя І.В. Юрко суддя С.В. Білак суддя С.Ю. Чумак