Постанова КЦС ВС № 2-2117/2010

Постанова Іменем України 03 листопада 2021 року м. Київ справа № 2-2117/2010 провадження № 61-1874св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І., суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О., Краснощокова Є. В. (суддя-доповідач),Русинчука М. М., учасники справи: заявник (боржник) - ОСОБА_1 , особа, дії якої оскаржуються, - приватний виконавець Виконавчого округу Миколаївської області Куліченко Дмитро Олександрович, заінтересована особа (стягувач) - Товариство з обмеженою відповідальністю «ФІНАНСОВА КОМПАНІЯ «ІНВЕСТОХІЛЛС ВЕСТА», розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргуТовариства з обмеженою відповідальністю «ФІНАНСОВА КОМПАНІЯ «ІНВЕСТОХІЛЛС ВЕСТА» на ухвали Ленінського районного суду м. Миколаєва від 07 жовтня 2020 року у складі судді Кокорєва В. В., від 23 листопада 2020 року у складі судді Коваленка І. В. та постанову Миколаївського апеляційного суду від 13 січня 2021 року у складі колегії суддів: Колосовського С. Ю., Локтіонової О. В., Ямкової О. О. ОПИСОВА ЧАСТИНА Короткий зміст заяви У серпні 2020 року ОСОБА_1 звернувся зі скаргою, у якій просив визнати неправомірними дії приватного виконавця Куліченка Д. О. щодо проведення оцінки квартири АДРЕСА_1 , направлення повідомлення про результати оцінки квартири та підготовки її до примусової реалізації шляхом проведення електронних торгів. Вимоги заяви мотивовані тим, що на виконанні у приватного виконавця Куліченка Д. О. перебуває виконавче провадження № 62188389 з примусового виконання дубліката виконавчого листа про стягнення з нього на користь Публічного акціонерного товариства «Банк «Форум» (далі - ПАТ «Банк «Форум») 38 760,82 дол. США заборгованості, 7 810,89 дол. США пені, 1 700,00 грн судового збору, 120,00 грн витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу. 07 серпня 2020 року ним отримане поштове відправлення від приватного виконавця з повідомленням від 04 серпня 2020 року про результати оцінки його майна - квартири АДРЕСА_1 . Оцінка квартири проведена із значними порушеннями, без фактичного огляду майна, дії приватного виконавця суперечать Закону «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті». Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Ухвалою Ленінського районного суду м. Миколаєва від 07 жовтня 2020 року, залишеною без змін постановою Миколаївського апеляційного суду від 13 січня 2021 року, скаргу задоволено частково. Визнано неправомірними дії приватного виконавця Куліченка Д. О. щодо направлення повідомлення про результати оцінки квартири АДРЕСА_1 та підготовки майна до примусової реалізації шляхом проведення електронних торгів. Суд першої інстанції виходив із того, що доводи скаржника про порушення приватним виконавцем вимог Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» спростовуються доказами (а. с. 12, т.1), які підтверджують, що квартира не придбавалась за кредитні кошти. Проте приватний виконавець у порушення частини другої статті 11 Закону України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні» не забезпечив доступ суб`єкта оціночної діяльності до майна, що підлягало оцінці, що призвело до неотримання оцінювачем необхідної та достовірної інформації про квартиру для проведення її оцінки. Тому скарга в частині вимог про визнання дій приватного виконавця Куліченка Д. О. щодо направлення повідомлення про результати оцінки квартири та підготовки майна до примусової реалізації шляхом проведення електронних торгів неправомірними підлягає задоволенню, а в частині вимог про визнання неправомірними дій приватного виконавця щодо проведення оцінки квартири - відмові, оскільки приватний виконавець не є суб`єктом її проведення. Короткий зміст заяви У жовтні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду зі скаргою на дії приватного виконавця Куліченка Д. О., в якій просив визнати неправомірними дії приватного виконавця щодо подання до Державного підприємства «СЕТАМ» (далі - ДП «СЕТАМ») заявки на реалізацію арештованого майна - квартири АДРЕСА_1 , яка належить йому на праві власності відповідно до договору купівлі-продажу від 22 січня 1997 року; зобов`язати приватного виконавця відізвати з ДП «СЕТАМ» заявку на реалізацію вказаної арештованої квартири та не проводити її реалізацію до завершення дії