Постанова Шостий апеляційний адміністративний суд № 640/19426/20

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа № 640/19426/20 Суддя першої інстанції: Вєкуа Н.Г. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 12 січня 2022 року м. Київ Колегія суддів Шостого апеляційного адміністративного суду у складі: судді-доповідача - Степанюка А.Г., суддів - Бужак Н.П., Кобаля М.І., розглянувши у порядку письмового провадження апеляційну скаргу громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 на прийняте у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 14 вересня 2021 року у справі за адміністративним позовом громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області про визнання протиправними та скасування наказу і рішення, зобов`язання вчинити дії, - ВСТАНОВИЛА: У серпні 2020 року громадянин Російської Федерації ОСОБА_1 (далі - Позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Державної міграційної служби України (далі - Відповідач-1, ДМС України), Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області (далі - Відповідач-2, ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області), в якому просив: - визнати протиправним та скасувати наказ Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби в м. Києві та Київській області №52 від 03.02.2020 про відмову ОСОБА_1 в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; - визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України №104-20 від 10.06.2020 про відхилення скарги на рішення територіального органу ДМС про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; - зобов`язати Державну міграційну службу України в особі територіального підрозділу Центрального міжрегіонального управління ДМС у м. Києві та Київській області повторно розглянути заяву громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства. Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 14.09.2021 у задоволенні позову відмовлено повністю. При цьому суд першої інстанції виходив з того, що у кримінальних справах, які були порушені проти Позивача, жодного політичного чи релігійного підтексту не прослідковується, будь-яких доказів його переслідування за політичними поглядами чи релігійними переконаннями ОСОБА_1 не наведено, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, звернувся майже через три роки з моменту нелегального прибуття до України, а у вересні 2019 року звертався до Посольства Російської Федерації для відновлення паспортного документа. Викладене, на переконання суду першої інстанції, свідчить про відсутність як фактів переслідування Позивача з боку країни громадської належності, так і про перебування під захистом офіційних органів цієї країни. Не погоджуючись із прийнятим судовим рішенням, Позивач подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати його та прийняти нову постанову, якою позовні вимоги задовольнити повністю. Свою позицію обґрунтовує тим, що ні судом, ні органами ДМС України не було надано оцінку доводам ОСОБА_1 про наявність фактів, які об`єктивно свідчать про наявність загрози його життю і здоров`ю в країні громадянської належності. Наголошує, що судом залишено поза увагою покладення саме на відповідачів обов`язку доведення правомірності своєї позиції. Підкреслює, що на порушення прав людини на Північному Кавказі звертають увагу міжнародні організації. Окремо звертає увагу, що факт його переслідування у Російській Федерації підтверджується, зокрема, й наданими ним вироками. Ухвалою Шостого апеляційного адміністративного суду від 01.11.2021 відкрито апеляційне провадження у справі та встановлено строк для подачі відзиву на апеляційну скаргу. У відзиві на апеляційну скаргу ДМС України просить відмовити в її задоволенні та залишити без змін рішення суду першої інстанції. Свою позицію обґрунтовує тим, що судом вірно надано оцінку тому, що вироки судів у справах щодо Позивача не підтверджують факти його переслідування, ОСОБА_1 не підтверджено вчинення щодо нього замаху на вбивство, а також того, що порушення прав людини з боку країни громадянської належності він зазнав на собі. Окремо звертає увагу, що із заявою до органів ДМС України Позивач звернувся лише майже через три роки після прибуття в Україну, побоюючись можливої депортації, а його дружина періодично продовжує відвідувати Російську Федерацію. Відзиву на апеляційну скаргу від ЦМУ ДМС в м. Києві та Київській області не надійшло. Ухвалою Шостого апеляційного адміністративного суду від 23.12.2021 справу призначено до розгляду у порядку письмового провадження. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, повно та всебічно дослідивши обставини справи, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін, виходячи з такого. Вирішуючи спір, суд першої інстанції встановив, що 14.01.2020 Позивач звернувся із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту до ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області (а.с. 41-42). У заяві-анкеті основною причиною звернення за захистом ОСОБА_1 зазначив власне побоювання зазнати переслідувань через релігійні та політичні переконання. Наказом Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області від 03.02.2020 №52 відмовлено ОСОБА_1 в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с. 80-81). Причиною відмови Відповідач-2 визначив очевидну необґрунтованість заяви Позивача, а також відсутність у заяві умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». 03.02.2020 Відповідач-2 направив Позивачу повідомлення №37 про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с. 81). Не погоджуючись із отриманим повідомленням ОСОБА_1 13.02.2020 подав скаргу ДМС України на рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в якій просив скасувати наказ ЦМУ ДМС в м. Києві та Київській області №52 від 03.02.2020 (а.с. 82-84). Однак, 10.06.2020 ДМС України прийнято рішення №104-20 про відхилення скарги (а.с. 86). На підставі встановлених вище обставин, здійснивши системний аналіз приписів ряду норм міжнародного законодавства, ст. ст. 1, 5, 6, 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затвердженого наказом МВС України від 07.09.2011 року №649, а також практики Верховного Суду, надавши оцінку наявним у матеріалах справи доказам та проаналізувавши інформацію, зафіксовану, зокрема, у вироках судів і протоколі співбесіди з Позивачем, суд першої інстанції, прийшов до висновку про обґрунтованість прийнятого наказу про відмову в оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. З такими висновками суду першої інстанції колегія суддів не може не погодитися з огляду на таке. Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань. Виходячи зі змісту Конвенції про статус біженців 1951 року та названої правової норми, поняття «біженець» включає чотири основні підстави, за наявності яких, особі може бути наданий статус біженця. До таких підстав відносяться: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або якщо особа не має визначеного громадянства за межами країни свого попереднього місця проживання; неможливість або побоювання користуватись захистом країни походження; наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов`язано з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців 1951 року, а саме расова належність, релігія, національність (громадянство), належність до певної соціальної групи, політичні погляди. Згідно із визначенням, наведеним в п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону особа, яка потребує додаткового захисту - особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань. Приписами статті 6 зазначеного Закону передбачено, що не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, зокрема, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені п. п. 1 чи 13 ч. 1 ст. 1 Закону, відсутні. Статтею 8 Закону визначено порядок попереднього розгляду заяв. Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п`ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання. Під час співбесіди заявнику, який не володіє українською або російською мовами, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, забезпечує перекладача з мови, якою заявник може спілкуватися. Заявник має право залучити перекладача за свій рахунок або за рахунок інших юридичних чи фізичних осіб. Перекладач повинен дотримуватися конфіденційності з обов`язковим оформленням центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, розписки про нерозголошення відомостей, що містяться в особовій справі заявника. Рішення про оформлення або відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймається на підставі письмового висновку працівника, який веде справу, і оформлюється наказом уповноваженої посадової особи центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту. Рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися. У разі прийняття рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом трьох робочих днів з дня його прийняття надсилає заявнику або його законному представнику письмове