Постанова 4803 № 202/5209/18

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Провадження № 22-ц/803/7244/21 Справа № 202/5209/18 Суддя у 1-й інстанції - Кухтін Г. О. Суддя у 2-й інстанції - Ткаченко І. Ю. П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 12 листопада 2021 року Дніпровський Апеляційний суд у складі: головуючого - судді Ткаченко І.Ю. суддів - Деркач Н.М., Пищиди М.М., розглянувши у спрощеному позовному провадженні в м. Дніпро цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору - Орган опіки та піклування Індустріальної районної у місті Дніпрі ради, про усунення перешкод у користуванні домоволодінням за апеляційною скаргою ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , які діють в своїх інтересах та як законні представники в інтересах малолітньої доньки ОСОБА_4 , на рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 21 травня 2021 року, - В С Т А Н О В И В: 28 вересня 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про усунення перешкод у користуванні домоволодінням. Просив усунути йому перешкоди у користуванні домоволодінням АДРЕСА_1 , шляхом виселення ОСОБА_2 з вказаного домоволодіння та переселення ОСОБА_3 з дитиною ОСОБА_4 , 2013 року народження, з кімнати 1-5, розміром 6,4 кв.м. у кімнату 1-4, розміром 12,7 кв.м. Заявлені вимоги були обґрунтовані тим, що відповідачі були зареєстровані у будинку, належному позивачу на праві власності, на прохання його дружини ОСОБА_5 , якій ОСОБА_2 приходиться сином, а ОСОБА_3 невісткою. Вказаному передувало звернення ОСОБА_5 , дружини позивача, з проханням щодо проживання відповідачів у будинку позивача. Під час проживання відповідачів у будинку, у них народилась дитина, яка була також зареєстрована у будинку. Так, відповідачами було зайнято 2 кімнати: 1-4 розміром 12,7 кв.м. та 1-5 розміром 6,4 кв.м., позивач з дружиною проживали у кімнаті 1-3 розміром 9 кв.м. В подальшому, шлюб між позивачем та ОСОБА_5 було розірвано через постійні сварки та погіршення їхніх стосунків. Колишня дружина вигнала позивача з займаної кімнати, останній почав проживати у прибудові, яка є душовою, що не призначена для проживання. На пропозиції позивача звільнити одну кімнату відповідачі не реагують, крім того почали його ображати, виганяти з дому. Додатково позивачем було вказано, що прибудова (душова) та гараж були ним побудовані самостійно. В подальшому позивач був вимушений виїхати проживати до своєї сестри (а.с. 2-5, 50-53). Рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 21 травня 2021 року задоволено повністю позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору - Орган опіки та піклування Індустріальної районної у місті Дніпрі ради про усунення перешкод у користуванні домоволодінням. Усунуто ОСОБА_1 перешкоди у користуванні домоволодінням АДРЕСА_1 шляхом виселення ОСОБА_2 з вказаного домоволодіння. Переселено ОСОБА_3 з дитиною ОСОБА_4 , 2013 року народження, з кімнати 1-5, розміром 6,4 кв.м. у кімнату 1-4, розміром 12,7 кв.м. у житловому будинку АДРЕСА_1 . Стягнуто з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 судовий збір по 352, 40 грн. з кожного (а.с.237-241). Не погодившись із рішенням суду, ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , які діють в своїх інтересах та як законні представники в інтересах малолітньої доньки ОСОБА_4 , подали апеляційну скаргу, в якій просять скасувати рішення суду першої інстанції і ухвалити нове, яким відмовити в задоволені позовних вимог в повному обсязі (а.с.248-253). Обґрунтовуючи доводи апеляційної скарги, відповідачі посилалися на те, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку, що ОСОБА_1 є власником домоволодіння, оскільки встановивши, що прибудова А1-1, площею 10, 5 кв.