Постанова 4857 № 140/6431/21

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 10 листопада 2021 рокуЛьвівСправа № 140/6431/21 пров. № А/857/18214/21 Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі: головуючого судді Кушнерика М.П. суддів Курильця А.Р., Мікули О.І.; за участю секретаря судового засідання Юник А.А., розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Львові апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Волинського окружного адміністративного суду від 09 вересня 2021 року про залишення позовної заяви без розгляду, постановлена суддею Волдінер Ф.А., у м. Луцьку, в порядку спрощеного позовного провадження у справі № 140/6431/21 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Державної фіскальної служби України про стягнення коштів, ВСТАНОВИВ: ОСОБА_1 24 червня 2021 року звернувся з позовом до Державної фіскальної служби України, в якому просив стягнути не нараховану та неотриману різницю заробітної плати, незаконно звільненого працівника, у зв`язку зі зростанням посадового окладу, за період з 21 січня 2016 року по 07 квітня 2020 року в розмірі 609 959,75 грн. Ухвалою Волинського окружного адміністративного суду від 09 вересня 2021 року клопотання представника відповідача про залишення позовної заяви без розгляду задоволено. Позовну заяву, - залишено без розгляду. Із таким судовим рішенням не погодився позивач та подав апеляційну скаргу. Вважає, що таке прийняте з неповним з`ясуванням обставин, що мають значення для справи неправильно застосовані норми матеріального права та порушено норми процесуального права. В обгрунтування апеляційних вимог зазначає, що ним ставиться питання про захист порушених прав, які вплинули на виплату заробітної плати за час вимушеного прогулу в період з 21.01.2016 по 07.04.2020 через не врахування коефіцієнту підвищення посадового окладу, який притаманний виключно заробітній платі, а не компенсаційним доплатам. Вказує, що вимога про стягнення не нарахованої та не отриманої різниці заробітної плати незаконно звільненого працівника, у зв`язку із зростанням посадового окладу є спором про оплату праці, тому до спірних правовідносин підлягає застосуванню ч. 2 ст. 233 КЗпП України, яка надає йому право звернутись до суду з відповідним позовом без обмеження будь-яким строком. Даний позов стосується виключно його основної заробітної плати, так як ставиться вимога про коригування коефіцієнту зростання посадового окладу, який не був нарахований в повній мірі і на який він має право відповідно до пункту 10 Порядку обчислення середньої заробітної плати № 100, затверджений Постановою КМУ від 08.02.1995. Крім цього, апелянт вказує, що з 21.01.2016 по 07.04.2020 був чинний п. 10 вказаної Постанови і за ним зберігався середній заробіток, а отже він має бути відкоригований. Просить скасувати ухвалу суду першої інстанції, а справу передати на розгляд до суду першої інстанції. Відповідачем не подано відзиву на апеляційну скаргу, що не перешкоджає розгляду справи. У відповідності до вимог ч.4 ст. 229 КАС України у разі неявки у судове засідання всіх учасників справи або якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється за відсутності учасників справи (у тому числі при розгляді справи в порядку письмового провадження), фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється. Заслухавши суддю-доповідача, обговоривши доводи апеляційної скарги та перевіривши матеріали справи, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, з таких підстав. Згідно ч.1 та ч. 2 ст. 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. Відповідно до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Судом встановлено, що рішенням Волинського окружного адміністративного суду від 07.04.2020 у справі № 803/173/16 стягнуто з Міністерства доходів і зборів України на користь позивача середню заробітну плату за час вимушеного прогулу в сумі 611 836,46 грн. Позивач не погоджуючись із тим, що вищевказана заробітна плата не відкоригована на коефіцієнт підвищення посадового окладу відповідно до п. 10 Порядку № 100, який був чинним на момент виникнення спірних правовідносин, а саме з 21 січня 2016 року по 07 квітня 2020 року, звернувся до суду з даним позовом. Залишаючи позовні вимоги без розгляду, суд першої інстанції виходив з того, що такі заявлені поза межами місячного строку звернення. Апеляційний суд погоджується з такими висновками суду першої інстанції, виходячи з наступного. Згідно зі ст. 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. У разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити неоспорювану ним суму. Статтею 117 КЗпП України передбачено, що у разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у ст. 