Постанова 4813 № 523/12711/18

Номер провадження: 22-ц/813/1920/21 Номер справи місцевого суду: 523/12711/18 Головуючий у першій інстанції Сувертак І. В. Доповідач Драгомерецький М. М. ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 24.11.2021 року м. Одеса Одеський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді: Драгомерецького М.М., суддів колегії: Громіка Р.Д., Дришлюка А.І., при секретарі: Павлючук Ю.В., за участю: ОСОБА_1 та його адвоката Гайси А.М., представника ПрП «Домінанта-Д» - Зосько О.Є., представника ТОВ «Гранд-Палестро»- Василіна В.В., переглянув у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 18 червня 2020 року по справі за позовом ОСОБА_1 до Приватного підприємства «Домінанта-Д», Товариства з обмеженою відповідальністю «Гранд-Палестро» про захист прав споживачів, визнання договору недійсним, відшкодування шкоди, стягнення безпідставно набутого майна, - В С Т А Н О В И В: 13 вересня 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовною заявою до ПрП «Домінанта-Д», ТОВ «Гранд-Палестро» про захист прав споживачів, визнання договору недійсним, відшкодування шкоди, стягнення безпідставно набутого майна. В обґрунтування позовних вимог зазначено, що 19 вересня 2016 року між ОСОБА_1 та ТОВ «Гранд-Палестро» було укладено договір оренди нерухомого майна №41А, предметом даного договору є нежитлове приміщення площею 52,2 кв.м., що розташоване за адресою: АДРЕСА_1 . Позивач зазначив, що ТОВ «Гранд-Палестро» не мало права укладати з ним зазначений договір оренди нерухомого майна, а працівники ТОВ «Гранд-Палестро» ввели його в оману щодо дійсного власника приміщення, що завдало йому матеріальної шкоди та завадило отримати ліцензію на провадження господарської діяльності з медичної практики, внаслідок чого було порушено його права споживача відповідно до Закону України «Про захист прав споживачів». На підставі вищевикладеного, ОСОБА_1 просив суд визнати недійсним договір оренди нерухомого майна №41А від 19 вересня 2016 року, укладений між ним ОСОБА_2 та ТОВ «Гранд-Палестро»; стягнути на його користь з ТОВ «Гранд-Палестро» на відшкодування завданих укладенням договору оренди матеріальних збитків, а саме: 40 177 грн. - сплачену суму орендної плати, 5 070,78 грн. - оплату СДПТ та комунальні послуги ЖУК, 200 000 грн. - витрати на капітальний ремонт, 490 495,56 грн. - подвійний розмір збитку від укладання, в наслідок введення позивача в оману, договору оренди нерухомого майна, також просить стягнути на відшкодування моральної шкоди 200 000 грн.; стягнути вартість безпідставно набутого майна, який вимірюється вартістю виконаного капітального ремонту в приміщенні АДРЕСА_1 , в сумі 200 000 грн.; стягнути витрати по сплаті судового збору в сумі 2 000 грн.. Відповідач ПП «Домінанта-Д» позовні вимоги не визнав, надав до суду відзив на позовну заяву, у якому зазначив, що ПП «Домінанта-Д» є власником орендованого приміщення. Між ПП «Домінанта-Д» та ТОВ «Гранд-Палестро» було укладено договір оренди зазначеного приміщення. ПП «Домінанта-Д» надавало ТОВ «Гранд-Палестро» письмовий дозвіл на проведення у вищезазначеному приміщенні ремонтних робіт та передачу цього приміщення третім особам у подальше користування, а тому вважає, що договір між ТОВ «Гранд-Палестро» та позивачем ОСОБА_1 було укладено правомірно та законно. Відповідач ТОВ «Гранд-Палестро» з позовними вимогами не погодився, надав до суду відзив на позовну заяву, у якому зазначив, що власником орендованого приміщення є ПП «Домінанта-Д». Між ПП «Домінанта-Д» та ТОВ «Гранд-Палестро» було укладено договір оренди зазначеного приміщення. ТОВ «Гранд-Палестро» отримало від ПП «Домінанта-Д» письмовий дозвіл на проведення у вищезазначеному приміщенні ремонтних робіт та передачу цього приміщення третім особам у подальше користування, а тому вважає, що договір між ТОВ «Гранд-Палестро» та позивачем ОСОБА_1 було укладено правомірно та законно. Також ТОВ «Гранд-Палестро» вказує на відсутність шкоди, завданої позивачу, відсутність обґрунтування суми позовних вимог, а також на те, що правові відносини, які виникли між позивачем та ТОВ «Гранд-Палестро» не мають відношення до Закону України «Про захист прав споживачів». Рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 18 червня 2020 року позов ОСОБА_1 залишено без задоволення. В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 18 червня 2020 року та прийняти нове, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, та відзиві на неї, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, за наступних підстав Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі (ст. 2 ЦПК України). Статтею 5 ЦПК України передбачено, що, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. За змістом статей 15, 16 ЦК України, особа має право на захист свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, яке реалізується шляхом звернення до суду. Способи захисту цивільних прав та інтересів визначені частиною 2 статті 16 ЦК України. Згідно із пунктами 2, 3 статті 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб; не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. За положеннями статей 626-631 ЦК України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Договір є двостороннім, якщо правами та обов`язками наділені обидві сторони договору. Відповідно до статті 6 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Договір є обов`язковим для виконання сторонами. Строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов`язки відповідно до договору. Договір набирає чинності з моменту його укладення. Статтею 638 ЦК України зазначено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Положення про найм (оренду) регулюються Главою 58 ЦК України. Відповідно до ст. 759 ЦК України за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов`язується передати наймачеві майно у володіння та користування за плату на певний строк. Договір найму укладається на строк, встановлений договором. Якщо строк найму не встановлений, договір найму вважається укладеним на невизначений строк. Кожна із сторін договору найму, укладеного на невизначений строк, може відмовитися від договору в будь-який час, письмово попередивши про це другу сторону за один місяць, а у разі найму нерухомого майна - за три місяці. Договором або законом може бути встановлений інший строк для попередження про відмову від договору найму, укладеного на невизначений строк (ст. 763 ЦК України). Згідно зі ст. 775 ЦК України наймачеві належить право власності на плоди, продукцію, доходи, одержані ним у результаті користування річчю, переданою у найм. Відповідно до вимог статей 202-205 ЦПК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори). Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін. Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин може вчинятися усно або в письмовій (електронній) формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом. Стаття 204 ЦК України регламентує принцип презумпції правомірності правочину, за змістом якого правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. У пунктах 1, 2, та 7 постанови Пленуму «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» №9 від 06 листопада 2009 року, Верховний Суд України, роз`яснив, що «при розгляді справ про визнання правочинів недійсними суди залежно від предмета і підстав позову повинні застосовувати норми матеріального права, якими регулюються відповідні відносини, та на підставі цих норм вирішувати справи. Судам необхідно враховувати, що згідно із статтями 4, 10 та 203 ЦК зміст правочину не може суперечити ЦК, іншим законам України, які приймаються відповідно до Конституції України та ЦК, міжнародним договорам, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, актам Президента України, постановам Кабінету Міністрів України, актам інших органів державної влади України, органів влади Автономної Республіки Крим у випадках і в межах, встановлених Конституцією України та законом, а також моральним засадам суспільства. Зміст правочину не повинен суперечити положенням також інших, крім актів цивільного законодавства, нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до Конституції України (статті 1, 8 Конституції України). Відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину. Правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом. Матеріалами справи встановлено, що 19 вересня 2016 року між ТОВ «Гранд-Палестро», як орендодавцем та позивачем ОСОБА_1 , як орендарем було укладено договір оренди нерухомого майна - нежилого приміщення, загальною площею 55,2 кв.