Постанова 4811 № 447/1479/16-ц

Справа № 447/1479/16-ц Головуючий у 1 інстанції: Карбовнік І.М. Провадження № 22-ц/811/2876/21 Доповідач в 2 інстанції: Шеремета Н.О. Категорія:66 ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 15 листопада 2021 року Львівський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого: Шеремети Н.О. суддів: Ванівського О.М., Цяцяка Р.П. секретаря: Івасюти М.В. з участю: представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Львові цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_3 та ОСОБА_4 на рішення Миколаївського районного суду Львівської області від 23 січня 2019 року, - ВСТАНОВИВ: у липні 2016 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , в інтересах якої діє ОСОБА_4 , про визнання їх такими, що втратили право користування житловим будинком АДРЕСА_1 . В обґрунтування позовних вимог покликається на те, що на підставі договору дарування, укладеного між нею та ОСОБА_6 27 вересня 2002 року, посвідченого державним нотаріусом Миколаївської державної нотаріальної контори Алєксєєвою Г.М., вона є одноосібним власником одноквартирного житлового будинку АДРЕСА_1 , площею 41.1 кв.м., що складається з двох житлових кімнат, у якому зареєстровані та проживають разом з нею її донька, ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та внучка, ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . Зазначає, що зареєстровані, однак не проживають більше семи років її інша донька, ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , внучка ОСОБА_4 та правнучка ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , які проживають в с.Зимна Вода Пустомитівського району Львівської області, які не бажають добровільно знятися з реєстрації, на її прохання не реагують, чим створюють їй перешкоди та незручності в здійсненні права користування та розпорядження належним їй майном. Звертає увагу, що відповідачі створюють їй труднощі, як власнику будинку, зокрема, і в оформлені пільг по оплаті комунальних послуг, а також незручності, пов`язані з їхніми викликами в різноманітні державні органи, кредитні установи, які надходять на її адресу. Наголошує, що непроживання у житловому приміщенні протягом шести місяців без поважних причин дають підстави для визнання в судовому порядку цих осіб такими, що втратили право на користування жилим приміщенням. З наведених підстав просить визнати ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , такими, що втратили право на користування житловим приміщенням, а саме: будинком АДРЕСА_1 . У грудні 2016 року ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , в своїх інтересах та в інтересах ОСОБА_5 , звернулися до суду з позовом до ОСОБА_1 , третя особа - орган опіки та піклування Миколаївської РДА, про усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням та вселення. В обгрунтування позовних вимог покликаються на те, що до листопада 2008 року проживали у будинку АДРЕСА_1 , однак ОСОБА_1 та ОСОБА_7 вимагали від них залишити спірне приміщення, мотивуючи тим, що дві сім`ї не можуть проживати в будинку, який складається з двох кімнат, а тому на їх вимогу змушені були залишити спірне помешкання, щоб не створювати конфліктних ситуацій. Стверджують, що з того часу проживають на орендованих квартирах, однак їх фінансовий стан не дозволяє їм орендувати житло, відтак вони хочуть повернутися у спірний будинок. Конституція України гарантує кожному право на житло, ніхто не може бути позбавлений житла інакше, як на підставі закону за рішенням суду, а визнання їх такими, що втратили право на користування житлом порушує не тільки їхні права, а й права неповнолітньої ОСОБА_5 . З наведених підстав просять зобов`язати ОСОБА_1 не чинити перешкоди в користуванні будинком АДРЕСА_1 та вселити ОСОБА_3 , ОСОБА_9 та ОСОБА_5 у будинок АДРЕСА_1 . Рішенням Миколаївського районного суду Львівської області від 23 січня 2019 року позов ОСОБА_1 задоволено. Припинено право користування ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 житловим будинком АДРЕСА_1 і належить на праві власності ОСОБА_1 . В зустрічному позові ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , в своїх інтересах та в інтересах ОСОБА_5 , - відмовлено. Рішення суду оскаржили ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , в своїх інтересах та в інтересах ОСОБА_5 ,в апеляційній скарзі покликаються на те, що рішення суду є незаконним та необґрунтованим, ухвалене з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права, з неповним з`ясуванням обставин, що мають значення для справи, з невідповідністю висновків суду обставинам справи. Апелянти вважають необгрунтованими висновки суду першої інстанції про те, що вони з 2008 року без поважних причин не проживали в будинку АДРЕСА_1 та не вчиняли жодних дій по вселенню, оскільки вони змушені були залишити спірний будинок на вимогу ОСОБА_1 та ОСОБА_7 . Зазначають, що неодноразово зверталися до ОСОБА_1 з проханням дозволити повернутися в спірний будинок, де вони зареєстровані, однак вона постійно обіцяла вирішити їхні житлові проблеми, у зв`язку з чим вони не зверталися