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Відповідно до правової позиції, наведеної в постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі № 910/4518/16, за змістом приписів ст. 94, 116, 117 КЗпП України і ст. 1, 2 Закону України від 24 березня 1995 року № 108/95-ВР «Про оплату праці» середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за своєю правовою природою є спеціальним видом відповідальності роботодавця, спрямованим на захист прав звільнених працівників щодо отримання ними в передбачений законом строк винагороди за виконану роботу (усіх виплат, на отримання яких працівники мають право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій), який нараховується у розмірі середнього заробітку та не входить до структури заробітної плати. Всі суми (заробітна плата, вихідна допомога, компенсація за невикористану відпустку, оплата за час тимчасової непрацездатності, компенсація за неотримане речове майно тощо), належні до сплати працівникові, мають бути виплачені у день його звільнення. Закон прямо покладає на підприємство, установу, організацію обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. В разі невиконання такого обов`язку з вини власника або уповноваженого ним органу настає передбачена ст.117 КЗпП України відповідальність. Закріплені у ст. 116, 117 КЗпП України норми спрямовані на забезпечення належних фінансових умов для звільнених працівників, оскільки гарантують отримання ними, відповідно до законодавства, всіх виплат в день звільнення та, водночас, стимулюють роботодавців не порушувати свої зобов`язання в частині проведення повного розрахунку із працівником. Згідно з частиною першою статті 233 КЗпП України працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки. Частиною другою статті 233 КЗпП України передбачено, що у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком. В аспекті спірних правовідносин можна дійти висновку, що середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні не входить до структури заробітної плати, а положення частини другої статті 233 КЗпП України стосуються виключно звернення до суду без обмеження будь-яким строком з позовом про стягнення заробітної плати. Крім того, суд апеляційної інстанції враховує висновки Конституційного Суду України, викладені в рішенні від 22 лютого 2012 року у справі № 4-рп/2012. У цьому Рішенні Конституційний Суд України роз`яснив, що в аспекті конституційного звернення положення частини першої статті 233 КЗпП України у взаємозв`язку з положеннями статей 116, 117, 237-1 цього кодексу слід розуміти так, що для звернення працівника до суду з заявою про вирішення трудового спору щодо стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку при звільненні та про відшкодування завданої при цьому моральної шкоди встановлено тримісячний строк, перебіг якого розпочинається з дня, коли звільнений працівник дізнався або повинен був дізнатися про те, що власник або уповноважений ним орган, з вини якого сталася затримка виплати всіх належних при звільненні сум, фактично з ним розрахувався. Згідно з висновками Великої Палати Верховного Суду, що викладені у постанові від 30 січня 2019 року по справі № 910/4518/16, середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за своєю правовою природою є спеціальним видом відповідальності роботодавця, спрямованим на захист прав звільнених працівників щодо отримання ними в передбачений законом строк винагороди за виконану роботу (усіх виплат, на отримання яких працівники мають право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій), який нараховується у розмірі середнього заробітку та не входить до структури заробітної плати. Враховуючи наведене вище, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про те, що спірні відносини пов`язані зі звільненням з публічної служби, тому під час обчислення строку звернення до суду із позовом цієї категорії застосуванню підлягають саме положення КАС України, як норм спеціального процесуального закону. Разом з тим, суд апеляційної інстанції звертає увагу на те, що невиплата звільненому працівникові всіх сум, які належить йому від власника або уповноваженого ним органу, є триваючим правопорушенням, а середній заробіток стягується за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Відповідно до частини першої статті 122 КАС України адміністративний позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами. Частиною третьою статті 122 КАС України передбачено, що для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів. Згідно з частиною п`ятою статті 122 КАС України для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлюється місячний строк. У цій категорії справ законодавець визнав строк в один місяць достатнім для того, щоб особа, яка вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушено її права, свободи чи інтереси, визначилася, чи звертатиметься вона до суду з позовом за їх захистом. При цьому, юридично значимими обставинами в межах спірних правовідносин є невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку. Предметом даного спору є вимога про коригування середньоденного заробітку на коефіцієнт підвищення посадового окладу відповідно до пункту 10 Порядку № 100, який був чинним на момент виникнення спірних правовідносин, а саме з 21 січня 2016 року по 07 квітня 2020 року. Разом з тим, суд апеляційної інстанції зазначає, що про підвищення посадових окладів ОСОБА_1 дізнався із листа Департаменту податкових та митних експертиз ДФС від 18 жовтня 2019 року № 261/5/94-94-05-03-01-13, у якому зазначена інформація щодо посадового окладу заступника