м., розташоване за адресою: АДРЕСА_1 , АДРЕСА_4 , за умовами якого орендодавець передає, а орендар приймає у строкове платне користування (оренду) майно у вигляді нежилого приміщення, загальною площею 55,2 кв.м., яке розташоване за адресою: АДРЕСА_1 , відповідно до план-схеми, яка є невід`ємною частиною даного Договору. Відповідно до п. 1.3 договору оренди нерухомого майна №41А, орендар зобов`язується використовувати вказане приміщення для здійснення господарської (комерційної) діяльності використовуючи його для розміщення офісу та кабінету УЗД. Згідно із п. 1.4 договору оренди нерухомого майна №41А, строк оренди приміщення за цим договором - до 30 вересня 2017 року (т. 1 а.с. 10-18). Відповідно до Акту приймання-передачі від 26 вересня 2016 року, який є додатком №1 до Договору оренди нерухомого майна від 19 вересня 2016 року №41А, орендодавець ТОВ «Гранд-Палестро» передав, а орендар ОСОБА_1 прийняв в строкове платне користування нежитлове приміщення, загальною площею 55,2 кв.м., яке розташоване за адресою: АДРЕСА_1 (т. 1 а.с. 29). Згідно додаткової угоди до договору оренди нерухомого майна, яка є додатком №2 до договору оренди нерухомого майна від 19 вересня 2016 року №41А, пункт п. 1.1 договору оренди нерухомого майна від 19 вересня 2016 року №41А, викладено в наступній редакції: «Відповідно до умов цього договору орендодавець передає, а орендар приймає в строкове платне користування (оренду) майно у вигляді нежилого приміщення, загальною площею 50,00 кв.м., розташоване за адресою: АДРЕСА_1 , відповідно до план-схеми, яка є невід`ємною частиною даного Договору. Для зручності викладення, передане в оренду приміщення, надалі іменується за текстом цього договору як «приміщення» або як «об`єкт». Пункт 3.2 договору оренди викладено в наступній редакції: «сторони погоджують щомісячний розмір орендної плати за орендоване приміщення, яку орендар повинен сплачувати орендодавцю у сумі 2 500 гривень (т. 1 а.с. 85). Відповідно до додаткової угоди від 01 вересня 2017 року до договору оренди нерухомого майна від 19.09.2016р., строк оренди приміщення було продовжено до 30 грудня 2017 року (т. 1 а.с. 86). Відповідно до додаткової угоди від 01 жовтня 2017 року до договору оренди нерухомого майна від 19.09.2016 р., розмір орендної плати було збільшено до 4 000 гривень (т. 1 а.с. 87). В позові ОСОБА_1 зазначає, що за період з вересня 2016 року по жовтень 2017 року за власні кошти зробив ремонт в орендованому приміщенні за адресою: АДРЕСА_1 , що підтверджується фотознімками вказаного приміщення та копіями квитанцій про оплату будівельних товарів та послуг. Крім того, зазначене не заперечується жодним із учасників справи (т. 1 а.с. 33-67). Матеріалами справи також встановлено, що згідно Свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 19.03.2015р. (індексний номер:35140205) та Витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію прав та їх обтяжень, власником нежитлового приміщення загальною площею 55,20 кв.м., розташованого за адресою: АДРЕСА_5 , є Приватне підприємство «Домінанта-Д» (т. 1 а.с. 68-69). Згідно договору оренди №01/07-16 від 01 липня 2016 року, ПрП «Домінанта-Д», як орендодавець передало ТОВ «Гранд-Палестро», як орендарю, в строкове платне користування приміщення, площею 55,2 кв.м., що розташоване за адресою: АДРЕСА_1 . Відповідно до п. п. 1.3-1.4 договору оренди №01/07-16, орендар зобов`язується використовувати вказане приміщення для здійснення господарської (комерційної) діяльності і статутних завдань, а саме: подальшої передачі в користування орендованого нерухомого майна (суборенду). Строк оренди приміщення за цим договором з 01.07.2016р. по 31.12.2017р., з правом пролонгації. Згідно із п. п. 2.1-2.2 договору оренди №01/07-16, орендна плата нараховується орендарем одноразово, за весь строк оренди. Строк внесення плати - до 30 липня 2016 року. Сторони погодили плату за користування приміщенням з 01.07.2016 р. по 31.12.2017 р. у розмірі 32 928,00 грн.. Відповідно до п. 4.3.8 Договору оренди №01/07-16, орендар зобов`язується не передавати у подальше користування приміщення без попередньої письмової згоди орендодавця. У разі надання згоди з боку Орендодавця та передачі у подальше користування приміщення третім особам, Орендар набуває статусу Орендодавця у відносинах з третіми особами (т. 1 а.