Постанова Донецький апеляційний суд № 243/291/21

Єдиний унікальний номер 243/291/21 Номер провадження 22-ц/804/2763/21 П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 16 листопада 2021 року Донецький апеляційний суд у складі: головуючого-судді Мальованого Ю.М., суддів: Канурної О.Д., Космачевської Т.В., за участю: секретаря судового засідання Гладуха О.О., представників позивача ОСОБА_1 , адвоката Прокопцева С.В., відповідача ОСОБА_2 , розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Бахмут Донецької області цивільну справу № 243/291/21 за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про розподіл майна подружжя, з апеляційною скаргою відповідача ОСОБА_2 на рішення Слов`янського міськрайонного суду Донецької області від 09 серпня 2021 року (суддя першої інстанції Воронков Д.В.),- В С Т А Н О В И В : У січні 2021 року ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя, який обґрунтований тим, що вона перебувала у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_2 . Під час шлюбу ними було придбано житловий будинок з господарськими спо-рудами загальною площею 54,9 кв.м., житловою площею 31,2 кв.м., розташований за адресою: АДРЕСА_1 . На теперішній час шлюбні відносини між ними припинені. 17 січня 2019 року рішенням Слов`янського міськрайонного суду Донецької області шлюб було розірвано. Відповідач відмовляється добровільно здійснити поділ майна. У позові посилалася на те, що вона і відповідач працювали обидва, кожен мав до-ходи, в тому числі і від трудової діяльності, що складали їх сімейний бюджет. Просила визнати спірний будинок об`єктом права спільної сумісної власності, визнати за нею право власності на 1/2 частку будинку, стягнути з відповідача судові витрати. Рішенням Слов`янського міськрайонного суду Донецької області від 09 серпня 2021 року позовні вимоги ОСОБА_3 задоволені. Визнано об`єктом права спільної сумісної власності ОСОБА_3 та ОСОБА_2 жит-ловий будинок з господарськими будівлями і спорудами загальною площею 54,9 кв.м., житло-вою площею 31,2 кв.м., розташований за адресою: АДРЕСА_1 . Визнано за ОСОБА_3 право власності на 1/2 частку житлового будинку з господар-ськими будівлями і спорудами загальною площею 54,9 кв.м., житловою площею 31,2 кв.м., роз-ташованого за адресою: АДРЕСА_1 . Вирішено питання про відшкодування судових витрат. Не погоджуючись із рішенням суду, відповідач ОСОБА_2 в апеляційній скарзі, посила-ючись на порушення норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріаль-ного права, недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд визнав встановле-ними, просить скасувати рішення Слов`янського міськрайонного суду Донецької області від 09 серпня 2021 року та залишити позовну заяву ОСОБА_3 про поділ майна без розгляду. В апеляційній скарзі, посилаючись на порушення норм процесуального права, відповідач зазначає, що позовна заява ОСОБА_3 підлягала залишенню без розгляду судом першої інстанції через недотримання позивачем вимог ч. 4 ст. 177 ЦПК України, оскільки позивачем до позовної заяви долучені квитанції про сплату судового збору, які протиправно були отримані її адвокатом Прокопцевим С.В. з матеріалів цивільної справи № 243/9885/20 у Слов`янському міськрайонному суді. Відповідні клопотання відповідача про залишення позовної заяви без руху з вищенаведених підстав судом першої інстанції необґрунтовано залишено без задоволення. Крім того, скаржник посилається на те, що в ході судового розгляду позивачем не було до-ведено, що будинок був придбаний саме за кошти, отримані подружжям від трудової діяльнос-ті. Натомість ним в ході судового розгляду неодноразово наголошувалося, що будинок прид-бано за його особисті кошти, які раніше були подаровані відповідачу його бабусею - ОСОБА_4 . Цей факт підтверджено поясненнями свідків ОСОБА_5 та ОСОБА_6 , які кореспондуються з наданими ним поясненнями про обставини отримання ним грошей для придбання спірного будинку, однак не прийнято судом до уваги. Наголошує, що спірний будинок не може вважатися об`єктом спільної сумісної власності подружжя, а є його особистою власністю. Посилаючись на положення п. 3 ч. 3 ст. 376 ЦПК України, відповідач зазначає, що судом першої інстанції розглянуто справу у відсутність позивача ОСОБА_3 за участю її предста-вників Прокопцева С.