Постанова Сьомий апеляційний адміністративний суд № 120/7984/21-а

П О С Т А Н О В А ІМЕНЕМ УКРАЇНИ Справа № 120/7984/21-а Головуючий суддя 1-ої інстанції - Богоніс Михайло Богданович Суддя-доповідач - Мацький Є.М. 28 грудня 2021 року м. Вінниця Сьомий апеляційний адміністративний суд у складі колегії: головуючого судді: Мацького Є.М. суддів: Сушка О.О. Залімського І. Г. , розглянувши в порядку письмового провадження апеляційні скарги ОСОБА_1 та Міністра юстиції України на рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 22 жовтня 2021 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Міністра юстиції України про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити дії, В С Т А Н О В И В : І. ІСТОРІЯ СПРАВИ КОРОТКИЙ ЗМІСТ ПОЗОВНИХ ВИМОГ

1. В липні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до Вінницького окружного адміністративного суду з позовом до Міністра юстиції України, в якому просив: 1.1. Визнати протиправною бездіяльність Міністра юстиції України при розгляді скарги ОСОБА_1 від 14.02.2020, яка зареєстрована 24.02.2020 за вх. № Я-5739. 1.2. Зобов`язати Міністра юстиції України розглянути скаргу ОСОБА_1 від 14.02.2020, що зареєстрована 24.02.2020 за вх. № Я-5739 у відповідності до вимог Закону України «Про звернення громадян» від 02.10.1996 № 393/96 . 1.3. Зобов`язати відповідача сплатити 15 000 грн. моральної шкоди та 500 грн. понесених витрат, пов`язаних з розглядом справи.

2. На думку позивача, протиправність поведінки Міністра при розгляді скарги полягає у тому, що направляючи його звернення від 14.02.2020 для розгляду (за належністю) Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України, ним порушено вимоги ч. 4 ст. 7 Закону України «Про звернення громадян», яка забороняє направляти скарги громадян для розгляду тим органам або посадовим особам, дії чи рішення яких оскаржуються.

3. Оскаржувана бездіяльність відповідача, за словами позивача, заподіяла йому моральну шкоду, яку він оцінює у 15000 грн. КОРОТКИЙ ЗМІСТ РІШЕННЯ СУДУ ПЕРШОЇ ІНСТАНЦІЇ

4. Рішенням Вінницького окружного адміністративного суду від 22 жовтня 2021 року адміністративний позов задоволено частково. 4.1. Визнано протиправною бездіяльність Міністра юстиції України при розгляді скарги ОСОБА_1 від 14.02.2020, яка зареєстрована 24.02.2020 за вх. № Я-5739. 4.2. Зобов`язано Міністра юстиції України розглянути скаргу ОСОБА_1 від 14.02.2020, що зареєстрована 24.02.2020 за вх. № Я-5739 у відповідності до вимог Закону України «Про звернення громадян» від 02.10.1996 № 393/96 із урахуванням висновків суду у цій справі. 4.3. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. КОРОТКИЙ ЗМІСТ ДОВОДІВ АПЕЛЯЦІЙНОЇ СКАРГИ

5. Апелянт-1 ОСОБА_1 , не погодившись з рішенням суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні позовних вимог, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, просив його скасувати в вказаній частині та прийняти нове, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі. 5.1. В обґрунтування апеляційної скарги вказав, що неотримання вчасно відповіді на його звернення нанесло апелянту моральну шкоду, що проявилась у стражданнях та переживаннях, хвилюванні. Окрім того, апелянтом понесені витрати на підготовку позовної заяви, копіювання доказів і документів.