до суду чи в правоохоронні органи з приводу вселення в будинок. Вказують, що судом першої інстанції порушено гарантоване Конституцією право на житло, крім того порушені права неповнолітньої ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_4 . Вважають, що судом першої інстанції не враховано думку органу опіки та піклування Миколаївської райдежадміністрації, який заперечував щодо зняття з реєстрації неповнолітньої ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_4 . З наведених підстав просять рішення суду скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким відмовити у задоволенні первісного позову, а зустрічний позов задовольнити. Постановою Львівського апеляційного суду від 30 травня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 та ОСОБА_4 задоволено частково. Рішення Миколаївського районного суду Львівської області від 23 січня 2019 року в частині припинення права користування ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 житловим будинком, що знаходиться за адресою АДРЕСА_1 і належить на праві власності ОСОБА_1 скасовано та в цій частині ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням - відмовлено. В решті рішення суду залишено без змін. Постановою Верховного Суду від 14 липня 2021 року частково задоволено касаційну скаргу ОСОБА_1 , постанову Львівського апеляційного суду від 30 травня 2019 року в частині вирішення первісного позову скасовано, справу в цій частині направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова Львівського апеляційного суду в частині залишення без змін рішення суду першої інстанції щодо відмови в задоволенні зустрічного позову в касаційному порядку не оскаржувалася, а відтак рішення суду в частині відмови ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_9 в задоволенні зустрічного позову про усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням та вселення набрало законної сили. Таким чином, законність та обґрунтованість оскаржуваного рішення суду перевіряється судом апеляційної інстанції лише в частині вирішення первісного позову ОСОБА_1 про визнання ОСОБА_3 , ОСОБА_10 , ОСОБА_9 такими, що втратили право користування житловим будинком АДРЕСА_1 . Заслухавши суддю-доповідача, заперечення представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 щодо задоволення апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обгрунтованість рішення суду в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення з огляду на таке. Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Згідно зі ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Відповідно до ч. 1 ст. 2 ЦПК України, завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Частина 3 ст. 3 ЦПК України передбачає, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно з ч. ч. 1, 2 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. У випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах. Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. (ч.1 ст. 13 ЦПК України). Частина 3 ст. 12 ЦПК України передбачає, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Відповідно ч.1 ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Згідно з положеннями ч. ч. 1-4 ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування. Частина 1 ст. 81 ЦПК України передбачає, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом, а відповідно до ч.6 ст. 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.(ч.1 ст. 89 ЦПК України). Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1 , суд першої інстанції виходив з того, що відповідачі ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та ОСОБА_9 більше року без поважних причин не проживають у спірному житловому будинку, не пов`язані з позивачем спільним побутом, не беруть участі у витратах з утримання будинку. Колегія суддів погоджується з такими висновками суду з огляду на таке. Згідно з ч.1 ст. 15, ч.1 ст.16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Відповідно до ст. 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі. Згідно з ч. ч. 1, 3 ст. 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду. Ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом (ч.4 ст. 9 ЖК Української РСР). Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.(частини 1 та 2 ст. 321 ЦК України). Відповідно до ч.1 ст. 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна. Відповідно до ч.1 ст. 319 ЦК України власник володіє, користується та розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Частина 1 ст. 383 ЦК України та ст. 150 ЖК УРСР передбачають, що громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей та інших осіб. Відповідно до статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном. Зазначена норма матеріального права визначає право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати будь-яких усунень свого порушеного права від будь-яких осіб будь-яким шляхом, який власник вважає прийнятним. Право користування чужим майном передбачено у статтях 401-406 ЦК України. Згідно з частиною першою статті 401 ЦК України право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом. Відповідно