Постанова 4818 № 638/16704/20

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД __________________________________________________________________ ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 13 січня 2022 року м. Харків справа № 638/16704/20 провадження № 22-ц/818/319/22 Харківський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді Тичкової О.Ю., суддів Маміної О.В., Пилипчук Н.П., за участю секретаря судового засідання Антонович А.А. учасники справи: позивач ОСОБА_1 , відповідач Територіальне управління Державного бюро розслідувань, розташоване у м. Полтаві, розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 20 квітня 2021 року, ухвалене у складі судді Аркатової К.В., УСТАНОВИВ: У грудні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом, у якому просив стягнути з Державного бюджету України через Державну казначейську службу України компенсацію моральної шкоди в розмірі 566 760 грн, завданої тривалою бездіяльністю слідчого Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у м. Полтаві (надалі ТУ ДБР м. Полтава) Папу В.В., при імітації розслідування у кримінальному провадженні 42018000000000165. В обґрунтування позовних вимог зазначив, що 26 січня 2018 року посадова особа прокуратури внесла відомості до ЄРДР № 4201800000000165 за ознаками злочину, передбаченого ч.1 ст. 364 Кримінального кодексу (надалі КК) України. У листопаді 2019 року кримінальне провадження № 4201800000000165 направлене до слідчого управління ТУ ДБР м. Полтава для проведення досудового розслідування, яке доручене слідчому Папу В.В. 09.01.2020 ОСОБА_1 , як потерпілий, направив слідчому Папу В.В. клопотання про проведення відносно нього судово-психологічної експертизи по кримінальному провадженню № 4201800000000165. Проте слідчий в установленому законом порядку не проінформував ОСОБА_1 про результати розгляду зазначеного клопотання, чим порушив конституційне право заявника на доступ до правосуддя. 20.02.2020 Октябрський районний суд м. Полтава розглянув скаргу ОСОБА_1 на дії слідчого та зобов`язав слідчого в порядку статті 220 Кримінального процесуального кодексу (надалі КПК) України розглянути клопотання ОСОБА_1 від 09.01.2020. 31.03.2020 слідчий Папу В.В., зловживаючи службовим становищем та безвідповідально ставлячись до своїх посадвих обов`язків, не провівши будь-яких слідчих дій, направлених на встановлення істини, виніс немотивовану та незаконну постанову про закриття кримінального провадження № 4201800000000165, виклавши в офіційному документі завідомо неправдиві відомості і свідомо не направивши постанову на адресу ОСОБА_1 21.07.2020 Октябрський районний суд м. Полтава, розглянувши скаргу ОСОБА_1 на постанову від 31.03.2020, встановив, що слідчий не провів усі необхідні слідчі дії, спрямовані на вспебічне, повне, неупреджене дослідження обставин кримінального провадження, скасував постанову від 31.03.2020. Не зважаючи на викледене, слідчий Папу В.В. продовжив імітувати проведення розслідування у кримінальному провадженні № 4201800000000165, не здійснюючи ніяких реальних дій. Слідчий ТУ ДБР м. Полтава, не зважаючи на ухвали суду, навмисно продовжує свою бездіяльність і не проводить досудове розслідування у розумні строки, що спричиняє ОСОБА_1 моральні страждання, оскільки з вини слідчого його порушені права не поновлені, порушення закону не припинено, досудове розслідування кримінального провадження проводиться неналежним чином через систематичну бездіяльність слідчого. ОСОБА_1 вимушений витрачати свій особистий час та повинен протягом тривалого часу звертатися до суду зі скаргами на бездіяльність слідчого, у зв`язку з чим переніс глибокі моральні страждання, був позбавлений відчуття безпеки, правової стабільності, верховенства закону, порушено його психологічне благополуччя. Позивач був беззаконно позбавлений конституційного права на доступ до правосуддя. Підставою для відшкодування моральної шкоди у цивільній справі № 638/16704/20 є не сам факт скасування посанов слідчого ТУ ДБР м. Полтава, а систематичне прийняття слідчим відповідних рішень без проведення відповідно до вимог КПК України перевірки заяв ОСОБА_1 про злочин, що свідчить про протиправну бездіяльність слідчого ТУ ДБР м. Полтава та надмірну тривалітсть досудового розслідування. Рішенням Дзержинського районного суду м. Харкова від 20 квітня 2021 року в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено. Судове рішення мотивовано тим, що матеріали справи не містять будь-яких доказів на підтвердження