6. Апелянт-2 Міністр юстиції України, не погодившись з рішенням суду першої інстанції посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, просив його скасувати та прийняти нове, яким відмовити в задоволенні позовних вимог в повному обсязі. 6.1. В обґрунтування апеляційної скарги апелянт-2 вказав, що вказана скарга була розглянута у відповідності до чинного законодавства та в межах встановленого строку про що позивачу було надано відповідь 24.03.2020 за № 2544/Я-5739/20.1. 6.2. Щодо аргументів позивача що відповідь на скаргу на дії державного виконавця щодо невиконання рішень судів надано не уповноваженою особою, то апелянт-2 посилаючись на норми ст. 74 Закону України «Про виконавче провадження» просить врахувати, що рішення, дії або бездіяльність державного виконавця також можуть бути оскаржені стягувачем та іншими учасниками виконавчого провадження (крім боржника) до начальника відділу, якому безпосередньо підпорядкований державний виконавець. Рішення, дії та бездіяльність начальника відділу, якому безпосередньо підпорядкований державний виконавець, можуть бути оскаржені до керівника органу державної виконавчої служби вищого рівня. 6.3. Начальник відділу, якому безпосередньо підпорядкований державний виконавець, при здійсненні контролю за рішеннями, діями державного виконавця під час виконання рішень має право у разі, якщо вони суперечать вимогам закону, своєю постановою скасувати постанову або інший процесуальний документ (або їх частину), винесені у виконавчому провадженні державним виконавцем, зобов`язати державного виконавця провести виконавчі дії в порядку, встановленому цим Законом. 6.4. Апелянт-2 вказує, що розгляд скарг на рішення, дії або бездіяльність державних виконавців визначений Положенням про відділ примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України. Вказаним положенням передбачено, що розгляд скарг на рішення, дії або бездіяльність державних виконавців здійснюється заступником директора Департаменту ДВС. Вважає, що скарга позивача розглянута у належний спосіб, а відповідь від 24.03.2020 № 2544/Я-5739/20.1 надано уповноваженою на те особою. ІІ. ВИКЛАД ОБСТАВИН, ВСТАНОВЛЕНИХ СУДОМ ПЕРШОЇ ІНСТАНЦІЇ

7. Судом першої інстанції встановлено , що 14.02.2020 ОСОБА_1 оформив скаргу до Міністра юстиції України щодо протиправних дії та бездіяльності органів Державної виконавчої служби та їх посадових осіб при виконанні рішення Європейського суду з прав людини та рішень національних судів.

8. До скарги були долучені документи, які на думку позивача підтверджують протиправність дій та бездіяльність органів Державної виконавчої служби та їх посадових осіб (а.с. 30-55).

9. Скарга ОСОБА_1 була надіслана скаржником 18.02.2020, отримана адресатом 24.02.2020 та зареєстрована за вх. № Я-5739, що підтверджується реєстраційно контрольною карткою (а.с.29).

10. Довідкою керівника Секретаріату Уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини від 17.03.2020 № 999-5.2.2-20 при розгляді скарги ОСОБА_1 повідомлено Департамент державної виконавчої служби, що інформація про виконання рішення Європейського суду з прав людини у справі «Яворовенко та інші проти України» (заява № 255663/02) була надана Департаменту з питань судової роботи з метою належного представництва інтересів Міністерства юстиції України або їх посадових осіб у національних судах.

11. Також повідомлено, що постановою Вінницького окружного адміністративного суду від 31.10.2016 по справі № 802/1462/16, залишеною без змін ухвалою Вінницького апеляційного адміністративного суду від 06.12.2016 заяву ОСОБА_1 стосовно оскарження постанови державного виконавця про закінчення виконавчого провадження у зв`язку з фактичним виконанням рішення у повному обсязі згідно з виконавчим документом залишено без задоволення (а.с.56).

12. Листом Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України від 24.03.2020 № 2544/Я-5739/20.1 при розгляді скарги ОСОБА_1 повідомлено позивача що постанова про закінчення виконавчого провадження від 13.09.2016 № 44360795 не скасована і є чинною, а отже рішення Європейського суду з прав людини у справі «Яворовенко та інші проти України» від 17.07.2014 № 255663/02, в частині заяви № 25663/02 виконано фактично в повному обсязі, що підтверджується ухвалою Вінницького окружного адміністративного суду від 29.08.2016 по справі № 802/82/16, якою прийнято звіт Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України про виконання постанови Вінницького окружного адміністративного суду від 18.04.2016 по справі № 802/82/16 (а.с.57-66).

