Постанова 4824 № 757/29906/19-ц

П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 17 січня 2022 року м. Київ Справа № 757/29906/19-ц Провадження: № 22-ц/824/877/2022 Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого (судді-доповідача) Невідомої Т.О., суддів Гаращенка Д.Р., Поліщук Н.В., секретар Івасенко І.А., розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу адвоката Кобзар Юлії Богданівни в інтересах Акціонерного товариства Комерційний банк «Приватбанк» на рішення Печерського районного суду міста Києва від 14 липня 2020 року, ухвалене під головуванням судді Батрин О.В., у справі за позовом ОСОБА_1 до Акціонерного товариства Комерційний банк «Приватбанк» про розірвання договору банківського вкладу, стягнення заборгованості, в с т а н о в и в : У червні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду із вказаним позовом, обґрунтовуючи його тим, що 12.07.2017 року між ним та АТ КБ «Приватбанк» було укладено договір №SAMDNWFD0071634219900 Вклад «Стандарт» на 1 міс., у відповідності до якого позивач передав відповідачу грошові кошти у розмірі 3 002,00 доларів США для розміщення на депозитному вкладі з річною ставкою по процентах у розмірі 1 %. Зазначив, що відповідно до п. 20 договору у вкладника є право достроково розірвати договір, повідомивши про це банк за 2 банківські дні до дати розірвання договору. 01.06.2018 року позивач скористався передбаченим правом дострокового розірвання жоговору, повідомивши про це відповідача за 2 банківські дні до дати розірвання жоговору шляхом подачі письмової заяви про розірвання договору та повернення грошових коштів з депозитного вкладу та нарахованих процентів безпосередньо у відділені банку. 06.06.2018 року позивач з`явився до відділення банку за адресою: м. Київ, вул. Солом`янська, 14 для отримання всієї суми депозитного вкладу у розмірі 3 002 доларів США та нарахованих процентів готівкою, однак не отримав відмові від працівника відповідача. В той же день позивач подав відповідачу заяву з проханням надати письмову відповідь з обґрунтуванням причин відмови щодо видачі коштів. 07.06.2018 року у відповідь на заяву від 01.06.2018 року позивач отримав від відповідача лист №20.1.0.0.0/7-20180601/2709 від 07.06.2018 року, яким його було повідомлено про те, що відповідач відмовляється видати належний позивачу вклад до повного погашення заборгованості по кредитному договору №HAXRRX14030198 від 15.05.2007 року та про те, що за вказаним договором обліковується прострочена заборгованість. Додатково зазначив, що рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 18.12.2015 року по справі №202/36452/13-ц у задоволенні позову АТ КБ «Приватбанк» до ПАТ «Акцент Банк», ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором №HAXRRX14030198 від 15.05.2007 року було відмовлено у повному обсязі. Вказав, що в подальшому він неодноразово звертався до відповідача з вимогами надати пояснення щодо причин неповернення коштів, однак отримував подібні відповіді з відмовою видати належний позивачу вклад до повного погашення заборгованості по кредитному договору №HAXRRX14030198 від 15.05.2007 року. Зазначив, що відповідач за договором №SAMDNWFD0071634219900 Вклад «Стандарт» на 1 міс. від 12.07.2017 року не виконав свої зобов`язання, зокрема, з повернення банківського вкладу з нарахованими процентами на першу вимогу позивача. Вказане прямо суперечить вимогам ст. 526, 1060 ЦК України і Положенню про порядок здійснення банками України вкладних (депозитних) операцій з юридичними і фізичними особами. Також зазначив, що на договори банківського вкладу, укладені між банками та фізичними особами, поширюються вимоги Закону України «Про захист прав споживачів». Відмітив, що правовідносини, що склались між відповідачем та позивачем на підставі договору банківського вкладу є грошовим зобов`язанням і на них поширюється дія ч. 2 ст. 625 ЦК України. У зв`язку з цим у позивача виникло право вимагати стягнення 3 % річних від простроченої суми за період з 12.07.2017 року по 06.06.2019 року. Крім того зазначив, що вкладник за договором депозиту є споживачем фінансових послуг, а банк їх виконавцем та несе відповідальність за неналежне надання цих послуг, передбачену ч. 5 ст. 10 Закону України «Про захист прав споживачів», а саме сплату пені у розмірі 3 % вартості послуги за кожен день прострочення, що підтверджується висновками Верховного Суду України, викладеними у постанові від 11.05.2016 року у справі №6-37цс16, постанові від 07.12.2016 року, постанові від 13.09.2017 року у справі № 6-1881цс16. Просив припинити зобов`язання між АТ КБ «Приватбанк» та ОСОБА_1 шляхом розірвання договору банківського вкладу №SAMDNWFD0071634219900 Вклад «Стандарт» на 1 міс. від 12.07.2017 року та стягнути з АТ КБ «Приватбанк» на його користь суму банківського вкладу у розмірі 3 002 доларів США, нараховані проценти за користування банківським вкладом у розмірі 58,42 доларів США, 3 % річних від простроченої суми грошового зобов`язання у розмірі 90,06 доларів США у гривневому еквіваленті за офіційним курсом НБУ на день ухвалення судового рішення, пеню у розмірі 3 % вартості послуги за кожен день прострочення у розмірі 32 871, 90 доларів США у гривневому еквіваленті за офіційним курсом НБУ на день ухвалення судового рішення. Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 14 липня 2020 року позов ОСОБА_1 задоволено частково. Стягнуто з АТ КБ "Приватбанк" на користь ОСОБА_1 суму вкладу у розмірі 3002 доларів США, відсотки у розмірі 55,34 доларів США, 3% річних у розмірі 24,38 грн та пеню у розмірі 1499,07 грн. Стягнуто з АТ КБ "Приватбанк" на користь держави судовий збір у розмірі 843,42 грн. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Не погодившись із таким судовим рішенням, адвокат Кобзар Ю.