факту невиконання або неналежного виконання посадовими особами органу досудового розслідування службових обов`язків під час досудового розслідування у кримінальному провадженні № 42018000000000165 або притягнення цих осіб до відповідальності, передбаченої чинним законодавством. Проведення слідчих процесуальних дій в рамках кримінального провадження, реалізація права заявника на оскарження процесуальних дій слідчого не свідчать про незаконність дій органу досудового розслідування відносно ОСОБА_1 . Сам факт постановлення слідчим суддею ухвал за результатами розгляду скарг ОСОБА_1 про скасування постанов слідчого ТУ ДБР м. Полтава не тягнуть наслідків цивільно-правового характеру і не можуть бути доказом того, що діями чи бездіяльністю посадових осіб орагну досудового розслідування позивачу заподіяно моральної шкоди. Судовий контроль на стадії досудового розслідування, внаслідок якого постановлені вказані ухвали слідчим суддею, не є достатньою підставою для висновку про протиправність дій відповідача і притягнення його до цивільно-правової відповідальності. Скасування судом процесуальних рішень слідчого про закриття кримінального провадження не є безумовною підставою для висновку про порушенням прав позивача, не свідчить про протиправність дій або бездіяльність органу досудового розслідування, не встановлює доведеність усіх обов`язкових складових цивільно-правової відповідальності та не вказує на неправомірність дій посадових чи службових осіб органу досудового розслідування стосовно ОСОБА_1 . Фактів вчинення посадовими особами Державного бюро розслідувань будь-яких протиправних дій стосовно позивача, доказів протиправності їх дій під час досудового розслідування у кримінальному провадженні, тривалої протиправної бездіяльності органу досудового розслідування чи вчинення посадовими особами процесуальних дій, які б обмежували його права, ОСОБА_1 не надано, наявності шкоди та причинного зв`язку між неправомірними діями і заподіяною шкодою при здійсненні посадовими особами своїх повноважень судом також не встановлено. Отже, належних та допустимих доказів на підтвердження обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги, ОСОБА_1 не надав. Не погодившись із зазначеним судовим рішенням ОСОБА_1 подана апеляційна скарга, у якій він просить рішення суду першої інстанції скасувати, винести постанову на підставі Конституції України, практики Європейського Суду, судової практики Верховного Суду та Великої Палати Верховного Суду, з урахуванням справедливості й розумності, задовольнивши його позов. Апелянт посилається на порушення судом норм матеріального та процесуального права, неврахування судом висновків Верховного Суду. Апеляційна скарга мотивована тим, що слідчий, халатно ставлячись до своїх посадових обов`язків, своїми зловмисними тривалими неправомірними діями й бездіяльністю спричинив надмірну тривалість досудового розслідування. Підставою для відшкодування шкоди є факт систематичного прийняття слідчим ТУ ДБР м. Полтава рішень без проведення відповідно до вимог КПК України перевірки заяви ОСОБА_1 про злочин у спосіб, який свідчить про ігнорування доводів позивача про протиправну бездіяльність слідчого ДБР, надмірну тривалість досудового розслідування. ОСОБА_1 посилається на ряд постанов Верховного Суду, ухвалених на його користь про стягнення моральної шкоди, спричиненої тривалою бездіяльністю посадових осіб органу державної влади при здійсненні досудового розслідування, у яких Верховним Судом роз`яснено, що позивач має право на реалізацію свого права щодо вимоги відшкодування моральної шкоди, оскільки доводи відповідача про те, що оскарження процесуальних рішень слідчого, прокурора є реалізацією позивачем свого процесуального права на оскарження рішень, дій чи бездіяльності слідчого під час досудового розслідування в межах кримінальних проваджень не відповідають нормам ст.ст. 19,55,56 Конституції України та ст.ст. 23, 1174 ЦК України. Підставою відшкодування шкоди у дійсній справі є не факт скасування постанов слідчого судді, а саме систематичне прийнятя слідчими рішень без проведення відповідно до вимог КПК України перевірки заяв ОСОБА_1 про злочин, що свідчить про протиправну бездіяльність слідчих відповідача та надмірну тривалість досудового розслідування. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 3 вересня 2019 року у справі № 916/1423/17 (провадження №12-208гс18) зроблений висновок про те, що надмірна тривалість кримінального провадження здатна призвести до моральних страждань особи, зумовлених тривалою невизначеністю спірних правовідносин, необхідністю відвідування органів досудового розслідування, неможливістю здійснювати звичайну щоденну діяльність, підривом репутації тощо. Апелянт вважає, що суд першої інстанції навмисно проігнорував та не врахував правові висновки, викладені у постановах Верховного Суду по данній категорії справ, та не звернув уваги на те, що: слідчий відповідача є суб`єктом відповідальнисті за ст. 1174 ЦК України; неправомірні дії та тривала бездіяльність слідчого були встановлені ухвалами слідчих суддів, що мають преюдиційне значення для вирішення вказаної справи; суд не мотивував, чому ухвали слідчих суддів, якими встановлена протиправна бездіяльність слідчого, не можуть бути підставою для відшкодування шкоди. Висновок суду про недоведеність завдання позивачу моральної шкоди є необгрунтованим, оскільки слідчими суддями встановлено порушення конституційніх прав ОСОБА_1 внаслідок тривалої противоправної бездіяльності слідчого відповідача, якою і заподіяна моральна шкода, та причинно-наслідковий зв язок між ними. Право на відшкодування з урахуванням практики Європейского суду з прав людини повинно носити ефективний характер і має на меті не тільки покриття шкоди, завданої потерпілій стороні, а також є засобом попередження з боку відповідача вчинення порушень прав, отже, має бути відчутним не тільки для позивача, але й для відповідача, що спонукало б відповідача вживати заходів щодо зміни практики нехтування положеннями законодавства, і, зокрема, сприяло б зменшенню кількості й обсягів скарг і позовних заяв, які надходять на адреси національних судів та Європейского суду з України. Але суд першої інстанції, приймаючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 , з неправильним застосуванням норм матеріального права, дозволяє таким чином відповідачу і в подальшому допускати бездіяльність, виносити незаконні постанови про закриття кримінального провадження і порушивати положення Конституції України і КПК України. ТУ ДБР, розташоване у м. Полтаві, у відзиві на апеляційну скаргу просить залишити її без задоволення, а рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 20.04.2021 без змін. Відзив обгрунтований тим, що в апеляційній скарзі не обгрунтовано та не наведено належних та допустимих доказів того, в чому саме полягають допущені судом першої інстанції порушення норм матеріального права. Слідчий є процесуально самостійною особою у кримінальному провадженні і втручання в його діяльність осіб, що не мають на те законних повноважень, забороняється. Слідчими ТУ ДБР у м. Полтаві в ході здійснення досудового розслідування кримінального провадження № 42018000000000165 від 26.01.2020 проведено в повній мірі низку необхідних процесуальних дій з метою встановлення істини та подій кримінального правопорушення. Доводи ОСОБА_1 в позовній заяві зводяться лише до його незгоди з прийняттям процесуальних рішень слідчим у кримінальному провадженні. При цьому, Цивільний процесуальний кодекс (надалі ЦПК) України не передбачає можливості встановлення судом у порядку цивільного судочинства під час розгляду цієї справи фактів протиправності дій чи бездіяльності працівників ТУ ДБР м. Полтава під час досудового розслідування у кримінальному провадженні, а також визнання судом таких дій протиправними. Посилаючись на правову позицію Верховного Суду, викладену в постанові від 19.03.2020 у справі № 686/13212/19, відповідач указує, що наявність певних недоліків у процесуальній діяльності посадових осіб органу досудового розслідування сама по собі не може свідчити про незаконність їх діяльності як такої, й, відповідно, не може бути підставою для безумовного стягнення відшкодування моральної або матеріальної шкоди. При вирішенні справи суду необхідно виходити з того, що порушене право позивача на визнання його потерпілим відновлено шляхом оскарження бездіяльності слідчих в порядку, визначеному КПК України, не тягне наслідків цивільно-правового характеру і не може бути доказом моральної шкоди у даній справі. Посилання позивача на ухвали слідчих суддів, якими, на його думку, встановлена протиправна бездіяльність слідчого в частині невиконання службових обов`язків, є суб`єктивними та безпідставними припущеннями, які не заслуговують на увагу, оскільки зазначеними ухвалами слідчих суддів не встановлено саме протиправну бездіяльність слідчих в частині невиконання службових обов`язків. Також питання правомірності дій слідчих не