Постанова КЦС ВС № 176/1105/16-ц

Постанова Іменем України 17 червня 2020 року м. Київ справа № 176/1105/16-ц провадження № 61-36900св18 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Дундар І. О. (суддя-доповідач), Краснощокова Є. В., Крата В. І., учасники справи: позивач - публічне акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк», відповідач - ОСОБА_1 , розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» на заочне рішення Жовтоводського міського суду Дніпропетровської області від 02 березня 2017 року у складі судді Волчек Н. Ю., та постанову апеляційного суду Дніпропетровської області від 03 травня 2018 рокуу складі колегії суддів: Лаченкової О. В., Варенко О. П., Городничої В. С., ВСТАНОВИВ Історія справи Короткий зміст позовних вимог У березні 2016 року публічне акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк» (далі - АТ КБ «ПриватБанк») звернулося з позовом до ОСОБА_1 про виселення відповідача та інших осіб. Позов мотивований тим, що 05 грудня 2007 року сторони уклали кредитний договір № DNJ0GI0000001993, відповідно до пункту 1.1. якого позивач зобов`язався надати відповідачу кредит у вигляді кредитної лінії у розмірі 50 000,00 грн строком до 05 грудня 2017 року, а відповідач зобов`язався повернути кредит та сплатити відсотки за користування кредитними коштами в строки та в порядку, встановлених кредитним договором. В забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором сторони 05 грудня 2007 року уклали договір іпотеки № DNJ0GI0000001993, згідно з пункту 1.1. якого відповідач надав в іпотеку нерухоме майно, а саме квартиру загальною площею 47,70 кв. м, житловою площею 27,60 кв. м, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , та належить відповідачу на праві власності відповідно до договору міни. Відповідач свої зобов`язання за кредитним договором належним чином не виконав. Рішенням Жовтоводського міського суду Дніпропетровської області від 17 вересня 2015 року було задоволено позов ПАТ КБ «ПриватБанк» про звернення стягнення на предмет іпотеки. У зв`язку з чим ПАТ КБ «ПриватБанк», посилаючись на положення статті 40 Закону України Про іпотеку та статті 109 ЖК України, просить виселити відповідача ОСОБА_1 , а також інших осіб, які зареєстровані та/або проживають у квартирі АДРЕСА_2 , яка є предметом іпотеки. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Заочним рішенням Жовтоводського міського суду Дніпропетровської області від 02 березня 2017 року, залишеним без змін постановою апеляційного суду Дніпропетровської області від 03 травня 2018 року, у задоволенні позову відмовлено. Рішення судів мотивовані тим, що спірна квартира не була придбана за рахунок кредитних коштів, отриманих позичальником. Банк не зазначив іншого постійного житлового приміщення, куди відповідачі повинні бути виселені з іпотечного житла. Доказів про наявність у відповідачів іншого житла, крім переданого в іпотеку, суду не надано. Короткий зміст вимог наведених у касаційній скарзі У червні 2018 року представник ПАТ КБ «ПриватБанк» - Литвиненко О. Л. подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Жовтоводського міського суду Дніпропетровської області від 02 березня 2017 року та постанову апеляційного суду Дніпропетровської області 03 травня 2018 року та ухвалити нове рішення, яким позов ПАТ КБ «Приватбанк» задовольнити. Касаційна скарга обґрунтована тим, що відповідно частини другої статті 109 ЖК України на кредитора не покладено обов`язок за власний рахунок надання житла боржнику, який підлягає виселенню з предмета іпотеки, позивачем не порушено вказану вище норму матеріального права, а тому частина друга статті 109 ЖК України не може бути підставою для відмови у задоволенні позову. При вирішенні спорів за подібними правовідносинами, суди повинні керуватися положеннями Глави ЖК Української РСР, яка регламентує користування жилим приміщеннями в будинках (квартирах) приватного житлового фонду та виселення з них (статті 150-174 вказаного Кодексу) та яка не містить обмежень щодо розпорядження власниками житлом, яке є їх власністю, також не містить обмежень щодо їх виселення у разі звернення стягнення на їх приватне житло у разі неналежного виконання грошового зобов`язання, забезпечення цим житлом. Аргументи учасників справи Відзив на касаційну скаргу від інших учасників справи до Верховного Суду не надходив. Рух справи у суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 02 липня 2018 року відкрито касаційне провадження та витребувано справу з суду першої інстанції. У серпні 2018 року матеріали цивільної справи № 176/1105/16-ц надійшли до Верховного Суду та 14 квітня 2020 року передані судді-доповідачу Дундар І. О. Відповідно до пункту 2 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» від 15 січня 2020 року № 460-IX, який набрав чинності 08 лютого 2020 року, установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. Позиція Верховного Суду Колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги з огляду на наступне. Судами встановлено, що 05 грудня 2007 року між ЗАТ «ПриватБанк» (правонаступником якого є АТ КБ «ПриватБанк») та ОСОБА_1 укладений договір про іпотечний кредит № DNJ0GS0000001993, за умовами якого банк надав відповідачу грошові кошти в сумі 50 000,00 грн. на строк до 05 грудня 2017 року на поліпшення якості окремої квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 . З метою забезпечення виконання зобов`язань за договором № DNJ0GS0000001993 від 05 грудня 2007 року між банком та ОСОБА_1 05 грудня 2007 року був укладений договір іпотеки № DNJ0GS0000001993, відповідно до якого відповідач передав банку в іпотеку належну йому на праві власності на підставі договору міни від 06 березня 1996 року квартиру за адресою: АДРЕСА_1 . В зазначеній квартирі на сьогоднішній день