Б. в інтересах АТ КБ "Приватбанк" 23 жовтня 2020 року подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просила скасувати рішення суду першої інстанції в частині задоволених позовних вимог та ухвалити в цій частині нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову, в іншій частині рішення суду залишити без змін. На обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначила, що посилання позивача на невиконання банком своїх зобов`язань не відповідає дійсності, оскільки пунктом 12 договору вкладу «Стандарт» від 12.07.2017 року сторонами була погоджена умова, відповідно до якої у разі наявності простроченої заборгованості за кредитом, виданим банком або у разі поручительства за кредитом, за яким існує заборгованість, банк має право на свій розсуд: після закінчення строку вкладу перерахувати вклад і нараховані відсотки на поточний або картковий рахунок і в подальшому використовувати їх для погашення заборгованості. Зазначила, що відповідно до п. 1.1.2.1.7, п. 1.1.2.1.8 Умов та правил надання банківських послуг, клієнт зобов`язаний погашати заборгованість за кредитом, відсотками за його користування, за перевитрату платіжного ліміту, а також сплачувати комісії на умовах, передбачених договором. Відповідно до п. 1.1.3.2.14.1 Умов та правил надання банківських послуг банк має право відмовитись від здійснення видаткових операцій за рахунок клієнта у разі неналежного виконання ним кредитних зобов`язань. Відмітила, що уклавши договір, позивач погодив з банком можливість списання грошових коштів зі своїх рахунків. Також зазначила, що суд першої інстанції, стягуючи відсотки на користь позивача, не дослідив виписку банку, яка була долучена до матеріалів справи, та не врахував Порядок оподаткування доходів, отриманих фізичними особами. Крім того, просила взяти до уваги практику Верховного Суду року у справі №757/32522/17-ц, оскільки дана справа є аналогічною по суті в частині нарахування та стягнення пені за ч. 5 ст. 10 Закону України «Про захист прав споживачів». Ухвалами Київського апеляційного суду від 26 листопада 2020 року відкрито провадження у справі, справу призначено до розгляду у відкритому судовому засіданні. У відзиві на апеляційну скаргу адвокат Аліменко О.Ю. в інтересах ОСОБА_1 зазначив, що відповідач втратив право вимоги щодо повернення споживчого кредиту позивачем, строк давності якого минув, а тому у відповідача відсутні законні підстави на автоматичне перерахування грошових коштів, що знаходяться на депозитному рахунку позивача на погашення за кредитним договором без розпорядження позивача. Відмітив, що у відповідності до вимог Закону України «Про захист прав споживачів» у разі пропуску строку позовної давності щодо повернення споживчого кредиту, заборонено вимагати від боржника повернення споживчого кредиту. Тобто, кредитор позбавляється права на погашення заборгованості будь-яким іншим способом, у тому чисті і шляхом автоматичного списання з рахунків боржника. Також зазначив, що відповідачем не було надано належних та допустимих доказів, що свідчили б про ознайомлення та підписання позивачем Умов та Правил надання банківських послуг. Просив залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін. Ухвалою Київського апеляційного суду від 16 грудня 2020 року провадження у справі зупинено до закінчення перегляду в касаційному порядку Великою Палатою Верховного Суду судового рішення у справі №320/5115/17 у правовідносинах про стягнення процентів, 3 % річних та неустойки (пені) за договорами банківських вкладів. 09 листопада 2021 року постановою Великої Палати Верховного Суду у справі №320/5115/17 касаційну скаргу АТ КБ «Приватбанк» задоволено частково. Рішення Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 18 жовтня 2017 року та постанову Апеляційного суду Запорізької області від 07 червня 2018 року скасовано в частині позовних вимог про стягнення процентів за договорами банківського вкладу та пені відповідно до частини п`ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» і ухвалено в цій частині нове рішення про відмову у позові. Рішення Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 18 жовтня 2017 року та постанову Апеляційного суду Запорізької області від 07 червня 2018 року змінено в частині стягнення 3 % річних відповідно до частини другої статті 625 ЦК України, стягнуто з відповідача на користь позивачів 3 % річних відповідно до частини другої статті 625 ЦК України. В іншій частині рішення Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 18 жовтня 2017 року та постанову Апеляційного суду Запорізької області від 07 червня 2018 року залишено без змін. 08 грудня 2021 року провадження у справі поновлено, справу призначено до розгляду у відкритому судовому засіданні. В судовому засіданні адвокат Кобзар Ю.Б. в інтересах АТ КБ «Приватбанк» підтримала апеляційну скаргу з підстав, викладених у ній, та просила її задовольнити. Адвокат Аліменко О.Ю. в інтересах ОСОБА_1 заперечував проти апеляційної скарги, просив рішення суду першої інстанції залишити без змін. Згідно з ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Оскільки рішення суду першої інстанції в частині незадоволених позовних вимог не оскаржується, в апеляційному порядку не переглядається. Вислухавши пояснення учасників справи, які з`явились в судове засідання, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість судового рішення, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню частково. Як убачається із матеріалів справи та встановлено судом, 12.07.2017 року між ОСОБА_1 та АТ КБ «Приватбанк» укладено договір вкладу № SAMDNWFD0071634219900, вклад «Стандарт» на 1 місяць, з нарахуванням 1 % річних, на cуму вкладу 3 002,00 доларів США. На підставі договору банк відкрив позивачу особистий рахунок № НОМЕР_1 (а.с. 16-17). Згідно п. 6 договору строк дії вкладу був неодноразово пролонгований. Пунктом 20 договору вкладу передбачено право вкладника достроково розірвати договір, повідомивши про це банк за 2 (два) банківські дні до дати розірвання договору. Відповідно до п. 22 договору, якщо вкладник вимагає дострокового розірвання договору, а строк вкладу ще не настав, вкладнику повертається сума вкладу. За неповний строк вкладу проценти виплачуються по ставці вкладу «До вимоги» за фактичну кількість днів, що пройшли з дати оформлення вкладу до дня розірвання договору. 06.06.2018 року позивач подав до банку заяву про дострокове розірвання договору від 12.07.2017 року № SAMDNWFD0071634219900 та виплату належної йому суми банківського вкладу (а.с. 23-24). Згідно з випискою по рахунку позивача № НОМЕР_1 станом на 13.05.2019 року на рахунку позивача залишок вкладу становить 3 002 доларів США та нарахованих на нього процентів у розмірі 55,34 доларів США (а.