мораторію, встановленого Законом України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті». Вимоги заяви мотивовані тим, що на виконанні приватного виконавця перебуває зазначене виконавче провадження № 62188389. Ухвалою Ленінського районного суду м. Миколаєва від 23 вересня 2019 року замінено стягувача ПАТ «Банк «Форум» на Товариство з обмеженою відповідальністю «ФІНАНСОВА КОМПАНІЯ «Веста» (далі - ТОВ «ФК «Веста»), яке на підставі протоколу загальних зборів № 06/08-2019 від 06 серпня 2019 року перейменовано на Товариство з обмеженою відповідальністю «ФІНАНСОВА КОМПАНІЯ «ІНВЕСТОХІЛЛС ВЕСТА» (далі - ТОВ «ФК «ІНВЕСТОХІЛЛС ВЕСТА»). 07 серпня 2020 року він отримав поштове відправлення від приватного виконавця з повідомленням від 04 серпня 2020 року за № 4344 про результати оцінки майна. Незважаючи на оскарження оцінки арештованого майна до суду, приватний виконавець здійснив передачу вказаної квартири на реалізацію до ДП «СЕТАМ», що підтверджується отриманим ним повідомленням про проведення електронних торгів з реалізації квартири 19 жовтня 2020 року. Дії приватного виконавця суперечать вимогам пункту 1 Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті». Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Ухвалою Ленінського районного суду м. Миколаєва від 23 листопада 2020 року, залишеною без змін постановою Миколаївського апеляційного суду від 13 січня 2021 року, скаргу задоволено. Визнано неправомірними дії приватного виконавця Куліченка Д. О. щодо подання заявки на реалізацію арештованого майна - квартири АДРЕСА_1 , яка належить на праві власності боржнику ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу від 22 січня 1997 року. Зобов`язано приватного виконавця Куліченка Д. О. відкликати з ДП «СЕТАМ» заявку на реалізацію вказаної квартири та не проводити її реалізацію до завершення мораторію згідно із Законом України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті». Суд першої інстанції виходив з того, що відповідно до аналізу кредитних договорів від 05 лютого 2008 року, 30 вересня 2008 року та договору іпотеки кредитні кошти надані ОСОБА_1 як фізичній особі в іноземній валюті на споживчі цілі. Зазначений кредит забезпечено іпотекою належною йому на праві власності квартирою, загальною площею 37,7 кв. м, яка є єдиним помешканням ОСОБА_1 , в якій він зареєстрований та постійно проживає, що виключає можливість примусового відчуження квартири з огляду на Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті». Відповідно до доданої до скарги інформації про виконавче провадження раніше неодноразово відкривались виконавчі провадження відносно боржника ОСОБА_1 , але вони були завершені та виконавчий лист повертався державному виконавцю на підставі пункту 9 частини першої статті 47 Закону України «Про виконавче провадження» (встановлена законом заборона щодо звернення стягнення на майно чи кошти боржника, зокрема через заборону, встановлену Законом України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті»). На спірну квартиру, яка належить на праві власності скаржнику, поширюється дія Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», тому на неї не може бути звернено стягнення в примусовому порядку до закінчення строку його дії. За таких обставин дії приватного виконавця з передачі спірної квартири на примусову реалізацію є неправомірними. Доводи представника стягувача, що вказаний Закон поширюється виключно на нерухоме майно, яке було придбано за рахунок отриманих кредитних коштів, суд визнав помилковим тлумаченням підпункту 1 пункту 1 Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті». Суд відхилив доводи представника стягувача, що за адресою спірної квартири боржник лише зареєстрований, але в ній не проживає, оскільки такі доводи не підтверджені жодними доказами, зокрема, наявності у боржника іншого житлового приміщення та проживання в ньому. Апеляційний суд виходив з того, що Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» є правовою підставою, що не дає змоги органам і посадовим особам, які здійснюють примусове виконання рішень про звернення стягнення на предмет іпотеки та провадять конкретні виконавчі дії, вживати заходи, спрямовані на примусове виконання таких рішень стосовно окремої категорії боржників чи іпотекодавців, які підпадають