Ухвала КЦС ВС № 487/2932/20

Ухвала Іменем України 16 листопада 2021 року м. Київ справа № 487/2932/20 провадження № 61-11239ск21 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Ступак О. В., Усика Г. І., учасники справи: позивач - ОСОБА_1 , відповідач - ОСОБА_2 , розглянув касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Миколаївського апеляційного суду від 02 червня 2021 року у складі колегії суддів: Колосовського С. Ю., Локтіонової О. В., Ямкової О. О., ВСТАНОВИВ: У травні 2020 року ОСОБА_1 пред`явила позов до ОСОБА_2 із урахуванням подальших уточнень і доповнень, просила: усунути перешкоди в користуванні квартирою АДРЕСА_1 шляхом виселення з неї відповідача; стягнути з відповідача 153 000,00 грн збитків (упущеної вигоди) за користування квартирою АДРЕСА_1 ; стягнути з відповідача 5 005,49 грн заборгованості за комунальні послуги. Позов обґрунтовано тим, що ОСОБА_1 є власником квартири за адресою: АДРЕСА_1 , яка належить їй на підставі договору купівлі-продажу від 30 серпня 2017 року. На час купівлі даної квартири у ній були зареєстровані та проживали ОСОБА_9 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 . Після набуття права власності на квартиру вищевказаних осіб було знято з реєстрації місця проживання та запропоновано їм добровільно виселитеся з квартири, але вони відмовились. Рішенням Заводського районного суду м. Миколаєва у справі № 487/4787/17 її позов було задоволено. ОСОБА_2 було подано апеляційну скаргу на рішення суду першої інстанції, яка була задоволена частково і постановлено нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , в іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін. 10 липня 2019 року ОСОБА_2 подано заяву до Заводського відділу Державної виконавчої служби м. Миколаєва Головного територіального управління юстиції у Миколаївській області, в якій зазначається, що ОСОБА_9 не проживає в квартирі близько 4 років, а ОСОБА_3 не проживає в квартирі з травня 2019 року. Тобто на час подання позову ОСОБА_2 користується квартирою одноосібно. Касаційну скаргу на рішення апеляційного суду Миколаївської області залишено без задоволення, рішення Миколаївського апеляційного суду від 24 січня 2019 року залишено без змін. Таким чином, ОСОБА_2 з 30 серпня 2017 року по теперішній час мешкає у належній позивачу квартирі. 28 березня 2020 року позивачем було направлено претензію-вимогу до відповідача, яку остання отримала 30 березня 2020 року щодо плати за користування житлом, що перебуває у приватній власності позивача. У претензії позивач вимагала плату за користування житлом та було запропоновано укласти договір оренди квартири за нижньою межею ринкової вартості оренди трикімнатної квартири у місті Миколаїв, а саме 3 000,00 грн на місяць. Оскільки діями ОСОБА_2 порушено право позивача на користування і розпорядження майном, позивачем не отримано доход, який би вона могла отримати і в якому вона потребує на теперішній час, якщо б у квартирі не проживала ОСОБА_2 . Розмір упущеного доходу визначений позивачем у претензії, надісланій відповідачу в порядку досудового врегулювання спору. Згідно з розрахунків, вказаних у претензії на 01 квітня 2020 року розмір упущеної вигоди складає 93 000,00 грн. Позивачка зазначала, що саме проживання у належній їй квартирі відповідача перешкоджає їй у отриманні доходу від оренди її власного майна. Оскільки відповідач ігнорує обов`язки по сплаті комунальних послуг та плати за користування житлом, систематично порушує права позивача на користування та розпорядження її квартирою, позивач вважає єдиною можливістю відновлення порушеного права може бути виселення відповідача з квартири без надання іншого жилого приміщення. Рішенням Заводського районного суду м. Миколаєва від 30 березня 2021 року, залишеним без змін постановою Миколаївського апеляційного суду від 02 червня 2021 року, у задоволенні позову відмовлено. Суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, керувався тим, що позивачем не було надано доказів на підтвердження обставин, які передбачені диспозицією статті 116 Житлового кодексу Української РСР (далі - ЖК УРСР), а саме: систематичного руйнування чи псування жилого приміщення або використання його не за призначенням, систематичного порушення правил співжиття та вжиття у зв`язку з цим заходів запобігання і громадського впливу, а порушення строків внесення квартирної плати і плати за комунальні послуги за положеннями статті 162 ЖК УРСР саме по собі не є підставою для виселення, то можна по суті погодитись з висновком суду про необґрунтованість таких вимог. Крім того, судами враховано, що відсутні підстави для виселення відповідача з огляду на положення частини другої статті 109 ЖК УРСР. ОСОБА_1 03 червня 2021 року звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою на постанову Миколаївського апеляційного суду від 02 червня 2021 року у вищевказаній справі.