с. 66-69). Листом від 12.06.2018 року № 20.1.0.0.0/7-20180606/1719 відповідач відмовив позивачу у видачі банківського вкладу, мотивуючи це тим, що останній є боржником за договором про надання банківських послуг, а саме за кредитним договором № HAXRRX14030198 від 15.05.2007 року, по якому має прострочену заборгованість за вказаним кредитним (а.с. 32). Рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 18.12.2015 року у справі № 202/36452/13-ц у задоволенні позову ПАТ КБ «ПриватБанк» до ПАТ «Акцент-Банк», ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором № HAXRRX14030198 від 15.05.2007 року відмовлено (а.с. 28-30). Задовольняючи позов частково, суд першої інстанції виходив із того, що договір банківського вкладу є розірваним на підставі п. 20 договору, у зв`язку з чим позовні вимоги про припинення договору банківського вкладу шляхом його розірвання задоволенню не підлягають. Ураховуючи рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 18.12.2015 року, суд першої інстанції дійшов висновку, що банк безпідставно списав з депозитного вкладу позивача грошові кошти на сплату кредитної заборгованості позивача за кредитним договором № HAXRRX14030198 від 15.05.2007 року, а тому позовні вимоги позивача про стягнення з банку на його користь суми банківського вкладу за договором № SAMDNWFD0071634219900 від 12.07.2017 року у розмірі 3 002 доларів США та нарахованих на суму вкладу процентів в розмірі 55,34 доларів США підлягають задоволенню. Також, суд дійшов висновку і про задоволення позовних вимог про стягнення 3% річних, при цьому, виходив із того, що 3% річних повинно нараховуватись виключно у гривні та сума боргу в іноземній валюті повинна бути переведена в гривню станом на день початку прострочення виконання грошового зобов`язання боржником. Отже, 3% річних від простроченої суми зобов`язання за період з 13.05.2019 року (дата здійснення переводу грошових коштів на погашення простроченої заборгованості) по 06.06.2019 року (дата звернення позивача з даним позовом до суду) становить 24 грн.38 коп. Ураховуючи, що відповідач наполягав на зменшенні суми пеніна підставі ч. 5 ст. 10 Закону України «Про захист прав споживачів», оскільки розмір неустойки не може значно перевищувати розмір збитків та при її стягненні судом повинні застосовуватися принципи розумності та справедливості, з урахуванням положень ч. 3 ст. 551 ЦК України, суд першої інстанції дійшов висновку про зменшення розміру неустойки до розміру відсотків, оскільки розмір пені, нарахований позивачем, значно перевищує розмір збитків, тобто, до55,34 доларів США, що за офіційним курсом Національного банку України (27,0883) станом на 14.07.2020 року (дата ухвалення рішення суду) дорівнює 1 499 грн. 07 коп. Колегія суддів не може в повній мірі погодитись із такими висновками суду першої інстанції з огляду на наступне. Відповідно до частини першої статті 1059 ЦК України договір банківського вкладу укладається в письмовій формі. Письмова форма договору банківського вкладу вважається додержаною, якщо внесення грошової суми підтверджено договором банківського вкладу з видачею ощадної книжки або сертифіката чи іншого документа, що відповідає вимогам, встановленим законом, іншими нормативно-правовими актами у сфері банківської діяльності (банківськими правилами) та звичаями ділового обороту. У пункті 1.8 Інструкції про порядок відкриття, використання і закриття рахунків у національній та іноземних валютах, затвердженої постановою Правління Національного банку України від 12 листопада 2003 року № 492 та зареєстрованої в Міністерстві юстиції України17 грудня 2003 року за № 1172/8493) банки відкривають своїм клієнтам поточні рахунки за договором банківського рахунка, за договором банківського вкладу - вкладні (депозитні) рахунки. Цим же пунктом Інструкції встановлено, що до поточних рахунків також належать карткові рахунки, що відкриваються для обліку операцій за платіжними картками відповідно до вимог цієї Інструкції. Договір банківського рахунка та договір банківського вкладу укладаються в письмовій формі (паперовій або електронній). Електронна форма договору має містити електронний підпис/електронний цифровий підпис клієнта (представника клієнта) та уповноваженої особи банку відповідно до вимог, установлених нормативно-правовим актом Національного банку з питань застосування електронного підпису в банківській системі України. Договір банківського рахунка та договір банківського вкладу можуть укладатися шляхом приєднання клієнта до публічної пропозиції укладення договору (оферта), який розміщений у загальнодоступному для клієнта місці в банку та на його офіційному сайті в мережі Інтернет. Банк зобов`язаний надати клієнту у спосіб, визначений банком та клієнтом, у тому числі за допомогою засобів інформаційних, телекомунікаційних, інформаційно-телекомунікаційних систем примірник договору, що дає змогу встановити дату його укладення (пункт 1.9 Інструкції № 492). Письмова форма договору банківського вкладу вважається дотриманою, якщо внесення грошової суми на вкладний (депозитний) рахунок вкладника підтверджено договором банківського вкладу з видачею ощадної книжки або іншого документа, що відповідає вимогам, установленим законом, іншими нормативно-правовими актами у сфері банківської діяльності (банківськими правилами) і звичаями ділового обороту; у договорі банківського вкладу, зокрема, зазначаються: вид банківського вкладу, сума, що вноситься або перераховується на вкладний (депозитний) рахунок, строк зберігання коштів (за строковим вкладом), розмір і порядок сплати процентів або доходу в іншій формі, умови перегляду їх розміру, відповідальність сторін, умови дострокового розірвання договору тощо (пункт 1.10 Інструкції № 492). Рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 18.12.2015 року у справі № 202/36452/13-ц за позовом ПАТ «КБ «Приват Банк» до ПАТ «Акцент Банк», ОСОБА_1 про стягнення заборгованості по кредитному договору № НАХЯКХІ4030198 від 15.05.2007 року у задоволенні позову було відмовлено у повному обсязі. Зазначене судове рішення набрало законної сили. Вказаним судовим