під дію положень цього Закону на період його чинності (постанова Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 726/1538/16-ц). Заочне рішення Ленінського районного суду м. Миколаєва про стягнення з ОСОБА_1 кредитної заборгованості та звернення стягнення на його майно ухвалено 22 червня 2010 року, тобто до набрання чинності вказаного Закону, в пункті 1 якого не містилось положень про заборону на примусове звернення стягнення (відчуження без згоди власника) на іпотечну квартиру, за умови її придбання за кредитні кошти. Такі зміни до зазначеного пункту внесені Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо мораторію на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», які набрали чинності 08 жовтня 2020 року, тому згідно з положеннями статті 58 Конституції України не можуть поширюватись на спірні правовідносини. Виконавче провадження приватний виконавець відкрив та вчиняв оскаржувані дії до вказаних змін. При постановленні ухвали від 07 жовтня 2020 року суд першої інстанції виходив з інших мотивів, але це не призвело до неправильного вирішення справи. Аргументи учасників справи У лютому 2021 рокуТОВ «ФК «ІНВЕСТОХІЛЛС ВЕСТА» подало до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права, порушення норм процесуального права, просило скасувати судові рішення та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні скарг ОСОБА_1 відмовити. Касаційну скаргу мотивовано тим, що при постановленні ухвали від 07 жовтня 2020 року суд першої інстанції визнав дії виконавця неправомірними за невиконання вимог закону, положення якого не розповсюджуються на виконавця. Так, боржник звернувся до суду зі скаргою на дії приватного виконавця, обґрунтовуючи її тим, що приватний виконавець порушив частину другу статті 11 Закону України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні» внаслідок незабезпечення доступу суб`єкта оціночної діяльності до майна, яке підлягало оцінці, що призвело до неотримання оцінювачем необхідної та достовірної інформації про квартиру для проведення її оцінки. Проте цей Закон не приймався відповідно до Закону України «Про виконавче провадження» та не є спеціальним законом, яким керується виконавець під час проведення виконавчих дій. Всі документи виконавчого провадження боржник отримав, що підтверджено роздруківками з сайту ДП «Укрпошта». Однак боржник не вчинив жодних дій, спрямованих на виконання рішення суду. Закон України «Про виконавче провадження» не зобов`язує виконавця обов`язково входити до житлових приміщень боржника, це є право виконавця відповідно до статті 18 Закону. Тому опис та арешт квартири боржника проведений без входження до приміщення за технічною документацією, оскільки доступу до квартири не надано. Виконавцем складено акт, що двері ніхто не відчиняв, вимоги виконавця не виконує. У постанові Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 711/650/13-ц зроблено висновок, що твердження скаржника, що зазначена в звіті вартість квартири не відповідає ринковій вартості, є припущенням та не обґрунтовується жодними доказами або визначеними критеріями. Скаржник не довів, а суд першої інстанції не встановив, яким чином та як саме проведення оцінки квартири без входження до неї впливає на результат проведення оцінки та на формування звіту про оцінку майна в цілому. Опис та арешт майна квартири без входження до неї можливий у разі недобросовісної поведінки боржника. Обставина, що приватний виконавець здійснив опис та арешт квартири без проникнення до неї, не є підставою для визнання його дій неправомірними, оскільки приватний виконавець здійснив опис та арешт майна без входження в квартиру не із власного недбальства, а в результаті недобросовісної поведінки боржника, який у цьому випадку діяв не добросовісно, не отримуючи надісланих на його адресу документів виконавчого провадження та тривалий час фактично ухиляючись від виконання рішення суду, внаслідок чого опис квартири проведений без огляду об`єкта. Звіт про оцінку майна є документом, який фіксує дії суб`єкта оціночної діяльності - суб`єкта господарювання щодо оцінки майна, здійснювані ним у певному порядку та спрямовані на виконання його професійних обов`язків (постанова Великої Палати Верховного Суду від 13 березня 2018 року у справі № 914/881/17 (провадження № 12-18гс18)). Вимоги