до частини першої статті 402 ЦК України сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду. Право користування чужим майном може бути встановлено щодо іншого нерухомого майна (будівлі, споруди тощо). Права члена сім`ї власника житла на користування цим житлом визначено у статті 405 ЦК України. Згідно зі ст. 405 ЦК України члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником. Член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом. Положення цієї статті застосовуються до правовідносини, які виникли між власниками житла (на праві приватної власності) та членами їх сім`ї. Стаття 406 ЦК України у спорі між власником та колишнім членом його сім`ї з приводу захисту права власності на житлове приміщення може бути застосована при умові наявності таких підстав - якщо сервітут був встановлений, але потім припинився. Однак встановлення сервітуту презюмується на підставі ст. 402 , ч. 1 ст. 405 ЦК України. Згідно зі статтею 3 СК України сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки. Сім`я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства. Згідно зі статтею 156 ЖК Української РСР члени сім`ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. Відповідно до частини четвертої статті 156 ЖК України до членів сім`ї власника відносяться особи, зазначені в частині 2 статті 64 цього Кодексу, а саме подружжя, їх діти і батьки. Членами сім`ї власника може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство. До членів сім`ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім`ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 162 цього Кодексу. За змістом зазначених норм правом користування житлом, що знаходиться у власності особи, мають члени сім`ї власника (подружжя, їх діти, батьки) та інші особи, які постійно проживають разом з власником будинку, ведуть з ним спільне господарство, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. Аналіз наведених правових норм дає підстави для висновку про те, що право членів сім`ї власника квартири користуватися жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за умови, що така особа є членом сім`ї власника житлового приміщення, власник житлового приміщення надавав згоду на вселення такої особи як члена своєї сім`ї. Відповідний правовий висновок викладено у постанові Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 27 травня 2021 року, справа № 537/2210/18, провадження № 61-19233св19. При вирішенні питання про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, враховуються причини її відсутності. Підставою для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, може слугувати лише свідома поведінка такої особи, яка свідчить про втрату нею інтересу до такого житлового приміщення. Відповідно до правових висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17, провадження № 14-64цс20, відповідно до частин першої та другої статті 405 ЦК України члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Отже, при розгляді питання про припинення права користування колишнього члена сім`ї власника житла, суди мають приймати до уваги як формальні підстави, передбачені статтею 406 ЦК України, так і зважати на те, що сам факт припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням, та вирішувати спір з урахуванням балансу інтересів обох сторін. Положення статті 406 ЦК України у спорі між власником та колишнім членом його сім`ї з приводу захисту права власності на житлове приміщення, можуть бути застосовані за умови наявності таких підстав - якщо сервітут був встановлений, але потім припинився. Однак встановлення такого сервітуту презюмується на підставі статті 402, частини першої статті 405 ЦК України. Дійсна сутність відповідних позовних вимог має оцінюватись судом виходячи з правових та фактичних підстав позову, наведених у позовній заяві, а не лише тільки з формулювань її прохальної частини, які можуть бути недосконалими. Верховний Суд зазначає, що аналіз положень частини другої статті 405 ЦК України дає підстави для висновку, що для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, необхідна наявність одночасно двох умов, зокрема, відсутність члена сім`ї без поважних причин понад один рік, а також відсутність поважних причин не проживання в житловому приміщенні. Відповідний правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 18 грудня 2018 року, справа № 441/1259/15-ц, провадження № 61-3690св18. Відповідно до статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (ч. 6 ст. 81 ЦПК України). Обгрунтовуючи позовні вимоги, ОСОБА_1 посилалася на тривале без поважних причин не проживання відповідачів ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_9 у належному їй на праві власності житловому будинку, в якому вони зареєстровані, що створює їй, як власнику будинку, перешкоди та незручності у здійсненні права користування і розпорядження будинком. Як на правову підставу, ОСОБА_1 посилалася на ч.2 ст. 405 ЦК України, а також статтю 41 Конституції України та статтю 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Судом першої інстанції