зареєстровані ОСОБА_1 та ОСОБА_2 . Рішенням Жовтоводського міського суду від 17 вересня 2015 року в рахунок погашення заборгованості ОСОБА_1 перед ПАТ КБ «ПриватБанк» за кредитним договором № DNJ0GI0000001993 від 05 грудня 2007 року, яка станом на 17 квітня 2014 року становить 303412,63 грн та складається із: заборгованості за кредитом - 48427,00 грн; заборгованості по відсотках - 99720,72 грн; пеня за несвоєчасність виконання зобов`язань за договором - 127681,94 грн, а також штрафи відповідно до Договору, штраф (процентна складова) - 27582,97 грн, звернуто стягнення на предмет іпотеки, а саме: на квартиру загальною площею 47,70 кв. м., розташовану за адресою АДРЕСА_1 і належать на праві власності ОСОБА_1 на підставі договору міни, шляхом продажу вказаного предмету іпотеки, з укладанням від імені ОСОБА_1 договору купівлі - продажу будь - яким способом з іншою особою-покупцем, з отриманням витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, з реєстрацією правочину купівлі - продажу предмету іпотеки у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, з отриманням кадастрового номеру земельної ділянки, з отриманням дублікатів правовстановлюючих документів на нерухомість у відповідних установах, підприємствах або організаціях незалежно від форм власності та підпорядкування, з можливістю здійснення ПАТ КБ «ПриватБанк» всіх передбачених нормативно-правовими актами держави дій, необхідних для продажу предмету іпотеки. Судами встановлено, що спірна квартира не була придбана за рахунок кредитних коштів, отриманих позичальником. Банк не зазначив іншого постійного житлового приміщення, куди відповідачі повинні бути виселені з іпотечного житла. Доказів про наявність у відповідачів іншого житла, крім переданого в іпотеку, суду не надано. Частиною першою статті 40 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом. Нормою, яка встановлює порядок виселення із займаного жилого приміщення є стаття 109 ЖК УРСР. Відповідно до частини другої статті 109 ЖК УРСР (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців при зверненні стягнення на жиле приміщення застосовуються як положення статті 40 Закону України «Про іпотеку» так і норма статті 109 ЖК УРСР. Аналогічний правовий висновок висловлений Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 31 жовтня 2018 року у справі № 753/12729/15-ц (провадження № 14-317цс18). Згідно з частиною четвертою статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2019 року у справі № 643/18788/15-ц (№ 14-93цс19) зроблено висновок, що «частина друга статті 109 ЖК УРСР установлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Велика Палата Верховного Суду вважає, що статтю 109 ЖК УРСР викладено в саме в такій редакції з урахуванням економічної та соціальної ситуації в державі з метою захисту суспільних інтересів, зокрема незахищених верст населення, які в силу об`єктивних обставин мають ризики втратити право користування житлом. Разом з тим, відповідно до практики ЄСПЛ вживаючи будь-яких заходів, у тому числі й обмеження мирного володіння майном, держава повинна дбати про забезпечення при цьому відповідного пропорційного співвідношення між засобами, які застосовуються для цього, і метою, що ставиться. Державний виконавець зобов`язаний був надавати інформацію про обтяження майна, яке реалізується на електронних торгах. Зокрема, зазначити, що в ній зареєстрований та проживає власник, який передав майно в іпотеку, разом з членами його сім`ї. А покупець такого майна, в свою чергу, мав оцінити ризики та обмеження пов`язані з його придбанням. Неповне інформування учасників електронних торгів про обтяження майна, яке реалізується, є підставою для відшкодування збитків, що свідчить про наявність альтернативних способів захисту прав нового власника. Отже, обмеження права власника, який набув жиле приміщення за результатами звернення стягнення на предмет іпотеки, на підставі статей 109 ЖК УРСР та статті 40 Закону № 898-IV, є передбачуваними. З урахуванням викладеного, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що до спірних правовідносин між власником, який набув жиле приміщення за результатами звернення стягнення на предмет іпотеки, та особами, які мають право користування таким приміщенням, підлягають застосуванню норми статті 40 Закону № 898-IV та статті 109 ЖК УРСР». Отже, суди першої та апеляційної інстанції дійшли вірного висновку про відмову в задоволенні позову, оскільки в іпотеку була передана квартира, яка придбана не за рахунок отриманих кредитних коштів, у зв`язку з чим відсутні підстави для виселення мешканців зі спірної квартири без надання їм іншого постійного житла. Доводи касаційної скарги не спростовують висновків судів по суті вирішення указаного позову та не дають підстав вважати, що судами порушено норми матеріального та процесуального права, про що зазначають у касаційній скарзі заявник. Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року). Висновки Верховного Суду Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що оскаржені рішення постановлено без додержанням норм матеріального і процесуального права та зводяться до переоцінки доказів у справі, що відповідно до положень статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду. У зв`язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржувані рішення - без змін. Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України (в редакції, чинній станом на 07 лютого 2020 року), Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» залишити без задоволення. Заочне рішення Жовтоводського міського суду Дніпропетровської області від 02 березня 2017 року та постанову апеляційного суду Дніпропетровської області від 03 травня 2018 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Судді: І. О. Дундар Є. В. Краснощоков В. І. Крат