входить до повноважень слідчого судді. Перелік судових рішень, які є обов`язковими для суду, що розглядає справу про правові наслідки дій чи бездіяльності особи, наведений у частині 6 статті 82 ЦПК України, не містить ухвали слідчого судді у кримінальному провадженні, отже, застосуванню підлягає положення ч. 7 ст. 82 ЦПК України, згідно з якою правова оцінка, надана судом певному факту при розгляді іншої справи, не є обов`язковою для суду. Сам факт скасування постанов ухвалою слідчого судді не свідчить про протиправність дій органу досудового розслідування та завдання моральної шкоди ОСОБА_1 , не мають наслідків цивільно-правового характеру, враховуючи, що права та інтереси позивача були поновлені ухвалами слідчих суддів. Реалізація ОСОБА_1 його права на оскарження рішення, дії чи бездіяльності слідчого або прокурора під час досудового розслідування та задоволення таких скарг становить достатньо справедливу сатисфакцію з відшкодування шкоди, яку він зазнав. Доводи ОСОБА_1 та посилання виключно на 5 рішень Верховного Суду, що винесені на його користь, також не заслуговують на увагу, оскільки з розгляду справ, де позивачем є ОСОБА_1 , існує й інша практика не на його користь. Матеріали справи не містять належних та допустимих доказів обставин, вказаних у позові та розрахунку. Також матеріали справи не містять будь-яких висновків незалежних психологів-спеціалістів щодо того, що позивач відчував сором, приниження, страх, відсутні і документи щодо причинно-наслідкового зв`язку між діями відповідача та наслідками у вигляді моральних страждань, які нібито відчував позивач. Позивачем не надано доказів, що свідчать про протиправність дій заподіювача шкоди, наявність причинно-наслідкового зв`язку між цими діями та заподіяною шкодою. У провадженні Дзержинського районного суду м. Харкова та Харківського апеляційного суду перебуває велика кількість справ за позовами ОСОБА_1 до ТУ ДБР м. Полтава про компенсацію моральної шкоди в кожному кримінальному провадженні. Неодноразове подання однією особою протягом тривалого часу по суті однакових позовів (в тому числі по два позови в одному кримінальному провадженні) та в такій кількості, про відшкодування нібито моральної шкоди за наслідками розслідування кримінальних проваджень, відкритих за заявами позивача, який звільнений від сплати судового збору як інвалід II групи, необгрунтовано перевантажує роботу судів першої та апеляційної інстанцій, що є зловживанням процесуальними правами та порушенням вимог ст. 44 ЦПК України, яке може мати негативні наслідки для держави. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги та відзиву на неї в межах вимог, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів уважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню. Згідно зі статтею 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Відповідно до статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Згідно зі статтею 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Судовим розглядом установлено та підтверджується матеріалами справи, що ТУ ДБР проводить досудове розслідування у кримінальному провадженні № 4201800000000165 від 26 січня 2018 року за ознаками правопорушення, передбаченого ч.1 ст. 364 КК України. 09.01.2020 ОСОБА_1 , як потерпілий, направив слідчому Папу В.В. клопотання про проведення відносно нього судово-психологічної експертизи у кримінальному провадженні № 4201800000000165 (а.с. 25). У зв`язку з невиконанням слідчого Папу В.В. клопотання ОСОБА_1 від 09.01.2020 ОСОБА_1 27.01.2020 направив скаргу на його бездіяльність в.о. директора ТУ ДБР м. Полтава (а.с. 24). 20.02.2020 Октябрський районний суд м. Полтава розглянув скаргу ОСОБА_1 на дії слідчого та зобов`язав слідчого в порядку статті 220 КПК України розглянути клопотання ОСОБА_1 від 09.01.2020 (а.с. 23). 31.03.2020 слідчий Папу В.В. виніс постанову про закриття кримінального провадження № 4201800000000165 (а.с. 18-21). 21.07.2020 Октябрський районний суд м. Полтава, розглянувши скаргу ОСОБА_1 на постанову від 31.03.2020, скасував зазначену постанову (а.