скарги у справі, що переглядається, мотивовані власною оцінкою скаржником звіту про оцінку майна. Проте такі вимоги є необґрунтованими, не містять жодного посилання та відповідних нормативних обґрунтовувань. Відповідно до роз`яснень Фонду державного майна з деяких питань надання послуг з оцінки майна під час виконавчого провадження ознайомлення з об`єктом оцінки полягає у дослідженні оцінювачем вихідних даних та іншої інформації, необхідної для здійснення оцінки, та в особистому огляді оцінювачем об`єкта оцінки. Однак, згідно з пунктом 56 Національного стандарту № 1 «Загальні засади оцінки майна і майнових прав», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 10 березня 2003 року № 1440, за наявності вихідних даних, істотних відомостей про об`єкт оцінки, зокрема вихідних даних про його правовий статус, відомостей про склад, технічні та інші характеристики, ознаки зносу, неукомплектованості, пошкодження тощо, зафіксовані у письмовій, електронній формах, у фотоматеріалах, надає право оцінювачу здійснити оцінку об`єкта оцінки без особистого огляду такого об`єкта. У такому випадку оцінювач у своїй заяві зобов`язаний навести у звіті про оцінку відповідні пояснення та обґрунтування застережень і припущень щодо використання результатів оцінки, здійсненої без особистого огляду. Неможливо стверджувати про занижену ринкову вартість 438 400,00 грн, оскільки за цією вартістю і за зниженою до 350 720,00 грн купівельний попит на зазначене майно відсутній. Тому позиція скаржника щодо порушення права стягувача визначенням суб`єктом оціночної діяльності ПП «Ажіо» оцінки майна є помилковою, оскільки така оцінка не с остаточною та може бути збільшена під час проведення електронних торгів за умови наявності купівельного попиту учасників. Аналіз статті 57 Закону України «Про виконавче провадження» свідчить про те, що учасники виконавчого провадження, яким є, у тому числі і заявник, мають право на оскарження оцінки майна, а не процесуальної дії державного виконавця, оскільки відповідно до цієї статті державний виконавець лише залучає оцінювача, який здійснює свою діяльність відповідно до Закону України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні». Дії приватного виконавця щодо оцінки майна відповідали положенням частин першої - третьої, п`ятої статті 57 Закону України «Про виконавче провадження». З огляду на норми частини першої статті 16 ЦК України недоліки звіту про оцінку майна боржника можливо і можуть бути підставою для визнання такого звіту недійсним, але за обов`язкової умови порушення прав і законних інтересів особи, яка цей звіт оспорює і доведення такого порушення прав покладається на особу, яка оспорює звіт про оцінку майна. З урахуванням того, що майно не було реалізовано за ціною, визначеною у звіті про оцінку майна й у подальшому ДП «СЕТАМ» здійснило уцінку майна на 20 % і все одно майно не реалізовано, відсутні підстави вважати, що ціна у звіті є заниженою, тому і відсутні підстави вважати, що права боржника у виконавчому провадженні порушені. Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) неодноразово зазначав, що стадія виконання судового рішення є частиною правосуддя («Piven v. Ukraine», № 56849/00, ЄСПЛ, від 29 червня 2004 року, «Case of Hornsby v. Greece», № 18357/91, ЄСПЛ, від 19 березня 1997 року). При постановленні ухвали від 23 листопада 2020 року суд вважав доводи представника стягувача, що наведений Закон поширюється виключно на нерухоме майно, яке було придбано за рахунок отриманих кредитних коштів, помилковими через невірне тлумачення підпункту 1 пункту 1 Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті». Водночас зазначене положення Закону містить три умови, за обов`язкової сукупності яких не може бути примусово звернено стягнення (відчужене без згоди власника) на майно, що віднесене до об`єктів житлового фонду (далі - нерухоме житлове майно), якщо таке майно/об`єкт незавершеного житлового будівництва/майнові права виступають як забезпечення виконання зобов`язань фізичної особи (позичальника або майнового поручителя) за кредитами, наданими йому кредитними установами - резидентами України в іноземній валюті, одна з яких - таке нерухоме житлове майно придбавалося за кредитні кошти і при цьому умовами кредитного договору передбачена заборона