повідомлення з викладенням причини відмови і роз`ясненням порядку оскарження такого рішення. У разі використання особою права на оскарження центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, до прийняття рішення за скаргою залишає на зберігання документи, що посвідчують особу заявника, та інші документи. Як було встановлено раніше та вбачається з матеріалів справи, Позивачу було відмовлено у оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні, як особі, заява якої є очевидно необґрунтованою, тобто відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону. Колегія суддів погоджується з обґрунтованістю такого висновку ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області, який підтверджено оскаржуваним рішенням суду першої інстанції, з огляду на таке. Відповідно до п. 45 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця УВКБ ООН особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Пунктом 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця УВКБ ООН передбачено, що для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками. Згідно з Позицією УВКБ ООН «Про обов`язки та стандарти доказів у біженців» 1998 року факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права, обов`язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Обов`язок доказування покладається на заявника, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, і щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте належне рішення. Це означає, що заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень. Відповідно до п. 5 ст. 4 Директиви Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається» від 27.04.2004 № 8043/04 заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри. Суд апеляційної інстанції погоджується з доводами суду першої інстанції, що заява Позивача зазначеним критеріям не відповідала, що і зумовило прийняття оскаржуваного рішення. Так, як встановлено судом першої інстанції, до України ОСОБА_1 прибув нелегально, автомобільним сполученням на початку квітня 2017 року. У заяві-анкеті від 14.01.2020 (а.с. 45-46) та протоколах співбесід (а.с. 66-67, 72-75) Позивач зазначив, що не може повернутися в країну походження, оскільки побоюється за своє життя та за свою родину. У заяві Позивач повідомив, що виїхав зі своєю родиною з території РФ по причині того, що його переслідували через релігійні та політичні переконання, які сьогодні йдуть в розріз з русизмом. Зазначив, що ніколи не порушував законів країни, в якій мешкав, та не притягувався до кримінальної або адміністративної відповідальності, про що свідчать його характеристики. Із слів Позивача, у 2013 та 2015 співробітники Федеральної служби безпеки Росії (далі - ФСБ Росії) підкинули йому два рази в те ж саме місце зброю, про що надав копії звинувачень. Позивач зазначив, що під час перебування під арештом його намагались завербувати, а за його відмову погрожували. Після другого разу він вирішив виїхати, оскільки зрозумів, що його не залишать у спокої і знаходитись в РФ йому небезпечно. У 2012 на Позивача здійснювали замах, внаслідок чого була поранена зовсім стороння людина, замах був з боку релігійних опонентів. На це співробітники поліції не відреагували. У 2012 році були вбиті його молодший брат та племінник, які не були ні злочинцями, ні бандитами, вони були вбиті співробітниками ФСБ тільки за те, що надали допомогу пораненому та привели його додому. Вбиті без суду і слідства. У період, коли він знаходився в Україні, до його матері приходили співробітники ФСБ і сказали, що Позивач перебуває в рядах українських сепаратистів як найманець. Повернення на територію РФ, як стверджує ОСОБА_1 , для нього закінчиться в`язницею, як мінімум, і вони доведуть, що він воював на боці України проти РФ. Матеріали справи свідчать, що до територіального органу ДМС України ОСОБА_1 надав: вирок іменем РФ від 21.08.2013 ( ОСОБА_1 визнаний винним в скоєнні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 222 КК РФ); вирок іменем РФ від 10.12.2015 ( ОСОБА_1 визнаний винним в скоєнні злочинів, передбачених ч. 1 ст. 222.1, ч. 1 ст. 222 і ч. 1 ст. 228 КК РФ). Так, вироком Ногайського районного суду Республіки Дагестан від 21.08.2013 встановлено, що Позивач звинувачується у незаконному зберіганні боєприпасів і саморобного вибухового пристрою, які були виявлені і вилучені працівниками поліції. Крім цього, Позивач зберігав у себе саморобний вибуховий пристрій на основі аміачної селітри і порошкоподібного металічного