с. 10-11). Згідно зі статтею 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Статтею 55 Конституції України кожному гарантовано право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Відповідно до статті 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень. На підставі вказаної норми права відшкодуванню за рахунок держави підлягає шкода у випадку встановлення факту заподіяння такої шкоди незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю державної влади. Відповідно до статті 16 Цивільного кодексу (далі ЦК) України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Одним зі способів захисту цивільних прав та інтересів може бути відшкодування моральної (немайнової) шкоди. Загальні підстави відповідальності за завдану майнову та моральну шкоду передбачені нормами статей 1166, 1167 ЦК України, відповідно до яких шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності вини. Статтею 1167 ЦК України встановлено, що моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною 2 цієї статті. Частинами 1-3 статті 23 ЦК України та роз`ясненнями, які містяться в постанові Пленуму Верховного Суду України від 31.03.1995 №4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди», передбачено, що особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів. Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування моральної шкоди слід виходити з характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При цьому враховуються вимоги розумності і справедливості. Деліктна відповідальність за загальним правилом настає лише за наявності вини заподіювача шкоди. Шкода це зменшення або знищення майнових чи немайнових благ, що охороняються законом. Протиправною є поведінка, що не відповідає вимогам закону або договору, тягне за собою порушення майнових прав та інтересів іншої особи і спричинила заподіяння збитків. Причинний зв`язок як елемент цивільного правопорушення виражає зв`язок протиправної поведінки та шкоди, що настала, при якому протиправність є причиною, а шкода наслідком. В деліктних правовідносинах обов`язок довести наявність шкоди та її розмір, протиправність поведінки заподіювача шкоди та причинний зв`язок такої поведінки із заподіяною шкодою покладається на позивача. Відповідний правовий висновок викладено у постановах Верховного Суду від 4 липня 2018 року (справа №638/14260/16-ц, провадження №61-11766св18), від 10 жовтня 2018 року (справа №640/3837/17, провадження №61-29382св18). Згідно висновку, викладеного у постанові Верховного Суду від 12 березня 2019 року у справі №920/715/17 (провадження №12-199гс18), необхідною умовою для притягнення держави до відповідальності за дії, бездіяльність органу державної влади у вигляді стягнення шкоди є наявність трьох умов: неправомірні дії цього органу, наявність шкоди та причинний зв`язок між неправомірними діями і заподіяною шкодою. Наявність цих умов в межах розгляду цивільної справи має довести позивач, який звернувся з позовом про стягнення шкоди на підставі статті 1173 ЦК України. Спеціальні підстави відповідальності за шкоду, завдану органом державної влади, зокрема органами дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду, визначені статтею 1176 ЦК України. Ці підстави характеризуються особливостями суб`єктного складу заподіювачів шкоди, серед яких законодавець виокремлює посадових чи службових осіб органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, органи досудового розслідування, прокуратури або суду, та особливим способом заподіяння шкоди. Сукупність цих умов і є підставою покладення цивільної відповідальності за завдану шкоду саме на державу. Шкода, завдана незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, розслідування, прокуратури або суду, відшкодовується державою лише у випадках вчинення незаконних дій, вичерпний перелік яких охоплюється частиною 1 статті 1176 ЦК України, а саме: у випадку незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт. За відсутності підстав для застосування частини 1 статті 1176 ЦК України, в інших випадках заподіяння шкоди цими органами діють правила частини 6 цієї статті така шкода відшкодовується на загальних підставах, тобто, виходячи із загальних правил про відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, їх посадовими та службовими особами (статті 1173, 1174 ЦК України). Відповідно до статті 1173 ЦК України шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів. Статтею 1174 ЦК України визначено, що шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадової або службової особи органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цієї особи. Вказані підстави характеризуються особливостями суб`єктного складу заподіювачів шкоди, серед яких законодавець виокремлює як зазначені органи, так і їх посадових чи службових осіб, та особливим способом заподіяння шкоди. Сукупність цих умов є підставою покладення цивільної відповідальності за завдану шкоду саме на державу, Автономну Республіку Крим або орган місцевого самоврядування. З урахуванням положень пункту 10 частини 2 статті 16, статей 21, 1173 та 1174 ЦК України, шкода, завдана зазначеними органами чи (та) особами відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування лише у випадках визнання зазначених рішень незаконними та їх подальшого скасування або визнання дій або бездіяльності таких органів чи (та) осіб незаконними. У пунктах 5.4, 6.9 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2018 року у справі №910/23967/16 (провадження №12-110цс18) визначено, що у випадку, коли шкода завдається органом державної влади, його посадовою або службовою особою, відшкодовувати таку шкоду зобов`язана держава, яка бере участь у справі через відповідні органи: орган, дії, бездіяльність якого призвели до негативних наслідків, та орган Державної казначейської служби України. У пункті 32 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 березня 2019 року у справі № 920/715/17 (провадження №12-199гс18) зроблений висновок, що застосовуючи статті 1173, 1174 ЦК України, суд має встановити: невідповідність рішення, дії чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування чи відповідно їх посадової або службової особи вимогам закону чи іншого нормативного акта; факт заподіяння цим рішенням, дією чи бездіяльністю шкоди фізичній або юридичній особі. За наявності цих умов є підстави покласти цивільну відповідальність за завдану шкоду саме на державу, Автономну Республіку Крим або орган місцевого самоврядування. У постанові Верховного Суду від 21 лютого 2018 року у справі № 522/22008/15-ц (провадження №61-3462св18) зроблено висновок, що тлумачення статей 23, 1174 ЦК України свідчить, що моральна шкода, завдана фізичній особі незаконною бездіяльністю посадової особи при здійсненні нею своїх повноважень відшкодовується державою і при визначені розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості. Частиною 3 статті 12 ЦПК України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Згідно з частиною 1 статті 76 ЦПК України доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Відповідно до статей 77-81, 89 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. Доказування не може ґрунтуватись на припущеннях. Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Відмовляючи ОСОБА_1 в задоволенні позову, суд першої інстанції обґрунтовано виходив із недоведеності позовних вимог, оскільки позивачем, всупереч вимогам статей 12, 81 ЦПК України, не надано належних доказів на підтвердження наявності заподіяної йому шкоди, причинного зв`язку між шкодою і протиправними діяннями слідчого. Як правильно зазначив суд першої інстанції, і з цим висновком погоджується колегія суддів, ухвали слідчих суддів про зобов`язання слідчого відповідача розглянути клопотання ОСОБА_1 у кримінальному провадженні, а також про скасування постанови про закриття провадження, не є безумовною підставою для визнання позовних вимог обґрунтованими, оскільки оскарження ОСОБА_1 процесуальних рішень слідчого є механізмом реалізації його права на судовий контроль за діяльністю уповноважених осіб на здійснення функцій досудового розслідування та додержанням прав особи в кримінальному провадженні. Суд, здійснюючи нагляд за дотриманням верховенства права та законності у процесуальній діяльності слідчого та прокурора, забезпечує дотримання основних прав та інтересів особи та реалізує відповідний судовий контроль за їх діяльністю, що має на меті усунути недоліки у такій діяльності. Втім, наявність певних недоліків у процесуальній діяльності зазначених посадових осіб сама по собі не може свідчити про незаконність їх діяльності як такої й, відповідно, не може бути підставою для безумовного стягнення відшкодування моральної шкоди. Такий правовий висновок викладений в постанові Верховного Суду у постанові від 27 червня 2019 року (справа №461/2914/17, провадження №61-34227св18). Реалізація механізму оскарження постанов або бездіяльності слідчого та скасування постанов у судовому порядку або зобов`язання вчинити певні дії у розумінні статті 23 ЦК України не є підставою для відшкодування моральної шкоди, оскільки не є порушенням прав особи. Аналогічні правові висновки викладені в постановах Верховного Суду від 27 березня 2019 року у справі №243/9826/16-ц, від 11 лютого 2019 рокуу справі №233/4186/16-ц, від 31 жовтня 2018 року у справі №646/5224/17, від 26 вересня 2018 року у справі №638/12068/16-ц, від 04 липня 2018 року у справі №614/2328/17, від 26 вересня 2019 року у справі №638/14536/16-ц. ОСОБА_1 не надав належних доказів на підтвердження завдання йому моральної шкоди, її розміру в результаті хвилювань й переживань, спричинених порушенням його права на неупереджене, своєчасне, справедливе досудове розслідування; не довів факту завдання йому шкоди внаслідок не розгляду його клопотання про призначення експертизи, заркриття кримінального провадження, що було потім скасоване, причинний зв`язок між діями і бездіяльністю слідчого відповідача та настанням негативних наслідків, на які він посилається. Матеріали справи не містять доказів, які б свідчили про вчинення слідчим відповідача будь-яких протиправних дій стосовно ОСОБА_1 під час досудового розслідування у кримінальному провадженні № 4201800000000165. Ухвалами слідчих суддів дійсно зобов`язано слідчого розглянути клопотання ОСОБА_1 у кримінальному провадженні, а також скасовано постанову слідчого про зарикття кримінального провдження. Однак бездіяльність слідчого неправомірною судом не визнавалась. Сам факт скасування за скаргою ОСОБА_1 слідчим суддею постанови слідчого, винесеної при проведенні досудового розслідування у кримінальному провадженні, беззаперечно не свідчить про спричинення позивачу моральної шкоди та її розмір. Правильним є висновок суду першої інстанції, з яким погоджується колегія суддів, що судовий контроль на стадії досудового розслідування, внаслідок якого постановлено зазначені позивачем ухвали слідчих суддів, не є достатньою підставою для висновку про протиправність дій слідчого відповідача і притягнення відповідача до цивільно-правової відповідальності. Аналогічних правових висновків дійшов Верховний Суд у постановах: від 13 січня 2020 року у справі №227/2572/19 (провадження №61-20488св19), від 17 січня 2020 року у справі №638/11414/18 (провадження №61-2685св19), від 04 березня 2020 року у справі №639/1803/18 (провадження №61-18842св19), від 19 березня 2020 року у справі №686/13212/19 (провадження №61-21982св19), від 20 травня 2020 року у справі №337/3375/17 (провадження №61-11586св19), від 25 січня 2021 року у справі №227/4410/19 (провадження №61-9407 св 20), від 19 лютого 2021 року у справі №227/4484/19 (провадження №61-4939св20), від 10 березня 2021 року у справі №646/8234/19 (провадження №61-14404св20). На підставі викладеного, з урахуванням встановлених судом обставин, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що позивачем не доведено належними та допустимими доказами факту спричинення йому душевних страждань, яких він міг зазнати у зв`язку з процесуальними рішеннями слідчого. Посилання апелянта на наведені ним висновки Верховного Суду колегія суддів вважає необґрунтованими через різні фактичні обставини з даною справою. За таких обставин суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відмову у задоволенні позову. Наведені в апеляційній скарзі доводи зводяться до переоцінки встановлених судом першої інстанції обставин, що були предметом дослідження в суді першої інстанції з наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах чинного законодавства і з якою погоджується апеляційний суд. З урахуванням вищезазначеного колегія суддів вважає, що доводи апеляційної скарги про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права і порушення норм процесуального права є безпідставними, не спростовують висновків суду та не дають підстав для скасування оскаржуваного судового рішення. За викладених обставин колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції ухвалене з дотриманням норм матеріального та процесуального права, що відповідно до приписів статті 375 ЦПК України є підставою для залишення апеляційної скарги без задоволення, а рішення районного суду без змін. Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною, залежно від характеру рішення («Серявін та інші проти України» (Seryavin and Others v. Ukraine) від 10 лютого 2010 року, заява №4909/04). Враховуючи, що вимоги апеляційної скарги залишено без задоволення, судові витрати, у відповідності до вимог статей 141, 382 ЦПК України та Закону України «Про судовий збір», між сторонами не розподіляються. Керуючись статтями 367, 368, 374, 375, 381-384, 388-390, 391 ЦПК України, суд ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 20 квітня 2021 року залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Повний текст постанови складений 24 січня 2022 року. Головуючий О.Ю. Тичкова Судді О.В. Маміна Н.П. Пилипчук