В. та ОСОБА_1 . При цьому позивачем заява про розгляд справи у її відсутність до суду не надавалася. З огляду на ч. 5 ст. 223 ЦПК України у разі повторної неявки позивача в судове засідання без поважних причин або неповідомлення ним про причини неявки суд має залишити позовну заяву без розгляду. Також зауважує, що суд першої інстанції посилається на доказ у справі, який не має закон-ної сили - свідоцтво про одруження, що видане 06 грудня 1997 року серії НОМЕР_1 відді-лом реєстрації актів громадянського стану м. Слов`янська Донецької області, оскільки в ньому невірно записано його ім`я як « ОСОБА_8 », в той час як у паспорті його ім`я зазначено правиль-но - ОСОБА_8 . Під час задоволення позовних вимог судом першої інстанції необґрунтовано стягнуто з нього на користь позивача витрати по сплаті судового збору у сумі 1751 грн. 20 коп., однак позивачем сплата судового збору за подання позовної заяви підлягала у розмірі 908 грн. 00 коп. Крім того, скаржник не погоджується з висновком суду першої інстанції про стягнення ви-трат на правову допомогу. Позивач ОСОБА_3 процесуальним правом на подання письмового відзиву не скорис-талася. Відповідно до ч. 3 ст. 360 ЦПК України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не переш-коджає перегляду рішення суду першої інстанції. Відповідно до ч. 1 ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Згідно частин 1, 2 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за ная-вними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Судова повістка-повідомлення про розгляд справи 16 листопада 2021 року, надіслана апе-ляційним судом на адресу позивача ОСОБА_3 , повернута на адресу апеляційного суду з відміткою від 05 листопада 2021 року «адресат відсутній за вказаною адресою» (а.с. 194), що у відповідності до п. 3 ч. 8 ст. 128 ЦПК України є днем вручення судової повістки. Про причини неявки у судове засідання 16 листопада 2021 року позивачка не повідомила і відповідно до ч. 3 ст. 131 ЦПК України вважається, що вона не з`явилися у судове засідання без поважних причин. Апеляційний суд вважає можливим розглянути справу у відсутність позивачки, явка якої у судове засідання обов`язковою не визнавалась, оскільки відповідно до ч. 2 ст. 372 ЦПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час та міс-це розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи. В судовому засіданні апеляційного суду відповідач ОСОБА_2 підтримав доводи апеля-ційної скарги, просив скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове, яким позовні вимоги позивачки залишити без задоволення. Представники позивачки ОСОБА_1 та адвокат Прокопцев С.В. проти апеляційної скарги заперечували, просили рішення суду залишити без змін. Відповідно до ст. 263 ЦПК України рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенст-ва права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права і з дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і засто-суванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування від-повідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи та перевіривши доводи апе-ляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга відповідача ОСОБА_2 під-лягає частковому задоволенню. Судом першої інстанції встановлено та підтверджується матеріалами справи, що позивач ОСОБА_3 та відповідач ОСОБА_2 з 06 грудня 1997 року перебували у шлюбі, який ро-зірваний рішенням Слов`янського міськрайонного суду Донецької області від 17 січня 2019 ро-ку (а.с. 14). Згідно договору купівлі продажу будинку від 31 жовтня 2000 року, посвідченого приватним нотаріусом Слов`янського нотаріального округу Соловар В.І., ОСОБА_2 придбав житловий будинок з господарськими спорудами загальною площею 54, 9 кв.м., житловою площею 31,2 кв.м., розташований за адресою: АДРЕСА_1 . ( а.с. 17-21) Звітом про оцінку майна від 30 жовтня 2020 року встановлено, що вартість будинку за ад-ресою: АДРЕСА_1 складає 120 100 грн. (а.с. 24,25 ) Зі змісту трудової книжки ОСОБА_2 вбачається відсутність записів про працевлашту-вання ОСОБА_2 у період з 1994 року по 2014 рік. (а.с. 42) Згідно довідки ГУ ДПС У Донецькій області від 30.12.2020 року інформація про доходи ОСОБА_2 у період з 1998 року по 2000 рік відсутня (а.с. 43) . Судом першої інстанції допитані свідки ОСОБА_5 та ОСОБА_6 , показання який суд не прийняв як належний доказ факту отримання відповідачем грошових коштів у дар, оскі-льки із пояснень вказаних свідків вбачається, що вони не були очевидцями факту дарування і про це їм відомо зі слів відповідача та його батьків. Згідно з ч. 1 ст. 