алюмінію, начиненого уражуючими елементами у вигляді металевих шурупів. Згідно вироку суду ОСОБА_1 було визнано винним у здійсненні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 222 КК РФ і призначено покарання у вигляді одного року трьох місяців позбавлення волі без штрафу. Відбувати покарання Позивачу призначено у колонії. Вироком Ногайського районного суду Республіки Дагестан від 10.12.2015 встановлено, що Позивач здійснив незаконне придбання і зберігання саморобного вибухового пристрою, вогнепальної зброї і боєприпасів і наркотичних засобів в значних розмірах. Згідно вироку суду громадянин Російської Федерації ОСОБА_1 визнаний винним у здійсненні злочинів, передбачених ч. 1 ст. 222.1, ч. 1 ст. 222 і ч. 1 ст. 228 КК РФ і призначено покарання у вигляді одного року двох місяців із штрафом 15 тисяч рублів. Відбувати покарання Позивачу призначено у виправній колонії суворого режиму. 03.02.2020 під час співбесіди, у заяві та скарзі ОСОБА_1 повідомив, що речові докази йому підкинули працівники ФСБ. Проте, як вірно підкреслив суд першої інстанції, із змісту вироку від 21.08.2013 у справі №1-64-13 вбачається, що ОСОБА_1 у судовому засіданні заявив, що сутність пред`явленого обвинувачення йому зрозуміла, вину свою він визнає повністю і своє клопотання про застосування особливого порядку прийняття судового рішення по його кримінальній справі підтримує. Дане рішення прийнято ним добровільно, після консультації з адвокатом. Крім того, із змісту вироку 10.12.2015 у справі №1-82-13 випливає, що ОСОБА_1 у судовому засіданні заявив, що сутність пред`явленого обвинувачення йому зрозуміла, вину свою він визнає повністю і своє клопотання про застосування особливого порядку прийняття судового рішення по його кримінальній справі підтримує. Дане рішення прийнято ним добровільно, після консультації з адвокатом. Він усвідомлює характер і наслідки заявленого свого клопотання. Позивач просив суд застосувати стосовно нього особливий порядок прийняття судового рішення, тобто без проведення судового розгляду, так як він згоден з пред`явленим йому обвинуваченням і вину свою визнає повністю. Викладене, у свою чергу, дає підстави погодитися з висновками суду першої інстанції про те, що у кримінальних справах, які були порушені проти ОСОБА_1 , жодного політичного чи релігійного підтексту не прослідковується. Крім іншого, матеріали справи свідчать, що 03.02.2020 під час співбесіди Позивач зазначив, що у вересні 2019 звернувся до Посольства РФ для відновлення паспортного документа у зв`язку із втратою, як він зазначив у посольстві. При цьому судовою колегією на встановлено обставин, що ОСОБА_1 було відмовлено в послугах. Крім того, останній не зазначив, що йому задавали будь-які запитання, а лише вказав, що потрібно було чекати півтора місяця, водночас, у зв`язку із зверненням із заявою до територіального органу ДМС України, він не став цим займатись. Викладене дає підстави погодитися з позицією Окружного адміністративного суду міста Києва про те, що країна громадянської належності ОСОБА_1 забезпечує його права, як громадянина, і він користується захистом органів офіційної влади країни, громадянином якої він є. З приводу подій, які мали місце у 2012 року (замах на вбивство та вбивство племінника та молодшого брата), то суд першої інстанції вірно підкреслив, що Позивач продовжував після них проживати в РФ, не змінюючи при цьому місця проживання. При цьому, ні в анкеті, ні під час співбесіди, ОСОБА_1 не назвав конкретних фактів переслідувань, яких він зазнавав особисто під час проживання на території РФ через свої релігійні чи політичні погляди, не вказав, що мали місце обшуки, факти вербування з боку правоохоронних органів РФ, та взагалі під час співбесіди не вказав будь-яких конкретних фактів щодо його переслідування. Не додав він і будь-яких доказів про контакт із співробітниками ФСБ, а також візиту представників силових структур до матері. Крім того, у ході співбесіди 03.02.2020 громадянин РФ ОСОБА_1 повідомив, що в розшуку не перебуває, кримінальні справи стосовно нього закриті. Щодо посилання Апелянта на неврахування судом першої інстанції відомостей з відкритих джерел щодо переслідування осіб через політичні причини на Північному Кавказі, судова колегія вважає за необхідне зазначити таке. Так, у доповіді №238 (Європа) від 16.03.2016 Міжнародної кризової групи «Джихад на експорт? Північнокавказьке підпілля та Сирія», на яку посилається ОСОБА_1 , вказано про те, що, зокрема, у Дагестані