м. та гараж Е є самочинно збудованим, а отже і все домоволодіння АДРЕСА_1 є самочинно збудованим об`єктом, тому у позивача на час звернення до суду та час розгляду справи не виникло право власності на зазначене домоволодіння, бо воно є об`єктом самочинного будівництва. Суд вирішив питання виселення ОСОБА_2 без оцінки на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції, оскільки останній проживає в будинку зі згоди позивача з 1994 року, а з 2013 року на запрошення позивача разом із дружиною та донькою, які після його виселенні залишилися проживати у спірному будинку, тобто фактично розділивши сім`ю відповідачів. Крім того, судом порушено вимоги ч. 1 ст. 405 ЦК України при визначенні приміщення для переселення відповідачки із донькою, оскільки така кімната, в яку просив переселити позивач відповідачку з донькою є прохідною. Відповідно до ч. 1 ст. 368 ЦПК України справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного провадження, з особливостями, встановленими цією главою. Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Перевіривши матеріали справи, законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та заявлених вимог, колегія суддів вважає за необхідне апеляційну скаргу залишити без задоволення. Судом першої інстанції встановлено та підтверджено матеріалами справи, що ОСОБА_1 є власником домоволодінням АДРЕСА_1 (далі житловий будинок), що підтверджується копією листа КМ «ДМБТІ» ДОР № 5855 від 02.05.2018, копією договору міни від 20.04.1999. Відповідно до експлікації вказаного будинку, наявні наступні приміщення: І веранда площею 6,8 кв.м.; 1 кухня 8,2 кв.м.; 2 туалет 1,9 кв.м.; 3 житлова 9,1 кв.м.; 4 житлова 12,5 кв.м.; 5 житлова 6,5 кв.м.; 6 душова 10, 5 кв.м., а всього 55, 5 кв.м. серед яких 28,1 кв.м. житлова площа, 27,4 кв.м. допоміжна. Крім того, наявна інформація щодо самочинного збудованих об`єктів, а саме: А1-1 прибудова площею 10,5 кв.м. (2007 рік побудови), Е - гараж (2011 рік побудови), що підтверджується копією технічного паспорту. У відповідності до довідки № 029708 про склад сім`ї/зареєстрованих у житловому приміщенні, встановлено, що у житловому будинку, станом на 07.05.2018, зареєстровані позивач, ОСОБА_5 (дружина), ОСОБА_3 (невістка) та ОСОБА_4 (онука). Згідно акту про проживання від 03.06.2019, складеного та підписаного сусідами ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 - ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_2 та ОСОБА_5 проживають у суміжних кімнатах 1-4 та 1-5, ОСОБА_1 проживає у кімнаті 1-3. Згідно листа Органу опіки та піклування Індустріальної районної у місті Дніпрі ради № 04 від 03.01.2020, останні не мають підстав для розгляду питання усунення перешкод у користуванні домоволодінням. У відповідності до рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська 19.07.2017 шлюб між ОСОБА_9 та ОСОБА_5 зареєстрований 30.12.2000 Індустріальним районним у м. Дніпропетровську відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Дніпропетровській області, актовий запис № 924, розірвано. Рішення набрало чинності у відповідності до постанови Верховного Суду 10.10.2018 (справа № 202/1071/17-ц, провадження №61-32487 св18). Рішенням суду було встановлено, що шлюбні стосунки між сторонами припинені з 2013 року. Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив із того, що право на користування чужим майном ОСОБА_2 підлягає припиненню на вимогу власника цього майна на підставі п. 4 ч. 1 ст. 406 ЦК України та частини другої статті 406 ЦК України, у зв`язку із чим вимога позивача про усунення йому перешкод у користуванні житловим будинком шляхом виселення ОСОБА_2 з вказаного володіння підлягає задоволенню. Вимога позивача про переселення ОСОБА_3 з дитиною ОСОБА_4 , 2013 року народження, з кімнати 1-5, розміром 6,4 кв.м. у кімнату 1-4, розміром 12,7 кв.м. також підлягає задоволенню, оскільки відповідач та її неповнолітні діти не є членами сім`ї позивача та користувалися спірним будинком тимчасово на період знаходження у шлюбі та проживання відповідача з чоловіком/братом позивача, а тому припинення спільного проживання з чоловіком припиняє право користування житлом відповідача та її неповнолітніх дітей. Колегія суддів погоджується я з висновком суду першої інстанції в частині виселення. Відповідно до частини першої статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб. Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном. Право користування чужим майном передбачено у статтях 401406 ЦК України. У частині першій статті 401 ЦК України передбачено, що право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом. У частині першій статті 402 ЦК України зазначено, шо сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду. Право користування чужим майном може бути встановлено щодо іншого нерухомого майна (будівлі, споруди тощо). Права члена сім`ї власника житла на користування цим житлом визначено у статті 405 ЦК України, у якій зазначено, що члени сім`ї власника житла, які проживають разом із ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником. Член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом. У статті 406 ЦК України врегульовано питання припинення сервітуту. Сервітут припиняється у разі, зокрема припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту. Сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення. Сервітут може бути припинений в інших випадках, встановлених законом. На підставі порівняльного аналізу застосування норм ЖК Української РСР та ЦК України можливо зробити такі висновки. У частині першій статті 156 ЖК Української РСР не визначені правила про самостійний характер права члена сім`ї власника житлового будинку на користування житловим приміщенням, не визначена і природа такого права. Передбачено право члена сім`ї власника житлового будинку користуватися житловим приміщенням нарівні з власником, що свідчить про похідний характер права користування члена сім`ї від прав власника. Зазначена правова норма житлового законодавства не передбачає і самостійного характеру права користування житловим приміщенням, не визначає його речову чи іншу правову природу. Водночас посилання на наявність угоди про порядок користування житловим приміщенням може свідчити про зобов`язальну природу такого користування житловим приміщенням членом сім`ї власника. Відповідно до статті 4 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» передбачено перелік речових прав, похідних від права власності: право користування (сервітут); інші речові права відповідно до закону. Тобто під речовим правом розуміють такий правовий режим речі, який підпорядковує цю річ безпосередньому пануванню особи. Проте, відповідно до частин першої та другої статті 405 ЦК України члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Розглядаючи питання про припинення права користування житлом колишнього члена сім`ї власника житла, суди мають брати до уваги як формальні підстави, передбачені статтею 406 ЦК України, так і зважати на те, що виключно самий факт припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням, та вирішувати спір з урахуванням балансу інтересів обох сторін, що заслуговують на увагу. Положення статті 406 ЦК України у спорі між власником та колишнім членом сім`ї власника цього житла з приводу захисту права власності на житлове приміщення можуть бути застосовані за наявності таких підстав: якщо сервітут був встановлений, але потім припинився. Встановлення такого сервітуту презюмується на підставі статті 402, частини першої статті 405 ЦК України. Дійсна сутність відповідних позовних вимог має оцінюватися судом, виходячи з правових та фактичних підстав позову, наведених у позовній заяві, а не лише тільки з формулювань її прохальної частини, які можуть бути недосконалими. У постановах Верховного Суду України: від 15 травня 2017 року у справі № 6-2931цс16, від 29 листопада 2017 року у справі № 753/481/15-ц та постановах Верховного Суду від 09 жовтня 2019 року у справі № 695/2427/16-ц (провадження № 61-29520св18), від 09 жовтня 2019 року у справі № 523/12186/13-ц (провадження № 61-17372св18) зазначено, що власник має право вимагати від осіб, які не є членами його сім`ї, а також не відносяться до кола осіб, які постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство, усунення порушень свого права власності у будь-який час. Питання про визнання припиненим права користування житлом та зобов`язання особи звільнити житло у контексті пропорційності застосування такого заходу має оцінюватися з урахуванням обставин щодо об`єкта нерухомого майна, а також наявності чи відсутності іншого житла. Також необхідно дослідити питання дотримання балансу між захистом права власності