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи. Відповідно до ст. 5 ЦК України акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом`якшує або скасовує цивільну відповідальність особи. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов`язків, що виникли з моменту набрання ним чинності. Визнання закону таким, що втратив чинність, припиняє його дію в повному обсязі. З огляду на вищезазначені норми та час придбання спірного будинку, у цій справі повинні застосовуватися положення актів цивільного законодавства, чинні на момент виникнення спір-них правовідносин, а саме - Кодекс про шлюб та сім`ю України (далі - КпШС України), який був чинним до 01 січня 2004 року, а також Цивільний кодекс Української РСР, який був чинним до 01 січня 2004 року. Із правової позиції, висловленої судовою колегією в цивільних справах Верховного Суду України в зв`язку з аналізом причин перегляду судових рішень у цивільних справах у 1996 році вбачається, що у відповідності до ст. 46 Цивільного кодексу Української РСР недодержання простої письмової форми угоди тягне за собою її недійсності тільки у випадках, прямо передба-чених законом, а в інших випадках - лише позбавляє сторони права в разі спору посилатися для підтвердження угоди на показання свідків. Інші, ніж показання свідків, засоби доказування мо-жуть у таких випадках прийматися судом до уваги (наприклад, на підтвердження наявності договору купівлі-продажу може бути прийнята до уваги розписка про одержання за майно гро-шей). Відповідно до ст. 22 КпШС України майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спіль-ною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпо-рядження цим майном. Подружжя користується рівними правами на майно і в тому разі, якщо один з них був за-йнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку. Згідно зі ст. 24 КпШС України майно, яке належало кожному з подружжя до одруження, а також одержане ним під час шлюбу в дар або в порядку успадкування, є власністю кожного з них. Роздільним майном кожного з подружжя є також речі індивідуального користування (одяг, взуття тощо), хоча б вони і були придбані під час шлюбу за рахунок спільних коштів подружжя, за винятком коштовностей та предметів розкоші. Кожний з подружжя самостійно володіє, ко-ристується і розпоряджається належним йому роздільним майном. Згідно зі ст. 28 КпШС України в разі поділу майна, яке є спільною сумісною власністю по-дружжя, їх частки визнаються рівними. В окремих випадках суд може відступити від рівності часток подружжя, враховуючи інтереси неповнолітніх дітей або інтереси одного з подружжя, що заслуговують на увагу. Таким чином, на момент придбання спірного житлового будинку діяли норми КпШС Укра-їни, відповідно до ч. 1 ст. 22 якого, майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен із подружжя має рівні права володіння, користування і розпоря-дження цим майном. Вказане кореспондується зі ст. 60 Сімейного кодексу України (далі - СК України), чинного з 01 січня 2004 року, якою передбачено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хворо-ба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Рівність прав подружжя на майно, набуте під час перебування у шлюбі, передбачено також ст. 70 СК України. Відповідно до ч. 2 ст. 70 СК України при вирішенні спору про поділ майна суд може відс-тупити від засади рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема, якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім`ї, ухилявся від участі в утриманні дитини (дітей), приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інте-ресам сім`ї. Згідно з п. 3 ч. 1 ст. 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй (йому) особисто. Зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована й один із под-ружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі, в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спрос-тування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує, оскільки відповідно до ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Такий правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17, постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 лютого 2018 року у справі № 235/9895/15-ц, від 05 квітня 2018 року у справі № 404/1515/16-ц, а також постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17. Отже, вирішуючи спори між подружжям про майно, виходячи із аналізу зазначених норм, суду необхідно встановлювати обсяг спільного нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело і час придбання зазначеного майна. Судом встановлено, що ОСОБА_2 за нотаріально посвідченим договором купівлі-продажу від 31 жовтня 2000 року придбав спірний будинок, право власності на який було заре-єстровано за відповідачем. У ст. 68 СК України закріплено, що розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу. Розпоряджання майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності, після розірвання шлюбу, здійснюється співвласниками виключно за взаєм-ною згодою, відповідно до ЦК України. Слід зазначити, набуття майна за час шлюбу створює презумпцію права спільної сумісної власності майна подружжя, яка не потребує доказування та не потребує встановлення інших обставин, крім набуття майна за час шлюбу, та існує поки не спростована. У разі коли презумп-цію права спільної сумісної власності майна подружжя не спростовано за відсутності належних доказів того, що майно придбане за особисті кошти одного з подружжя, таке майно вважається спільною сумісною власністю та підлягає поділу, при цьому частки чоловіка та дружини у май-ні є рівними. Якщо майно придбано під час шлюбу, то реєстрація прав на нього лише на ім`я одного із подружжя не спростовує презумпцію належності його до спільної сумісної власності подружжя. Таким чином, житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 , який набутий сторонами під час шлюбу, є об`єктом спільної сумісної власності подружжя, у зв`язку з чим позовні вимоги ОСОБА_3 підлягають задоволенню. Доводи апеляційної скарги відповідача в цій частині висновків суду не спростовують. Поряд з тим заслуговують на увагу посилання відповідача в апеляційній скарзі на пору-шення судом першої інстанції норм процесуального права під час розгляду вказаної справи що-до протиправного надання представником позивача оригіналів квитанцій про сплату позивачем судового збору № 12 від 11 листопада 2020 року та № 49 від 24 листопада 2020 року за подання позовної заяви у даній справі. Оригінали вказаних квитанцій були долучені до позовної заяви ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя у справі № 243/9885/20 і були безпідставно повернуті працівниками суду представнику позивача після постановлення судом ухвали від 11 січня 2021 року про залишення позову без розгляду в порядку п. 5 ч. 1 ст. 257 ЦПК України, тобто після відкриття провадження у справі 23 листопада 2020 року. Зазначене підтверджено інформаційним листом в.о. голови Слов`янського міськрайонного суду Донецької області № 243/9885/20/24985/2021 від 17 червня 2021 року на ім`я відповідача ОСОБА_2 , який судом першої інстанції приєднано до матеріалів справи (а.с. 149). Статтею 3 Закону України «Про судовий збір» передбачено, що за подання до суду позов-ної заяви справляється судовий збір. Порядок сплати судового збору визначено ст. 6 вказаного Закону. На підтвердження сплати судового збору надається документ, що підтверджує його сплату. Розподіл судового збору між сторонами та перевірка повноти сплати судового збору здійс-нюється відповідно до процесуального законодавства. Частинами 11-13 ст. 187 ЦПК України визначено, що суддя, встановивши, після відкриття провадження у справі, що позовну заяву подано без додержання вимог, викладених у статтях 175, 177 цього кодексу, постановляє ухвалу не пізніше наступного дня, в якій зазначаються під-стави для залишення заяви без руху, про що повідомляє позивача і надає йому строк для усу-нення недоліків, який не може перевищувати п`яти днів з дня вручення позивачу ухвали. Якщо позивач усунув недоліки позовної заяви у строк, встановлений судом, суд продовжує розгляд справи, про що постановляє ухвалу не пізніше наступного дня з дня отримання інформації про усунення недоліків. Якщо позивач не усунув недоліки позовної заяви у строк встановлений судом, позовна заява залишається без розгляду. Вирішуючи відповідне клопотання відповідача під час судового розгляду справи в судово-му засіданні 07 червня 2021 року про залишення позовної заяви ОСОБА_3 про поділ майна без руху з підстав надання позивачем неналежних доказів сплати судового збору, суд першої інстанції не в повному обсязі дослідив вказані відповідачем обставини та дійшов до по-милкового висновку про відмову у задоволенні клопотання відповідача, таким чином допустив порушення норм процесуального права під час розгляду даної справи. Відповідно ч. 2 ст. 376 ЦПК України порушення норм процесуального права може бути пі-дставою для скасування або зміни рішення, якщо це призвело до неправильного вирішення справи. Обов`язкові підстави для скасування або зміни судового рішення суду першої інстанції у разі порушення норм процесуального права передбачені ч. 3 ст. 376 ЦПК України. Оскільки колегія суддів в цілому погоджується з висновками суду першої інстанції щодо задоволення позову ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про визнання об`єктом права спільної сумісної власності ОСОБА_3 та ОСОБА_2 житлового будинку з господарськими буді-влями і спорудами, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 та визнання за ОСОБА_3 права власності на 1/2 частку вказаного жит-лового будинку, а допущені судом першої інстанції порушення норм процесуального права до ч. 3 ст. 376 ЦПК України не відносяться, підстави для скасування судового рішення відсутні. Проте, перевіривши застосування судом першої інстанції норм матеріального права на під-ставі встановлених ним фактичних обставин справи та в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку про наявність підстав для зміни мотивувальної частини рішення в частині підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_3 . Тому, відповідно до п. 4 ч. 1, ч. 4 ст. 376 ЦПК України, слід змінити мотивувальну части-ну рішення в частині задоволення позовних вимог про поділ майна, виклавши її в редакції цієї постанови. Відповідно п.п б, в п. 4 ч. 1 ст. 382 ЦПК України в резолютивній частині постанови апеля-ційного суду зазначається новий розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції, - у випадку скасування або зміни рішення, розподіл судових ви-трат понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції. Колегія суддів не погоджується з доводами відповідача в апеляційній скарзі про незакон-ність рішення суду першої інстанції в частині задоволення вимог про стягнення витрат на пра-вову допомогу, враховуючи наступне. Положеннями ст. 59 Конституції України закріплено, що кожен має право на професійну правничу допомогу. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав. При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі кри-терії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі ст. 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року. Так у справі «Схід/Захід Альянс Лімітед» проти України» (заява № 19336/04) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати бу-ли фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (п. 268). Згідно з п. 4 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бю-ро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені догово-ром, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необ-хідні для виконання договору. Гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення представництва на надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок його обчислення, зміни та умови повернення визна-чаються у договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару врахо-вується складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істо-тні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час (ст. 30 Закону). Розмір гонорару визначається лише за погодженням адвоката з клієнтом, а суд не вправі втручатися у ці правовідносини. Відповідно до ч. 1 ст. 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та ви-трат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом судової справи, належать витрати на професійну прав-ничу допомогу (п. 1 ч. 3 ст. 133 ЦПК України). Частинами 1, 2 ст. 137 ЦПК України передбаче-но, що витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків на-дання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають роз-поділу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових ви-трат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за пред-ставництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відпо-відною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умо-вами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтвер-джують здійснення відповідних витрат. Відповідно до ч. 3 ст. 137 ЦПК України для визначення розміру витрат на правничу допо-могу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Склад та розмір витрат, пов`язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета до-казування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про на-дання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку. Частиною 8 ст. 141 ЦПК України передбачено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сто-ронами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових деба-тів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. Апелянтом зазначено про завищеність визначеної адвокатом суми понесених позивачем витрат на професійну правничу допомогу, і вважає, що присуджені оскаржуваним рішенням суду витрати на правову допомогу в розмірі 5 000 гривень, не співмірні із складністю справи, фактично виконаною адвокатом роботою та часом, витраченим на надання таких послуг. На підтвердження понесених витрат до матеріалів справи представником позивача додано витяг з Договору про надання правничої допомоги № 67 від 10 листопада 2020 року, попередній розрахунок суми судових витрат, копію від 10 листопада 2020 року про сплату представником позивача ОСОБА_1 адвокату Прокопцеву С.В. 5 000 грн. за надання правової допомоги. У наданих до суду першої інстанції запереченнях відповідачем заявлено про не співмірність та завищеність визначеної адвокатом суми понесених позивачем витрат на професійну правничу допомогу (а.с. 94-98). Врахувавши обставини справи, кількість судових засідань, заявлених клопотань, наданих відзивів на позовну заяву та відповідей на відзив, суд першої інстанції дійшов висновку, що розмір витрат на правову допомогу є співмірним із складністю справи та виконаним адвокатом об`ємом робіт, часом витраченим адвокатом на їх виконання, а тому заперечення відповідача в цій частині визнані судом необґрунтованими та не прийняті судом. Колегія суддів погоджуєть-ся з таким висновком суду в цій частині. Разом з тим, заслуговують на увагу заперечення відповідача щодо безпідставного стягнен-ня з нього на користь позивача витрат по сплаті судового збору у сумі 1751 грн., сплаче-ного останньою за подання позовної заяви. З урахуванням обставин, встановлених під час апеляційного перегляду справи, позивачем фактично сплачено за подання позовної заяви про поділ майна у даній справі 69 грн. 60 коп. (а.с. 3). З урахуванням того, що позивачем ОСОБА_3 була подана до суду позовна заява з позовної вимогою про визнання майна спільною сумісною власністю та поділ майна, за подання цього позову вона мала сплатити судовий збір у розмірі 908 грн. Оскільки нею сплачено за подання позову лише 69 грн. 60 коп. (не доплачено судовий збір за подання позовної заяви у розмірі 771 грн. 20 коп.), з відповідача на користь позивача підлягають стягненню фактично понесені нею витрати по сплаті судового збору у розмірі 69 грн. 60 коп. Недоплачена позивачкою сума судового збору у розмірі 771 грн. 20 коп. має бути стягнута з відповідача на користь держави за рішенням суду. Оскільки апеляційна скарга ОСОБА_2 задовольняється частково, однак по суті позовні вимоги ОСОБА_3 задовольняються у повному обсязі, підстав для перерозподілу судових витрат за перегляд справи в апеляційному порядку не вбачається. Європейський суд з прав людини вказав, що п. 1 ст. 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відпо-відь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги між іншим, різноманітність аргументів, які сто-рона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випли-ває зі ст. 6 Конвенції може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Керуючись ст. ст. 368, 374, 376, 382-384 ЦПК України, апеляційний суд, - П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково. Рішення Слов`янського міськрайонного суду Донецької області від 09 серпня 2021 року змінити виклавши мотивувальну частину рішення в редакції цієї постанови, в частині розподі-лу судових витрат по сплаті судового збору скасувати. Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 витрати по сплаті судового збору у розмірі 69 (шістдесят дев`ять) грн. 60 коп. Стягнути з ОСОБА_2 на користь держави судовий збір у розмірі 771 (сімсот сімдесят одна) грн. 20 коп. В іншій частині рішення Слов`янського міськрайонного суду Донецької області від 09 сер-пня 2021 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення безпосередньо до Верховного Суду. Повне судове рішення складено 18 листопада 2021 року. Головуючий суддя: Ю.М. Мальований Судді: О.Д. Канурна Т.В. Космачевська