запроваджені додаткові заходи безпеки із постановленням правоохоронними органами на обік осіб, щодо яких наявні припущення щодо участі або наміру участі останніх у міжнародній терористичній організації «Ісламська держава». При цьому, такий облік, поряд з негативним до нього відношенням, допомагає врятувати життя людей (сторінки 21-22 доповіді). Указана доповідь, на переконання судової колегії, не підтверджує доводи Апелянта про політичне переслідування громадян, а навпаки, розкриває зміст та характер необхідності заходів додаткової перевірки окремих осіб. У доповіді Правозахисного центру «Меморіал» «Порушення прав людини на Північному Кавказі» від 26.06.2018 вказано, що, зокрема, у Дагестані також мають місце викрадення та насильницьке зникнення мешканців, до яких часто причетні представники силових структур. Часто викрадені зникають на один або декілька днів, а потім з`являються вже в якості обвинувачених у вчиненні злочину, часто вже стигнувши у ньому «зізнатися». Іноді в них нібито виявляють зброю чи боєприпаси. Набагато рідше трапляються випадки безслідного зникнення людей. У Ставропольскому краї та інших республіках Північного Кавказу - Інгушетії, Караєво-Черкесії і Північній Осетії ситуація більш сприятлива. Поряд з цим, як було встановлено вище, у вироках суду, які були надані Позивачем, було встановлено, що останній визнавав свою провину у вчиненні інкримінованих йому злочинах. Крім того, доказів щодо подій, які мали місце у 2012 році і пов`язані, за твердженням ОСОБА_1 , із замахом на нього, останнім також не надано. До того ж, як вірно зауважено судом першої інстанції, Позивач після цього продовжував проживати у країні громадянської належності. Щодо доповіді Х`юман Райтс Воч від 14.01.2020, то в останній лише вказано на переслідування журналістів у Дагестані. Однак, будь-яких відомостей про те, що ОСОБА_1 є журналістом та щодо нього на цьому підґрунті здійснювалося переслідування, останнім не повідомлено. Суд першої інстанції також обґрунтовано звернув увагу й на те, що, як стверджує Позивач, останній перетнув кордон України у квітні 2017 року, а вперше за захистом звернувся лише 14.01.2020 тобто майже через три роки проживання в Україні. При цьому вказав, що причиною незвернення у 2017 році із заявою був намір оформити посвідку на проживання в Україні. Зазначене явно суперечить ч. 1 ст. 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», відповідно до якої особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п`яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. На переконання судової колегії, при прямій і дійсній загрозі життю особи, яка претендує на статус біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, звернення без зволікань до міграційного органу є виправданим такою небезпекою. Верховний Суд у своїх постановах від 16.02.2018 у справі № 825/608/17, від 07.10.2019 у справі № 440/134/19, від 30.01.2020 у справі № 826/10336/18, від 01.07.2020 у справі № 420/3057/19, від 26.02.2021 у справі № 420/6116/19 зазначив, що значна тривалість проміжків часу між виїздом з країни громадянської належності, прибуттям в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту свідчить про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань. У постанові від 24.01.2020 у справі № 420/2921/19 Верховний Суд підкреслив, що факт тривалого зволікання із зверненням за міжнародним захистом ставить під сумнів реальність загрози життю позивача і вказує на те, що дане звернення до міграційного органу обумовлене потребою у легалізації на території України. Викладене у своїй сукупності, на переконання суду апеляційної інстанції, дає підстави погодитися з висновками суду першої інстанції про те, що в силу вимог ст. 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» не може бути визнаний біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Аналіз матеріалів особової справи ОСОБА_1 не дає підстав стверджувати, що в нього наявні обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, національності, громадянства (підданства), віросповідання, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. У свою чергу, правовідносини, пов`язані з в`їздом іноземців на територію України для вирішення особистих питань (пошуком кращих економічних та соціальних умов життя) є сферою правового регулювання Законів України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» та «Про імміграцію» з відповідним набуттям правових статусів у порядку, визначеному цими Законами. Щодо посилання