13. Позивач із діями відповідача, при розгляді скарги від 14.02.2020 не погоджується. Вважає, що відповідач протиправно бездіяв та не розглянув його скаргу у встановлений законом спосіб натомість неправомірно переслав її Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України, тобто органу, дії якого були предметом оскарження, чим порушено норми ч. 4 ст. 7 Закону України «Про звернення громадян», яка забороняє направляти скарги громадян для розгляду тим органам або посадовим особам, дії чи рішення яких оскаржуються.

14. Тому з метою захисту своїх прав та інтересів позивач звернувся до суду із цим позовом. ІІІ. ДЖЕРЕЛА ПРАВА ТА АКТИ ЇХ ЗАСТОСУВАННЯ

15. Відповідно до ст. 40 Конституції України усі мають право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, що зобов`язані розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк.

16. Процедура практичної реалізації громадянами України наданого їм Конституцією України права звертатися в органи державної влади із зверненнями врегульована Законом України «Про звернення громадян» від 02.10.1996 № 393/96 (далі Закон від 02.10.1996 № 393/96).

17. Частиною 1 статті 1 Закону від 02.10.1996 № 393/96 визначено, що громадяни України мають право звернутися до органів державної влади, місцевого самоврядування, об`єднань громадян, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, засобів масової інформації, посадових осіб відповідно до їх функціональних обов`язків із зауваженнями, скаргами та пропозиціями, що стосуються їх статутної діяльності, заявою або клопотанням щодо реалізації своїх соціально-економічних, політичних та особистих прав і законних інтересів та скаргою про їх порушення.

18. Відповідно до ч. 1 ст. 5 Закону від 02.10.1996 № 393/96, звернення адресуються органам державної влади і органам місцевого самоврядування, підприємствам, установам, організаціям незалежно від форми власності, об`єднанням громадян або посадовим особам, до повноважень яких належить вирішення порушених у зверненнях питань.

19. За змістом статті 3 Закону від 02.10.1996 № 393/96 існують такі види зверненнями громадян, зокрема: 1) пропозиції (зауваження); 2) заяви (клопотання); 3) скарги.

20. Нормами ч. 2-4 ст. 3 Закону від 02.10.1996 № 393/96, передбачено, що пропозиція (зауваження) - звернення громадян, де висловлюються порада, рекомендація щодо діяльності органів державної влади і місцевого самоврядування, депутатів усіх рівнів, посадових осіб, а також висловлюються думки щодо врегулювання суспільних відносин та умов життя громадян, вдосконалення правової основи державного і громадського життя, соціально-культурної та інших сфер діяльності держави і суспільства.

21. Заява (клопотання) - звернення громадян із проханням про сприяння реалізації закріплених Конституцією та чинним законодавством їх прав та інтересів або повідомлення про порушення чинного законодавства чи недоліки в діяльності підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, народних депутатів України, депутатів місцевих рад, посадових осіб, а також висловлення думки щодо поліпшення їх діяльності. Клопотання - письмове звернення з проханням про визнання за особою відповідного статусу, прав чи свобод тощо.

22. Скарга - звернення з вимогою про поновлення прав і захист законних інтересів громадян, порушених діями (бездіяльністю), рішеннями державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, об`єднань громадян, посадових осіб.

23. Системний аналіз норм ч. 3-4 ст. 3 Закону від 02.10.1996 № 393/96, дає підстави для висновку, що основною відмінною ознакою заяви та скарги, як видів звернення громадян, є те, що обов`язковим елементом скарги є вимога особи про поновлення прав і захист законних інтересів, тоді як заява може містити прохання про сприяння у реалізації прав (чи опис порушення чинного законодавства) разом із висловленою позицією щодо поліпшення діяльності певного суб`єкта. ІV. ОЦІНКА АПЕЛЯЦІЙНОГО СУДУ

24. Вирішуючи питання обґрунтованості апеляційних скарг колегія суддів виходить з такого.