рішенням встановлено, що банк пропустив строк позовної давності для звернення до суду з вимогами про стягнення заборгованості, оскільки за умовами кредитного договору заборгованість мала бути повернута в строк до 14.05.2009 року, а банк звернувся до суду 13.11.2013 року. Отже, строк позовної давності для звернення до суду сплив 15.05.2012 року, а тому банк втратив право вимоги до позичальника ( ОСОБА_1 ) щодо стягнення заборгованості. Окрім того, суд звертає увагу на наступне. Згідно із п. 11 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів», якщо кредитодавець у позасудовому порядку або до судового провадження звертається з вимогою про повернення споживчого кредиту або погашення іншого боргового зобов`язання споживача, кредитодавець не може у будь-який спосіб вимагати будь-якої плати або винагороди від споживача за таке звернення. При цьому, кредитодавцю забороняється вимагати повернення споживчого кредиту, строк давності якого минув (п. 7 ч.11 ст.11 Закону). Згідно вимог ст.1071 ЦК України, банк може списати грошові кошти з рахунка клієнта на підставі його розпорядження. Грошові кошти можуть бути списані з рахунка клієнта без його розпорядження на підставі рішення суду, а також у випадках, встановлених законом, договором між банком і клієнтом або умовами обтяження, предметом якого є майнові права на грошові кошти, що знаходяться на банківському рахунку. Статтею 1073 цього ж Кодексу передбачено, що у разі несвоєчасного зарахування на рахунок грошових коштів, що надійшли клієнтові, їх безпідставного списання банком з рахунка клієнта або порушення банком розпорядження клієнта про перерахування грошових коштів з його рахунка, банк повинен негайно після виявлення порушення зарахувати відповідну суму на рахунок клієнта або належного отримувача, сплатити проценти та відшкодувати завдані збитки, якщо інше не встановлено законом. Згідно з п.6.5 Інструкції про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті, затвердженої постановою Національного банку України від 21.01.2004 № 22, якщо кредитором за договором є банк, що обслуговує платника, то право цього банку на здійснення договірного списання передбачається в договорі банківського рахунку або іншому договорі про надання банківських послуг. Договір може містити інформацію, яка потрібна банку для списання ним коштів з рахунку платника. Зазначені положення закону свідчать про можливість списання коштів з рахунка їх володільця лише за розпорядженням останнього або на підставі рішення суду, а також у випадках, встановлених законом чи договором між банком і клієнтом. Доказів про те, що позивач був ознайомлений з Умовами та правилами надання банківських послуг, на підставі п.п. 2.2.1.13 та 2.2.1.14 яких банк автоматично перерахував грошові кошти, які знаходились на депозитному рахунку позивача, на погашення заборгованості за кредитним договором матеріали справи не містять не містять. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 342/180/17 зазначено, що, оскільки умови договорів приєднання розробляються банком, тому повинні бути зрозумілі усім споживачам і доведені до їх відома, у зв`язку із чим банк має підтвердити, що на час укладення відповідного договору діяли саме ці умови, а не інші. Тому з огляду на зміст статей 633, 634 ЦК України можна вважати, що другий контрагент (споживач послуг банку) лише приєднується до тих умов, з якими він ознайомлений. Оскільки Умови та Правила надання банківських послуг, що розміщені на офіційному сайті позивача (www.privatbank.ua) неодноразово змінювалися самим АТ КБ «ПриватБанк», тобто, кредитор міг додати до позовної заяви витяг з Умов та Правил у будь-яких редакціях, що найбільш сприятливі для задоволення позову, у цьому випадку також неможливо застосувати до вказаних правовідносин правила частини першої статті 634 ЦК України за змістом якої - договором приєднання є договір, умови якого встановлені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах, який може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому. Ураховуючи те, що позивач не був ознайомлений та не надав згоди на застосування Умов та Правил надання банківських послуг, в тому числі, позивачу не було відомо, що вказаний документ містив умови щодо надання позивачем доручення банку на договірне списання грошових коштів з інших рахунків (в тому числі, з рахунків банківського вкладу), відкритих в банку, Умови та Правила надання банківських послуг не можуть визнаватися частиною кредитного договору, оскільки не містять підпису позивача, а тому відсутні підстави вважати, що сторонами кредитного договору було обумовлено у письмову вигляді договірне списання коштів із інших рахунків позивача в банку та можливість його реалізації відповідачем. Окрім того, у відповідності до п. 2.2.1.13 Умов та правил надання банківських послуг передбачено, що при наявності у Клієнта простроченої заборгованості за кредитами та/або кредитними лімітами, а також процентами за їх користування, або простроченої заборгованості за кредитами та/або процентами за їх користування, по яких клієнт є поручителем, банк має право на свій розсуд: після закінчення терміну вкладу, вклад та нараховані проценти перерахувати на поточний/картковий рахунок Клієнта або розірвати даний договір. При достроковому розірванні договору Банк направляє Клієнту письмове повідомлення із зазначенням дати розірвання цього договору. При цьому вклад і нараховані проценти перераховуються на поточний/картковий рахунок Клієнта. Відповідно до п. 2.2.1.14 Умов та правил надання банківських послуг, за наявності у Клієнта простроченої заборгованості за кредитами або/та кредитними лімітами, а також відсотками за їх користування, за якими Клієнт є поручителем, за умови дострокового розірвання депозиту за ініціативою Клієнта вклад та нараховані відсотки Клієнт доручає перерахувати на його поточний рахунок/картковий рахунок, відкритий в Банку. Отже, банк у випадках, передбачених п. 2.2.1.13 та п. 2.2.1.14 Умов та правил надання банківських послуг, має право перерахувати кошти з рахунку банківського вкладу лише на поточний/картковий рахунок клієнта. У вказаних положеннях будь-якого права банку на автоматичне перерахування грошових коштів з рахунку