с. 196-202). Згідно акту приймання-передачі від 01 липня 2016 року, що є додатком до договору оренди №01/07-16, орендодавець передав, а орендар прийняв в строкове платне користування нерухоме майно, що розташоване за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 55,2 кв.м. (т. 1 а.с. 203). Листом від 01 липня 2016 року ПрП «Домінанта-Д» надало ТОВ «Гранд-Палестро» письмову згоду на проведення у вищезазначеному приміщенні некапітальних ремонтних робіт та передачу цього приміщення третім особам у повторне користування (суборенду) (т. 1 а.с. 204). На виконання умов договору оренди від 01.07.2016р., ТОВ «Гранд-Палестро» 29 липня 2016 року сплатило на розрахунковий рахунок ПрП «Домінанта-Д» суму орендної плати у розмірі 32 928 гривень, що підтверджується платіжним дорученням №17 від 29 липня 2016 року (т. 1 а.с. 205). Таким чином, колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 , оскільки матеріалами справи не встановлено жодних законних підстав для визнання договору оренди нерухомого майна від 19.09.2016р. №41-А, укладеного між ОСОБА_1 та ТОВ «Гранд-Палестро» недійсним. Крім того, як вірно було встановлено, згідно умов договору оренди від 01.07.2016р., ТОВ «Гранд-Палестро» мало законні підстави користування та розпорядження приміщенням загальною площею 55,2 кв.м., що розташоване за адресою: АДРЕСА_1 , в тому числі право передавати це приміщення в оренду третім особам, зокрема ОСОБА_1 .. Статтями 263-264 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим, тобто ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права, на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 18 червня 2020 року є законним, обґрунтованим, ухвалене відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права та на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог. Колегія суддів відхиляє доводи апеляційної скарги про те, що посадові особи ТОВ «Гранд-Палестро» умисно з корисних мотивів ввели у оману та приховали від ОСОБА_1 те що, дійсний власник приміщення загальною площею 55,2 кв.м., що розташоване за адресою: АДРЕСА_1 , що в подальшому завдало ОСОБА_1 значних матеріальних та моральних збитків, а тому є законною підставою для визнання договору оренди нерухомого майна від 19.09.2016р. №41-А недійсним, з наступних підстав. Згідно із ст. 759 ЦК України, за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов`язується передати наймачеві майно у володіння та користування за плату на певний строк. Законом можуть бути передбачені особливості укладення та виконання договору найму (оренди). Так, статтею 774 ЦК України встановлено, що передання наймачем речі у володіння та користування іншій особі (піднайм) можливе лише за згодою наймодавця, якщо інше не встановлено договором або законом. Строк договору піднайму не може перевищувати строку договору найму. До договору піднайму застосовуються положення про договір найму. Статтею 16 ЦК України передбачено, що визнання правочину недійсним є одним з визначених законом способів захисту цивільних прав та інтересів осіб, а загальні вимоги щодо недійсності правочину встановлені статтею 215 цього Кодексу. Відповідно до частини першої статті 215 ЦК підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Згідно із частинами першою-третьою, п`ятою, шостою статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей. Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України). Недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування (частина перша статті 216 ЦК України). Оспорюючи дійсність договору оренди нерухомого майна, позивач посилалався на введення його посадовими особами ТОВ «Гранд-Палестро» в оману стосовно обставин, які мають істотне значення, а саме - неповідомлення про права третіх осіб на спірне приміщення, зокрема дійсного власника - ПрП «Домінанта-Д». Відповідно до ст. 230 ЦК України, якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування. Істотне значення відповідно до частини першої статті 229 ЦК України має помилка щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом. Правочин, вчинений під впливом обману, належить до правочинів з вадами волі, оскільки у сторони, яка діяла під впливом обману, внутрішня воля сформувалася невірно, під впливом хибних відомостей про обставини правочину, спричинених діями інших осіб. Встановлення у недобросовісної сторони наявності умислу ввести в оману другу сторону, щоб спонукати її до укладення правочину, є неодмінною умовою кваліфікації недійсності правочину. Обман має доводитися позивачем як стороною, яка діяла під впливом обману. Отже, стороні, яка діяла під впливом обману, необхідно довести: по-перше, обставини, які не відповідають дійсності, але які є істотними для вчиненого нею правочину; по-друге, що їх наявність не відповідає її волі перебувати у відносинах, породжених правочином; по-третє, що невідповідність обставин дійсності викликана умисними діями другої сторони правочину. В пункті 20 постанови Пленуму Верховного суду України від 06.11.2009р. №9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», зазначено, що правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. На відміну від помилки, ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину. Наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення. Отже, виходячи із змісту ст. 230 ЦК України та з урахуванням роз`яснень Верховного суду України, для задоволення позову про визнання недійсним правочину, позивач зобов`язаний довести, а суд встановити, що позивач був введений в оману навмисними діями відповідача. Так, позивач ОСОБА_1 вважає такими навмисними діями факт не повідомлення посадовими особами ТОВ «Гранд-Палестро» про права третіх осіб на приміщення загальною площею 55,2 кв.м., що розташоване за адресою: АДРЕСА_1 , зокрема про його власника ПрП «Домінанта-Д». Однак, апеляційний суд не може визнати цю обставину обманом в розумінні ст. 230 ЦК України. Обман - це навмисна, цілеспрямована дія, яка безпосередньо впливає на формування волі особи. Ознакою обману є умисел (активна форма), адже неможливо обманути з необережності. Встановлення наявності умислу у недобросовісної сторони ввести в оману другу сторону, щоби спонукати її до укладання правочину є неодмінною умовою кваліфікації недійсності правочину за ст. 230 ЦК України. Отже, обман має місце, якщо недобросовісна сторона не просто не повідомила, а заперечувала наявність обставин та створила такі умови (особисто або за участю інших осіб), за яких добросовісна сторона не могла об`єктивно оцінити суттєві для неї обставини, за яких укладання правочину було б для неї неприйнятним. Як встановлено матеріалами справи, нежитлове приміщення, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 600445451101, площею 52,2 кв.м., що розташоване за адресою: АДРЕСА_1 , належить ПрП «Домінанта-Д», що підтверджується, витягом з державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію прав та їх обтяжень. 01 липня 2016 року між ПрП «Домінанта-Д», як орендодавцем та ТОВ «Гранд-Палестро», як орендарем було укладено договір оренди №01/07-16, за умовами якого ПрП «Домінанта-Д» передало ТОВ «Гранд-Палестро» у строкове платне користування приміщення загальною площею 55,2 кв.м., що розташоване за адресою: АДРЕСА_6 , приміщення 104 (офіс 4). Згідно із п. 1.3. Договору оренди №01/07-16, орендар зобов`язується використовувати вказане приміщення для здійснення господарської (комерційної) діяльності і статутних завдань, а саме: подальшої передачі в користування орендованого нерухомого майна (суборенду). Відповідно до п. 4.3.8 Договору оренди №01/07-16, орендар зобов`язується не передавати у подальше користування приміщення без попередньої письмової згоди орендодавця. У разі надання згоди з боку орендодавця та передачі у подальше користування приміщення третім особам, орендар набуває статусу орендодавця у відносинах з третіми особами. Згідно листа від 01.07.2016р., ПрП «Домінанта-Д» надало ТОВ «Гранд-Палестро» письмову згоду на проведення у вищезазначеному приміщенні некапітальних ремонтних робіт та передачу цього приміщення третім особам у повторне користування (суборенду). 