Постанова КЦС ВС № 761/44727/16-ц

Постанова Іменем України 26 травня 2021 року місто Київ справа № 761/44727/16-ц провадження № 61-16111св19 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Ступак О. В., суддів: Гулейкова І. Ю., Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Усика Г. І., Яремка В. В., учасники справи: позивач - ОСОБА_1 , відповідачі: ОСОБА_2 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , третя особа: Служба у справах дітей та сім`ї Шевченківської районної в місті Києві державної адміністрації, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 24 травня 2019 року у складі судді Осаулова А. А. та постанову Київського апеляційного суду від 24 липня 2019 року у складі колегії суддів: Гаращенка Д. Р., Пікуль А. А., Борисової О. В., ВСТАНОВИВ: І. ІСТОРІЯ СПРАВИ Стислий виклад позиції позивача ОСОБА_1 у грудні 2016 року звернувся до суду із позовом, у якому з урахуванням збільшення позовних вимог, просив визнати ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та ОСОБА_5 такими, що втратили право користування квартирою АДРЕСА_1 . Позивач обґрунтовував позовні вимоги тим, що відповідно до ордера № 63950 серія Б від 14 грудня 1992 року Виконавчого комітету Шевченківської районної Ради народних депутатів м. Києва, виданого на підставі рішення виконкому Шевченківської районної Ради народних депутатів від 08 грудня 1992 року, ОСОБА_1 разом із його сім`єю надано право на заняття житлового приміщення, ізольованої квартири, за адресою: АДРЕСА_2 . Відповідно до довідки за формою 3 від 14 грудня 2016 року № 10/04/23404, виданої Районним сервісом центру СВП по роботі зі споживачами комунального концерну «Центр комунального сервісу», у цій квартирі зареєстровані: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 (дочка позивача), ОСОБА_3 (онука позивача), ОСОБА_4 (онук позивача). Після подання позову ОСОБА_2 неправомірно зареєструвала свою дочку ОСОБА_5 (онуку позивача) за адресою зазначеної квартири. Стверджував, що відповідачі зареєстровані у квартирі, проте вони фактично у ній не проживають, витрати за комунальні послуги не несуть. ОСОБА_2 з 1999 року не проживає в квартирі, а її діти ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 з самого народження були зареєстровані у квартирі, але ніколи у ній не проживали. У зв`язку з наведеним ОСОБА_1 просив суд визнати ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 такими, що втратили право користування квартирою. Стислий виклад заперечень відповідачів ОСОБА_2 позов ОСОБА_1 не визнала, у вересні 2017 року звернулася до суду із зустрічним позовом, у якому просила визнати за нею право користування та вселити у квартиру АДРЕСА_1 ; зобов`язати ОСОБА_1 не чинити перешкоди ОСОБА_2 у користуванні спірною квартирою. Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 24 травня 2019 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 24 липня 2019 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 та зустрічного позову ОСОБА_2 відмовлено. Відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_1 , суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, зазначив, що позивач не надав доказів відсутності відповідачів у квартирі понад визначений статтею 71 ЖК Української РСР строк, а наявний конфлікт між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 щодо користування квартирою, який виявляється у частковому недопуску до квартири, зміні замків, свідчить про відсутність підстав визнання відповідачів такими, що можуть бути позбавлені права користування квартирою. Задоволення позову про визнання відповідачів такими, що втратили право користування квартирою, буде мати наслідком втрату ОСОБА_2 та її дітьми права на здійснення у майбутньому приватизації квартири за адресою: АДРЕСА_2 , відповідно до Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду». Відмовляючи у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 , суди дійшли висновків, що, зважаючи на встановлені обставини справи, перешкоди у користуванні квартирою ОСОБА_2 не здійснюються, а право користування квартирою встановлено ордером на заняття приміщень. ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ Короткий зміст вимог касаційної скарги У касаційній скарзі, поданій до Верховного Суду у серпні 2019 року, ОСОБА_1 просить скасувати рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 24 травня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 24 липня 2019 року в частині відмови у задоволенні первісного позову, ухвалити в цій частині нове рішення, яким позов ОСОБА_1 задовольнити. Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу Заявник обґрунтовує вимоги касаційної скарги порушенням судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права. Заявник зазначає, що: - позивач довів факт відсутності відповідачів понад встановлені статтею 71 ЖК Української РСР строки у жилому приміщенні без поважних причин; - суди не застосували до спірних правовідносин правила статті 156 ЖК Української РСР та статті 405 ЦК України; - ОСОБА_2 у зустрічній позовній заяві особисто підтвердила факт її непроживання у квартирі, обставини чинення їй перешкод суди не встановили; - суди не надали оцінки обставинам, які передували виникненню спору між сторонами, зокрема переїзд ОСОБА_2 у 1999 році проживати до свого чоловіка. Узагальнений виклад позиції інших учасників справи ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , яка також діє в інтересах ОСОБА_4 , у грудні 2019 року звернулися до Верховного Суду із відзивом на касаційну скаргу ОСОБА_1 , у якому просили залишити без задоволення касаційну скаргу, рішення судів першої та апеляційної інстанцій залишити без змін. ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ Ухвалою Верховного Суду від 30 серпня 2019 року відкрито касаційне провадження у справі, а ухвалою від 12 квітня 2021 року справу призначено до судового розгляду. Провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи (частина третя статті 3 ЦПК України). Відповідно до пункту 2 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» (далі - Закон № 460-IX), який набрав чинності 08 лютого 2020 року, касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. Враховуючи, що касаційна скарга у справі, що переглядається, подана у 2019 році, вона підлягає розгляду в порядку, що діяв до набрання чинності Законом № 460-IX. З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. ІV.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ Верховний Суд в межах доводів касаційної скарги перевірив правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, за наслідками чого зробив такі висновки. Рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду переглядаються Верховним Судом у межах вирішення позову ОСОБА_1 , оскільки касаційна скарга не містить доводів та вимог у частині вирішення зустрічного позову ОСОБА_2 . Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що відповідно до ордера від 14 грудня 1992 року, № 63950 серія Б, Виконавчого комітету Шевченківської районної Ради народних депутатів м. Києва, виданого на підставі рішення виконкому Шевченківської районної Ради народних депутатів від 08 грудня 1992 року, ОСОБА_1 для сім`ї у складі чотирьох осіб надано ізольовану трикімнатну квартиру за адресою: АДРЕСА_2 . Згідно з довідкою за формою 3 від 05 липня 2017 року, виданою Комунальним підприємством «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Шевченківського району м. Києва», у цій квартирі зареєстровані: ОСОБА_1 (власник), ОСОБА_6 (дружина), ОСОБА_2 (дочка), ОСОБА_3 (онука), ОСОБА_4 (онук), ОСОБА_7 (дочка), ОСОБА_5 (онука). Відповідно до акта від 09 грудня 2016 року, складеного ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , які є мешканцями будинку АДРЕСА_3 , та актів від 20 березня 2017 року, 18 серпня 2017 року, складених ОСОБА_8 , ОСОБА_11 , ОСОБА_10 , відповідач ОСОБА_2 та її діти ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , починаючи з 1999 року та на момент складення актів у квартирі не проживають. Згідно з актом обстеження умов проживання дитини Служби у справах дітей та сім`ї Шевченківської районної в місті Києві державної адміністрації від 15 січня 2019 року квартира у АДРЕСА_2 , складається з трьох кімнат, у квартирі діти не проживають, дитячі речі та іграшки відсутні. Суд першої інстанції допитав свідків, які повідомили що квартиру позивач отримав за місцем роботи. ОСОБА_2 проживає окремо від батьків з моменту реєстрації шлюбу у 1999 році, в квартирі її чоловіка, у квартирі позивача у 2017 році була 3-4 рази, у 2016 році - 3-4 рази, у 2018 році - 5 разів, у 2019 році - 2 рази. За два роки до подання позову між позивачем та відповідачем ОСОБА_2 був конфлікт щодо приватизації квартири. Після зміни замків на вхідних дверях до квартири позивач надав комплект ключів відповідачу. ОСОБА_2 приходила в гості з дітьми. Суд першої інстанції відхилив показання свідків, що батьки чинять перешкоди у користуванні квартирою ОСОБА_2 . Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі Звертаючись до суду з позовом, позивач на обґрунтування пред`явлених позовних вимог зазначив, що його дочка, відповідач у справі, ОСОБА_2 втратила право користування квартирою, оскільки не проживає в ній з 1999 року у зв`язку з укладенням шлюбу та, як наслідок, набуттям права користування іншим житлом за місцем її проживання. Також позивач зазначив, що дочка не проживає у квартирі понад 6 місяців без поважних причин. Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. У статті 129 Конституції України закріплені основні засади судочинства. Ці засади є конституційними гарантіями права на судовий захист. Статтею 47 Конституції України передбачено, що кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше, як на підставі закону за рішенням суду. За правилом статті 61 ЖК Української РСР користування жилим приміщенням у будинках державного і громадського житлового фонду здійснюється відповідно до договору найму жилого приміщення. Договір найму жилого приміщення в будинках державного і громадського житлового фонду укладається в письмовій формі на підставі ордера на жиле приміщення між наймодавцем - житлово-експлуатаційною організацією (а в разі її відсутності - відповідним підприємством, установою, організацією) і наймачем - громадянином, на ім`я якого видано ордер. Відповідно до статті 129 ЖК Української РСР на підставі рішення про надання жилої площі в гуртожитку адміністрація підприємства, установи, організації, орган місцевого самоврядування видає громадянинові спеціальний ордер, який є єдиною підставою для вселення на надану жилу площу в гуртожитку. У разі вибуття наймача та членів його сім`ї на постійне проживання до іншого населеного пункту або в інше жиле приміщення в тому ж населеному пункті договір найму жилого приміщення вважається розірваним з дня вибуття. Якщо з жилого приміщення вибуває не вся сім`я, то договір найму жилого приміщення не розривається, а член сім`ї, який вибув, втрачає право користування цим жилим приміщенням з дня вибуття (частина друга статті 107 ЖК Української РСР). Статтею 71 ЖК Української РСР встановлено загальні правила збереження жилого приміщення за тимчасово відсутніми громадянами. За змістом цієї статті при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім`ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. Якщо наймач або члени його сім`ї були відсутні з поважних причин понад шість місяців, цей строк за заявою відсутнього може бути продовжено наймодавцем, а в разі спору - судом. Факт тимчасової відсутності і пов`язані з цим правові наслідки, передбачені у статті 71 ЖК Української РСР, необхідно відрізняти від факту постійної відсутності особи у закріпленому за нею житловому приміщенні у зв`язку з вибуттям цієї особи на нове місце проживання в інший населений пункт чи в інше приміщення у тому ж населеному пункті. За тимчасової відсутності особа хоча фактично і не користується житловим приміщенням, проте зберігає наміри відноситися до нього як до свого постійного місця проживання. Під час вибуття особи на нове місце проживання така особа не лише втрачає право користування попереднім житловим приміщенням з моменту вибуття з нього, а й втрачає наміри ставитися до нього як до свого місця постійного проживання. Верховний Суд наголошує на тому, що за правилами частини другої статті 107 ЖК Української РСР особа втрачає право користування житловим приміщенням з дня вибуття з нього, натомість за правилами статті 71 ЖК Української РСР особа вважається такою, що втратила право користування житловим приміщенням з моменту набрання відповідним рішенням суду законної сили, оскільки саме суд має встановити відсутність у такої особи поважних причин відсутності за місцем попереднього проживання, саме з чим і пов`язується втрата права користування житлом. Велика Палата Верховного Суду у постановах від 25 червня 2019 року у справі № 924/1473/15 та від 04 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17 сформулювала правовий висновок, що суд згідно з принципом jura novit curia («суд знає закони») під час розгляду справи має самостійно перевірити доводи сторін. При цьому суди, з`ясувавши при розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу на обґрунтування своїх вимог або заперечень послався не на ті норми права, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує для прийняття рішення ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини. Зазначення позивачем конкретної правової норми на обґрунтування позову не є визначальним при вирішенні судом питання про те, яким законом необхідно керуватися при вирішенні спору. Саме