банківського вкладу на погашення кредитної заборгованості без згоди клієнта не передбачено. Не приймаються до уваги доводи апеляційної скарги про те, що пунктом 12 договору вкладу «Стандарт» від 12.07.2017 року сторонами була погоджено списання коштів з депозитного рахунку для погашення заборгованості за кредитним договором з огляду на наступне. Згідно п. 12 договору вкладу, якщо у клієнта наявна прострочена заборгованість по кредиту, виданому банком, або ви являєтесь поручителем по кредиту, по якому існує заборгованості, банк має право на свій розсуд: після закінчення строку дії вкладу перерахувати вклад і нараховані проценти на поточний або картковий рахунок клієнта в подальшому використовувати їх для погашення заборгованості, або розірвати вказаний договір. При цьому, банк направляє клієнту письмове повідомлення з зазначенням дати розірвання договору. Вклад і нараховані проценти перераховуються на поточний або картковий рахунок клієнта і в подальшому використовуються для погашення заборгованості. Списання коштів оформлюється меморіальним ордером. Отже, у п. 12 договору відсутня пряма вказівка на договірне списання грошових коштів, що знаходяться на депозитному рахунку позивача, в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором № НАХ1ШХІ4030198 від 15.05.2007 року без розпорядження позивача. Відповідне списання коштів з вкладного рахунку позивача у відповідності до ч. 3 ст. 26 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» повинно було здійснюватися за платіжною вимогою відповідача або за меморіальним ордером, оформленим відповідачем. Вказані документи в матеріалах справи відсутні. Зважаючи на вищевикладене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що банк безпідставно списав з депозитного вкладу позивача грошові кошти на сплату кредитної заборгованості позивача за кредитним договором № HAXRRX14030198 від 15.05.2007 року, а тому вимоги позивача про стягнення з відповідача на його користь в примусовому порядку суми банківського вкладу за договором № SAMDNWFD0071634219900 від 12.07.2017 року у розмірі 3 002 доларів США підлягають задоволенню. В той же час, колегія суддів не погоджується з висновками суду першої інстанції щодо стягнення процентів за договором вкладу. Відповідно до частини п`ятої статті 1061 ЦК України проценти на банківський вклад нараховуються від дня, наступного за днем надходження вкладу у банк, до дня, який передує його поверненню вкладникові або списанню з рахунка вкладника з інших підстав. Згідно зі статтею 1070 цього Кодексу за користування грошовими коштами, що знаходяться на рахунку клієнта, банк сплачує проценти, сума яких зараховується на рахунок, якщо інше не встановлено договором банківського рахунка або законом. Сума процентів зараховується на рахунок клієнта у строки, встановлені договором, а якщо такі строки не встановлені договором, - зі спливом кожного кварталу. Проценти, передбачені частиною першою цієї статті, сплачуються банком у розмірі, встановленому договором, а якщо відповідні умови не встановлені договором, - у розмірі, що звичайно сплачується банком за вкладом на вимогу. Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом (стаття 612 ЦК України). У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 07 листопада 2018 року у справі № 592/6332/15-ц (провадження № 61-5735св18) зроблено висновки, що «договір банківського вкладу не містить визначеного розміру процентної ставки за користування грошовим вкладом у разі неналежного виконання зобов`язань за договором після закінчення терміну його дії. Тому суд на підставі частини другої статті 1070 ЦК України стягнув з банку на користь позивача проценти за користування грошовими коштами в розумінні, що звичайно сплачується банком за вкладом на вимогу». Аналогічний висновок викладено в постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Першої палати Касаційного цивільного суду від 20 червня 2018 року у справі № 760/3445/15-ц (провадження № 61-802св18), від 31 жовтня 2018 року у справі № 554/3200/16-ц (провадження № 61-6709св18), від 17 липня 2019 року у справі № 316/265/17 (провадження № 61-4981св19), від 10 липня 2019 року у справі № 335/11482/16-ц (провадження № 61-5014св19). Відповідно до частин першої, другої статті 651 ЦК України зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. Договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом. Відповідно до статті 1058 ЦК України за договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов`язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором. Договір банківського вкладу, в якому вкладником є фізична особа, є публічним договором (стаття 633 цього Кодексу). До відносин банку та вкладника за рахунком, на який внесений вклад, застосовуються положення про договір банківського рахунка (глава 72 цього Кодексу), якщо інше не встановлено цією главою або не випливає із суті договору банківського вкладу. Згідно з частиною другою статті 1060 ЦК України (в редакції на момент виникнення спірних правовідносин) за договором банківського вкладу незалежно від його виду банк зобов`язаний видати вклад або його частину на першу вимогу вкладника, крім вкладів, зроблених юридичними особами на інших умовах повернення, які встановлені договором. Умова договору про відмову від права на одержання вкладу на першу вимогу є нікчемною. У частині першій статті 1075 ЦК України визначено, що договір банківського рахунка розривається за заявою клієнта у будь-який час. У разі односторонньої відмови від договору у повному обсязі або частково, якщо право на таку відмову встановлено договором або законом, договір є відповідно розірваним або зміненим (частина третя статті 651 ЦК України). Відповідно до частини другої статті 653 ЦК України у разі розірвання договору зобов`язання сторін припиняються. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 09 листопада 2021 року у справі № 320/5115/17 (провадження № 14-133цс20) зроблено висновок, що «після розірвання договорів їх умови припиняють діяти і правове регулювання відносин між сторонами здійснюється на законодавчих, а не договірних підставах, оскільки розірвання договорів у контексті статей 598 та 651 ЦК України є підставою для припинення зобов`язання. Однак при вирішенні спору судами не враховано, що виплата передбачених пунктом 1 договорів та встановлених статтями 1061, 1070 ЦК України процентів поширюється лише на період дій договорів вкладу та після припинення таких договорів вказані проценти не нараховуються. Після розірвання договорів банківського вкладу за судовим рішенням проценти не виплачуються, оскільки договірні зобов`язання, у тому числі і з виплати процентів, припиняються. Тому положення статті 1070 ЦК України до правовідносин, які виникли після рішення суду, яким припинено договори вкладу, не застосовуються. Суди першої й апеляційної інстанцій помилково стягнули проценти за ставкою в розмірі 1 %, що зазвичай сплачується банком за вкладом «на вимогу» відповідно до вимог статті 1070 ЦК України». Пунктами 22, 23 договору вкладу передбачено, що якщо клієнт вимагає розірвати договір, а строк вкладу ще не закінчився, клієнту повертається сума вкладу. За неповний строк вкладу проценти виплачуються по ставці вкладу «на вимогу» за фактичну кількість днів, сплинувши з дати оформлення вкладу до дня розірвання договору. Якщо клієнт за неповний строк отримав проценти, нараховані по повній ставці, то надлишково виплачені проценти вираховуються з суми вкладу. Якщо клієнт вимагає достроково розірвати договір, а строк вкладу уже був продовжений один або декілька разів, проценти за кожний повний строк вкладу виплачуються в повному обсязі з урахуванням п.п. 7,8 договору. Проценти за останній строк вкладу, який на момент розірвання договору ще не закінчився, нараховуються по умовах, викладених у п. 22 цього договору. Відповідно до протоколу Комітету управління активами і пасивами від 25.04.2017 року з 04.05.2017 року була встановлена відсоткова ставка по вкладам «до запитання» у розмірі 0,01 %. Отже, відповідно до умов договору позивач має право на отримання процентів по вкладу за ставкою 1 % за період з 12.07.2017 року по 12.05.2018 року, а за ставкою «на вимогу» за період з 13.05.2018 року по 06.06.2018 року (до моменту розірвання договору вкладу). Як підсумок, розмір процентів по договору вкладу, який підлягає стягненню з банку на користь позивача, за період з 12.07.2017 року по 12.05.2018 року (305 днів) складає 25,08 доларів США (3002х1х305/365/100), а за період з 13.05.2018 року по 06.06.2018 року (25 днів) 0,02 доларів США (3002х0,01х25/365/100), а всього 25,10 доларів США. Суд першої інстанції належним чином не дослідив умови договору вкладу та дійшов помилково висновку про стягнення відсотків у заявленому позивачем розмірі, а тому рішення суду першої інстанції в цій частині підлягає зміні шляхом зменшення розміру відсотків, які підлягають стягненню з банку на користь ОСОБА_1 , з 55,34 доларів США до 25,10 доларів США. Щодо нарахування 3 % річних за частиною другою статті 625 ЦК України колегія суддів ураховує висновок Великої Палати Верховного Суду, висловлений у постанові від 09 листопада 2021 року у справі № 320/5115/17 та зазначає наступне. Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. У контексті статей 524, 533-535, 625 ЦК України грошовим є зобов`язання, яке виражається в грошових одиницях України (грошовому еквіваленті в іноземній валюті чи в іноземній валюті), це таке правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана сплатити гроші на користь другої сторони (кредитора), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Оскільки стаття 625 ЦК України розміщена в розділі І "Загальні положення про зобов`язання" книги 5 ЦК України, то вона поширює свою дію на всі зобов`язання, якщо інше не передбачено в спеціальних нормах, які регулюють суспільні відносини з приводу виникнення, зміни чи припинення окремих видів зобов`язань. За своєю правовою природою судове рішення є засобом захисту прав або інтересів фізичних та юридичних осіб. Положення статті 11 ЦК України передбачають, що зобов`язання можуть виникати безпосередньо з договорів та інших правочинів, передбачених законом, а також угод, які не передбачені законом, але йому не суперечать, а в окремих випадках встановлені актами цивільного законодавства цивільні права та обов`язки можуть виникати з рішення суду. Тобто, відповідно до положень статті 11 ЦК України рішення суду може бути підставою виникнення цивільних прав та обов`язків у випадках, установлених актами цивільного законодавства, - за наявності прямої вказівки про це в законі. За загальним правилом судове рішення забезпечує примусове виконання зобов`язання, яке виникло з підстав, що існували до його ухвалення, але не породжує таке зобов`язання, крім випадків, коли положення норм чинного законодавства передбачають виникнення зобов`язання саме з набранням законної сили рішенням суду. Приписи розділу І книги 5 ЦК України поширюються як на договірні зобов`язання (підрозділ 1 розділу ІІІ книги 5 цього ЦК України), так і на недоговірні (деліктні) зобов`язання (підрозділ 2 розділу ІІІ книги 5 цього Кодексу). Отже, у статті 625 ЦК України визначено загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов`язання незалежно від підстав його виникнення (договір чи делікт). Приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов`язань. Такий правовий висновок викладений також у постановах Великої Палати Верховного Суду від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15-ц (провадження № 14-16цс18), від 19 червня 2019 року у справі № 646/14523/15-ц (провадження № 14-591цс18). Після розірвання договорів банківського вкладу в судовому порядку банк не звільняється від відповідальності за порушення виконання зобов`язань згідно зі статтею 625 ЦК України, частиною другою якої встановлено, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. Великою Палатою Верховного Суду визначено порядок обчислення 3 % річних за формулою: сума вкладу х 848 (кількість днів прострочення виконання рішення суду) х 3 (розмір процентів, встановлених частиною другою статті 625 ЦК України) : 100: 365 (днів у році). При цьому, слід ураховувати, що грошове зобов`язання між сторонами виражене в іноземній валюті - доларах США, тому при розрахунках процентів та інших стягнень за основу береться розрахунок заборгованості в доларах США, що відповідає практиці Великої Палати Верховного Суду та підтверджується таким. Статтею 99 Конституції України встановлено, що грошовою одиницею України є гривня. При цьому, Основний Закон не встановлює заборони щодо можливості використання в Україні грошових одиниць іноземних держав. Відповідно до статті 192 ЦК України іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом. Статтею 524 ЦК України визначено, що зобов`язання має бути виражене у грошовій одиниці України - гривні. Сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов`язання в іноземній валюті. У статті 533 ЦК України встановлено, що грошове зобов`язання має бути виконане у гривнях. Якщо у зобов`язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом. Тобто, відповідно до чинного законодавства гривня має статус універсального платіжного засобу, який без обмежень приймається на всій території України. Однак, заборони на виконання грошового зобов`язання в іноземній валюті, у якій воно зазначено в договорі, чинне законодавство не містить. З аналізу наведених правових норм можна зробити висновок, що гривня як національна валюта - єдиний законний платіжний засіб на території України. Сторони, якими можуть бути як резиденти, так і нерезиденти, - фізичні особи, які перебувають на території України, у разі укладення цивільно-правових угод, які виконуються на території України, можуть визначити в грошовому зобов`язанні грошовий еквівалент в іноземній валюті. Відсутня заборона на укладення цивільних правочинів, предметом яких є іноземна валюта, крім використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави, за винятком оплати в іноземній валюті за товари, роботи, послуги, а також оплати праці на тимчасово окупованій території України. Тому, як укладення, так і виконання договірних зобов`язань в іноземній валюті, зокрема, вкладу, не суперечить чинному законодавству. Подібний правовий висновок викладений у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 761/12665/14-ц (провадження № 14-134цс18), від 27 березня 2019 року у справі № 521/21255/13-ц (провадження № 14-600цс18), від 12 грудня 2018 року у справі № 757/6367/13-ц (провадження № 14-422цс18) від 16 січня 2019 року у справах № 373/2054/16 (провадження № 14-446цс18) та № 464/3790/16-ц (провадження № 14-465цс18). Отже, як вклад, так і нарахування на нього мають здійснюватися в тій валюті, яка була внесена на банківські рахунки фізичними особами, і при розрахунку трьох процентів річних має братися за основу розмір заборгованості, визначений в іноземній валюті. Такий висновок зроблено й у постановах Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справах № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) та № 464/3790/16-ц (провадження № 14-465цс18). Особливості звернення стягнення на кошти боржника в іноземній валюті та виконання рішень при обчисленні боргу в іноземній валюті визначені у статті 49 Закону України від 02 червня 2016 року № 1404-VIII "Про виконавче провадження". Відповідно до частини третьої вказаної статті у разі обчислення суми боргу в іноземній валюті виконавець у результаті виявлення у боржника коштів у відповідній валюті стягує такі кошти на валютний рахунок органу державної виконавчої служби, а приватний виконавець - на відповідний рахунок приватного виконавця для їх подальшого перерахування стягувачу. У разі виявлення коштів у гривнях чи іншій валюті виконавець за правилами, встановленими частинами першою і другою цієї статті, дає доручення про купівлю відповідної валюти та перерахування її на валютний рахунок органу державної виконавчої служби, а приватний виконавець - на відповідний рахунок приватного виконавця. Саме таким чином необхідно діяти у випадку примусового виконання грошового зобов`язання, визначеного в іноземній валюті, про що зазначено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 761/12665/14-ц (провадження № 14-134цс18). Отже, 3 % річних згідно статті 625 ЦК України повинні розраховуватись з моменту розірвання договору вкладу (07.06.2018 року) по дату звернення до суду із вказаним позовом (06.06.2019 року). За наведеною Великою Палатою Верховного Суду формулою 3 % річних за прострочення зобов`язання з виплати вкладу розраховуються за формулою 3002(сума вкладу)х3 х365 (кількість днів прострочення)/365/100 та складають 60,06 доларів США. Ураховуючи наведене, висновки суду першої інстанції про те, що 3% річних повинні нараховуватись виключно у гривніта за період з 13.05.2019 року (дата здійснення переводу грошових коштів на погашення простроченої заборгованості) по 06.06.2019 року (дата звернення позивача з даним позовом до суду) є помилковими, а тому рішення суду першої інстанції в частині вирішення позовних про стягнення 3 % річних згідно статті 625 ЦК України підлягає скасуванню з ухваленням в цій частині вимог нового судового рішення про задоволення позову та стягнення з банку на користь ОСОБА_1 3 % річних у розмірі 90,06 доларів США. Щодо стягнення пені на підставі частини п`ятої статті 10 Закону № 1023-ХІІ колегія суддів відмічає наступне. Встановлено, що 01 червня 2018 року вкладник (позивач) звернувся із заявою до банку з вимогою розірвати договір вкладу, повернути вклад разом з нарахованими відсотками. Відповідно до умов договору вкладу, сторони мають право достроково розірвати договір відповідно до чинного законодавства, повідомивши про це іншу сторону за два банківських дні до дати розірвання договору. Сторони визнали те, що договір вкладу від 12.07.2017 року є розірваними з 06 червня 2018 року. Звертаючись до суду із вказаним позовом, позивач просив стягнути пеню у розмірі 3 % за кожен день прострочення на підставі частини п`ятої статті 10 Закону № 1023-ХІІ за період з 07.06.2018 року по 06.06.2019 року у розмірі 32 871,90 доларів США. Частково задовольняючи вимогу про стягнення пені, суд першої інстанції дійшов висновку, що розмір пені є завищеним відносно розміру заборгованості за основним боргом, а тому зменшив її розмір до 55,34 доларів США. Водночас, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 09 листопада 2021 року у справі № 320/5115/17 (провадження № 14-133цс20) зроблено висновок, що «пеня, передбачена частиною п`ятою статті 10 Закону № 1023-ХІІ, застосовується