Постанова Харківський апеляційний суд № 638/11643/20

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД __________________________________________________________________ ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 22 липня 2021 року м. Харків справа № 638/11643/20 провадження № 22-ц/818/2986/21 Харківський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого: судді Тичкової О.Ю., суддів: Кругової С.С., Пилипчук Н.П., за участю секретаря судового засідання Сабельнік Б.В., сторони справи: позивач - ОСОБА_1 , відповідачі Територіальне управління Державного бюро розслідувань, розташоване у місті Полтава, розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 16 лютого 2021 року, ухвалене у складі судді Хайкіна В.М. (повний текст рішення складений 18 лютого 2021 року), - у с т а н о в и в: У серпні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, у якому просив стягнути з Державного бюджету України через Державну казначейську службу України компенсацію моральної шкоди в розмірі 239 101 гривню, завдану тривалою бездіяльністю слідчими Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого в місті Полтава (надалі ТУ ДБР). В обґрунтування позовних вимог посилався на те, що 17.10.2018 уповноважена особа прокуратури внесла відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань (надалі ЄРДР) за № 42018220000001271 за ознаками злочинів, передбачених ч. 1 ст. 364, ч. 1 ст. 365, ч. 1 ст. 367, ч. 2 ст. 382 Кримінального кодексу України (надалі КК України), які направлені до ТУ ДБР для проведення досудового розслідування. 03.01.2020 ОСОБА_1 звернувся до слідчого Соломенцева Р. В. з клопотанням про визнання його потерпілим, а слідчий 13.01.2020 направив йому листа про те, що позивач має статус заявника та не може заявляти клопотання. 26.02.2020 слідчий суддя Октябрського районного суду м. Полтави розглянула скаргу ОСОБА_1 на бездіяльність слідчого та зобов`язала останнього розглянути клопотання ОСОБА_1 в порядку визначеному КПК України. 13.03.2020 слідчий ТУ ДБР відмовив у задоволенні клопотання ОСОБА_1 та виніс немотивовану постанову про відмову у визнанні його потерпілим у кримінальному провадженні. 24.04.2020 слідчий суддя Октябрського районного суду м. Полтави розглянула скаргу ОСОБА_1 та скасувала постанову від 13.03.2020 року. 12.05.2020 позивач звернувся до слідчого з клопотанням про призначення відносно нього судово-психологічної експертизи, а 18.05.2020 слідчий Соломенцев Р. В., навмисно не провівши ніяких слідчо-процесуальних дій, спрямованих на установлення істини, немотивовано відмовив у задоволенні вказаного клопотання. Отже, слідчий ТУ ДБР, не зважаючи на ухвали суду, клопотання позивача, докази, навмисно продовжує свою бездіяльність та не проводить досудове розслідування у розумні строки, що спричиняє ОСОБА_1 моральні страждання, які він оцінив у розмірі 239 101 грн. Так, ТУ ДБР винне в тому, що позивач, інвалід ІІ групи, вимушений протягом тривалого часу, неодноразово звертатись до суду для захисту своїх прав, у зв`язку з чим переносить глибокі моральні страждання; по вині відповідача ОСОБА_1 також позбавлений відчуття безпеки, правової стабільності, верховенства права; по вині відповідача порушено психологічне благополуччя позивача. Рішенням Дзержинського районного суду м. Харкова від 16 лютого 2021 у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено. Рішення суду мотивоване тим, що проведення слідчих процесуальних дій в рамках кримінального провадження, реалізація дій заявника на оскарження процесуальних дій слідчого, не свідчить про незаконність дій слідства відносно ОСОБА_1 . В ухвалі слідчого судді за результатами розгляду скарги на рішення, дії чи бездіяльність слідчого чи прокурора під час досудового розслідування реалізується така засада кримінального судочинства, як реалізація особою права на оскарження їх процесуальних рішень, дій чи бездіяльності до суду. Суд, здійснюючи нагляд за дотриманням верховенства права та законності у процесуальній діяльності слідчого, дізнавача та прокурора, забезпечує дотримання основних прав та інтересів особи та реалізує відповідний судовий контроль за їх діяльністю, що має на меті усунути недоліки у такій діяльності. Наявність певних недоліків у процесуальній діяльності зазначених посадових осіб сама по собі не може свідчити про незаконність їх