та захистом права колишнього члена сім`ї власника на користування будинком. При цьому підлягають врахуванню обставини, визначені статтею 116 ЖК Української РСР. Зазначений правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17-ц (провадження № 14-64цс20), підстави відступити від нього судом не встановлені. Отже, у справі, що переглядається, судом встановлено, що позивач є власником спірного житлового будинку, за згодою якого та на прохання дружини позивача ОСОБА_5 , у вказаному житловому будинку почали проживати відповідачі, а саме: ОСОБА_2 , який приходився позивачу пасинком та ОСОБА_3 невістка, у яких, під час проживання у житловому будинку народилась донька. В подальшому ОСОБА_3 (невістка) та ОСОБА_4 (онука) були зареєстровані за адресою фактичного проживання. В подальшому, шлюб між ОСОБА_9 та ОСОБА_5 було розірвано. Так, право користування житловою площею - сервітут було встановлено тимчасово для відповідача ОСОБА_2 на період перебування у шлюбі позивача разом із матір`ю відповідача ОСОБА_2 ОСОБА_5 . На час ухвалення рішення суду сторони спільним побутом не пов`язані, позивач фактично проживає за іншою адресою, шлюбні відносини з ОСОБА_5 , яка є матір`ю та свекрухою відповідачів, припинені. Таким чином, право на користування чужим майном ОСОБА_2 підлягає припиненню на вимогу власника цього майна на підставі п. 4 ч. 1 ст. 406 ЦК України та частини другої статті 406 ЦК України, у зв`язку із чим суд першої інстанції правильно задовольнив вимогу позивача про усунення йому перешкод у користуванні житловим будинком шляхом виселення ОСОБА_2 з вказаного володіння підлягає задоволенню. Колегія суддів погоджується з вимогою позивача про переселення ОСОБА_3 з дитиною ОСОБА_4 , 2013 року народження, з кімнати 1-5, розміром 6,4 кв.м. у кімнату 1-4, розміром 12,7 кв.м., що також задовольнив суд першої інстанції. Судом встановлено, що на момент ухвалення даного рішення між сторонами відсутні сімейні стосунки, спільний побут, між сторонами склались конфліктні відносини, позивач фактично проживає за іншою адресою. Таким чином, підставою для користування ОСОБА_3 та ОСОБА_4 житловим будинком позивача є лише його волевиявлення, при цьому таке право користування може бути припинене у відповідності до ст. 406 ЦК України. Враховуючи, що позивач не порушував питання про припинення права користування ОСОБА_3 та ОСОБА_4 житловим будинком, просив суд лише визначити інше житлове приміщення для їхнього проживання, суд вважав, що така вимога підлягає задоволенню. При цьому суд звертає увагу, що Верховний суд у своїй постанові від 15.05.2019 у справі № 521/16883/16-ц провадження № 61-6414св18 погодився із висновками судів щодо виселення відповідача та її неповнолітніх дітей, оскільки відповідач та її неповнолітні діти не є членами сім`ї позивача та користувалися спірним будинком тимчасово на період знаходження у шлюбі та проживання відповідача з чоловіком/братом позивача, а тому припинення спільного проживання з чоловіком припиняє право користування житлом відповідача та її неповнолітніх дітей. Доводи апеляційної скарги, що у зв`язку з прибудовою А1-1, площею 10, 5 кв.м. та гараж Е до домоволодіння АДРЕСА_1 , все домоволодіння є самочинно збудованим об`єктом, яке не зареєстровано за позивачем, а отже він не є власником домоволодіння з посиланням на постанови Верховного Суду України від 04 грудня 2013 року у справі №6-130 цс13, від 30 вересня 2015 року у справі 6-286 цс15 та Верховним Судом у постанові від 06 березня 2019 року у справі №61-44133св1, від 03 червня 2020 року у справі №722/1882/16ц, колегія суддів вважає безпідставним та такими, що не підлягають застосуванню до спірних правовідносинах у вказаній справі, оскільки предметом позову у зазначених апелянтами постановах було саме визнання права власності. Доводи апеляційної скарги, що виселення відповідача ОСОБА_2 та припинення його права користування житлом не було оцінено районним судом на предмет пропорційності переслідуваній легітимній меті, тоді як його виселення зі спірного домоволодіння не відповідає пропорційності в розумінні положень статті 8 Конвенції, з огляду на те, що у спірному будинку залишилися проживати його дружина та донька, що слугує фактичним розірванням сім`ї на дві частини. Колегія суддів не може прийняти як підставу для відмови в задоволені позовних вимог, оскільки, як відповідачами не зазначено обставин, які свідчать, що відповідачі мають достатні та триваючі зв`язки з конкретним місцем проживання, та зазначене спірне домоволодіння, є їхнім "житлом" у розумінні статті 8 Конвенції, та що саме це житло задовольняє потреби відповідачів, необхідні для фізичного їх існування, на відміну від житла в якому зареєстрований відповідач ОСОБА_2 (а.