Постанова Рівненський апеляційний суд № 571/1607/20

П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 07 грудня 2021 року м. Рівне Справа № 571/1607/20 Провадження № 22-ц/4815/1153/21 Рівненський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого Ковальчук Н. М., суддів: Хилевича С. В., Боймиструка С. В секретар судового засідання Пиляй І. С.. учасники справи: позивач ОСОБА_1 , відповідач ОСОБА_2 , яка діє в своїх інтересах та інтересах неповнолітнього ОСОБА_3 , відповідач ОСОБА_4 , відповідач ОСОБА_5 , третя особа Орган опіки та піклування Сарненської районної державної адміністрації Рівненської області розглянув у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 адвоката Чорнобривого Василя Павловича на рішення Рокитнівського районного суду Рівненської області від 13 травня 2021 року у складі судді Качмар М. Я., ухвалене в смт. Рокитне Рівненської області о 13 годині 09 хвилин, повний текст рішення виготовлено 24 травня 2021 року, в с т а н о в и в : ОСОБА_1 звернулася до суд з позовом до ОСОБА_2 , яка діє в своїх інтересах та інтересах неповнолітнього ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , третя особа: Орган опіки та піклування Сарненської районної державної адміністрації Рівненської області про усунення перешкод в користуванні житлом шляхом виселення. Свої позовні вимоги обґрунтовувала тим, що будинок з надвірними будівлями по АДРЕСА_1 належить їй на підставі договору дарування житлового будинку з надвірними будівлями від 17.08.2017 р., посвідченого приватним нотаріусом Рокитнівського районного нотаріального округу Рівненської області Тарасюком Г. Б.. На день подачі позову у будинку зареєстровані ОСОБА_6 , ОСОБА_7 .. У будинку позивача на даний час проживають без реєстрації: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , які вселилися у 2011 році. Жодних договорів на користування між сторонами не укладалося. Позивач має намір переїхати на постійне місце проживання до свого будинку, оскільки зараз проживає та навчається у м. Києві. Тому на адресу відповідачів було надіслано повідомлення про виселення з належного їй будинку. Враховуючи, що відповідачі створюють перешкоди у здійсненні права власника, який не може вільно користуватися домоволодінням, відмовляються добровільно звільнити житло, просила суд усунути перешкоди у користуванні нерухомим майном будинком по АДРЕСА_1 , шляхом виселення ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 без надання їм іншого житлового приміщення. Рішенням Рокитнівського районного суду Рівненської області від 13 травня 2021 року вказаний позов задоволено. Усунуто перешкоди у користуванні ОСОБА_1 належною їй на праві власності житловим будинком за адресою: АДРЕСА_1 шляхом виселення ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_4 . Стягнуто з ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 на користь ОСОБА_1 судові витрати по справі у розмірі 280 гривень 27 копійок з кожного. Рішення суду першої інстанції вмотивоване положеннями ч. 3 ст. 116 ЖК Української РСР, яка передбачає, що осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення, виселяють без надання їм іншого жилого приміщення, та обґрунтоване належними, достовірними і достатніми доказами на підтвердження того, що відповідачі були вселені в спірне житлове приміщення без дозволу власника і до власника для отриманням згоди на проживання у спірному будинку не зверталися. Судом також враховано, що відповідачі мають інше житло за місцем своєї реєстрації, а відтак виселення їх із спірного помешкання без надання іншого житла не порушує права на житло, гарантованого державою забороною від неправомірного втручання. Вважаючи рішення суду незаконним, необґрунтованим, ухваленим з порушенням норм матеріального та процесуального права, за невідповідності висновків суду фактичним обставинам справи, представник ОСОБА_2 адвокат Чорнобривий Василь Павлович оскаржив його в апеляційному порядку. В поданій апеляційній скарзі пояснює, що спірне домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1 позивачка ОСОБА_1 отримала від своїх діда і баби ОСОБА_7 та ОСОБА_6 на підставі договору дарування. Додає, що саме ця обставина покладена в основу позовних вимог до відповідачів про їх виселення, в зв`язку з тим, як вважає позивачка, вони перешкоджають їй у користуванні її власністю. Звертає увагу, що при цьому, договір дарування спірного помешкання житлового будинку з надвірними будівлями та договору дарування земельної ділянки у свій час був укладений між ОСОБА_7 , ОСОБА_6 та неповнолітньою ОСОБА_1 без дозволу її законних представників або дозволу органу опіки і піклування, тобто з порушенням вимог чинного законодавства, а відтак такий правочин є нікчемним. Вказує, що оскільки нікчемний правочин не створює юридичних наслідків то право вимоги у ОСОБА_1 , до відповідачів про виселення із будинку за адресою: АДРЕСА_1 відсутнє. Зазначає, що оскаржуване рішення суду першої інстанції порушує права неповнолітнього ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , оскільки таке виселення неповнолітньої дитини призведе до погіршення