на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Самостійне застосування судом для прийняття рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту. Суди першої та апеляційної інстанцій наведеного не врахували, вирішуючи спір, не з`ясували, що позивач підставами свого позову визначив обставини непроживання ОСОБА_2 у спірній квартирі з 1999 року у зв`язку з вибуттям на інше місце постійне проживання за адресою проживання свого чоловіка; іншою підставою позову позивач визначив ті обставини, що відповідач не проживає у квартирі понад 6 місяців без поважних причин. Вирішуючи спір, суди першої та апеляційної інстанцій досліджували лише питання наявності підстав для втрати відповідачем права користування квартирою у порядку статті 71 ЖК Української РСР. Таким чином, суди першої та апеляційної інстанцій не уточнили визначені позивачем підстави позову та не здійснили розгляд спору по суті позовних вимог про визнання відповідачів такими, що втратили право користування квартирою у порядку частини другої статті 107 ЖК Української РСР. При цьому задоволення позову про визнання осіб такими, що втратили право користування квартирою, у порядку частини другої статті 107 ЖК Української РСР виключає необхідність дослідження інших обставин для вирішення питання, чи втратив відповідач право користування спірним житлом за правилами статті 71 ЖК Української РСР, оскільки вибуття особи на постійне проживання в інше приміщення свідчить про автоматичну втрату права користування приміщенням з наступного дня після такого вибуття, оскільки передбачається, що особа набула право користування іншим житлом. А отже, дослідження наступних обставин після вибуття особи за іншим місцем проживання не впливає на оцінку втрати особою права користування спірним житлом. Верховний Суд зауважує, що заявлені позовні вимоги є взаємовиключними, а тому суди мали роз`яснити позивачу необхідність визначення підстав пред`явленого ним позову. Наведеного суди першої та апеляційної інстанцій не врахували, не встановили та не залучили до участі у справі таку третю особу. Щодо визнання ОСОБА_2 такою, що втратила право користування квартирою відповідно до правил статті 71 ЖК Української РСР Відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_1 за зазначеною підставою, суд першої інстанції зробив висновки, що його позовні вимоги про визнання відповідачів такими, що втратили право користування житлом у порядку статті 71 ЖК Української РСР, не доведені. Верховний Суд дійшов переконання, що такі висновки судів є передчасними. Верховний Суд враховує, що предметом доказування у справі, яка переглядається, є встановлення наявності або відсутності таких обставин, як проживання/непроживання ОСОБА_2 у квартирі ОСОБА_1 , а у разі встановлення непроживання відповідача - встановлення причин її непроживання у квартирі (чи то тимчасова відсутність, чи то вибуття з житла на проживання в інше приміщення). Верховний Суд наголошує, що вирішення вимог про визнання відповідача такою, що втратила право користування квартирою в порядку статті 71 ЖК Української РСР, залежить від встановлення тих обставин, чи втратила право користування відповідач у порядку частини другої статті 107 ЖК Української РСР у зв`язку з її вибуттям на постійне проживання в інше приміщення. Оцінка аргументів касаційної скарги щодо визнання ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 такими, що втратили право користування квартирою Обґрунтовуючи позовні вимоги до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , позивач зазначив, що онуки ніколи не проживали у квартирі, проте зареєстровані у ній. Верховний Суд наголошує, що вирішення позовних вимог про втрату права користування житловим приміщенням дітей відповідача залежить від з`ясування обставин втрати/збереження права користування житловим приміщенням відповідачем, матір`ю. Відповідно до частин третьої та четвертої статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна. У разі спору місце проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років визначається органом опіки та піклування або судом. Місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров`я, в якому вона проживає. Частиною другою статті 11 Закону України «Про охорону дитинства» передбачено, що кожна дитина має право на проживання в сім`ї разом з батьками або в сім`ї одного з них та на піклування батьків. Отже, права користування спірним житлом неповнолітніх дітей відповідача ОСОБА_2 є похідними від її прав на це житло. Якщо судами буде встановлено, що мати дітей вибула зі спірного