реєстрації місця проживання позичальника або майнового поручителя за адресою знаходження нерухомого житлового майна, за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності немає іншого нерухомого житлового майна. Квартира АДРЕСА_1 не придбавалася за кредитні кошти, а отже на неї не поширюється дія Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті». Апеляційний суд зробив помилковий висновок про те, що такі зміни до цієї статті внесені Законом, який набрав чинності 08 жовтня 2020 року, тому з огляду на положення статті 58 Конституції ці зміни не можуть поширюватись на спірні правовідносини. Однак вказаний Закон про внесення змін, який набрав чинності 08 жовтня 2020 року, не передбачає встановлення будь-якої відповідальності особи, а конкретизує випадки застосування мораторію на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті. Зміст касаційної скарги свідчить, що судові рішення оскаржуються в частині задоволення вимог скарг ОСОБА_1 про визнання неправомірними дій приватного виконавця Куліченка Д. О. щодо направлення повідомлення про результати оцінки квартири, підготовки майна до примусової реалізації шляхом проведення електронних торгів, подання заявки на реалізацію арештованого майна та зобов`язання приватного виконавця вчинити певні дії, тому в іншій частині судові рішення в касаційному порядку не переглядаються. Межі та підстави касаційного перегляду, рух справи Ухвалою Верховного Суду від 23 лютого 2021 року відкрито касаційне провадження у справі. В ухвалі зазначено, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави передбачені абзацом 2 частини другої статті 389 ЦПК України. Ухвалою Верховного Суду від 07 жовтня 2021 року справу призначено до судового розгляду.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА Позиція Верховного Суду Суди встановили, що 05 лютого 2008 року між ВАТ «ВТБ БАНК» і ОСОБА_1 укладено кредитний договір № 26.11-18/08-СК, за умовами якого ОСОБА_1 отримав на особисті потреби 13 500 дол. США до 04 лютого 2011 року. 30 вересня 2008 року між АКБ «Форум» і ОСОБА_1 укладено кредитний договір № 18/08/02/10-RZv, за умовами якого він отримав кредит для погашення заборгованості у ВАТ «ВТБ Банку» у сумі 28 689,16 дол. США та на споживчі цілі 10 310,84 дол. США до 29 січня 2018 року. Цього ж дня для забезпечення виконання кредитного договору № 18/08/02/10-RZv між АКБ «Форум» і ОСОБА_1 укладено іпотечний договір, за умовами якого він передав в іпотеку належну йому на праві власності згідно з договором купівлі-продажу від 22 січня 1997 року однокімнатну квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 37,7 кв. м, житловою площею 19,2 кв. м. Заочним рішенням Ленінського районного суду м. Миколаєва від 22 червня 2010 року з ОСОБА_1 на користь АКБ «Форум» стягнено 38 760,82 дол. США заборгованості за кредитом, що за курсом Національного банку України еквівалентно 310 412,15 грн, пеню - 7 810,89 грн, судовий збір -1 700,00 грн, витрати на інформаційно-технічне забезпечення - 120,00 грн, а всього - 320 043,04 грн; звернено стягнення на майно ОСОБА_1 , а саме на однокімнатну квартиру, що розташована в АДРЕСА_2 , загальною площею 37,7 кв. м, надавши АКБ «Форум» право продажу за договором купівлі-продажу будь-якій особі за найвищою запропонованою ціною. 27 вересня 2010 року Ленінським районним судом м. Миколаєва на підставі вказаного рішення видано виконавчий лист № 2-2117/2010. Ухвалою Ленінського районного суду м. Миколаєва від 08 серпня 2018 року ПАТ «Банк Форум» видано дублікат виконавчого листа по цивільній справі № 2-2117/2010 за позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитом. Ухвалою Ленінського районного суду м. Миколаєва від 23 вересня 2019 року замінено стягувача у виконавчому листі № 2-2117/2010 від 28 серпня 2018 року з ПАТ «Банк Форум» на ТОВ «ФК «Веста», яке протоколом загальних зборів товариства від 06 серпня 2018 року перейменовано в ТОВ «ФК «ІНВЕСТОХІЛЛС ВЕСТА». Починаючи з 13 жовтня 2010 року, а в подальшому з 02 жовтня 2015 року, на виконанні в Ленінському (Інгульському) відділі державної виконавчої служби перебували виконавчі провадження за виконавчим листом № 2-2117/2010 про стягнення з ОСОБА_1 заборгованості за кредитним договором, який повертався стягувачеві 28 квітня 2015 року, 20 листопада 2015 року на підставі пункту 9 частини першої статті 47 Закону «Про виконавче провадження» (встановлена Законом «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» заборона щодо звернення стягнення на майно боржника). 