19 вересня 2016 року між ТОВ «Гранд-Палестро», як орендодавцем та позивачем - ОСОБА_1 , як орендарем було укладено договір оренди нерухомого майна №41а, за умовами якого орендодавець передає, а орендар приймає у строкове платне користування нежитлове приміщення, загальною площею 55,2 кв.м., розташоване за адресою: АДРЕСА_1 , відповідно до план-схеми, яка є невід`ємною частиною даного Договору. Договір оренди нерухомого майна №41а від 19 вересня 2016 року не суперечить умовам договору оренди №01/07-16 від 01 липня 2016 року. Матеріалами справи встановлено та не оспорюється жодною із сторін, що умови Договору оренди нерухомого майна №41а від 19.09.2016р. та Додаткової угоди від 01.09.2017р., сторонами були виконані в повному обсязі, а саме що ТОВ «Гранд-Палестро» надало ОСОБА_1 у строкове платне користування нежитлове приміщення, на строк до 30 грудня 2017 року, а ОСОБА_1 щомісячно сплачував оренду плату та на свій розсуд користувався приміщенням. Доказів, які б підтверджували, що ТОВ «Гранд-Палестро» ввело в оману ОСОБА_1 , діяло недобросовісно чи заперечувало наявність певних обставин, які були б неприйнятними для позивача, матеріали справи не містять. Таким чином, необізнаність ОСОБА_1 про власника приміщення загальною площею 55,2 кв.м., що розташоване за адресою: АДРЕСА_1 , була обумовлена не навмисними діями відповідача, а власним недбальством самого позивача, який не намагався перевірити та не вимагав жодних правовстановлюючих документів на спірне нерухоме майно. Колегія суддів також відхиляє доводи апеляційної скарги про те, що ТОВ «Гранд-Палестро» не законно та в односторонньому порядку розірвало Договір оренди нерухомого майна №41а від 19.09.2016р., з огляду на наступне, Відповідно до вимог ст. ст. 626-630 ЦК України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Договір є обов`язковим для виконання сторонами Строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов`язки відповідно до договору. Згідно умов Договір оренди нерухомого майна №41а від 19.09.2016р., ТОВ «Гранд-Палестро» надало ОСОБА_1 у строкове платне користування нежитлове приміщення загальною площею 55,2 кв.м., що розташоване за адресою: АДРЕСА_1 , на строк до 30 грудня 2017 року. Додатковою угодою від 01.09.2017р. до Договору оренди нерухомого майна від 19.09.2016р. № 41а, строк оренди приміщення було продовжено до 30 грудня 2017 року. Інших додаткових угод до Договору оренди нерухомого майна від 19.09.2016р. № 41а, сторонами не укладалось. Згідно із п. 4.3.14 Договору оренди нерухомого майна від 19.09.2016 р. № 41а, після припинення дії договору орендар зобов`язується повернути орендарю приміщення у належному стані, з урахуванням строків, передбачених цим договором. В пункті 7.3 Договору, встановлено, що договір припиняє свою дію в разі закінчення строку оренди. Таким чином, оскільки, окрім Додаткової угоди від 01.09.2017р. до Договору оренди нерухомого майна від 19.09.2016р. №41а, інших додаткових угоди сторонами не укладалось, тому цей договір припинив свою дію, у зв`язку зі спливом строку, на який його було укладено. Посилання позивача на те, що Договір оренди нерухомого майна від 19.09.2016р. №41а було розірвано в односторонньому порядку відповідачем ТОВ «Гранд-Палестро» не підтверджуються матеріалами справи. Доводи апеляційної скарги про те, що недостовірні відомості про власника в Договорі оренди нерухомого майна від 19.09.2016р. №41а, стали б в майбутньому причиною відмови у видачі ОСОБА_1 ліцензії на медичну практику Міністерством охорони здоров`я, а тому вказане завдало матеріальних і моральних збитків позивачу, є лише припущенням та не підтверджується матеріалами справи. Колегія суддів звертає увагу, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (ст. ст. 12, 81 ЦПК України). У статті 76 ЦПК України зазначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків. Статтями 77-80 ЦПК України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування. Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. Згідно статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Колегія суддів звертає увагу, що жодних відмов ОСОБА_1 від Міністерства охорони здоров`я України у видачі ліцензії із зазначених підстав, матеріали справи не містять. Тому, зазначені доводи позивача є лише припущеннями. Відносно доводів ОСОБА_1 про те, що його права, як споживача були порушенні зі сторони відповідача, згідно вимог Закону України «Про захист прав споживачів», колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне. Відповідно до п. 22 ст. 1 Закону України «Про захист прав споживачів», споживач - фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов`язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов`язків найманого працівника. Відповідно до п. 17 ст. 1 Закону України «Про захист прав споживачів», послуга - діяльність виконавця з надання (передачі) споживачеві певного визначеного договором матеріального чи нематеріального блага, що здійснюється за індивідуальним замовленням споживача для задоволення його особистих потреб. Частиною 1 ст. 4 Закону України «Про захист прав споживачів» зазначає права, які мають споживачі під час придбання, замовлення або використання продукції, яка реалізується на території України, для задоволення своїх особистих потреб. Відповідно до п. 1 постанови Пленуму Верховного Суду України №5 від 12.04.1996р. «Про практику розгляду цивільних справ за позовами про захист прав споживачів», споживачем, права якого захищаються на підставі Закону, є лише громадянин (фізична особа), котрий придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити товари (роботи, послуги) для власних побутових потреб. На відносини по виготовленню та продажу товарів, виконанню робіт і наданню послуг громадянином, який не є підприємцем, а також на випадки придбання товарів, користування послугами громадянином лише для підприємницької діяльності або підприємствами, установами, організаціями дія цього Закону не поширюється. Відповідно до п. 1.3 договору оренди нерухомого майна №41а від 19.09.2016р., орендар зобов`язується використовувати вказане приміщення для здійснення господарської (комерційної) діяльності використовуючи його для розміщення офісу та кабінету УЗД. Таким чином, нежитлове приміщення було взято позивачем в оренду для здійснення комерційної діяльності, а саме приватної лікарської практики, шляхом «облаштування в приміщенні медичного кабінету УЗД і розміщення офісного приміщення». Тому, апеляційний суд погоджується із висновком суду першої інстанції, що правові відносини, які виникли між позивачем ОСОБА_1 та відповідачем ТОВ «Гранд Палестро» не розповсюджуються норми Закону України «Про захист прав споживачів». В даному випадку ОСОБА_1 не підпадає під статус споживача в розумінні Закону України «Про захист прав споживачів», оскільки використовує чи має намір використовувати певну продукцію з метою підприємницької діяльність. В суді апеляційної інстанції ОСОБА_1 подавав клопотання про виклик свідків та клопотання про призначення судової будівельно-технічної експертизи, однак колегія судів не приймає зазначені клопотання, з огляду на наступне. Відповідно до вимог ст. 367 ЦПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. Крім того, справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи. Перегляд судового рішення у суді апеляційної інстанції забезпечує виконання головного завдання арреllatio - дати новим судовим розглядом додаткову гарантію справедливості судового рішення, реалізації права на судовий захист. Ця гарантія полягає в тому, що сам факт другого розгляду дозволяє уникнути помилки, що могла виникнути при першому розгляді. Апеляція по суті є надання новим судовим розглядом додаткової гарантії справедливості судового рішення, реалізації права на судовий захист. Перевіряючи законність і обґрунтованість оскаржуваного судового рішення, суд апеляційної інстанції в межах своїх повноважень повинен з`ясувати: чи враховані судом першої інстанції при ухваленні рішення всі факти, що входять до предмета доказування; чи підтверджені обставини (факти), якими мотивовано рішення, належними й допустимими доказами та чи