істотних умов проживання, в тому числі і зменшення розміру житлової площі на одну особу. Окрім цього зазначає, що органом опіки та піклування, котрий проводив обстеження умов проживання дитини, визначено, що виселення малолітньої дитини зі спірного помешкання є недоцільним. Покликаючись на те, що наведені обставини не були у повній мірі досліджені судом першої інстанції, і незважаючи на всі доводи сторони відповідача, суд розглянув справу однобоко та поверхово, просить рішення суду першої інстанції скасувати як незаконне та ухвалити нове судове рішення, а також вирішити питання розподілу судових витрат. Відзиву на апеляційну скаргу не подано. Дослідивши матеріали та обставини справи на предмет повноти їх встановлення, надання їм судом першої інстанції належної юридичної оцінки, вивчивши доводи апеляційної скарги стосовно дотримання норм матеріального і процесуального права судом першої інстанції, апеляційний суд прийшов до висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав. Згідно ч. 1 ст. 367 ЦПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Судом встановлено, що позивач у справі ОСОБА_1 є власником житлового будинку по АДРЕСА_1 на підставі договору дарування житлового будинку з надвірними будівлями від 17.08.2017 року (а.с.7). Як вбачається із витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 17.08.2017 р. будинку по АДРЕСА_1 належить на праві приватної власності ОСОБА_1 (а.с. 8). Згідно договору дарування земельної ділянки від 17.08.2017 року та витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 17.08.2017 р. земельна ділянка кадастровий номер 5625085000:01:003:0416 за адресою: АДРЕСА_1 належить на праві приватної власності ОСОБА_1 (а.с.12-13). У вказаному будинку на даний час проживають відповідачі, що, на думку позивачки, порушує її право власника, за захистом якого вона і звернулася до суду з цим позовом. Судом також встановлено, що позивачка як власник будинковолодіння не надавала згоди на вселення відповідачів у будинок АДРЕСА_1 , і відповідачі за отриманням такої згоди чи дозволу на вселення до неї не зверталися. Відповідачі у справі ОСОБА_2 , яка діє в своїх інтересах та інтересах неповнолітнього ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 зареєстровані за адресою: АДРЕСА_2 . Зазначений будинок належить на праві спільної сумісної власності відповідачу ОСОБА_2 . Згідно із частиною першою статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. На підставі статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном. Відповідно до ст. 41 Конституції України та ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, до якої Україна приєдналась17.07.1997р. відповідно до Закону України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р., Першого протоколу та протоколів №2, 4, 7, 11 до Конвенції» закріплено принцип непорушності права приватної власності, який означає право особи на безперешкодне користування своїм майном та закріплює право власника володіти, користуватись і розпоряджатись належним йому майном, на власний розсуд вчиняти будь-які угоди щодо свого майна, відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Частиною 2 статті 386 Цивільного Кодексу України визначено, що власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню. Частиною третьою статті 116 ЖК України передбачено, що осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення, виселяють без надання їм іншого жилого приміщення. Такими, що самоправно зайняли жиле приміщення, вважаються особи, які вселилися до нього самовільно без будь-яких підстав, а саме без відповідного рішення про надання їм цього приміщення та відповідно ордера на житлове приміщення. Виселення цих осіб пов`язане з відсутністю у них будь-яких підстав для зайняття жилої площі. Така правова позиція визначена у справі за № 6-2010цс16. За таких обставин право позивачки вимагати усунення перешкод у користуванні своєю власністю шляхом виселення осіб, які його порушують, є обґрунтованим та підлягає до задоволення судом. Оцінюючи доводи апеляційної скарги відповідачів щодо порушення їхнього гарантованого права на житло, апеляційний суд приходить до наступних висновків. Правова позиція Європейського суд з прав людини відповідно до пункту 1 статті 8 Конвенції гарантує кожній особі, крім інших прав, право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла. Такий загальний захист поширюється як на власника квартири, так і на наймача. Пункт 2 статті 8 Конвенції чітко визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених у пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров`я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі налаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, зазначених у пункті 2 статті 8 Конвенції. Рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом». Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування (п.27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі «Садов`як проти України»). Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (рішення від 18 грудня 2008 року у справі «Савіни проти України»). Крім того, втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема, бути співрозмірним із переслідуваною законною метою (рішення ЄСПЛ у справі «Зехентнер проти Австрії»). Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві. Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, Суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення. Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції. Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (див. пункт 41 рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України»). Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Як встановлено судом, відповідачі у справі зареєстровані за іншою адресою в будинку АДРЕСА_2 . Більш того, цей ий будинок належить на праві спільної сумісної власності відповідачу ОСОБА_2 . Наведені обставини безумовно вказують на те, що виселення відповідачів із спірного будинковолодіння, власником якого є позивачка, не буде порушувати їхніх конституційних прав на житло. У спірних правовідносинах права позивача як власника будинку захищені статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, де в єдиному приписі, що стосується майна, об`єднано всі права фізичної або юридичної особи, які містять у собі майнову цінність. Покликання апеляційної скарги на те, що виселення відповідачів із спірного помешкання порушує права дитини, апеляційним судом відхиляються як такі, що не відповідають обставинам справи та суперечать положенням закону. Так, відповідно до частин 1, 2 статті 11 Закон України «Про охорону дитинства», сім`я є природним середовищем для фізичного, духовного, інтелектуального, культурного, соціального розвитку дитини, її матеріального забезпечення і несе відповідальність за створення належних умов для цього. Кожна дитина має право на проживання в сім`ї разом з батьками або в сім`ї одного з них та на піклування батьків. Частиною 1 та 2 статті 27 Конвенції про права дитини визначено, що держави-учасниці визнають право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини. Батько (-ки) або інші особи, які виховують дитину, несуть основну відповідальність за забезпечення в межах своїх здібностей і фінансових можливостей умов життя, необхідних для розвитку дитини. Відповідно до статті 8 Закону України «Про охорону дитинства», кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України. Батько і мати мають рівні права та обов`язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов`язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини (ч. 3 ст. 11 Закону України «Про охорону дитинства»). Таким чином, обов`язок і відповідальність за створення належних умов для проживання дитини покладається на її сім`ю, тобто в даному випадку батьків. З огляду на наведене, апеляційний суд критично оцінює Висновок органу опіки та піклування щодо недоцільності виселення малолітньої особи та відповідні покликання апеляційної скарги на нього як на доказ неможливості виселення відповідачів. Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (ч.1-3 ст. 89 ЦПК України). Оцінюючи обставини справи в сукупності із нормами права, якими вони врегульовані, і яким судом дано належний правовий аналіз, апеляційний суд приходить до переконання про наявність підстав для виселення відповідачів із займаного ними житлового приміщення, яке на праві власності належить позивачу, чиє право власності такими діями відповідачів порушується. Процесуальне законодавство передбачає, що обставини цивільних справ з`ясовуються судом на засадах змагальності, в межах заявлених вимог і на підставі наданих сторонами доказів (принцип диспозитивності). Щодо обов`язку доказування і подання доказів, то кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог і заперечень. Однак, будь-яких доказів, які б спростовували висновки суду першої інстанції, особою, яка подала апеляційну скаргу, не надано. Доводи апеляційної скарги апеляційним судом оцінюються критично, оскільки зводяться до незгоди з висновками суду першої інстанції стосовно установлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судом, який їх обґрунтовано спростував. Таким чином, апеляційний суд приходить до висновку, що судом першої інстанції були правильно, всебічно і повно встановлені обставини справи, характер правовідносин, які виникли між сторонами та застосовано правові норми, які підлягали застосуванню при вирішенні даного спору, в зв`язку із чим рішення підлягає залишенню без змін, як ухвалене з додержанням норм матеріального і процесуального права. Відповідно до ч. 1. ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись ст. ст. 367, 375, 381-384, 389-391 ЦПК України, суд п о с т а н о в и в : Апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 адвоката Чорнобривого Василя Павловича залишити без задоволення. Рішення Рокитнівського районного суду Рівненської області від 13 травня 2021 року залишити без змін. Поновити дію рішення Рокитнівського районного суду Рівненської області від 13 травня 2021 року. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Повний текст постанови складено 10 грудня 2021 року. Головуючий Ковальчук Н. М. Судді: Хилевич С. В. Боймиструк С. В.