с.5). Таким чином, колегія вважає, що відмова у задоволенні доведених та законних вимог позову власника призведе до виникнення негативних для позивача наслідків, пов`язаних з позбавленням права на володіння власністю, в той час як відповідачами не спростовано, що їхнє право на житло може бути забезпечено шляхом використання майна, за яким зареєстрований ОСОБА_2 . Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (далі Конвенція) в статті 1 Першого протоколу, практично в єдиному приписі, що стосується майна, об`єднує всі права фізичної або юридичної особи, які містять у собі майнову цінність. Європейський суд з прав людини (далі ЄСПЛ) у ряді рішень зауважує, що стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою. Перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно забезпечити «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар. У практиці ЄСПЛ напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: а) чи є втручання законним; б) чи переслідує воно «суспільний інтерес»; в) чи є такий захід пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення державою статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано. Втручання держави в право особи на мирне володіння своїм майном повинно здійснюватися на підставі закону, під яким розуміється нормативно-правовий акт, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Тлумачення та застосування національного законодавства прерогатива національних судів, але спосіб, у який це тлумачення і застосування відбувається, повинен призводити до наслідків, сумісних з принципами Конвенції з точки зору тлумачення їх у світлі практики ЄСПЛ. У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу», враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі Конвенція) та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини (далі ЄСПЛ) як джерело права. Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції. Встановлені судом першої інстанції обставини у цій справі дають підстави для висновку, що виселення відповідача ґрунтується на нормах закону (стаття 391 ЦК України), є необхідним у демократичному суспільстві та, з урахуванням того, що за ним зберігається право користування іншим жилим приміщенням за місцем постійної реєстрації, таке втручання не становитиме для нього надмірний тягар. Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявників та їх відображення у судовому рішенні, питання вмотивованості висновків суду першої інстанції, апеляційний суд виходить з того, що у справі, що розглядається, сторонам було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені у скарзі не спростовують обґрунтованих та правильних висновків суду. Враховуючи викладене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції, розглядаючи спір повно та всебічно дослідив і оцінив обставини справи, надані сторонами докази, правильно визначив юридичну природу спірних правовідносин і закон, який їх регулює, а тому визнає дане рішення законним та обґрунтованим. Підстав для скасування рішення суду першої інстанції та ухвалення нового рішення колегія суддів не вбачає. Керуючись ст. ст. 259, 367, 368, 374, 375, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд, - П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , які діють в своїх інтересах та як законні представники в інтересах малолітньої доньки ОСОБА_4 - залишити без задоволення. Рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 21 травня 2021 року - залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів в передбаченому законом порядку. Судді: