Постанова Дніпровський апеляційний суд № 189/1244/20

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Провадження № 22-ц/803/6496/21 Справа № 189/1244/20 Суддя у 1-й інстанції - Єдаменко І. В. Суддя у 2-й інстанції - Свистунова О. В. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 11 листопада 2021 року м. Дніпро Колегія суддів судової палати у цивільних справах Дніпровського апеляційного суду у складі: головуючого судді Свистунової О.В., суддів Красвітної Т.П., Єлізаренко І.А., за участю секретаря Гулієва М.І.о., розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Дніпро апеляційну скаргу Акціонерного товариства комерційний банк ПриватБанк на заочне рішення Покровського районного суду Дніпропетровської області від 21 квітня 2021 року по цивільній справі за позовом Акціонерного товариства комерційний банк ПриватБанк до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення, В С Т А Н О В И Л А: У жовтні 2020 року Акціонерне товариство комерційний банк ПриватБанк (далі АТ КБ ПриватБанк) звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення. Позовна заява мотивована тим, що відповідно до укладеного договору № 207039 від 23.10.2007 року ОСОБА_1 20.07.2007 року отримала кредит в розмірі 95 000,00 грн. зі сплатою відсотків за користування кредитом в розмірі 20,00 % на рік на суму залишку заборгованості за кредитом з кінцевим терміном повернення 20.07.2012 року. Згідно умов зазначеного договору погашення заборгованості повинно здійснюватися в наступному порядку: щомісяця в період сплати, Позичальник повинен надавати банку грошові кошти (щомісячний платіж) для погашення заборгованості за Кредитом, яка складається із заборгованості за Кредитом, за відсотками, комісією, а також інші витрати. ОСОБА_1 зобов`язання за вказаним договором належним чином не виконала, що призвело до збитків позивача, які мають вираз у залученні позивачем вільних коштів до страхового резерву, створеного в забезпечення простроченої заборгованості позичальника та нести витрати по сплаті податків та інших обов`язкових платежів з цих коштів. У зв`язку з зазначеними порушеннями зобов`язань за кредитним договором у ОСОБА_1 станом на 25.08.2020 року виникла заборгованість в розмірі 1 053 459,48 грн., яка складається із: 75 872,53 грн. заборгованість за кредитом; 288 373,24 грн. заборгованість по процентам за користування кредитом; 689 213,71 грн. пеня за несвоєчасність виконання зобов`язань за договором. В забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором, 20.07.2007 року між АТ КБ ПриватБанк і ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було укладено договір іпотеки № 207039, згідно з яким відповідачі надали в іпотеку нерухоме майно, а саме: Ѕ частину житлового будинку, загальною площею 252,50 кв.м., житловою площею 84,20 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , що належить ОСОБА_1 на праві власності на підставі свідоцтва про право на спадщину, виданого Покровською державною нотаріальною конторою 05.03.2004 року, за реєстровим № 551, зареєстрованого в КП Синельниківське міжміське бюро технічної інвентариазції 21.04.2004 року в книзі № 15 за реєстраційним № 2671, обумовлена сторонами договору іпотеки ціна предмету іпотеки дорівнює 54 560,00 грн.; Ѕ частину житлового будинку загальною площею 252,50 кв.м., житлова площа 84,20 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , що належить ОСОБА_2 на праві власності на підставі договору міни, посвідченого Покровською державною нотаріальною конторою 27.03.1996 року, за реєстровим № 390, зареєстрованого в КП Синельниківське міжміське бюро технічної інвентариазції 01.04.1996 року в низі № 15 за реєстраційним № 267, обумовлена сторонами договору іпотеки ціна предмету іпотеки дорівнює 36 440,00 грн. Ураховуючи викладене, позивач просив суд: в рахунок погашення заборгованості ОСОБА_1 за кредитним договором № 207039 від 23.10.2007 року в розмірі 1 053 459,48 грн., яка складається із: 75 872,53 грн. заборгованість за кредитом; 288 373,24 грн. заборгованість по процентам за користування кредитом; 689 213,71 грн. пеня за несвоєчасність виконання зобов`язань за договором, звернути стягнення на предмет іпотеки, а саме будинок загальною площею 252,50 кв.м., житловою площею 84,20 кв.м. та земельну ділянку, які розташовані за адресою: АДРЕСА_1 , шляхом продажу вказаного предмету іпотеки на прилюдних торгах; виселити відповідачів та інших осіб, які зареєстровані та/або проживають у житловому будинку (предмет іпотеки), розташованому за адресою: АДРЕСА_1 ; вирішити питання щодо розподілу судових витрат. Заочним рішенням Покровського районного суду Дніпропетровської області від 21.04.2021 року позовні вимоги задоволено частково. В рахунок погашення заборгованості ОСОБА_1 за кредитним договором № 207039 від 23.10.2007 року в розмірі 1 053 459,48 грн., яка складається із: 75 872,53 грн. заборгованість за кредитом; 288 373,24 грн. заборгованість по процентам за користування кредитом; 689 213,71 грн. пеня за несвоєчасність виконання зобов`язань за договором, звернуто стягнення на предмет іпотеки, а саме будинок загальною площею 252,50 кв.