25. Щодо доводів апелянта-1 колегія суддів зазначає наступне.

26. Досліджуючи звернення ОСОБА_1 від 14.02.2020, суд встановив, що позивачем сформульовано його назву: «Скарга на Уповноваженого у справах ЄСПЛ, Директора Департаменту ДВС та начальника Відділу примусового виконання рішень».

27. У скарзі позивач обґрунтовує факт бездіяльності Департаменту ДВС та його посадових осіб, інших органів Державної виконавчої служби та їх посадових осіб при виконанні рішення Європейського суду з прав людини та рішень національних судів.

28. Відтак, зміст скарги ОСОБА_1 від 14.02.2020, свідчить про те, що мотивом її подання є незгода позивача із діяльністю органів Державної виконавчої служби (Департаменту ДВС, Відділу примусового виконання рішень) та їх посадових осіб при виконанні рішення Європейського суду з прав людини та рішень національних судів, а метою звернення із скаргою є намагання домогтися поновлення тих прав, які позивач вважає порушеними в процесі виконання рішення Європейського суду з прав людини та рішень національних судів.

29. Як вже зазначалося судом вище, відповідно до ч. 1 ст. 5 Закону від 02.10.1996 № 393/96, звернення адресуються органам державної влади і органам місцевого самоврядування, підприємствам, установам, організаціям незалежно від форми власності, об`єднанням громадян або посадовим особам, до повноважень яких належить вирішення порушених у зверненнях питань.

30. Забороняється направляти скарги громадян для розгляду тим органам або посадовим особам, дії чи рішення яких оскаржуються (ч. 4 с. 7 Закону від 02.10.1996 № 393/96).

31. Аналіз ч. 4 ст. 7 Закону від 02.10.1996 № 393/96, вказує, що такою нормою імперативно встановлено заборону для органу державної влади, органу місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації незалежно від форми власності, об`єднання громадян або посадової особи, які прийняли від громадянина оформлену належним чином і подану у встановленому порядку скаргу направляти її для розгляду тим органам або посадовим особам, дії чи рішення яких оскаржуються. При цьому частиною першою цієї статті передбачено обов`язок прийняти скаргу та розглянути її.

32. Як встановлено судами, скарга позивача була передана на розгляд Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України.

33. Апелянт-2 мотивуючи своє рішення про передачу скарги Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України посилається на Положення про відділ примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України.

34. Разом з тим, суд критично оцінює вказані доводи, оскільки, ч. 4 ст. 7 Закону від 02.10.1996 № 393/96 встановлено імперативну норму яка забороняє направлення скарги громадян тим органам або посадовим особам, дії чи рішення яких оскаржуються.

35. Крім того, в контексті приписів ст. 19 Закону від 02.10.1996 № 393/96 органи державної влади і місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації незалежно від форм власності, об`єднання громадян, засоби масової інформації, їх керівники та інші посадові особи в межах своїх повноважень зобов`язані, зокрема об`єктивно, всебічно і вчасно перевіряти заяви чи скарги та не допускати безпідставної передачі розгляду заяв чи скарг іншим органам.

36. Як було встановлено судом вище, апелянт-1 зазначив назву звернення до Міністра: «Скарга на Уповноваженого у справах ЄСПЛ, Директора Департаменту ДВС та начальника Відділу примусового виконання рішень» (а.с.30-34).

37. Судом досліджено зміст скарги апелянта-1 та з`ясовано, що у її тексті позивач висловлює незгоду із діяльністю Департаменту ДВС, Відділу примусового виконання рішень їх посадових осіб, а відтак суд вважає достовірно встановленим той факт, що предметом оскарження стали саме діяння вказаних суб`єктів.

38. До того ж, згідно інформації з реєстраційно контрольної картки Міністерства юстиції України № Я-5739 в графі «Короткий зміст» зазначено, що скарга стосується дій посадових осіб ДВС Мін`юсту стосовно невиконання рішення ЄСПЛ (справа № 25663/02). Вказану скаргу направлено до відповідального підрозділу - Відділу примусового виконання рішень (а.с.29).