У касаційній скарзі зазначила клопотання про звільнення від сплати судового збору. Клопотання обґрунтовано тим, що ОСОБА_1 перебуває у скрутному майновому становищі, єдиним джерелом доходу є її пенсія. На підтвердження зазначених доводів надала довідку про доходи з Пенсійного фонду України за період з 01 липня 2020 року по 30 червня 2021 року та відомості з Державного реєстру фізичних осіб - платників податків за період з ІІІ кварталу 2020 року по ІІ квартал 2021 року. Ухвалою Верховного Суду від 26 липня 2021 року у задоволенні клопотання про звільнення від сплати судового збору відмовлено. Касаційну скаргу залишено без руху для усунення недоліків. Зокрема, заявнику запропоновано сплатити судовий збір у розмірі 4 841,70 грн, надати уточнену редакцію касаційної скарги із зазначенням підстав касаційного оскарження, визначених статтею 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) та надати заяву про поновлення строку на касаційне оскарження. У строк, визначений в ухвалі, ОСОБА_1 подала до Верховного Суду матеріали на усунення недоліків, а саме уточнену редакцію касаційної скарги. В уточненій редакції ОСОБА_1 виклала клопотання про поновлення строку на касаційне оскарження постанови Миколаївського апеляційного суду від 02 червня 2021 року, яке обґрунтовано тим, що копію повного тексту постанови вона отримала засобами поштового зв`язку 11 червня 2021 року. На підтвердження зазначеного додала копію конверта апеляційного суду з трек номером 54001437096886 та витяг з офіційного веб порталу Акціонерного товариства «Укрпошта» про відстеження поштового пересилання за зазначеним трек номером. В уточненій редакції касаційної скарги ОСОБА_1 зазначає підставою касаційного оскарження відсутність правового висновку Верховного Суду у подібних правовідносинах, зокрема щодо застосування норм, які регулюють забезпечення зобов`язання (іпотеки) та норм, які регулюють права власника щодо відшкодування йому збитків завданих користуванням цим майном. Касаційна скарга містить також клопотання про звільнення від сплати судового збору за подання касаційної скарги. Клопотання обґрунтовано тим, що єдиним джерелом доходів є пенсійні виплати, що становлять 3 249,47 грн на місяць. Крім того, в окремій заяві ОСОБА_1 зазначає, що 04 липня 2021 року вона була госпіталізована та прооперована у Миколаївському ЛШ МД, витрати на лікування ставлять близько 30 000,00 грн. Кошти заявниця позичала у родичів та друзів. До заяви додає фотокопії виписки з лікарні та витрат на лікування. Зазначене просить врахувати та звільнити її від сплати судового збору. Ухвалою Верховного Суду від 27 вересня 2021 року поновлено ОСОБА_1 строк на касаційне оскарження. Відмовлено у задоволенні клопотання про звільнення від сплати судового збору. Продовжено строк на усунення недоліків касаційної скарги в частині сплати судового збору у розмірі 4 841,70 грн та подання касаційної скарги в новій редакції, в якій зазначити та належним чином обґрунтувати підстави касаційного оскарження, передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України. У строк, визначений в ухвалі, ОСОБА_1 надала матеріали на усунення недоліків, зокрема уточнену редакцію касаційної скарги в якій просить також звільнити її від сплати судового збору у розмірі 4 841,70 грн. ОСОБА_1 на підтвердження свого майнового стану надала довідку про доходи від 21 жовтня 2021 року, з якої убачається, що сукупний дохід заявниці за 2020 рік становить 32 012,20 грн. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 8 Закону України «Про судовий збір» враховуючи майновий стан сторони, суд може своєю ухвалою за її клопотанням відстрочити або розстрочити сплату судового збору на певний строк, але не довше ніж до ухвалення судового рішення у справі, коли розмір судового збору перевищує 5 відсотків розміру річного доходу позивача - фізичної особи за попередній календарний рік. Суд може зменшити розмір судового збору або звільнити від його сплати на підставі, зазначеній вище. Таким чином, 5 відсотків розміру річного доходу ОСОБА_1 становить 1 600,61 грн, що є меншим, ніж розмір судового збору за подання цієї касаційної скарги (4 841,70 грн). Ураховуючи викладене, наведені