встановлено, що відповідно до договору дарування одноквартирного будинку від 27 вересня 2002 року ОСОБА_1 на праві особистої власності належить житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 . Матеріалами справи підтверджується, що відповідач ОСОБА_3 зареєстрована по АДРЕСА_1 09.12.2003 року, відповідач ОСОБА_9 зареєстрована за цією ж адресою - 01.10.2002 року, ОСОБА_9 - 29.05.2013 року, дані обставини підтверджуються долученою до позовної заяви копією будинкової книги на будинок для прописки громадян, що проживають по АДРЕСА_1 . Суд першої інстанції також встановив, що відповідачі ОСОБА_3 , її дочка ОСОБА_10 та її внучка ОСОБА_9 не проживають у зазначеному будинку з дня одруження ОСОБА_3 , тобто, з 2008 року, що ОСОБА_3 разом з донькою ОСОБА_9 після укладення шлюбу з ОСОБА_12 залишила спірний будинок та переїхали проживати в орендовану квартиру. На час народження ОСОБА_9 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 проживали на орендованих квартирах, а зареєстрованим місцем проживання залишався спірний будинок,іншого житла, крім спірного будинку, у них немає. ОСОБА_1 є матір`ю ОСОБА_3 , бабцею ОСОБА_4 та прабабцею ОСОБА_9 . Судом встановлено, що позивач з відповідачами не пов`язана спільним побутом, вони не беруть участі у витратах з утримання будинку, відповідачі за первісним позовом, всупереч вимогам ст. 81 ЦПК України, належних та допустимих доказів на спростування встановлених судом обставин суду не надали. Згідно актів перевірки паспортного режиму від 23.06.2016 року та 08.07.2016 року, відповідачів, на час огляду, у житловому будинку АДРЕСА_1 не було. Актами від 23.06.2016 р. та від 08.07.2016 р. підтверджується, що ОСОБА_3 , яка є дочкою позивачки, ОСОБА_9 - внучка позивачки та ОСОБА_10 -правнучка позивачки, за місцем реєстрації не проживають більше 7 років. ОСОБА_3 разом з донькою та внучкою проживає по АДРЕСА_2 . Як стверджували позивачі за зустрічним позовом, ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_6 , ОСОБА_10 , ІНФОРМАЦІЯ_7 та ОСОБА_9 , ІНФОРМАЦІЯ_8 зареєстровані у спірному будинку, ОСОБА_3 та ОСОБА_4 з 2008 року в ньому не проживають, оскільки залишили спірне житло, щоб не створювати незручностей для проживання двох сімей у будинку. Зі змісту зустрічного позову вбачається, що ОСОБА_3 проживала у житловому будинку АДРЕСА_1 до реєстрації шлюбу з ОСОБА_12 , тобто, до листопада 2008 року, з 2008 року вони (відповідачі) у цьому житловому будинку не проживають, а проживають в житлових приміщеннях, які орендують. Як зазначає ОСОБА_3 , причиною не проживання відповідачів у житловому будинку АДРЕСА_1 , є розуміння ними неможливості проживання двох сімей у будинку, а також для уникнення можливих сімейних конфліктів. Доводи апелянта про те, що причиною тривалої відсутності відповідачів у спірному будинку були вимога (тиск) з боку матері та сестри, внаслідок чого вони були позбавлені можливості вільно та безперешкодно користуватися майном, спростовується відповідачами, які причини своєї відсутності пояснювали створенням нової сім`ї, розумінням неможливості спільного проживання, з метою уникнення конфліктів. Разом з тим, як вбачається з матеріалів справи, такі не містять інформації щодо наявності між позивачкою та відповідачами конфліктних ситуацій, непорозумінь, які б були перешкодою для проживання відповідачів у житловому будинку, належному на праві власності ОСОБА_1 . Судом не встановлено, а відповідачами за первісним позовом не надано доказів на підтвердження створення позивачем для відповідачів нестерпних умов для проживання, не доведено тверджень про те, що вони змушені були залишити житловий будинок на вимогу власника, і протягом тривалого часу не поверталися у житловий будинок на проживання, оскільки їм чинились у цьому перешкоди, матеріали справи не містять звернень до правоохоронних органів з приводу вжиття заходів до ОСОБА_1 та зобов`язання її не чинити перешкод відповідачам у проживанні у спірному житловому будинку. Колегія суддів погоджується з судом першої інстанції, який дійшов до вірних та обгрунтованих висновків, що відповідачі за первісним позовом не надали суду належних та допустимих доказів на підтвердження чинення ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та ОСОБА_9 перешкод у проживанні в житловому будинку АДРЕСА_1 . Колегія суддів враховує також висновки суду першої інстанції та підстави відмови в задоволенні зустрічних позовних вимог, зазначені в оскаржуваному рішенні суду, що стосується відмови в задоволенні зустрічних позвоних вимог ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , в її інтересах та в інтересах доньки, ОСОБА_9 , до ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням та вселення, яке в цій частині не скасоване судом апеляційної інстанції, а відтак набрало законної сили. Як вбачається з оскаржуваного рішення суду, відмовляючи у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_9 , суд першої інстанції дійшов висновку про те, що позивачами за зустрічним позовом не надано належних та допустимих доказів, які б давали суду можливість зробити висновок про