м., житловою площею 84,20 кв.м. та земельну ділянку, які розташовані за адресою: АДРЕСА_1 , шляхом продажу вказаного предмету іпотеки на прилюдних торгах. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат. Додатковим рішенням Покровського районного суду Дніпропетровської області від 18.08.2021 року у задоволенні позовних вимог в частині виселення відповідачів та інших осіб, які зареєстровані та/або проживають у житловому будинку (предмет іпотеки) відмовлено. В апеляційній скарзі АТ КБ ПриватБанк, посилаючись на неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржуване рішення в частині відмови у задоволенні позовних вимог про виселення відповідачів скасувати та ухвалити в цій частині нове, яким позовні вимоги в цій частині задовольнити та виселити відповідачів та інших осіб, які зареєстровані та/або проживають у житловому будинку (предмет іпотеки), розташованому за адресою: АДРЕСА_1 . В іншій частині рішення залишити без змін. Апеляційна скарга мотивована тим, що судом першої інстанції при ухваленні оскаржуваного рішення неповно з`ясовано обставини, що мають значення для справи та висновки суду не відповідають встановленим обставинам. Відзив на апеляційну скаргу учасниками справи подано не було. Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно з положенням частини другої статті 374 ЦПК України підставами апеляційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до вимог частини першої статті 367 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку суд переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Враховуючи те, що в іншій частині заочне рішення Покровського районного суду Дніпропетровської області від 21.04.2021 року сторонами не оскаржується, а тому перегляду в апеляційному порядку не підлягає. Вивчивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та заявлених вимог, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав. Судом першої інстанції установлено та це підтверджується матеріалами справи, що 20.07.2007 року ОСОБА_1 відповідно до укладеного договору № 207039 від 23.10.2007 року отримала кредит в розмірі 95 000,00 грн. зі сплатою відсотків за користування кредитом в розмірі 20,00 % на рік на суму залишку заборгованості за кредитом з кінцевим терміном повернення 20.07.2012 року. В забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором між сторонами 20.07.2007 року було укладено договір іпотеки № 207039, згідно з яким відповідачі надали в іпотеку нерухоме майно, а саме: Ѕ частину житлового будинку, загальною площею 252,50 кв.м., житловою площею 84,20 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , що належить ОСОБА_1 на праві власності на підставі свідоцтва про право на спадщину, виданого Покровською державною нотаріальною конторою 05.03.2004 року, за реєстровим № 551, зареєстрованого в КП Синельниківське міжміське бюро технічної інвентариазції 21.04.2004 року в книзі № 15 за реєстраційним № 2671, обумовлена сторонами договору іпотеки ціна предмету іпотеки дорівнює 54 560,00 грн.; Ѕ частину житлового будинку загальною площею 252,50 кв.м., житлова площа 84,20 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , що належить ОСОБА_2 на праві власності на підставі договору міни, посвідченого Покровською державною нотаріальною конторою 27.03.1996 року, за реєстровим № 390, зареєстрованого в КП Синельниківське міжміське бюро технічної інвентариазції 01.04.1996 року в низі № 15 за реєстраційним № 267, обумовлена сторонами договору іпотеки ціна предмету іпотеки дорівнює 36 440,00 грн. За умовами п.1.4 Кредитної угоди кредит надається на наступні цілі: поповнення товарного обороту. Згідно п.41 Угоди за користування кредитними коштами в період з дати списання коштів з позичкового рахунку до дати погашення Траншу кредиту згідно п.2.2.3, 2.3.3, 2.4.1, 4.10 цієї угоди, п.1.3, 4.1, 4.2, 4.3 договорів про видачу траншів позичальник сплачує відсотки в розмірі 20 % річних. Наслідки порушення зобов`язань зі сплати відсотків і винагороди за цим договором визначені п.п.6.1-6.8 вказаної угоди. Як вбачається з наданого позивачем розрахунку, станом на 25.08.2020 року виникла заборгованість в розмірі 1 053 459,48 грн., яка складається із: 75 872,53 грн. заборгованість за кредитом; 288 373,24 грн. заборгованість по процентам за користування кредитом; 689 213,71 грн. пеня за несвоєчасність виконання зобов`язань за договором. За умовами п.25 Іпотечних договорів № 207039-1 від 12.07.2007 року звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється відповідно до вимог Закону України Про іпотеку на підставі рішення суду або на підставі виконавчого напису нотаріуса. Відмовляючи у задоволенні позову в частині виселення відповідачів, суд першої інстанції виходив з того, що спірне нерухоме майно, що є предметом договору іпотеки, придбано не за рахунок отриманого кредиту, а тому правові підстави для виселення відповідачів із зазначеного житлового приміщення без надання їм іншого відсутні, що відповідає положенням частини другої статті 109 ЖК Української РСР. Крім того, окрім відповідачів, в будинку зареєстровано ще три мешканця, один з яких є малолітньою дитиною. Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції, виходячи з наступного. За змістом статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше, як на підставі закону за рішенням суду. Статтею 317 ЦК України встановлено, що власникові належить право володіння, користування і розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна. Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства. Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном. Статтею 9 ЖК Української РСР передбачено, що ніхто не може бути обмежений в праві користування житловим приміщенням інакше як на підставах і в порядку, передбаченому законом, житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони використовуються проти їх призначення або з порушенням прав інших громадян. Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України), тому дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі Конвенція) та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини (далі ЄСПЛ) як джерело права. Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі «Садов`як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом», не переслідує одну із законних цілей, наведених у пункті 2 статті 8 Конвенції, і не вважається «необхідним у демократичному суспільстві». Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування. Розглядаючи справу «Кривіцька та Кривіцький проти України» (№ 8863/06), ЄСПЛ у рішенні від 02 грудня 2010 року установив порушення статті 8 Конвенції, зазначивши, що в процесі прийняття рішення щодо права заявників на житло останні були позбавлені процесуальних гарантій. Установлено порушення національними судами прав заявників на житло, оскільки суди не надали адекватного обґрунтування для відхилення аргументів заявників стосовно застосування відповідного законодавства та не здійснили оцінку виселення в контексті пропорційності застосування такого заходу. Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів. Поняття «майно» у першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ втручання держави в право власності на житло повинне відповідати критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном у розумінні Конвенції. Зокрема, згідно з рішенням ЄСПЛ від 23 вересня 1982 року у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися «згідно із законом», воно повинне мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві». Якраз «необхідність у демократичному суспільстві» і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які у свою чергу мають бути «відповідними і достатніми»; для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а втручання пропорційним законній меті. У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі. Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (заява № 43768/07)). Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції. Суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні позову в частині виселення відповідачів, обґрунтовував свої висновки необґрунтованістю вимог сторони позивача, оскільки відповідачі зареєстровані у спірному будинку на законних підставах, будь-яких доказів того, що останні чинять перешкоди позивачу у користуванні житловим приміщенням матеріали справи не містять, спірний будинок придбаний не за кредитні кошти. За змістом статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій. Колегія суддів звертає увагу, що в матеріалах справи відсутні докази проживання відповідачів у спірному будинку, що є предметом іпотеки, кореспонденція, яка направлялась апеляційним судом на адресу відповідачів повернулась неврученою з відміткою на конверті про те, що адресат відсутній за вказаною адресою. Таким чином, колегія суддів приходить до висновку, що позивач звертаючись до суду з позовом про виселення відповідачів не надав та не обґрунтував належними та допустимими доказами те, що проживаючи в будинку, що є предметом іпотеки, відповідачами порушуються права банку як іпотекодержателя, а також ними чиняться перешкоди позивачу у користуванні житловим приміщенням, у зв`язку з чим позов в частині виселення відповідачів є необґрунтованим та таким, що не підлягає задоволенюю. Колегія суддів враховує, що вимога про виселення відповідачів, у разі її задоволення, має фактичним наслідком позбавлення відповідачів права на житло. Проте таке позбавлення права має ґрунтуватися не лише на вимогах закону, але й бути виправданим, необхідним для захисту прав позивача та співмірним із тим тягарем, який у зв`язку із втратою житла покладається на сторону відповідача, оскільки позбавлення житла будь-якої особи є крайнім заходом втручання у права на житло. Судом першої інстанції правильно