діяльності як такої і, відповідно, не може бути підставою для безумовного відшкодування моральної шкоди. Сам факт винесення ухвал слідчим суддею, згідно з якими за результатами розгляду скарг ОСОБА_1 слідчого було зобов`язано розглянути клопотання, свідчать про реалізацію ним передбаченого КПК України права на оскарження процесуальних рішень слідчого і не є безумовним доказом неправомірності процесуальних рішень, дій чи бездіяльності. Сам факт зобов`язання слідчого розглянути клопотання чи скасування постанови ухвалою слідчого судді не свідчить про протиправність дій органу досудового розслідування та завдання моральної шкоди позивачу, не має наслідків цивільно-правового характеру, враховуючи, що права та інтереси позивача були поновлені ухвалами слідчих суддів. Судовий контроль на стадії досудового розслідування, внаслідок якого постановлені вказані ухвали слідчим суддею, не є достатньою підставою для висновку про протиправність дій відповідача і притягнення його до цивільно-правової відповідальності. ОСОБА_1 не довів належними та допустимими доказами факту заподіяння йому моральних страждань чи втрат немайнового характеру, а отже, і заподіяння моральної шкоди, розмір якої жодним чином не обґрунтований, причинного зв`язку між шкодою і протиправними діяннями відповідача, що в силу вимог статті 81 Цивільного процесуального кодексу України (надалі ЦПК України) є процесуальним обов`язком позивача. В апеляційній скарзі ОСОБА_1 , посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, невідповідність висновків суду обставинам справи, просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення суду, у якому врахувати позицію Верховного Суду за даною категорією справ, практику Європейського суду. В обґрунтування посилається на те, що суд усвоєму рішенні не врахував, що ОСОБА_1 у позові послався на те, що підставою для відшкодування йому моральної шкоди є систематичне прийняття слідчими ТУ ДБР рішень без проведення відповідно до вимог КПК України перевірки заяви ОСОБА_1 про злочин способами, які вочевидь для нього свідчать про ігнорування його доводів про протиправну бездіяльність посадових осіб ТУ ДБР, надмірну тривалість досудового розслідування. Те, що такі дії відповідача є підставою для відшкодування моральної шкоди, доведено численними постановами Верховного Суду та практикою Європейського суду з прав людини. Проте актуальна судова практика судом врахована не була. У відзиві на апеляційну скаргу ТУ ДБР просить залишити її без задоволення, рішення суду першої інстанції від 16.02.2021 залишити без змін. Посилається на те, що апеляційна скарга зводиться фактично до незгоди ОСОБА_1 з прийняттям процесуальнх рішень слідчим у кримінальному провадженні. В чинному законодавстві відсутня норма, яка б забороняла слідчому, як процесуально самостійній особі, за відсутності в ухвалі слідчого судді зобов`язання провести конерктну процесуальну дію після скасування постанови про закриття кримінального провадження повторно закрити кримінальне провадження. Ухвали, на які ОСОБА_1 посилається як на підстави своїх вимог, не встановлюють протиправну бездіяльність слідчого в частині невиконання ними службових обов`язків. Тому не доводять вимог позивача. Слідчі судді в межах наданих їм повноважень здійснюють лише оцінку прийнятих процесуальних рішень слідчого в межах КПК України. З аналізу положень статті 82 Цивільного процесуального кодексу України (надалі ЦПК України) вбачається, що правова оцінка обставин, викладена в ухвалах слідчих суддів, не є обов`язковою для суду. Постанови Верховного Суду, на які посилається апелянт, не доводять його доводів, оскільки існують й постанови Верховного Суду, які їм протирічать. До того ж в указаних ОСОБА_1 постановах ТУ ДБР відповідачами у справах не було. Спричинення позивачу моральної шкоди належними доказами не підтверджено. До того ж ТУ ДБР в силу вимог законодавства не належить до суб`єктів відповідальності за статтею 1174 Цивільного кодексу України (надалі ЦК України). ОСОБА_1 вже звертався до суду з вимогою відшкодувати йому моральну шкоду, завдану під час досудового розслідування кримінального провадження № 42018220000001271 від 17.10.2018, відпвідачем у якій булв Прокуратура Харківської області. Проте в задоволенні його позовних вимог ОСОБА_1 було відмовлено. Заслухавши суддю - доповідача, перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, відзиву на неї в межах вимог, що були предметом розгляду в суді першої інстанції, судова колегія вважає, що апеляційна скарга ОСОБА_1 не підлягає задоволенню виходячи з такого. Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Як установлено судовим розглядом і вбачається з матеріалів справи, ТУ ДБР проводить досудове розслідування кримінального провадження № 42018220000001271. 03.01.2020 ОСОБА_1 звернувся до ТУ ДБР з клопотанням про направлення доручення відповідній оперативній службі Харківської області щодо проведення його допиту у якості потерпілого у кримінальному провадженні №42018220000001271 та видачі пам`ятки про права та обов`язки потерпілого (а.с. 25). Листом ТУ ДБР від 13.01.2020 за вих. №І-288/15-02-2-20 ОСОБА_1 повідомлено, що за результатами розгляду його повідомлення від 03.01.2020 встановлено, що у кримінальному провадженні № 42018220000001271 він має процесуальний статус заявника, КПК України не передбачає право заявника на подання слідчому або прокурору відповідних клопотань. Ухвалою слідчого судді Октябрського районного суду м. Полтави від 26.02.2020 скаргу ОСОБА_1 задоволено: зобов`язано слідчого Другого СВ СУ ТУ ДБР, розташованого у м. Полтаві, Соломенцева Р. розглянути клопотання ОСОБА_1 від 03.01.2020 у кримінальному провадженні №420192200000001271 за ч. 1 ст. 364 , ч. 1 ст. 365, ч. 1 ст. 366, ч. 1 ст. 367, ч. 2 ст. 382 КК України у строк передбачений статтею 220 КПК України (справа №554/1011/20) (а.с. 21). Постановою слідчого Другого слідчого відділу слідчого управління ТУ ДБР Соломенцева Р.В. від 13.03.2020 відмовлено у визнанні ОСОБА_1 потерпілим у кримінальному провадженні №42018220000001271 від 17.10.2018, відмовлено у задоволенні клопотання ОСОБА_1 від 03.01.2020 щодо направлення доручення про проведення допиту в якості потерпілого та в частині інших питань (а.с. 15-17). Листом ТУ ДБР від 01.04.2020 за вих. № І-3417/15-02-2-20 ОСОБА_1 повідомлено про виконання ухвали слідчого судді Октябрського районного суду м. Полтави від 26.02.2020 (а.с. 11). Листом ТУ ДБР від 14.04.2020 за вих. №5634/15-02-2 ОСОБА_1 повідомлено про відмову у задоволенні клопотання із направленням постанови, а також повідомлено про те, що як тільки в органу досудового розслідування буде достатньо підстав, заявника буде визнано потерплим (а.с. 14). Ухвалою слідчого судді Октябрського районного суду м. Полтави від 24.04.2020 скаргу ОСОБА_1 задоволено: скасовано постанову від 13 березня 2020 року слідчого другого слідчого відділу слідчого управління ТУ ДБР у м. Полтаві Соломенцева Руслана Вячеславовича про відмову у визнанні потерпілим ОСОБА_1 у кримінальному провадженні №42018220000001271 від 17 жовтня 2018 року за ознаками кримінального правопорушення передбаченого ч.1 ст.364, ч.1 ст.365, ч.1 ст.366, ч.1 ст.367, ч.2 ст.382 КК України (№554/3479/2020) (а.с. 12). 12.05.2020 ОСОБА_1 звернувся до слідчого з клопотанням щодо призначення судово-психологічної експертизи у кримінальному провадженні №420192200000001271 (а.с. 10). Постановою слідчого Другого слідчого відділу слідчого управління ТУ ДБР Соломенцева Р. В. від 18.05.2020 відмовлено у задоволенні клопотання ОСОБА_1 від 12.05.2020 щодо призначення судово-психологічної експертизи (а.с. 7-9). Листом ТУ ДБР від 18.05.2020 за вих. №І-4976/15-02-2-20 ОСОБА_1 повідомлено про відмову у задоволенні клопотання із направленням відповідної постанови (а.с. 6). Згідно зі статтею 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Статтею 56 Конституції України передбачено, що кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень. Загальні підстави відповідальності за завдану моральну шкоду передбачені частиною першою статті 1167 ЦК України, відповідно до якої моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями або бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини. Спеціальні підстави відповідальності за шкоду, завдану органом державної влади, зокрема органами дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду, визначені статтею 1176 ЦК України. Ці підстави характеризуються особливостями суб`єктного складу заподіювачів шкоди, серед яких законодавець виокремлює посадових чи службових осіб органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, органи досудового розслідування, прокуратури або суду, та особливим