Постанова 4824 № 754/7038/17

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД апеляційне провадження №22-ц/824/11387/2021 справа №754/7038/17 ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 25 листопада 2021 року м.Київ Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: судді-доповідача Поліщук Н.В. суддів Андрієнко А.М., Соколової В.В. за участю секретаря судового засідання Чепур Н.К. розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , поданою представником ОСОБА_2 на рішення Деснянського районного суду міста Києва від 25 лютого 2021 року, ухваленого під головуванням судді Зотько Т.А. у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , треті особи: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Відута Оксана Валеріївна, приватний нотаріус Смілянського районного нотаріального округу Новіков Ігор Миколайович про встановлення факту проживання однією сім`єю жінки та чоловіка без реєстрації шлюбу, поділ спільного майна подружжя, визнання удаваним договору дарування квартири, визнання цього договору договором купівлі-продажу, припинення права власності на частину квартири, визнання права власності на частину квартири та за зустрічним позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про поділ спільного майна подружжя,- встановив: В травні 2017 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом та просить ухвалити рішення, яким: - встановити факт проживання однією сім`єю ОСОБА_1 та ОСОБА_3 без реєстрації шлюбу з 2006 року по 2009 рік включно; - визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , укладений 04 вересня 2015 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Відутою О.В.; - визнати недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_2 , укладений 20 жовтня 2010 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_5 , посвідчений приватним нотаріусом Смілянського міського нотаріального округу Таран Г.В.; - визнати за ОСОБА_1 право власності на квартиру АДРЕСА_1 ; - визнати за ОСОБА_3 право власності на квартиру АДРЕСА_2 заяву про збільшення позовних вимог, просить: - визнати удаваним договір дарування квартири АДРЕСА_2 , укладений 02 серпня 2008 року між ОСОБА_7 та ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Смілянського міського нотаріального округу Новіковим І.М. за реєстровим №7531, визнавши його договором купівлі-продажу; - припинити за ОСОБА_3 право власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_2 , яка є спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_3 ; - визнати за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_2 , яка є спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_3 . Вимоги обґрунтовує тим, що в травні 1999 року зареєструвала шлюб з ОСОБА_3 . В період шлюбу на підставі договору купівлі-продажу від 21 березня 2003 року ними придбана квартира АДРЕСА_1 . Мають спільну дитину - дочку ОСОБА_8 , 1997 року народження. 16 серпня 2006 року шлюб розірвано, проте сторони продовжили проживати разом та вести спільний побут, оскільки ОСОБА_3 є інвалідом 2 групи, не міг працювати та потребував допомоги, і весь тягар заробітку, приготування їжі, виховання дитини тощо лежав на ній. 26 листопада 2008 року відповідно до спільної домовленості ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , останнім складено заповіт, згідно із яким все своє майно він заповів дочці. Вказує, що у зв`язку із неможливістю спільного проживання, домовились, що ОСОБА_3 буде придбана квартира. Так, 02 вересня 2008 року між ОСОБА_7 та ОСОБА_3 укладено договір дарування квартири АДРЕСА_2 . В березні 2017 року ОСОБА_1 дізналась, що 04 вересня 2015 року ОСОБА_3 продав ОСОБА_4 квартиру АДРЕСА_1 , проте під час продажу не повідомив нотаріуса, що зазначена квартира є об`єктом спільної сумісної власності подружжя. Також стало відомо про те, що 20 жовтня 2010 року ОСОБА_3 подарував квартиру АДРЕСА_2 ОСОБА_5 , а остання у лютому 2016 року, начебто, продала її ОСОБА_6 . Вимоги за заявою про збільшення позовних вимог обґрунтовує тим, що ОСОБА_3 з ОСОБА_7 ніколи раніше не бачився і не був з нею знайомий, а тому остання не могла подарувати квартиру. Фактично такий договір укладено для приховування договору купівлі-продажу. ОСОБА_3 подано зустрічну позовну заяву, у якій просить визнати квартиру АДРЕСА_3 спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_1 і ОСОБА_3 та визнати за ним право власності на 1/2 частину цієї квартири. Вимоги обґрунтовує тим, що квартира придбана у шлюбі та за його особисті кошти, які він отримав від продажу іншого майна, яке отримав у спадок, але при цьому не заперечує про поділ квартири. Рішенням Деснянського районного суду міста Києва від 25 лютого 2021 року у задоволенні первісного та зустрічного позовів відмовлено. Не погодившись з ухваленим рішенням, представником ОСОБА_2 в інтересах ОСОБА_1 подано апеляційну скаргу, у якій просить рішення в частині вирішення вимог ОСОБА_1 скасувати та ухвалити нове рішення, яким: - встановити факт проживання однією сім`єю ОСОБА_1 та ОСОБА_3 без реєстрації шлюбу з 2006 року по 2009 рік включно; - визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , укладений 04 вересня 2015 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Відутою О.В.; - визнати удаваним договір дарування квартири АДРЕСА_2 , укладений 02 серпня 2008 року між ОСОБА_7 та ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Смілянського міського нотаріального округу Новіковим І.М. за реєстровим №7531, визнавши його договором купівлі-продажу; - визнати недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_2 , укладений 20 жовтня 2010 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_5 , посвідчений приватним нотаріусом Смілянського міського нотаріального округу Таран Г.В.; - визнати за ОСОБА_1 право власності на квартиру АДРЕСА_1 ; - визнати за ОСОБА_3 право власності на квартиру АДРЕСА_2 . В апеляційній скарзі посилається на те, що згідно із висновками суду квартира АДРЕСА_1 , є об`єктом спільної сумісної власності подружжя, проте на момент розірвання шлюбу сторони дійшли згоди про розподіл набутого майна. Такі висновки скаржник уважає безпідставними, оскільки між колишнім подружжям не укладалось відповідних договорів, які згідно із законом потребують нотаріального посвідчення, та своєї згоди на його укладення ОСОБА_1 не надавала. Щодо висновків суду про відмову встановлення факту спільного проживання, згідно із якими ОСОБА_1 здійснювала лише догляд на прохання ОСОБА_3 , зазначає, що після розірвання шлюбу сторони залишились проживати разом та вести спільне господарство. В частині висновків щодо удаваності договору дарування від 02 вересня 2008 року посилається на відсутність у ОСОБА_7 підстав для вчинення такого правочину та з особою, з якою вона не знайома. Щодо поділу квартир у спосіб передання кожному у власність цілісної частки зазначає, що таку домовленість мали сторони у 2009 році. Висновки суду в частині вирішення зустрічного позову уважає законними та в цій частині рішення суду першої інстанції не оскаржується. Представником ОСОБА_4 - адвокатом Ільїним О.П. подано відзив на апеляційну скаргу. Посилається на те, що скаржником не надано доказів придбання квартири АДРЕСА_1 за спільні кошти подружжя. Вказує, що зазначена квартира придбана ОСОБА_3 за кошти, отримані від реалізації майна, яке отримано у спадок. Зазначає, що ОСОБА_4 є добросовісним набувачем і не міг знати про статус квартири, а договір, на підставі якого він її набув, не містив ознак, які б вказували на належність майна до спільної сумісної власності подружжя. З огляду на позицію Великої Палати Верховного Суду в постанові від 29 червня 2021 року у справі №916/2813/18 вказує на неможливість задоволення вимог. Вказує на понесення ним витрат на правничу допомогу у зв`язку із складанням відзиву в розмірі 3305 грн. та 400 грн. на ознайомлення зі справою. В судовому засіданні представник позивача адвокат Сандугей І.В. доводи апеляційної скарги підтримав. Представник відповідача ОСОБА_4 - адвокат Ільїн О.П. проти задоволення апеляційної скарги заперечував. Відповідачі ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_3 направили заяви про розгляд справи за їх відсутності. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення осіб, які з`явились в судове засідання, розглянувши справу в межах доводів апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість ухваленого по справі судового рішення, апеляційний суд дійшов висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Відповідно до частин 1 та 2 статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Відповідно до статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Рішення суду оскаржується в частині часткового вирішення вимог за первісним позовом, відтак суд апеляційної інстанції не перевіряє законність рішення в іншій частині. Установлено, що 06 травня 1999 року ОСОБА_1 та ОСОБА_3 укладено шлюб, який зареєстрований Відділом реєстрації актів громадянського стану Московського району м. Києва, актовий запис №270. Рішенням Броварського міськрайонного суду Київської області від 25 липня 2006 року (справа №2-2754/06) шлюб розірвано. 16 серпня 2006 року сторонами отримано свідоцтво про розірвання шлюбу. 21 березня 2003 року між ОСОБА_9 (продавець) та ОСОБА_3 (покупець) укладено договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 . Договір посвідчено приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Морозовою С.В. та зареєстрований в реєстрі за №2344. 04 вересня 2015 року між ОСОБА_3 (продавець) та ОСОБА_4 (покупець) укладено договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 . Договір посвідчено приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Відутою О.В. та зареєстрований в реєстрі за №1103. Згідно із змістом цього договору зазначається про відсутність щодо квартири прав третіх осіб. 02 вересня 2008 року між ОСОБА_7 (дарувальник) та ОСОБА_3 (обдарований) укладено договір дарування квартири АДРЕСА_2 . Договір посвідчено приватним нотаріусом Смілянського районного нотаріального округу Новіковим І.М. та зареєстрований в реєстрі за №7351. 12 лютого 2016 року між ОСОБА_5 (продавець) та ОСОБА_6 (покупець) укладено договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_2 . Договір посвідчено приватним нотаріусом Смілянського районного нотаріального округу Новіковим І.М. та зареєстрований в реєстрі за №513. Відповідно до змісту вказаного договору та інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна №82843225 від 20 березня 2017 року продавцю квартира належить на підставі договору дарування від 05 жовтня 2010 року, посвідченого приватним нотаріусом Смілянського районного нотаріального округу Таран Г.В. та зареєстрованого в реєстрі за №2812. 07 серпня 2002 року між ОСОБА_10 (продавець) та ОСОБА_1 (покупець) укладено договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_3 . Договір посвідчено приватним нотаріусом Броварського міського нотаріального округу Авраменко Н.А. та зареєстрований в реєстрі за №6293. Вирішуючи вимоги в частині встановлення факту спільного проживання однією сім`єю жінки та чоловіка без реєстрації шлюбу, суд першої інстанції зазначив, що факт ведення спільного господарства, наявності спільного бюджету та взаємних прав і обов`язків, притаманних подружжю, позивачем не доведений. Окрім того, суд першої інстанції дійшов висновків, що вимоги про визнання удаваним договору дарування квартири від 02 серпня 2008 року, укладеного між ОСОБА_7 та ОСОБА_3 , визнання його договором купівлі-продажу; припинення за ОСОБА_3 право власності на 1/2 частину цієї квартири; визнання за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину цієї квартири не підлягають задоволенню, оскільки не доведено, що вказаний правочин є удаваними та вчинений для приховування іншого правочину. Щодо квартири АДРЕСА_3 , суд дійшов висновку, що така є спільною сумісною власністю подружжя. Окрім того, суд уважав, що після розірвання шлюбу спірне майно перебувало у відповідному користуванні сторін, а саме: квартира в м.Києві у користуванні ОСОБА_3 , а квартира в м.Бровари у користуванні ОСОБА_1 з донькою, що є підставою для висновків, що на момент розірвання шлюбу сторони досягли згоди щодо розподілу спільного сумісного майна подружжя. Суд першої інстанції також відхилив вимоги в частині відчуження квартири АДРЕСА_1 , оскільки сторони досягли згоди щодо розподілу спільного сумісного майна подружжя на момент розірвання шлюбу. Крім того, суд вказав на той факт, що відповідач ОСОБА_4 , як добросовісний набувач, втрачає майно і сам змушений буде шукати способи компенсації своїх втрат, що на думку суду є неприйнятним та покладає на добросовісного набувача індивідуальний та надмірний тягар. Сам по собі факт одноособового, без згоди другого подружжя, продажу квартири відповідачем ОСОБА_3 не може породжувати правових наслідків для добросовісного набувача. Окрім того, суд вказав, що задоволення вимоги призведе до порушення прав добросовісного набувача - ОСОБА_4 . Перевіряючи доводи апеляційної скарги, колегія суддів вказує на таке. Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції щодо відсутності підстав для встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 03 липня 2019 року у справі № 554/8023/15-ц (провадження № 14-130цс19) вказувала на те, що вирішуючи спір про поділ майна, необхідно як установити як обсяг спільного нажитого майна, так і з`ясувати час та джерела його придбання, а вирішуючи питання про встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, суд має установити факти: спільного проживання однією сім`єю; спільний побут; взаємні права та обов`язки. Належними та допустимими доказами проживання чоловіка та жінки однією сім`єю без реєстрації шлюбу є, зокрема докази: спільного проживання, ведення спільного господарства, наявності у сторін спільного бюджету, проведення спільних витрат, придбання майна в інтересах сім`ї, наявності між сторонами подружніх взаємних прав та обов`язків, інших доказів які вказують на наявність встановлених між сторонами відносин притаманних подружжю. Слід зазначити, що факт спільного проживання сам по собі, без доведення факту ведення спільного господарства, наявності спільного бюджету та взаємних прав і обов`язків, притаманних подружжю, не може свідчити про те, що між сторонами склались та мали місце, протягом вказаного періоду часу, усталені відносини, які притаманні подружжю. За відсутності правових підстав для задоволення позовних вимог про встановлення факту спільного проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, відсутні і підстави, передбачені статтею 74 Сімейного кодексу України вважати майно таким, що належить на праві спільної сумісної власності сторонам, як жінці та чоловікові, які проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою. Положеннями ЦПК України визначено, що доказами у цивільній справі є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків (частини перша, друга статті 76 ЦПК України). Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що позивач не надала суду належних і допустимих доказів на підтвердження факту її проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу з ОСОБА_3 у період з 2006 по 2009 роки. Суд обґрунтовано визнав, що надані позивачем докази не підтверджують факту ведення спільного господарства, наявність спільного побуту та бюджету, взаємних прав та обов`язків подружжя, набуття майна тощо у цей період. Доводи апеляційної скарги такого висновку суду першої інстанції не спростовують. Щодо правочинів із відчуження квартири АДРЕСА_2 , апеляційний суд вказує на таке. Відповідно до статті 235 ЦК України удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили. За удаваним правочином сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення про встановлення його нікчемності або про визнання його недійсним. Позивач, заявляючи вимогу про визнання правочину удаваним, має довести факт укладання правочину, що, на його думку, є удаваним; спрямованість волі сторін в удаваному правочині на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж ті, які передбачені правочином, тобто відсутність у сторін іншої мети, ніж приховати інший правочин; настання між сторонами інших прав та обов`язків, ніж ті, що передбачені удаваним правочином. За удаваним правочином обидві сторони свідомо, з певною метою, документально оформлюють правочин, але насправді між ними встановлюються інші правовідносини. Твердження позивача про удаваність правочину від 02 серпня 2008 року ґрунтуються на тій обставині, що сторони договору не були раніше знайомі. Колегія суддів уважає правильними висновки суду першої інстанції про відсутність підстав для визнання удаваним договору даруванняквартири АДРЕСА_2 від 02 вересня 2008 року, укладеного між ОСОБА_7 (дарувальник) та ОСОБА_3 (обдарований) та визнанняйого договором купівлі-продажу, оскільки не доведено факт спільного проживання сторін без реєстрації шлюбу в цей період, отже позивач в розумінні статті 215 ЦК України не уважається заінтересованою особою, яка наділена правом заперечувати дійсність цього правочину. Відповідно не підлягають задоволенню вимоги про визнання недійсним договору дарування квартири АДРЕСА_2 , укладеного 20 жовтня 2010 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_5 , посвідчений приватним нотаріусом Смілянського міського нотаріального округу Таран Г.