начальника Спеціалізованої лабораторії з питань експертизи та досліджень ДФС за період з 20 січня 2016 року (а. с. 61). Тобто, позивачу стало відомо про підвищення посадових окладів (з видачі нової довідки про підвищення посадових окладів) ще з жовтня 2019 року. Однак, до суду з цим позовом звернувся лише 24 червня 2021 року. Колегія суддів окремо обумовлює і ту обставину, що постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 23 вересня 2020 року, апеляційні скарги ОСОБА_1 , Державної митної служби України, Спеціалізованої лабораторії з питань експертизи та досліджень Держмитслужби залишені без задоволення, а рішення Волинського окружного адміністративного суду від 07.04.2020 у справі № 803/173/16, яким, крім поновлення позивача на посаді заступника начальника Спеціалізованої лабораторії з питань експертизи та досліджень Міндоходів, стягнуто з Міністерства доходів і зборів України на користь позивача середню заробітну плату за час вимушеного прогулу в сумі 611 836,46 грн. без змін. В постанові суду апеляційної інстанції зазначено, що апелянти не оспорюють правильність наведених судом першої інстанції розрахунків середнього заробітку позивача за період вимушеного прогулу та розміру такого середнього заробітку. Таким чином, позивач погодився з розміром стягнення не нарахованої та не отриманої різниці заробітної плати незаконно звільненого працівника, ще у вересні 2020 року. Відтак, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що позивач звернувся до адміністративного суду з пропуском установленого процесуальним законом місячного строку. Разом з цим суд зазначає, що законодавче обмеження строку оскарження судового рішення, насамперед, обумовлено специфікою спорів, які розглядаються в порядку адміністративного судочинства, а запровадження таких строків обумовлене досягненням юридичної визначеності у публічно-правових відносинах. Ці строки обмежують час, протягом якого такі правовідносини можуть вважатися спірними. У рішенні Конституційного Суду України № 17-рп/2011 від 13.12.2011 визначено, що держава може встановленням відповідних процесуальних строків, обмежувати строк звернення до суду, що не впливає на зміст та обсяг конституційного права на судових захист і доступ до правосуддя. Практика Європейського суду з прав людини також свідчить про те, що право на звернення до суду не є абсолютним і може бути обмеженим, в тому числі і встановленням строків на звернення до суду за захистом порушених прав (справа Стаббігс на інші проти Великобританії, справа Девеер проти Бельгії). Крім того, Європейський суд з прав людини у рішенні від 28.03.2006 (справа Мельник проти України) погодився з тим, що правила регулювання строків для подання скарги, безумовно, мають на меті забезпечення належного відправлення правосуддя і дотримання принципу юридичної визначеності. А також указав, що зацікавлені особи повинні розраховувати на те, що ці правила будуть застосовані. Отже, встановлення процесуальних строків законом передбачено з метою дисциплінування учасників адміністративного судочинства та своєчасного виконання ними передбачених КАС України певних процесуальних дій. Інститут строків в адміністративному процесі сприяє досягненню юридичної визначеності у публічно-правових відносинах, а також стимулює учасників адміністративного процесу добросовісно ставитися до виконання своїх обов`язків. Ці строки обмежують час, протягом якого такі правовідносини можуть вважатися спірними; після їх завершення, якщо ніхто не звернувся до суду за вирішенням спору, відносини стають стабільними. Таким чином, суд встановив, що позивач будучи обізнаним про порушення своїх прав, свобод чи інтересів у встановлений строк звернення до суду не звернувся, доказів обставин, які були об`єктивно непереборними, не залежали від волевиявлення позивача та пов`язані з дійсними істотними перешкодами чи труднощами для своєчасного звернення до суду не надав. З огляду на встановлене, суд апеляційної інстанції вважає, що суд першої інстанції правильно встановив фактичні обставини справи та у відповідності до норм КАС України залишив позовну заяву без розгляду. У п.58 Рішення Європейського суду з прав людини у справі Серявін та інші проти України від 10.02.2010 Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення. Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень. З огляду на наведене, суд першої інстанції правильно і повно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків рішення суду, а тому підстав для його скасування колегія суддів не знаходить і вважає, що апеляційну скаргу на неї слід залишити без задоволення. Керуючись ч.3 ст. 243, ст.ст.308, 312, 315, 316, 321, 322, 325 КАС України, суд, -

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення, а ухвалу Волинського окружного адміністративного суду від 09 вересня 2021 року про залишення позовної заяви без розгляду у справі № 140/6431/21 без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з моменту її проголошення та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення. Головуючий суддя М. П. Кушнерик судді А. Р. Курилець О. І. Мікула Повне судове рішення складено 12.11.21