в разі порушення виконання договірного зобов`язання на користь споживача. Разом з тим після ухвалення судового рішення Мелітопольським міськрайонним судом Запорізької області від 04 грудня 2014 року (справа № 320/9186/14-ц), яке набрало законної сили 25 березня 2015 року, розірвано договори банківського вкладу, тому між сторонами, кожним із вкладників та банком, припинилися договірні правовідносини з договорів банківського вкладу. Після ухвалення рішення про розірвання договорів банківського вкладу та набрання ним законної сили між сторонами не існує споживчих правовідносин, а до грошового зобов`язання зі сплати коштів, наявність якого підтверджене судовим рішенням, застосовуються приписи статті 625 ЦК України у разі його невиконання. Тобто, з моменту набрання рішенням законної сили на вказані правовідносини не поширюється дія Закону № 1023-ХІІ, а відтак пеня відповідно до частини п`ятої статті 10 Закону № 1023-ХІІ не нараховується. Як установлено судами, позивачі, звертаючись до суду з позовом, просили стягнути пеню відповідно до частини п`ятої статті 10 Закону № 1023-ХІІ, обчислену саме за період з 19 липня 2016 року по 19 липня 2017 року, тобто за один рік, що передував зверненню до суду із цим позовом, у той час як рішення суду, яким розірвано договори банківського вкладу, набрало законної сили 25 березня 2015 року. Оскільки між позивачами та банком припинено правовідносини з договорів банківського вкладу, то частина п`ята статті 10 Закону № 1023-ХІІ не розповсюджується на спірні правовідносини й відповідно рішення судів попередніх інстанцій підлягають скасуванню в частині стягнення пені згідно із частиною п`ятою статті 10 Закону № 1023-ХІІ…». У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 вересня 2021 року в справі № 727/898/19 (провадження № 61-7157св20) зазначено, що «у цивільному законодавстві закріплено конструкцію «розірвання договору» (статті 651 - 654 ЦК України). Вона охоплює собою розірвання договору: за згодою (домовленістю) сторін; за рішенням суду; внаслідок односторонньої відмови від договору. У спеціальних нормах ЦК України досить часто використовується формулювання «відмова від договору» (наприклад, у статтях 665, 739, 766, 782). Односторонню відмову від договору в тих випадках, коли вона допускається законом або договором, слід кваліфікувати як односторонній правочин, оскільки вона є волевиявленням особи, спеціально спрямованим на припинення цивільних прав та обов`язків». З огляду на те, що між ОСОБА_1 та банком припинено правовідносини із договору банківського вкладу 06 червня 2018 року, то частина п`ята статті 10 Закону № 1023-ХІІ не розповсюджується на спірні правовідносини й відповідно рішення суду першої інстанції у частині стягнення пені згідно із частиною п`ятою статті 10 Закону № 1023-ХІІ підлягає скасуванню з ухваленням у цій частині нового судового рішення - про відмову в задоволенні позову. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 09 листопада 2021 року у справі № 320/5115/17 також вказано, що оскільки правовідносини між сторонами припинені рішенням суду про розірвання договорів та існують правовідносини з виконання грошового зобов`язання, на які не поширюється дія умов договорів та Закону № 1023-ХІІ, тому позивачі не звільнені від сплати судового збору. Згідно із частиною першою статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Відповідно до пункту 1 частини другої статті 4 Закону України від 08 липня 2017 року № 3674-VI "Про судовий збір" за подання до суду позовної заяви майнового характеру, яка подана, зокрема, фізичною особою, судовий збір встановлюється у розмірі 1 відсотка від ціни позову, але не менше 0,4 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб та не більше 5 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб. 1 відсоток від ціни позовних вимог про стягнення пені на підставі Закону № 1023-ХІІ складає 8770,22 грн, які і підлягають стягненню з позивача в дохід держави за подання позовної заяви. Також, у зв`язку із задоволенням апеляційної скарги, пропорційно розміру задоволених вимог, з позивача на користь Акціонерного товариства Комерційний банк «Приватбанк» підлягають стягненню 13 172,77 грн судового збору, сплаченого за подання апеляційної скарги. Керуючись ст.ст. 369, 374, 376, 382, 384 ЦПК України, суд П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу адвоката Кобзар Юлії Богданівни в інтересах Акціонерного товариства Комерційний банк «Приватбанк» задовольнити частково. Рішення Печерського районного суду міста Києва від 14 липня 2020 року в частині вирішення позовних про стягнення відсотків змінити. Зменшити розмір відсотків, який підлягає стягненню з Акціонерного товариства Комерційний банк «Приватбанк» на користь ОСОБА_1 , з 55,34 доларів США до 25,10 доларів США. Рішення Печерського районного суду міста Києва від 14 липня 2020 року в частині вирішення позовних про стягнення 3 % річних згідно статті 625 ЦК України скасувати та ухвалити в цій частині вимог нове судове рішення про задоволення позову. Стягнути з Акціонерного товариства Комерційний банк «Приватбанк» на користь ОСОБА_1 3 % річних у розмірі 90,06 доларів США. Рішення Печерського районного суду міста Києва від 14 липня 2020 року в частині вирішення позовних про стягнення пені відповідно до частини п`ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» скасувати та ухвалити в цій частині нове судове рішення про відмову у позові. В решті рішення залишити без змін. Стягнути з ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_2 , місце реєстрації: АДРЕСА_1 ) на користь Акціонерного товариства Комерційний банк «Приватбанк» (ЄДРПОУ 14360570, місцезнаходження: 01001, м. Київ, вул. Грушевського, 1-Д) судовий збір у розмірі 13 172,77 (тринадцять тисяч сто сімдесят дві) грн. 77 коп. Стягнути з ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_2 , місце реєстрації: АДРЕСА_1 ) в дохід держави судовий збір у розмірі 8770,22 (вісім тисяч сімсот сімдесят) грн. 22 коп. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції з підстав, визначених ч. 2 ст. 389 ЦПК України. Повне судове рішення складено 19 січня 2022 року. Головуючий Т.О. Невідома Судді Д.Р. Гаращенко Н.В. Поліщук