Постанова 4857 № 140/421/22

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 29 листопада 2022 рокуЛьвівСправа № 140/421/22 пров. № А/857/9207/22 Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі: головуючого судді Онишкевича Т.В., суддів Сеника Р.П., Судової-Хомюк Н.М., з участю секретаря судових засідань Доморадової Р.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Львові апеляційну скаргу Волинської митниці Держмитслужби на рішення Волинського окружного адміністративного суду від 06 травня 2022 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Волинської митниці Держмитслужби, Державної митної служби України, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача Волинська митниця (відокремлений підрозділ) про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, суддя у І інстанції Денисюк Р.С., час ухвалення рішення не зазначено, місце ухвалення рішення м. Луцьк, дата складення повного тексту рішення 06 травня 2022 року, ВСТАНОВИВ : У січні 2022 року ОСОБА_1 звернувся до адміністративного суду із позовом, у якому просив: визнати протиправним та скасувати наказ Волинської митниці Держмитслужби (далі Волинська митниця) від 14 грудня 2021 року № 677-о «Про звільнення»; поновлення його на посаді державного інспектора Волинської митниці Держмитслужби з 21 грудня 2021 року; стягнути на користь позивача з Волинської митниці середній заробіток за час вимушеного прогулу; зобов`язати Державну митну службу України (далі Держмитслужба) прийняти ОСОБА_1 на роботу на рівнозначну посаду державної служби у Волинську митницю, як відокремлений структурний підрозділ Державної митної служби України (далі Відокремлений підрозділ), у порядку переведення з Волинської митниці. Рішенням Волинського окружного адміністративного суду від 06 серпня 2022 року у справі № 140/421/22, ухваленим за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін, позов було задоволено частково. Визнано протиправним та скасовано наказ Волинської митниці від 14 грудня 2021 року №677-о «Про звільнення». Поновлено ОСОБА_1 на посаді державного інспектора митного поста «Піща» Волинської митниці з 21 грудня 2021 року. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Стягнено з Волинської митниці на користь позивача середній заробіток за час вимушеного прогулу у розмірі 41173,88 грн та витрати на правову допомогу в розмірі 3500,00 грн. При цьому суд першої інстанції виходив із того, що Волинською митницею при звільненні ОСОБА_1 не дотримано визначеної законом процедури звільнення та не враховано його переважного права на залишення на роботі. Тому оспорюваний позивачем наказ Волинської митниці від 14 грудня 2021 року №677-о «Про звільнення» слід визнати протиправним і скасувати. При цьому ОСОБА_1 слід поновити на посаді, з якої його було незаконно звільнено, з 21 грудня 2021 року та стягнути середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 21 грудня 2021 року по 06 травня 2022 року у сумі 41173,88 грн. У апеляційному порядку рішення суду першої інстанції оскаржено Волинською митницею, яка просила таке скасувати та у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовити у повному обсязі. Свої апеляційні вимоги обґрунтовує тим, що з урахуванням приписів постанови Кабінету Міністрів України від 30 вересня 2020 року №895 «Деякі питання територіальних органів Державної митної служби» (далі Постанова №895) та наказу Державної митної служби України від 19 жовтня 2020 року №460 «Про утворення територіальних органів Державної митної служби України як відокремлених підрозділів» настали обставини, які дають можливість припинення державної служби позивача за ініціативи роботодавця на підставі пункту 1 частини 1 статті 87 Закону України «Про державну службу» (далі Закон № 889-VIII) і норми саме цього Закону мають застосовуватися до спірних правовідносин. Виходячи із приписів частини 2 статті 17 Закону № 889-VIII саме до повноважень керівника державної служби належить, серед іншого, організація планування роботи з персоналом державного органу, забезпечення планування службової кар`єри, планове заміщення посад державної служби підготовленими фахівцями згідно з вимогами до професійної компетентності, укладання та розривання контрактів про проходження державної служби і т.ін. Законом не передбачено обов`язку пропонувати таку ж посаду, яку обіймала особа до реорганізації. Судом першої інстанції не враховано, що посади державних інспекторів митних постів законодавством віднесено до посад, призначення на які здійснюється з обов`язковим укладанням контракту. У зв`язку із відсутністю можливості на момент звільнення запропонувати вакантну посаду, яка є рівнозначною до посади державного інспектора митного поста «Піща» через її відсутність, оспорюваним наказом Волинської митниці ОСОБА_1 було правомірно звільнено із займаної посади у зв`язку з реорганізацією Волинської митниці на підставі пункту 4 частини 1 статті 83, пункту 1 частини 1 статті 87 Закону № 889-VIII, пункту 1 статті 40 Кодексу законів про працю України (далі КЗпП). Окрім того, скаржник не погоджується із