39. Відтак, навіть апелянт-2 при реєстрації скарги дійшов висновку, що предметом оскарження є дії посадових осіб органів ДВС. 40. опри це, наявні матеріали справи свідчать про те, що скарга ОСОБА_1 , в якій позивач обґрунтовує факт протиправності дій, бездіяльності органів Державної виконавчої служби та їх посадових осіб при виконанні рішення Європейського суду з прав людини та рішень національних судів, була скерована до органу, керівником якого є особа, дії якої оскаржуються.

41. Таким чином, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що апелянтом-2 було порушено ч. 4 ст. 7 Закону від 02.10.1996 № 393/96 та безпідставно передано скаргу на розгляд до Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України.

42. Крім того, на думку суду, розгляд скарги щодо директора Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України та надання відповіді позивачу заступником директора Департаменту начальником відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України порушує принцип об`єктивності та всебічності, оскільки останній є безпосереднім підлеглим особи, скаргу на діяльність якої подано.

43. Аналіз норм ч. 3 ст. 7 Закону від 02.10.1996 № 393/96 дає підстави для висновку, що на суб`єкт, який отримав звернення (із питаннями поза межами його повноважень) покладено обов`язок по перше у п`ятиденний строк переслати його за належністю, а по друге повідомити громадянина який подав звернення про факт його направлення за належністю.

44. Разом з тим, в матеріалах справи відсутні докази пересилання у п`ятиденний строк скарги ОСОБА_1 до Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України та повідомлення ОСОБА_1 про факт направлення скарги за належністю.

45. Враховуючи наведене суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що неправомірне направлення апелянтом-2 скарги ОСОБА_1 від 14.02.2020, яка зареєстрована 24.02.2020 за вх. № Я-5739 до Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України стало причиною протиправної бездіяльності зміст якої полягає у нерозгляді по суті звернення позивача посадовою особою якій така скарга адресована.

46. Тому, позовні вимоги підлягали задоволенню у спосіб визнання протиправною бездіяльності Міністра юстиції України при розгляді скарги ОСОБА_1 від 14.02.2020, яка зареєстрована 24.02.2020 за вх. № Я-5739 та, як наслідок, зобов`язання відповідача розглянути скаргу ОСОБА_1 від 14.02.2020, що зареєстрована 24.02.2020 за вх. № Я-5739 у відповідності до вимог Закону України «Про звернення громадян» від 02.10.1996 № 393/96 із урахуванням висновків суду у цій справі.

47. Щодо доводів наведених в апеляційній скарзі апелянта-1, колегія суддів зазначає наступне.

48. Відповідно до частини 5 статті 21 КАС України вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень або іншим порушенням прав, свобод та інтересів суб`єктів публічно-правових відносин, розглядаються адміністративним судом, якщо вони заявлені в одному провадженні з вимогою вирішити публічно-правовий спір.

49. Статтею 56 Конституції України передбачено, що кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

50. Особливості відшкодування моральної шкоди визначені статтями 23 та 1167 Цивільним кодексом України.

51. Відповідно до частин статті 23 Цивільного кодексу України моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

52. Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.

53. Згідно зі статтею 1167 Цивільного кодексу України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті. Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала: 1) якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки; 2) якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування як запобіжного заходу тримання під вартою або підписки про невиїзд, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт; 3) в інших випадках, встановлених законом.

54. Відтак, звертаючись до суду із вимогами щодо відшкодування моральної (немайнової) шкоди слід вказати, в чому полягає ця шкода, якими неправомірними діями чи бездіяльністю її заподіяно позивачеві, з яких міркувань позивач виходив, визначаючи розмір шкоди, та якими доказами це підтверджується.

55. Пунктом 6 частини 1 статті 5 КАС України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом, зокрема, прийняття судом одного з рішень, зазначених у пунктах 1-4 цієї частини та стягнення з відповідача - суб`єкта владних повноважень коштів на відшкодування шкоди, заподіяної його протиправними рішеннями, дією або бездіяльністю.

56. Загальні підходи до відшкодування моральної шкоди, завданої органом державної влади, були сформульовані Верховним Судом у постанові від 10 квітня 2019 року (у справі № 464/3789/17).

57. Зокрема, Суд дійшов висновку, що адекватне відшкодування шкоди, зокрема й моральної, за порушення прав людини є одним із ефективних засобів юридичного захисту (пункт 49). Моральна шкода полягає у стражданні або приниженні, яких людина зазнала внаслідок протиправних дій. Страждання і приниження - емоції людини, змістом яких є біль, мука, тривога, страх, занепокоєння, стрес, розчарування, відчуття несправедливості, тривала невизначеність, інші негативні переживання (пункт 52). Порушення прав людини чи погане поводження із нею з боку суб`єктів владних повноважень завжди викликають негативні емоції. Проте, не всі негативні емоції досягають рівня страждання або приниження, які заподіюють моральну шкоду. Оцінка цього рівня залежить від усіх обставин справи, які свідчать про мотиви протиправних дій, їх інтенсивність, тривалість, повторюваність, фізичні або психологічні наслідки та, у деяких випадках, стать, вік та стан здоров`я потерпілого (пункт 56).

58. Верховний Суд у пунктах 51-53 постанови від 27 листопада 2019 року (справа № 750/6330/17) зазначив, що виходячи із загальних засад доказування, у справах про відшкодування моральної шкоди, завданої органами державної влади та органами місцевого самоврядування, позивач повинен довести, які саме дії (рішення, бездіяльність) спричинили страждання чи приниження, яку саме шкоду вони заподіяли і який її розмір.

59. Разом із тим, слід виходити з презумпції, що порушення прав людини з боку суб`єктів владних повноважень прямо суперечить їх головним конституційним обов`язкам (стаття 3, 19 Конституції України) і завжди викликає у людини негативні емоції. Проте, не всі негативні емоції досягають рівня страждання або приниження, які заподіюють моральну шкоду. Оцінка цього рівня залежить від усіх обставин справи, які свідчать про мотиви протиправних дій, їх інтенсивність, тривалість, повторюваність, фізичні або психологічні наслідки та, у деяких випадках, стать, вік та стан здоров`я потерпілого.

60. У справах про відшкодування моральної шкоди, завданої органом державної влади або органом місцевого самоврядування, суд, оцінивши обставин справи, повинен встановити чи мали дії (рішення, бездіяльність) відповідача негативний вплив, чи досягли негативні емоції позивача рівня страждання або приниження, встановити причинно-наслідковий зв`язок та визначити співмірність розміру відшкодування спричиненим негативним наслідкам. При цьому, в силу ст. 1173 ЦК України шкода відшкодовується незалежно від вини відповідача - органу державної влади чи місцевого самоврядування, а протиправність його дій та рішень презюмується - обов`язок доказування їх правомірності покладається на відповідача (частина 2 статті 77 КАС України).

61. Засади та сутність інституту моральної шкоди розкриваються в Цивільному кодексі України, статтею 23 якого передбачено, що моральна шкода полягає у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи; моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом.

62. Відповідно до п. 6 ч. 1 ст. 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом, зокрема, прийняття судом одного з рішень, зазначених у пунктах 1-4 цієї частини та стягнення з відповідача - суб`єкта владних повноважень коштів на відшкодування шкоди, заподіяної його протиправними рішеннями, дією або бездіяльністю.

63. Загальні підходи до відшкодування моральної шкоди, завданої органом державної влади, були сформульовані Верховним Судом у постанові від 10.04.2019 (справа № 464/3789/17). Зокрема, Суд дійшов висновку, що адекватне відшкодування шкоди, зокрема й моральної, за порушення прав людини є одним із ефективних засобів юридичного захисту (п. 49). Моральна шкода полягає у стражданні або приниженні, яких людина зазнала внаслідок протиправних дій. Страждання і приниження - емоції людини, змістом яких є біль, мука, тривога, страх, занепокоєння, стрес, розчарування, відчуття несправедливості, тривала невизначеність, інші негативні переживання (п.52). Порушення прав людини чи погане поводження із нею з боку суб`єктів владних повноважень завжди викликають негативні емоції. Проте, не всі негативні емоції досягають рівня страждання або приниження, які заподіюють моральну шкоду. Оцінка цього рівня залежить від усіх обставин справи, які свідчать про мотиви протиправних дій, їх інтенсивність, тривалість, повторюваність, фізичні або психологічні наслідки та, у деяких випадках, стать, вік та стан здоров`я потерпілого (п. 56).

64. Верховний Суд у п.п. 51-53 постанови від 27 листопада 2019 року (справа № 750/6330/17) зазначив, що виходячи із загальних засад доказування, у справах про відшкодування моральної шкоди, завданої органами державної влади та органами місцевого самоврядування, позивач повинен довести, які саме дії (рішення, бездіяльність) спричинили страждання чи приниження, яку саме шкоду вони заподіяли і який її розмір.

65. При цьому слід виходити з презумпції, що порушення прав людини з боку суб`єктів владних повноважень прямо суперечить їх головним конституційним обов`язкам (ст. 3, 19 Конституції України) і завжди викликає у людини негативні емоції. Проте, не всі негативні емоції досягають рівня страждання або приниження, які заподіюють моральну шкоду. Оцінка цього рівня залежить від усіх обставин справи, які свідчать про мотиви протиправних дій, їх інтенсивність, тривалість, повторюваність, фізичні або психологічні наслідки та, у деяких випадках, стать, вік та стан здоров`я потерпілого.

66. У справах про відшкодування моральної шкоди, завданої органом державної влади або органом місцевого самоврядування, суд, оцінивши обставин справи, повинен встановити чи мали дії (рішення, бездіяльність) відповідача негативний вплив, чи досягли негативні емоції позивача рівня страждання або приниження, встановити причинно-наслідковий зв`язок та визначити співмірність розміру відшкодування спричиненим негативним наслідкам. При цьому, в силу ст. 1173 ЦК України шкода відшкодовується незалежно від вини відповідача - органу державної влади чи місцевого самоврядування, а протиправність його дій та рішень презюмується - обов`язок доказування їх правомірності покладається на відповідача (ч. 2 ст. 77 КАС України).

67. У контексті правовідносин, які є спірними у цій справі, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що хоча оскаржувані апелянтом-1 дії відповідача і є неправомірними, однак за своїм характером такі дії відповідача не можуть вважатися засобом негативного впливу на апелянта як і причиною досягнення позивачем негативних емоцій рівня страждання або приниження, а тому вірно відмовив в задоволенні позовних вимог в частині стягнення моральної шкоди. V. ВИСНОВКИ АПЕЛЯЦІЙНОГО СУДУ ЗА РЕЗУЛЬТАТАМИ РОЗГЛЯДУ АПЕЛЯЦІЙНОЇ СКАРГИ.

68. Згідно зі ст.90 Кодексу адміністративного судочинства України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

69. Відповідно до частин першої, другої, третьої статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

70. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

71. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

72. Зазначеним вимогам закону судове рішення відповідає.

73. Переглянувши судове рішення в межах апеляційних скарг, перевіривши повноту встановлення судом фактичних обставин справи та правильність застосування ним норм матеріального та процесуального права, Апеляційний Суд дійшов висновку, що при ухваленні оскаржуваного судового рішення, суд першої інстанції не допустив неправильного застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, які б були б підставою для скасування судового рішення, а тому апеляційні скарги ОСОБА_1 та Міністра юстиції України залишає без задоволення, а рішення суду першої інстанції залишити без змін. Керуючись ст.ст. 243, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд П О С Т А Н О В И В : апеляційні скарги ОСОБА_1 та Міністра юстиції України залишити без задоволення, а рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 22 жовтня 2021 року - без змін. Постанова суду набирає законної сили в порядку та в строки, передбачені ст. 325 КАС України. Головуючий Мацький Є.М. Судді Сушко О.О. Залімський І. Г.