заявником доводи та надані докази свідчать про наявність належних підстав для звільнення від сплати судового збору за подачу ОСОБА_1 касаційної скарги, тому клопотання підлягає задоволенню. В уточненій касаційній скарзі ОСОБА_1 , посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати постанову Миколаївського апеляційного суду від 02 червня 2021 року та направити справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. ОСОБА_1 зазначає, що суди попередніх інстанцій помилково посилались на Закон України «Про іпотеку», оскільки сторони у цій справі не пов`язані відносинами іпотеки. Звертає увагу на те, що предметом спору у зазначеній справі є намагання власника захистити своє право на квартиру. Оскільки відповідачка користується майном, що належить позивачці, остання має право на відшкодування шкоди на підставі статті 22 ЦК України. Уточнена касаційна скарга обґрунтована тим, що судами застосовано норму статті 109 ЖК Української РСР без урахування висновку Верховного Суду, викладеного у постановах від 25 липня 2018 року у справі № 638/13030/13-ц, від 02 жовтня 2019 року у справі № 644/6646/14-ц, від 25 лютого 2021 року у справі № 761/26620/16-ц. Тобто заявник обґрунтовує підстави касаційного оскарження пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України. Таким чином недоліки касаційної скарги усунуто. Згідно з пунктом 5 частини другої статті 394 ЦПК України у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 1 частини другої статті 389 цього Кодексу суд може визнати таку касаційну скаргу необґрунтованою та відмовити у відкритті касаційного провадження, якщо Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку або коли Верховний Суд вважатиме за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах). Відповідно до частини шостої статті 394 ЦПК України ухвала про відмову у відкритті касаційного провадження повинна містити мотиви, з яких суд дійшов висновку про відсутність підстав для відкриття касаційного провадження. Вивчивши касаційну скаргу, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку про відмову у відкритті касаційного провадження, оскільки касаційна скарга є необґрунтованою. Судами попередніх інстанцій встановлено, що 10 квітня 2008 року між ПАТ «Кредитпромбанк», правонаступником якого є ПАТ «Дельта банк», та ОСОБА_9 укладено кредитний договір № 23/036/08 ZKLN-1 про надання відновлюваної кредитної лінії у розмірі 282 800,00 грн. На забезпечення виконання позичальником умов кредитного договору 10 квітня 2008 року укладено договір іпотеки, за яким в іпотеку передано трикімнатну квартиру АДРЕСА_1 , яка належала ОСОБА_9 на праві приватної власності на підставі рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 28 березня 2008 року. 20 травня 2013 року на підставі договору купівлі-продажу прав вимоги до ПАТ «Дельта Банк» перейшло право вимоги кредитора за вказаними кредитним та іпотечним договорами. ПАТ «Дельта Банк» звернуло стягнення на квартиру за виконавчим написом нотаріуса. 09 серпня 2017 року на прилюдних торгах ОСОБА_1 придбала квартиру АДРЕСА_1 , а 30 серпня 2017 року уклала договір купівлі-продажу з ПАТ «Дельта банк». На час придбання ОСОБА_1 квартири у ній були зареєстровані: колишній власник ОСОБА_9 та члени його родини: ОСОБА_6 - дружина, ОСОБА_3 - дочка. З 05 вересня 2017 року у спірній квартирі зареєстрована ОСОБА_1 , а з 17 лютого 2018 року ОСОБА_7 , ОСОБА_8 . Постановою Миколаївського апеляційного суду від 24 січня 2019 року, залишеною без змін постановою Верховного Суду від 18 вересня 2019 року, у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_9 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про усунення перешкод у користуванні квартирою АДРЕСА_1 шляхом виселення з підстав, передбачених статтею 109 ЖК УРСР відмовлено (справа № 487/4787/17). Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло. Статтею 41 Конституції України установлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі. Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте, попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів. Відповідно до статті 391 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном. Згідно з положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду. Відповідно до статті 3 Конституції України людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави. Суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України (стаття 5 ЦПК України). Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_1 вже зверталась до суду із позовом з вимогою про усунення перешкод у користуванні приватною власністю шляхом виселення в тому числі і до ОСОБА_2 , за результатами розгляду якої постановою Миколаївського апеляційного суду від 24 січня 2019 року в задоволенні позовних вимог відмовлено. Зазначена постанова залишена без змін постановою Верховного Суду від 18 вересня 2019 року (справа № 487/4787/17). У справі № 487/4787/17, встановлено, що квартиру, що була предметом договору іпотеки, придбано відповідачами не за рахунок отриманого кредиту, тому відсутні підстави для виселення члена сім`ї колишнього власника ОСОБА_9 із жилого приміщення, що є предметом іпотеки, без надання їй іншого постійного жилого приміщення, з урахуванням частини другої статті 109 ЖК УРСР у поєднанні з нормами Закону, що призвело до неправильного вирішення справи. Разом із цим, ОСОБА_1 , звертаючись до суду з даним позовом, як на підстави для задоволення позовних вимог по даній справі посилалась на положення статей 116, 162 ЖК УРСР. У частині першій та другій статті 2 ЦПК України закріплено, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі. У частині першій статті 11 ЦПК України передбачено, що суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов`язаних із відповідними процесуальними діями, тощо. Тлумачення вказаних норм свідчить, що завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту. Схожий за змістом висновок зроблений в постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19). Згідно частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Судами встановлено, що позивачем не надано доказів на підтвердження обставин, які передбачені диспозицією статті 116 ЖК УРСР, а саме: систематичного руйнування чи псування жилого приміщення або використання його не за призначенням, систематичного порушення правил співжиття та вжиття у зв`язку з цим заходів запобігання і громадського впливу, а порушення строків внесення квартирної плати і плати за комунальні послуги за положеннями статті 162 ЖК УРСР саме по собі не є підставою для виселення, у зв`язку з чим дійшли правильного висновку про необґрунтованість цих вимог. Разом із цим, відмовляючи у задоволенні вимог ОСОБА_1 про відшкодування збитків на підставі статті 22 ЦК України, суди керувались тим, що ані у даній справі, ані у справі № 487/4787/17, не встановлено факту незаконного проживання відповідачки в квартирі. Відмовляючи в задоволенні вимог про стягнення заборгованості за житлово-комунальні послуги, суди дійшли висновку, що з наданих до суду доказів не вбачається ким саме здійснювались платежі за користування житлово-комунальними послугами, тому відсутні підстави для задоволення позовних вимог в зазначеній частині. Відповідно до вимог статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки доказів та незгоди заявника з висновками судів щодо їх оцінки, що знаходяться поза межами повноважень суду касаційної інстанції, визначених статтею 400 ЦПК України. Доводи заявника про неврахування судами висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 25 липня 2018 року у справі № 638/13030/13-ц, від 02 жовтня 2019 року у справі № 644/6646/14-ц, від 25 лютого 2021 року у справі № 761/26620/16-ц, відхиляються Верховним Судом, оскільки у зазначених справах вирішувалося питання про припинення права користування колишнього власника житла та застосування положень статті 109 ЖК УРСР, у той час, як позивачка посилалась на статтю 116 ЖК УРСР, як підставу для виселення. Враховуючи те, що касаційна скарга подана на підставі пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України, тоді як Верховний Суд уже викладав висновок щодо питання застосування норм права у подібних правовідносинах і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку, тому колегія судів дійшла висновку про відсутність правових підстав для відкриття касаційного провадження у цій справі. Керуючись пунктом 1 частини першої статті 8 Закону України «Про судовий збір», пунктом 5 частини другої статті 394 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

УХВАЛИВ: Звільнити ОСОБА_1 від сплати судового збору за подання касаційної скарги . У відкритті касаційного провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні квартирою та стягнення плати за к-ористування квартирою, за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Миколаївського апеляційного суду від 02 червня 2021 року відмовити. Копію ухвали та додані до скарги матеріали направити особі, яка подала касаційну скаргу. Ухвала оскарженню не підлягає. Судді: І. Ю. Гулейков О. В. Ступак Г. І. Усик