встановлено, що спірне нерухоме майно належало іпотекодавцю на підставі договору міни, посвідченого Покровською державною нотаріальною конторою 27.03.1996 року, за реєстровим № 390 та зареєстрованого в КП Синельниківське міжміське бюро технічної інвентаризації 01.04.1996 року. Тобто, придбане не за рахунок кредитних коштів. Доводи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції помилково застосував до спірних правовідносин норми статті 109 ЖК Української РСР, колегія суддів не приймає до уваги як безпідставні. При вирішенні спорів щодо права користування колишніми власниками та членами їх сімей іпотечним майном, судам, керуючись частиною четвертою статті 263 ЦПК України, потрібно враховувати висновки Верховного Суду України, від яких Верховний Суд не відступав, у цій категорії справ. Верховний Суд України у постанові від 22 червня 2016 року у справі № 6-197цс16 сформулював правовий висновок, від якого Верховний Суд не відступав, згідно з яким за змістом частини другої статті 40 Закону № 898-IV та частини третьої статті 109 ЖК Української РСР, у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов`язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду. Відповідно до частини другої статті 109 ЖК Української РСР громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду. Таким чином, частина друга статті 109 ЖК Української РСР установлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Отже, визначальним при вирішенні питання про те, чи є підстави для виселення осіб, які проживають у жилому приміщенні, яке було передано в іпотеку з метою забезпечення виконання зобов`язань за валютним кредитом, є встановлення за які кошти придбано іпотечне майно. Якщо іпотечне майно, придбано за особисті кошти позичальника, а не за рахунок кредиту, то виселення таких громадян можливе лише з одночасним наданням іншого постійного житла. Аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців при зверненні стягнення на жиле приміщення застосовуються як положення статті 40 Закону № 898-IV, так і норма статті 109 ЖК Української РСР. Аналогічний висновок висловлено в постанові Верховного Суду України від 21 грудня 2016 року у справі № 6-1731цс16 та постанові Верховного Суду від 31 березня 2021 року у справі № 753/72/17. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 31 жовтня 2018 року у справі № 753/12729/15-ц (провадження № 14-317цс18) вказала, що вважає правовий висновок Верховного Суду України про належне застосування статті 40 Закону № 898-IV та статті 109 ЖК Української РСР, викладений у постановах від 22 червня 2016 року у справі № 6-197цс16 та від 21 грудня 2016 року у справі № 6-1731цс16, законним та обґрунтованим, цей висновок враховує вимоги як вітчизняного, так і міжнародного законодавства про дотримання положень статті 1 Першого протоколу до Конвенції та практики ЄСПЛ, а також ураховує, що такі обмеження неволодіючого власника встановлені законом, вони є необхідними в демократичному суспільстві та застосовуються з дотриманням балансу інтересів сторін спірних правовідносин, оскільки наявні інші ефективні способи захисту прав неволодіючого власника. Підсумовуючи наведене, у цій справі колегія суддів дійшла висновку, що колишні власники та особи, які проживають у житлі, яке придбано за їх кошти та передано в іпотеку, навіть після звернення іпотекодержателем стягнення на таке майно, у силу положень статті 109 ЖК Української РСР мають право на користування таким житлом до моменту виселення із надання їм іншого постійного житла. З огляду на викладене, суд першої інстанції, встановивши фактичні обставини справи, надавши належну правову оцінку наявним у матеріалах справи доказам, дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позову в частині виселення відповідачів, оскільки спірний будинок придбаний за особисті кошти іпотекодавця, а не за кредитні, відповідно відсутні підстави для виселення ОСОБА_1 та ОСОБА_2 до моменту надання їм іншого постійного житла. Згідно із статтею 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Ураховуючи викладене, колегія суддів проходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а судове рішення в оскаржуваній частині без змін. На підставі статті 141 ЦПК України, судові витрати понесені сторонами в зв`язку з переглядом судового рішення розподілу не підлягають, оскільки апеляційна скарга залишена без задоволення. Керуючись ст. 259,268,374,375,381,382,383,384 ЦПК України, колегія суддів, П О С Т А Н О В И Л А: Апеляційну скаргу Акціонерного товариства комерційний банк ПриватБанк залишити без задоволення. Заочне рішення Покровського районного суду Дніпропетровської області від 21 квітня 2021 року в оскаржуваній частині залишити без змін. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та протягом тридцяти днів може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду з дня складання повного судового рішення. Головуючий О.В. Свистунова Судді: Т.П. Красвітна І.А. Єлізаренко