доведені вони; чи відповідають висновки суду встановленим фактам; чи дотримано та чи правильно застосовані норми матеріального й процесуального права. Відповідно до ч. ч. 1-2 ст. 116 ЦПК України , суд за заявою учасника справи або особи, яка може набути статусу позивача, має забезпечити докази, якщо є підстави припускати, що засіб доказування може бути втрачений або збирання або подання відповідних доказів стане згодом неможливим чи утрудненим. Способами забезпечення судом доказів є допит свідків, призначення експертизи, витребування та (або) огляд доказів, у тому числі за їх місцезнаходженням, заборона вчиняти певні дії щодо доказів та зобов`язання вчинити певні дії щодо доказів. У необхідних випадках судом можуть бути застосовані інші способи забезпечення доказів, визначені судом. Так, ухвалою Суворовського районного суду м. Одеси від 11 грудня 2019 року залишено без задоволення клопотання ОСОБА_1 про виклик і допит свідків, оскільки заявником не було доведено, що свідки котрі заявлені в клопотанні володіють відомостями з приводу обставин, які є предметом дослідження в суді по зазначені справі. Таким чином, клопотання позивача про виклик свідків було розглянуто судом першої інстанції та обґрунтовано відмовлено, підстав для задоволення зазначеного клопотання в суді апеляційної інстанції колегія суддів не вбачає. 29 жовтня 2018 року ОСОБА_1 подавав до суду першої інстанції клопотання про призначення судової будівельно-технічної експертизи. При цьому, як вбачається протоколу судового засідання суду першої інстанції від 09 грудня 2019 року, в якому було закрито підготовче засідання, позивач заявляв лише клопотання про виклик свідків та про вжиття заходів забезпечення позову, та зазначив що більше клопотань немає. Таким чином, протягом розгляду справи в суді першої інстанції позивач не підтримував клопотання про призначення судової будівельно-технічної експертизи. Відповідно до ст. ст. 13, 43 ЦПК України особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми процесуальними правами на власний розсуд. Особи, які беруть участь у справі, зобов`язані добросовісно здійснювати свої процесуальні права та виконувати процесуальні обов`язки. Інші доводи апеляційної скарги суттєвими не являються і не дають підстав для висновку про неправильність застосування судом першої інстанції норм матеріального чи процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи, та фактично зводяться до незгоди із мотивами судового рішення. Крім того, в п. 54 Рішення у справі Трофимчук проти України (заява №4241/03) від 28.10.2010р., остаточне 28 січня 2011 року, Європейський суд з прав людини зазначив, що, «беручи до уваги свої висновки за статтею 11 Конвенції (див. вище пункти 42-45), Суд не бачить жодних ознак несправедливості або свавільності у відмові судів детально розглянути доводи заявниці про переслідування її роботодавцем, оскільки суди чітко зазначили, що ці доводи були повністю необґрунтованими. У зв`язку з цим Суд повторює, що, хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довод (див. рішення у справі «Ґарсія Руіз проти Іспанії» (Garcia Ruiz v. Spain), заява №30544/96, п. 26, ECHR 1999-1)». З урахуванням наведеного колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дотримавшись вимог норм матеріального та процесуального права, повно і всебічно з`ясував всі дійсні обставини спору, який виник між сторонами, вирішив дану справу згідно із законом, тому підстав для скасування ухваленого у справі судового рішення та задоволення апеляційної скарги, виходячи з меж її доводів, немає. Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 375, 382-384 ЦПК України Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати у цивільних справах,- П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 18 червня 2020 року залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, однак може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги протягом 30 днів з дня складення повного судового рішення безпосередньо до Верховного Суду. Повний текст судового рішення складено: 08 грудня 2021 року. Судді Одеського апеляційного суду: М.М. Драгомерецький А.І. Дришлюк Р.Д. Громік