те, що їм чинились перешкоди у користуванні житловим будинком АДРЕСА_1 , вони жодного разу не зверталися із цим питанням у правоохоронні та інші відповідні органи та до суду. Відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_3 , суд першої інстанції вірно зазначив, що відповідачі, всупереч вимогам ст. 81 ЦПК України, не надали суду першої інстанції належних та допустимих доказів на підтвердження звернень відповідачів до власника житлового будинку ОСОБА_1 з проханням надати можливість користуватись будинком, проживати у ньому. Матеріали спарви не містять доказів на підтвердження попередньої домовленості з приводу забезпечення відповідачів житлом та домовленості про не проживання відповідачів, щоб не створювати незручностей для проживання двох сімей у будинку. Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1 , суд першої інстанції взяв до уваги пояснення відповідачів, які не заперечували, що своїх речей у спірному будинку не зберігають, ключі від будинку не мають, витрати по утриманню будинку не несуть, дій які б свідчили про намір та бажання зберегти за собою право користування жилим приміщенням, протягом тривалого часу, не вчиняли. З врахуванням вищенаведеного, колегія суддів вважає підставними та обґрунтованими висновки суду першої інстанції, що ОСОБА_3 , ОСОБА_4 разом з малолітньою донькою, ОСОБА_9 , тривалий час без поважних причин не проживають у житловому будинку АДРЕСА_1 , втратили до нього інтерес, а ОСОБА_9 з дня народження у ньому взагалі не проживала, місцем її проживання є місце проживання її матері. На думку колегії суддів необґрунтованими є доводи апелянтів про те, що оскаржуваним судовим рішенням порушуються права малолітньої дитини - ОСОБА_9 , 2013 року народження, з огляду на таке. Відповідно до статті 6 Сімейного кодексу України (далі - СК України) правовий статус дитини має особа до досягнення нею повноліття. Відповідно до частин третьої та четвертої статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна. У разі спору місце проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років визначається органом опіки та піклування або судом. Місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров`я, в якому вона проживає. Частиною другою статті 11 Закону України «Про охорону дитинства» передбачено, що кожна дитина має право на проживання в сім`ї разом з батьками або в сім`ї одного з них та на піклування батьків. Отже, права користування спірним житлом неповнолітньої дитини є похідними від права на це житло матері. Якщо судами буде встановлено, що мати дитини вибула зі спірного житла у зв`язку з обранням нею іншого місця постійного проживання й дитина ніколи не вселялися до спірного житла, це свідчитиме, що право користування цим житлом дитиною ніколи не набувалося (постанова Верховного Суду від 26 травня 2021 року, справа № 761/44727/16-ц, провадження № 61-16111св19. Як встановлено судом апеляційної інстанції, ОСОБА_9 , ІНФОРМАЦІЯ_8 , з моменту народження не проживала у будинку по АДРЕСА_1 за місцем своєї реєстрації та реєстрації своєї матері ОСОБА_9 , ІНФОРМАЦІЯ_9 , яка в свою чергу була зареєстрована за місцем реєстрації своєї матері ОСОБА_3 . Дитина ОСОБА_9 з народження проживає зі своїми батьками у с. Зимна Вода, де відвідує дошкільний заклад. Встановлено, що ОСОБА_9 , законні інтереси якої представляє ОСОБА_4 , будучи зареєстрованою за місцем реєстрації своєї матері по АДРЕСА_1 , ніколи не вселялась до спірного житла, що свідчить про те, що право користування цим житлом дитиною ніколи не набувалось. Враховуючи те, що судом не встановлено чинення ОСОБА_1 перешкод відповідачам за первісним позовом ОСОБА_3 , ОСОБА_10 в користуванні житловим будинокм АДРЕСА_1 , а також, те, що відповідачі протягом тривалого часу (понад рік) без поважних причин не проживають за місцем реєстрації, протилежного судом не встановлено, а відповідачами не доведено, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про задоволення первісного позову ОСОБА_1 та визнання відповідачів таким, що втратили право користування житловим будинокм АДРЕСА_1 . Доводи апеляційної скарги не спростовують правильних висновків суду першої інстанції. Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст. 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року). Відповідно до п.1 ч.1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення. Стаття 375 ЦПК України передбачає, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Оскільки оскаржуване рішення суду ухвалене з додержанням норм матеріального і процесуального права, апеляційна скарга не підлягає до задоволення. Керуючись ст.ст. 367, 368, п. 1 ч. 1 ст. 374, ст.ст. 375, 381-384 ЦПК України, суд, -

ПОСТАНОВИВ: апеляційну скаргу ОСОБА_3 та ОСОБА_4 - залишити без задоволення. Рішення Миколаївського районного суду Львівської області від 23 січня 2019 року- залишити без змін. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена у касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови. Повний текст постанови складено 25 листопада 2021 року. Головуючий: Н.О. Шеремета Судді: О.М. Ванівський Р.П. Цяцяк