В.; визнання за ОСОБА_3 права власності на цю квартиру. В частині вирішення вимог щодо квартири АДРЕСА_1 , апеляційний суд виходить з наступного. Колегія суддів погоджується з доводами апеляційної скарги в тій частині, що відсутні підстави уважати, що між колишнім подружжям досягнуто згоди щодо розподілу спільного майна подружжя. Разом з тим, апеляційний суд зазначає про відсутність підстав для визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , укладеного 04 вересня 2015 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Відутою О.В. та визнання за ОСОБА_1 права власності на цю квартиру з таких підстав. Велика Палата Верховного Суду у справі № 916/2813/18 від 29 червня 2021 року вказала на те, що укладення одним з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо суд встановить, що третя особа (контрагент за таким договором) діяла недобросовісно, зокрема знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той з подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя. Подібні правові висновки викладені в постанові Верховного Суду України від 22.06.2017 у справі № 6-3058цс16. Водночас із зазначеної постанови випливає, що для визнання договору недійсним суду слід також встановити недобросовісність того з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна. Велика Палата Верховного Суду вважає, що положення частини другої статті 369 ЦК України та частини другої статті 65 СК України з урахуванням пункту 6 статті 3 ЦК України спрямовані на захист прав саме добросовісного набувача, а тому саме в разі його недобросовісності договір може бути визнаний недійсним. Тому Велика Палата Верховного Суду відступає від зазначеного висновку, викладеного в постанові Верховного Суду України від 22.06.2017 у справі № 6-3058цс16. У цій справі не установлено недобросовісності дій набувача квартири, за обставинами справи ОСОБА_4 не міг знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той з подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя, відтак цей договір не може бути визнано недійсний із заявлених позивачем підстав. Ураховуючи наведене, колегія суддів уважає, що в задоволенні вимог щодо квартири АДРЕСА_1 слід відмовити з наведених апеляційним судом мотивів, у зв`язку із чим мотивувальну частину рішення суду першої інстанції слід змінити. Представником ОСОБА_4 - адвокатом Ільїним О.П. подано заяву про стягнення з позивача судових витрат у зв`язку із розглядом справи в апеляційній інстанції, а саме витрат на правову допомогу, що пов`язані із ознайомленням із матеріалами справи в суді апеляційної інстанції, підготовки відзиву на апеляційну скаргу, участь в судових засіданнях в суді апеляційної інстанції. На підтвердження витрат на правову допомогу надано платіжні квитанції на оплату послуг, а також Акти приймання-передачі виконаних робіт ( наданих послуг) до Договору №59/5 про надання юридичних послуг від 04.01.2021 року. Відповідно до статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Згідно із статтею 133 ЦПК України витрати на професійну правничу допомогу входять до складу судових витрат. Згідно із статтею 134 ЦПК України разом з першою заявою по суті спору кожна сторона подає до суду попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які вона понесла і які очікує понести в зв`язку із розглядом справи. У разі неподання стороною попереднього розрахунку суми судових витрат суд може відмовити їй у відшкодуванні відповідних судових витрат, за винятком суми сплаченого нею судового збору. Попередній розрахунок розміру судових витрат не обмежує сторону у доведенні іншої фактичної суми судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами за результатами розгляду справи. Суд може попередньо визначити суму судових витрат (крім витрат на професійну правничу допомогу), пов`язаних з розглядом справи або певною процесуальною дією. Така попередньо визначена судом сума не обмежує суд при остаточному визначенні суми судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами за результатами розгляду справи. Згідно із статтею 137 ЦПК України:

1. Витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

2. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

3. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

4. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

5. У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.

6. Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами. Відповідно до частини 8 статті 141 ЦПК України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку із розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду. Статтею 246 ЦПК України визначено наступне:

1. Якщо сторона з поважних причин не може подати докази, що підтверджують розмір понесених нею судових витрат до закінчення судових дебатів у справі, суд за заявою такої сторони, поданою до закінчення судових дебатів у справі, може вирішити питання про судові витрати після ухвалення рішення по суті позовних вимог.

2. Для вирішення питання про судові витрати суд призначає судове засідання, яке проводиться не пізніше двадцяти днів з дня ухвалення рішення по суті позовних вимог.

3. У випадку, визначеному частиною другою цієї статті, суд ухвалює додаткове рішення в порядку, передбаченому статтею 270 цього Кодексу. Відповідно до зазначених вимог процесуального закону для відшкодування судових витрат заявник має дотриматися такого алгоритму та вчинити наступні процесуальні дії: 1) з першою заявою по суті справи зазначити попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат; 2) подати докази про витрати до закінчення судових дебатів або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду; 3) якщо сторона з поважних причин не може подати докази, що підтверджують розмір понесених нею судових витрат до закінчення судових дебатів у справі, суд за заявою такої сторони, поданою до закінчення судових дебатів у справі, може вирішити питання про судові витрати після ухвалення рішення по суті позовних вимог. У своїх рішеннях у справах "Баришевський проти України" від 26.02.2015 р., "Гімадуліна та інші проти України" від 10.12.2009 р., "Двойних проти України" від 12.10.2006 р., "Меріт проти України" від 30.03.2004 р., "East/West Alliance Limited" проти України" від 23.01.2014 р. ЄСПЛ указував, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат за умови, що буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їх розмір - обґрунтованим. При визначенні суми відшкодування слід виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі №826/1216/16 зазначено, що склад та розмір витрат, пов`язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг тощо), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат. У постанові Верховного Суду від 30 вересня 2020 року у справі №379/1418/18 вказано, що склад та розмір витрат, пов`язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та інше), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Отже, якщо стороною буде документально доведено, що нею понесено витрати на правову допомогу, а саме: надано договір на правову допомогу, акт приймання-передачі наданих послуг, платіжні документи про оплату таких послуг, розрахунок таких витрат, то у суду відсутні підстави для відмови у стягненні таких витрат стороні, на користь якої ухвалено судове рішення. Положення статті 137 ЦПК України вказують на те, що питання співмірності залежить від конкретних характеристик справи, затраченого часу на участь в ній, обсягом виконаною роботи правового напряму. При цьому конкретні значення про неспівмірність суд визначає лише на підставі клопотання іншої сторони. Клопотань від інших учасників справи щодо неспівмірності витрат на правову допомогу до апеляційного суду не надходило. На підтвердження складу та розміру витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, надано належні докази, про що зазначено вище. Відтак з позивача на користь відповідача ОСОБА_4 підлягають стягненню витрати на правничу допомогу в сумі 6371 грн. Керуючись ст.ст. 259, 268, 367, 374, 376, 381-384, 390 ЦПК України, суд, -

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником ОСОБА_2 , задовольнити частково. Рішення Деснянського районного суду міста Києва від 25 лютого 2021 року в оскарженій частині змінити, виклавши мотивувальну частину рішення в оскарженій частині, в редакції цієї постанови. В решті рішення суду першої інстанції в частині, що оскаржується, залишити без змін. Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_4 на відшкодування витрат на правничу допомогу 6371 грн. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття, касаційна скарга на постанову може бути подана протягом тридцяти днів з дня її проголошення безпосередньо до Верховного Суду. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Повний текст постанови складено 23 грудня 2021 року. Суддя-доповідач Н.В. Поліщук Судді А.М. Андрієнко В.В. Соколова