способом заподіяння шкоди. Сукупність цих умов і є підставою покладення цивільної відповідальності за завдану шкоду саме на державу. У пунктах 5.6 і 5.7 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 березня 2019 року у справі № 920/715/17 (провадження № 12-199гс18) зазначено, що «шкода, завдана незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, розслідування, прокуратури або суду, відшкодовується державою лише у випадках вчинення незаконних дій, вичерпний перелік яких охоплюється частиною першою статті 1176 ЦК України, а саме у випадку незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт. За відсутності підстав для застосування частини першої статті 1176 ЦК України в інших випадках заподіяння шкоди цими органами діють правила частини шостої цієї статті - така шкода відшкодовується на загальних підставах, тобто виходячи із загальних правил про відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, їх посадовими та службовими особами (статті 1173, 1174 ЦК України). За відсутності підстав для застосування частини першої статті 1176 ЦК України в інших випадках заподіяння шкоди цими органами діють правила частини шостої цієї статті - така шкода відшкодовується на загальних підставах, тобто виходячи із загальних правил про відшкодування шкоди, завданої органами державної влади, їх посадовими та службовими особами (статті 1173, 1174 ЦК України). Статті 1173, 1174 ЦК України є спеціальними і передбачають певні особливості, характерні для розгляду справ про деліктну відповідальність органів державної влади та посадових осіб, які відмінні від загальних правил деліктної відповідальності. Так, зокрема, цими правовими нормами передбачено, що для застосування відповідальності посадових осіб та органів державної влади наявність їх вини не є обов`язковою. Втім, цими нормами не заперечується обов`язковість наявності інших елементів складу цивільного правопорушення, які є обов`язковими для доказування у спорах про стягнення збитків. Необхідною підставою для притягнення органу державної влади до відповідальності у вигляді стягнення шкоди є наявність трьох умов: неправомірні дії цього органу, наявність шкоди та причинний зв`язок між неправомірними діями і заподіяною шкодою, і довести наявність цих умов має позивач, який звернувся з позовом про стягнення шкоди на підставі статті 1173 ЦК України. Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Згідно з частиною першою статті 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті. За змістом статті 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає, зокрема, у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів. Відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов`язковому з`ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди; протиправність діяння її заподіювача; наявність причинного зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіяювача та вини останнього в її заподіянні. Суд повинен з`ясувати, зокрема, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору. Для наявності підстав зобов`язання відшкодувати шкоду відповідно до вимог статті 1174 ЦК України потрібна наявність незаконного рішення, дії чи бездіяльності органу державної влади, наявність шкоди, протиправність дій її заподіювача та причинний зв`язок між його діями та шкодою, а тому позивач в цій справі повинен довести належними та допустимими доказами завдання йому шкоди і що дії або бездіяльність відповідача є підставою для відшкодування шкоди в розумінні статей 1167, 1174 ЦК України. Такі правові висновки викладено в постановах Верховного Суду від 25 січня 2021 року у справі № 227/4410/19 (провадження № 61-9407св20), від 22 березня 2021 року у справі № 203/1067/19 (провадження № 61-23293св19), від 25 березня 2021 року у справі № 227/3052/19 (провадження № 61-22337св19). Однією із засад кримінального провадження є забезпечення права на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності, гарантоване статтею 24 КПК України, згідно з якою кожному гарантується право на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності суду, слідчого судді, прокурора, слідчого в порядку, передбаченому цим Кодексом. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 303 КПК України, у редакції, чинній на час винесення слідчим суддею ухвал, на досудовому провадженні можуть бути оскаржені рішення, дії чи бездіяльність слідчого або прокурора, у тому числі бездіяльність слідчого, прокурора, яка полягає у невнесенні відомостей про кримінальне правопорушення до Єдиного реєстру досудових розслідувань після отримання заяви чи повідомлення про кримінальне правопорушення. Згідно із частиною другою статті 307 КПК України, у редакції, чинній на час винесення слідчим суддею ухвал, ухвала слідчого судді за результатами розгляду скарги на рішення, дії чи бездіяльність під час досудового розслідування може бути про: 1) скасування рішення слідчого чи прокурора; 2) зобов`язання припинити дію; 3) зобов`язання вчинити певну дію; 4) відмову у задоволенні скарги. Таким чином, в ухвалах слідчого судді за результатами розгляду скарг на рішення, дії чи бездіяльність слідчого чи прокурора під час досудового розслідування забезпечується така засада кримінального судочинства, як реалізація особою права на оскарження їх процесуальних рішень, дій чи бездіяльності до суду. Суд, здійснюючи нагляд за дотриманням верховенства права та законності у процесуальній діяльності слідчого та прокурора, забезпечує дотримання основних прав та інтересів особи та реалізує відповідний судовий контроль за їх діяльністю, що має на меті усунути недоліки у ній. Втім наявність певних недоліків у процесуальній діяльності зазначених посадових осіб саме по собі не може свідчити про незаконність їх діяльності як такої. Колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції про те, що скасування слідчим суддею постанов слідчого ТУ ДБР у кримінальному провадженні № 42018220000001271 свідчить про реалізацію ОСОБА_1 передбаченого КПК України права на оскарження процесуальних рішень слідчого і не є безумовним доказом неправомірності процесуальних рішень, дій чи бездіяльності ТУ ДБР. Сам факт зобов`язання слідчого розглянути клопотання чи скасування постанови ухвалою слідчого судді не свідчить про протиправність дій органу досудового розслідування та завдання моральної шкоди позивачу, не має наслідків цивільно-правового характеру, враховуючи, що права та інтереси позивача були поновлені ухвалами слідчих суддів. Судовий контроль на стадії досудового розслідування, внаслідок якого постановлені вказані позивачем ухвали слідчим суддею, не є достатньою підставою для висновку про протиправність дій відповідача і притягнення його до цивільно-правової відповідальності. Такий висновок узгоджується з рішеннями Європейського суду з прав людини від 25 липня 2001 року у справі «Перна проти Італії» та від 09 лютого 2007 року у справі «Білуха проти України», де встановлено, що визнання судом порушення саме по собі становить достатньо справедливу сатисфакцію за шкоду, завдану особі. Незгода позивача з прийнятими посадовими особами відповідача рішеннями, які ним були оскаржені в передбаченому КПК України порядку, не свідчить про наявність правових підстав для відшкодування йому моральної шкоди. Таким чином, оскільки у дійній цивільній справі відсутні всі три умови для притягнення ТУ ДБР до цивільно-правової відповідальності, зокрема, відшкодування моральної шкоди, вимоги ОСОБА_1 є необґрунтованими. Подібні висновки висловлені Верховним Судом у постановах від 30 січня 2019 року у справі № 199/1478/17 (провадження № 61-4779св18), від 13 березня 2019 року у справі № 338/12193/16-ц (провадження № 61-18855св18), від 03 квітня 2019 року у справі № 211/7655/15-ц (провадження № 61-4165св18), від 13 травня 2020 року у справі № 638/8636/17-ц (провадження № 61-40480св18), від 03 липня 2020 року у справі № 686/27965/19 (провадження № 61-8293св20) та від 03 лютого 2020 року у справі № 757/66977/17-ц (провадження № 61-15913св20). Європейський суд з прав людини вказав що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 зводяться до переоцінки правильно досліджених судом першої інстанції доказів. Та не свідчать про незаконність чи необгрунтованість рішення суду. Тому апеляційну скарги ОСОБА_1 належить залишити без задоволення, рішення суду від 16.02.2021 слід залишити без змін. Керуючись ст.ст.367, 368, 374, 375, 381, 382-384, 389, 390 ЦПК України, суд, - ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 16 лютого 2021 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Повний текст постанови складений 22 липня 2021 року. Головуючий - О.Ю.Тичкова Судді С.С. Кругова Н.П. Пилипчук