стягнення за рахунок бюджетних асигнувань Волинської митниці витрат на правову допомогу у розмірі 3500,00 грн, оскільки такий розмір витрат є необґрунтованим та завищеним, а сама справа відповідно до приписів частини 6 статті 12 Кодексу адміністративного судочинства віднесена до справ незначної складності. У відзиві на апеляційну скаргу Волинської митниці позивач підтримав доводи, викладені у оскаржуваному судовому рішенні, заперечив обґрунтованість апеляційних вимог та просив залишити рішення суду першої інстанції без змін, а апеляційну скаргу без задоволення. Учасники справи, належним чином повідомлені про дату, час та місце розгляду справи, на виклик апеляційного суду не прибули, на зв`язок у режимі відеоконференції не вийшли, що відповідно до частини 2 статті 313 Кодексу адміністративного судочинства України не перешкоджає розгляду справи. Переглянувши судове рішення в межах доводів та вимог апеляційної скарги, перевіривши повноту встановлення судом першої інстанції фактичних обставин справи та правильність застосування ним норм матеріального та процесуального права, апеляційний суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення вимог скаржника, виходячи із такого. Як безспірно встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, ОСОБА_1 з 24 грудня 2019 року працював на посаді державного інспектора митного поста «Піща» Волинської митниці. Постановою №895 було реорганізовано територіальні органи Державної митної служби України за переліком згідно з додатком шляхом їх приєднання до Державної митної служби України. При цьому Волинську митницю приєднано до Державної митної служби України. Відповідно до пункту 2 Постанови № 895 територіальні органи Державної митної служби, що реорганізуються відповідно до пункту 1 цієї постанови, продовжують здійснювати свої повноваження та функції до утворення Державною митною службою територіальних органів згідно з абзацом четвертим пункту 3 цієї постанови та прийняття рішення про можливість забезпечення здійснення такими органами повноважень і функцій територіальних органів, що реорганізуються. Витягом з Єдиного державного реєстру юридичних, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань підтверджується, що Волинська митниця з 03 листопада 2020 року перебуває у процесі припинення. Наказом Державної митної служби України від 19 жовтня 2020 року №460 «Про утворення територіальних органів Державної митної служби України як відокремлених підрозділів» було утворено територіальні органи, як відокремлені підрозділи Державної митної служби України, за переліком згідно з додатком, у тому числі й Відокремлений підрозділ. 17 листопада 2021 року на виконання приписів статті 9-1 Закону № 889-VIII ОСОБА_1 було вручено попередження про можливе наступне звільнення у зв`язку з реорганізацією Волинської митниці шляхом її приєднання до Державної митної служби України. У попередженні зазначено, що у зв`язку з реорганізацією, затвердженням структури та штатного розпису Волинської митниці на 2021 рік, введених в дію наказами Волинської митниці від 02 березня 2021 року №10 «Про введення в дію штатного розпису Волинської митниці на 2021 рік, від 17 червня 2021 року №14 «Про введення в дію структури та переліку №1 змін до штатного розпису Волинської митниці на 2021 рік» та відсутністю вакантних посад рівнозначна або нижча вакантна посада у Волинській митниці, як відокремленому підрозділі Держмитслужби, позивачу не пропонується. Згідно із наказом голови комісії з реорганізації Волинської митниці від 14 грудня 2021 року №677-о державного інспектора митного поста «Піща» Волинської митниці ОСОБА_1 звільнено із займаної посади з 20 грудня 2021 року у зв`язку з реорганізацією Волинської митниці відповідно до пункту 4 частини 1 статті 83, пункту 1 частини 1 статті 87 Закону № 889-VIII, пункту 1 статті 40 КЗпП. ОСОБА_1 не погодився із своїм звільненням із займаної посади та звернувся до адміністративного суду із позовом, що розглядається. При наданні правової оцінки правильності вирішення судом першої інстанції цього публічно-правового спору оскаржуваним рішенням та доводам апелянта, що викладені у апеляційній скарзі, суд апеляційної інстанції виходить із такого. Відповідно до частини 1 статті 78 Кодексу адміністративного судочинства України обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їх представників. Частиною 1 статті 308 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Згідно з приписами частини 3 статті 308 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Відповідно до приписів частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Правові та організаційні засади забезпечення публічної, професійної, політично неупередженої, ефективної, орієнтованої на громадян державної служби, яка функціонує в інтересах держави і суспільства, а також порядок реалізації громадянами України права рівного доступу до державної служби, що базується на їхніх особистих якостях та досягненнях регламентовано приписами Закону №889-VIII. Згідно із приписами частин 1-3 статті 5 Закону №889-VIII правове регулювання державної служби здійснюється Конституцією України, цим та іншими законами України, міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, постановами Верховної Ради України, указами Президента України, актами Кабінету Міністрів України та центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері державної служби. Відносини, що виникають у зв`язку із вступом, проходженням та припиненням державної служби, регулюються цим Законом, якщо інше не передбачено законом. Дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом. У статті 83 Закону №889-VIII наведено перелік підстав для припинення державної служби. Пунктом 4 частини 1 статті 83 Закону №889-VIII передбачено, що державна служба припиняється за ініціативою суб`єкта призначення (стаття 87 цього Закону). За правилами пункту 1 частини 1 статті 87 Закону №889-VIII підставами для припинення державної служби за ініціативою суб`єкта призначення є скорочення чисельності або штату державних службовців, скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, реорганізація державного органу. Законом України від 23 лютого 2021 року № 1285-IX «Про внесення змін до деяких законів України щодо відновлення проведення конкурсів на зайняття посад державної служби та інших питань державної служби», який набрав чинності з 06 березня 2021 року, частину 3 статті 87 Закону №889-VIII викладено в новій редакції, відповідно до якої суб`єкт призначення або керівник державної служби попереджає державного службовця про наступне звільнення на підставі пунктів 1 та 1-1 частини першої цієї статті у письмовій формі не пізніше ніж за 30 календарних днів. Одночасно з попередженням про звільнення на підставі пункту 1 частини першої цієї статті суб`єкт призначення або керівник державної служби пропонує державному службовцю іншу рівнозначну посаду державної служби або, як виняток, нижчу посаду державної служби відповідно до професійної підготовки та професійних компетентностей. При цьому враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством про працю. Державний службовець звільняється на підставі пункту 1 частини першої цієї статті у разі, коли відсутня можливість запропонувати відповідні посади, а також у разі його відмови від переведення на запропоновану посаду. Відтак, на переконання апеляційного суду, слід погодитися із судом першої інстанції у тому, що на момент виникнення спірних правовідносин спеціальними нормами Закону №889-VIII процедура звільнення державних службовців у зв`язку з припиненням державної служби за ініціативою суб`єкта призначення була врегульована, а отже підстав для застосування загальних норм КЗпП не було. Водночас суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що частиною 3 статті 87 Закону №889-VIII на час виникнення спірних правовідносин було встановлено обов`язок суб`єкта призначення запропонувати державному службовцю іншу рівнозначну посаду державної служби або, як виняток, нижчу посаду державної служби відповідно до професійної підготовки та професійних компетентностей при вирішенні питання звільнення особи на підставі пункту 1 частини 1 статті 87 Закону №889-VIII. Разом із тим, як слушно звернув увагу суд першої інстанції, у попередженні про можливе наступне звільнення у зв`язку з реорганізацією Волинської митниці шляхом її приєднання до Державної митної служби України, врученому ОСОБА_1 17 листопада 2021 року, було зазначено, що за відсутністю вакантних посад рівнозначна або нижча вакантна посада у Волинській митниці, як відокремленому підрозділі Держмитслужби, позивачу не пропонується. При цьому згідно з наказом голови комісії з реорганізації Волинської митниці Держмитслужби від 14 січня 2021 року №10-рг продовжено з 01 січня 2021 року дію наказу Волинської митниці Держмитслужби від 21 жовтня 2020 року №331 «Про ведення в дію структури та штатного розпису Волинської митниці Держмитслужби на 2020 рік» до введення в дію структури та штатного розпису Волинської митниці на 2021 рік. Відповідно до штатного розпису на 2020 рік Волинської митниці штат працівників становив 579 штатних одиниць. Наказом Волинської митниці від 02 березня 2021 року №10 (зі змінами згідно наказу від 17 червня 2021 року №14) введено в дію штатний розпис Волинської митниці на 2021 рік, яким затверджено штат працівників у 642 штатні одиниці, що свідчить про збільшення кількості працівників на 63 штатних одиниць. При цьому кількість штатних посад митного поста «Піща» зменшена не була та становила 22 штатні посади. У ході розгляду справи судом першої інстанції Волинською митницею та Відокремленим підрозділом не заперечувалося того, що як на момент попередження ОСОБА_1 про наступне звільнення, так і на час його звільнення були наявні вакантні посади, які відповідно до своїх навиків та компетентностей позивач міг зайняти, однак такі йому не пропонувалися і він від них не відмовлявся. При цьому апеляційний суд звертає увагу на те, що приписами частини 5 статті 22 Закону №889-VIII передбачено, що у разі реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації державного органу переведення державного службовця на рівнозначну або нижчу (за його згодою) посаду в державному органі, якому передаються повноваження та функції такого органу, за рішенням суб`єкта призначення може здійснюватися без обов`язкового проведення конкурсу. Згідно із частиною 1 статті 41 Закону №889-VIII державний службовець з урахуванням його професійної підготовки та професійних компетентностей може бути переведений без обов`язкового проведення конкурсу: 1) на іншу рівнозначну або нижчу вакантну посаду в тому самому державному органі, у тому числі в іншій місцевості (в іншому населеному пункті), - за рішенням керівника державної служби або суб`єкта призначення; 2) на рівнозначну або нижчу вакантну посаду в іншому державному органі, у тому числі в іншій місцевості (в іншому населеному пункті), - за рішенням суб`єкта призначення або керівника державної служби в державному органі, з якого переводиться державний службовець, та суб`єкта призначення або керівника державної служби в державному органі, до якого переводиться державний службовець. Відтак, суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що з урахуванням положень частини 5 статті 22 і пункту 2 частини 1 статті 41 Закону №889-VIII працевлаштування державного службовця у випадку реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації державного органу передбачає його переведення на рівнозначну або нижчу (за його згодою) посаду в державному органі, якому передаються повноваження та функції такого органу. Переведення у такому випадку відбувається за рішенням суб`єкта призначення або керівника державної служби в державному органі, з якого переводиться державний службовець, та суб`єкта призначення або керівника державної служби в державному органі, до якого переводиться державний службовець. Водночас слід погодитися із судом першої інстанції у тому, що використання у наведених правових нормах слова «може» не звільняє суб`єкта призначення від обов`язку дотриматися процедури звільнення державних службовців у зв`язку з припиненням державної служби у разі реорганізації державного органу, передбаченого у частині 3 статті 87 Закону №889-VIII. З урахуванням наведених правових норм та встановлених фактичних обставин апеляційний суд підтримує твердження суду першої інстанції про те, що при наявності відповідної ініціативи суб`єкта призначення у разі надання згоди на відповідну пропозицію позивач підлягав переведенню на рівнозначну або нижчу вакантну посаду в іншому державному органі (Державній митній службі України), у тому числі в іншій місцевості (в іншому населеному пункті), за рішенням суб`єкта призначення або керівника державної служби в державному органі, з якого переводиться державний службовець, та суб`єкта призначення або керівника державної служби в державному органі, до якого переводиться державний службовець. Попри те, на думку апеляційного суду, суд першої інстанції на підставі аналізу приписів постанови Кабінету Міністрів України від 30 вересня 2020 року №916 «Про реалізацію експериментального проекту щодо тестування посадових осіб митних органів з питань кваліфікації та благонадійності» дійшов вірного висновку про те, що вказаним нормативним актом не передбачено безумовне звільнення державного службовця у разі неуспішного проходження ним тестування чи неможливість його переведення при реорганізації державного органу. Не заперечуючи права керівника державного органу на добір кадрів, суд першої інстанції доречно звернув увагу на те, що реалізація такого права має відбуватися у відповідності до норм чинного законодавства із дотриманням прав державних службовців, зокрема і приписів статті 87 Закону №889-VIII. Таким чином, на думку апеляційного суду, у суду першої інстанції були належні правові та фактичні підстави для висновку про те, що Волинською митницею при звільненні ОСОБА_1 не було дотримано встановленої законом процедури звільнення, що свідчить про наявність підстав для визнання протиправним та скасування наказу Волинської митниці Держмитслужби №677-о від 14 грудня 2021 року «Про звільнення», поновлення позивача на посаді, з якої його було незаконно звільнено, та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу на підставі приписів статті 235 КЗпП з розрахунку, проведеного відповідно до статті 27 Закону України «Про оплату праці» та Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100, правильність якого апелянтом не оспорюється. Оцінюючи доводи апелянта у частині вирішення вимог позивача про стягнення на його користь відшкодування витрат на професійну правничу допомогу суд апеляційної інстанції зазначає таке. Відповідно до приписів частини 1 статті 132 Кодексу адміністративного судочинства України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. Згідно із пунктом 1 частини 3 статті 132 цього Кодексу до витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу. За правилами частини 1 статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката (частина 2 статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України). Частиною 4 статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Відповідно до положень частини 5 статті 134 цього Кодексу розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. Приписами частини 6 статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що у разі недотримання вимог частини п`ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (частина 7 статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України). Згідно із частиною 1 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа. За правилами частини 7 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. Відповідно до статті 30 Закону України «Про адвокатуру і адвокатську діяльність» гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація та досвід адвоката, фінансовий стан клієнта й інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним і враховувати витрачений адвокатом час. Розмір гонорару визначається за погодженням адвоката з клієнтом, і може бути змінений лише за їх взаємною домовленістю. Суд не має права його змінювати і втручатися у правовідносини адвоката та його клієнта. Суд зобов`язаний оцінити рівень адвокатських витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично та чи була їх сума обґрунтованою. При цьому суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципом справедливості, як одного з основних елементів принципу верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, зважаючи на складність справи, якість підготовленого документу (документів), витрачений адвокатом час тощо є неспівмірним у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг. Водночас апеляційний суд на підставі приписів частини 5 статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України та частини 6 статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» звернув увагу на правову позицію Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду, висловлену у постанові від 20 червня 2019 року у справі № 821/440/17, відповідно до якої на підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат. Прохання вирішити питання про відшкодування за рахунок бюджетних асигнувань відповідача судових витрат (у тому числі і витрат на професійну правничу допомогу) було зазначено позивачем у позовній заяві при зверненні до адміністративного суду. На підтвердження витрат ОСОБА_1 на правову допомогу адвоката Колєсніка Б.В. було надано договір про надання правової допомоги від 18 листопада 2021 року, акт №2 про надання правової допомоги від 12 січня 2022 на суму 8300 грн, прибутковий касовий ордер № 71 від 12 січня 2022 року та квитанцію до прибуткового касового ордеру № 71 на суму 8300 грн. Згодом такі вимоги були збільшені на 2100 грн із наданням на їх підтвердження акту №3 про надання правової допомоги від 15 лютого 2022 року. Загальна сума витрат позивача на правову допомогу відповідно до актів № 2 та № 3, у яких наведено перелік наданих послуг та визначено суму гонорару за їх надання, склала 10400 грн. Оцінивши надані докази та дійсні обставини справи суд першої інстанції, на думку апеляційного суду, слушно зауважив про необґрунтованість заявленої суми відшкодування та її неспівмірність із затраченим часом та обсягом наданих адвокатом послуг, складністю справи. Відтак, суд першої інстанції дійшов вірного висновку про необхідність часткового задоволення таких вимог позивача та стягнення з відповідача витрати на правничу допомогу к сумі 3500,00 грн, що становить вартість послуг із написання та подання до суду позовної заяви. Підсумовуючи наведене, на переконання апеляційного суду, доводи апеляційної скарги, наведені на спростування висновків суду першої інстанції, не містять належного обґрунтування чи фактичних обставин, які б були безпідставно залишені без розгляду судом першої інстанції. Порушень норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильного застосування норм матеріального права поза межами вимог апелянта та доводів, викладених у апеляційній скарзі, у ході апеляційного розгляду справи встановлено не було. З огляду на викладене суд апеляційної інстанції приходить до переконання, що суд першої інстанції, вирішуючи цей публічно-правовий спір, правильно встановив фактичні обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, а відтак апеляційну скаргу слід залишити без задоволення. Підстав для зміни розподілу судових витрат за наслідками апеляційного перегляду справи у відповідності до вимог частини 6 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України немає. Керуючись статтями 241, 243, 308, 310, 316, 321, 322, 325, 328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України, апеляційний суд, ПОСТАНОВИВ : апеляційну скаргу Волинської митниці Держмитслужби залишити без задоволення, а рішення Волинського окружного адміністративного суду від 06 травня 2022 року у справі №140/421/22 без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції лише у випадках, передбачених пунктом 2 частини 5 статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України. Головуючий суддя Т. В. Онишкевич судді Р. П. Сеник Н. М. Судова-Хомюк Постанова у повному обсязі складена 07 грудня 2022 року.