Апелянта на постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 31.03.2020 у справі №640/3321/19, колегія суддів зауважує, що відповідно до ч. 5 ст. 242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Судовою колегією враховується, що інформація щодо країни походження не може бути самостійною підставою для позитивного вирішення питання щодо надання статусу біженця особам, які прибули до України та звернулися із такою заявою, або визнання особою, що потребує додатково захисту, без наявності передбачених на це законодавством підстав щодо конкретної особи, яка звернулася за захистом. Настановами із процедур і критеріїв визначення статусу біженця (згідно з Конвенцією 1951 року та Протоколу 1967 року, що стосуються статусу біженців) Управління Верховного комісару ООН у справах біженців надано загальний аналіз змісту поняття «цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань». Цей критерій складається із суб`єктивної та об`єктивної сторін. Суб`єктивна сторона - це психічний стан, який пов`язаний із характеристикою особистості заявника, а тому зазначається, що висновок про стан у країні-походження не є визначальним. Під впливом суб`єктивної оцінки ситуації, що склалася, особа вирішила покинути країну і стала біженцем. Об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Висновки аналогічного змісту вже були викладені Верховним Судом у постанові від 27.01.2020 у справі №815/1563/17 та у постанові від 02.07.2020 у справі № 815/5665/17. Наявна в матеріалах справи інформація про країну походження Заявника хоч і містить відомості про випадки суворого обмеження свободи слова та свободи мирних зібрань, а також переслідування із постановкою на облік окремих осіб, які підозрюються, зокрема, в участі або наміру участі у міжнародній терористичній організації «Ісламська держава», однак не надає підстав для висновку, що безпосередньо для Позивача існує загроза застосування утисків за конвенційними ознаками від будь-яких осіб чи існує загроза його життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини. Як вірно зазначено судом першої інстанції, Позивачем не доведено, що перебування у країні походження або повернення до неї реально загрожує його життю та свободі з підстав переслідування за ознакою раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Також ОСОБА_1 не надано жодного доказу на підтвердження обґрунтованості побоювань загрози життю, не доведено існування умов для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та наявності підстав для прийняття ДМС України відповідного рішення. З огляду на викладене колегія суддів приходить до висновку, що оскаржувані у цій справі рішення і наказ є правомірними, обґрунтованими та такими, що прийняті уповноваженими органами в порядку та спосіб, визначені чинним законодавством України. Викладене, у свою чергу, свідчить про правильність позиції суду першої інстанції щодо необхідності відмови у задоволенні позовних вимог про зобов`язання ДМС України в особі ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області повторно розглянути заяву громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 про визнання його біженцем або особою, що потребує додаткового захисту, оскільки ця позовна вимога є похідною від вимог про визнання протиправними та скасування рішення і наказу, які, як було встановлено вище, задоволенню не підлягають. Судом апеляційної інстанції враховується, що згідно п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд. Таким чином, судова колегія приходить до висновку, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права, а викладені в апеляційній скарзі доводи позицію суду першої інстанції не спростовують. Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін. Приписи ст. 316 КАС України визначають, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись ст. ст. 242-244, 250, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325 КАС України, колегія суддів, - ПОСТАНОВИЛА: Апеляційну скаргу громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 - залишити без задоволення, а рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 14 вересня 2021 року - без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття. Касаційна скарга на рішення суду апеляційної інстанції подається безпосередньо до Верховного Суду у порядку та строки, визначені ст.ст. 328-331 КАС України. Суддя-доповідач А.Г. Степанюк Судді Н.П. Бужак М.І. Кобаль Повний текст постанови складено та підписано 12 січня 2022 року.