житла у зв`язку з обранням нею іншого місця постійного проживання й діти ніколи не вселялися до спірного житла, це свідчитиме, що право користування цим житлом дітьми ніколи не набувалося. У такому висновку Верховний Суд виходить з системного аналізу правил частин третьої та четвертої статті 29 ЦК України та частини другої статті 107 ЖК Української РСР, що дає підстави для висновку, що діти не набувають право користування житловим приміщенням у разі, якщо до цього їхня мати втратила таке право відповідно до вимог закону з дня вибуття її з цього житла. Отже, особа може бути визнана такою, що втратила право користування житлом, лише у разі якщо до цього вона набула право користування іншим жилим приміщенням. Відповідно, вирішення питання про визнання осіб такими, що втратили право користування спірним житлом, не приведе до відновлення порушеного права позивача, оскільки позивач просить застосувати такий спосіб захисту, що не є ефективним у спірних правовідносинах. Правомірним та ефективним способом захисту порушеного права є пред`явлення позову про усунення перешкод у користуванні квартирою. Завданнями цивільного судочинства є вирішення спору. Задоволення такого позову стосовно відповідача не приведе до вирішення спору, що існує між сторонами. За будь-яких умов вирішення питання про усунення перешкод у користуванні квартирою у разі наявності спору між сторонами можливе виключно у судовому порядку. У разі, якщо судами буде встановлено, що відповідачу позивачем чинилися перешкоди у вселенні або у неї наявні поважні причини відсутності за адресою спірного житла, тоді її неповнолітні діти зберігатимуть право на це житло з правом вимагати вселення до нього у примусовому порядку. У такому разі аналіз норм статті 71 ЖК Української РСР та правил частин третьої та четвертої статті 29 ЦК України дає підстави для висновку, що діти набувають право користування житлом, право користування яким зберігається за їх матір`ю, а тому не можуть бути визнані такими, що втратили право користування житлом у разі, якщо не проживають у ньому понад 6 місяців з поважних причин. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги За встановлених фактичних обставин справи суди першої та апеляційної інстанцій дійшли передчасних висновків, що відсутні підстави, передбачені статтею 71 ЖК Української РСР, для визнання відповідачів такими, що втратили право користування квартирою позивача. Суди першої та апеляційної інстанцій не врахували, що позивач, обґрунтовуючи заявлені позовні вимоги, навів дві фактичні підстави позову - вибуття ОСОБА_2 з спірного житла у зв`язку з виїздом на інше постійне місце проживання та непроживання відповідачів у квартирі понад 6 місяців без поважних причин, а тому не здійснили розгляд по суті позовних вимог з підстав, заявлених позивачем у позові, - вибуття відповідача на постійне проживання в інше житлове приміщення. Водночас, встановивши заявлення позивачем позовних вимог з двох взаємовиключних підстав, суд першої інстанції мав роз`яснити позивачу необхідність уточнення позовних вимог, однозначного визначення підстав позову. При цьому, вирішуючи питання про те, чи вибула відповідач на проживання в інше приміщення, суди мають дослідити питання, чи не буде стосуватися ухвалення рішення у справі прав та інтересів осіб, які не беруть участі у справі. У зв`язку з наведеним, враховуючи неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права, а також порушення норм процесуального права, Верховний Суд дійшов висновку про скасування рішень судів першої та апеляційної інстанцій в частині вирішення позову ОСОБА_1 , направлення справи на новий розгляд до суду першої інстанції. Верховний Суд керується межами касаційного розгляду справи, передбаченими у статті 400 ЦПК України, оскільки суд касаційної інстанції не має повноважень здійснювати дослідження доказів у справі, надавати їм оцінку, залучати до участі у справі третіх осіб тощо. Відповідно до пункту 2 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду. Відповідно до пункту 1 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судових рішень та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази. Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 24 травня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 24 липня 2019 року у частині вирішення позову ОСОБА_1 про визнання осіб такими, що втратили право користування приміщенням, скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий О. В. Ступак Судді І. Ю. Гулейков С. О. Погрібний Г. І. Усик В. В. Яремко