27 травня 2020 року приватним виконавцем Куліченком Д. О. відкрито виконавче провадження № 62188389 з примусового виконання виконавчого листа № 2-2117/2010 про стягнення з ОСОБА_1 заборгованості за кредитним договором. 30 червня 2020 року приватним виконавцем Куліченком Д. О. накладено арешт на належну боржнику ОСОБА_1 квартиру АДРЕСА_1 . 02 липня 2020 року призначено суб`єкта оціночної діяльності - суб`єкта господарювання для участі у виконавчому провадженні та в подальшому вчинено дії щодо оцінки цього майна, підготовки його примусової реалізації шляхом проведення електронних торгів та подання заявки на реалізацію арештованого майна. Згідно з частиною першою статті 447 ЦПК України сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права чи свободи. У частинах другій, третій статті 451 ЦПК України у разі встановлення обґрунтованості скарги суд визнає оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність неправомірними і зобов`язує державного виконавця або іншу посадову особу органу державної виконавчої служби, приватного виконавця усунути порушення (поновити порушене право заявника). Якщо оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність були прийняті або вчинені відповідно до закону, в межах повноважень державного виконавця або іншої посадової особи органу державної виконавчої служби, приватного виконавця і право заявника не було порушено, суд постановляє ухвалу про відмову в задоволенні скарги. Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 квітня 2020 року в справі № 641/7824/18 (провадження № 61-10355св19) вказано, що «завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. В порядку судового контролю за виконанням судових рішень такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси сторони виконавчого провадження порушені, а скаржник використовує цивільне судочинство для такого захисту. По своїй суті ініціювання справи щодо судового контролю за виконанням судових рішень не для захисту прав та інтересів є недопустимим». Європейський суд з прав людини вказує, що «право на суд» було б ілюзорним, якби правова система Договірної держави допускала, щоб остаточне судове рішення, яке має обов`язкову силу, не виконувалося на шкоду одній із сторін. Важко собі навіть уявити, щоб стаття 6 детально описувала процесуальні гарантії, які надаються сторонам у спорі, - а саме: справедливий, публічний і швидкий розгляд, - і водночас не передбачала виконання судових рішень. Якщо вбачати у статті 6 тільки проголошення доступу до судового органу та права на судове провадження, то це могло б породжувати ситуації, що суперечать принципу верховенства права, який Договірні держави зобов`язалися поважати, ратифікуючи Конвенцію. Отже, для цілей статті 6 виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина «судового розгляду» (HORNSBY v. GREECE, № 18357/91, § 40, ЄСПЛ, від 19 березня 1997 року). Щодо визнання незаконними дій приватного виконавця стосовно направлення повідомлення про результати оцінки квартири Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи (частина третя статті 124 Конституції України). Право на доступ до суду реалізується на підставах і в порядку, встановлених законом. Кожний із процесуальних кодексів встановлює обмеження щодо кола питань, які можуть бути вирішені в межах відповідних судових процедур. Зазначені обмеження спрямовані на дотримання оптимального балансу між правом людини на судовий захист і принципами юридичної визначеності, ефективності й оперативності судового процесу. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі № 127/18934/18 (провадження № 14-83цс20) зазначено, що «ухвалою Вінницького міського суду Вінницької області від 06 серпня 2018 року, яка залишена без змін постановою Апеляційного суду Вінницької області від 04 жовтня 2018 року, у частині позовних вимог ОСОБА_7 до прокуратури Вінницької області про визнання порушення статті 13 Конвенції, встановлення справедливої компенсації відмовлено у відкритті провадження у справі. В іншій частині позовних вимог провадження у справі відкрито. Ухвалу суду в частині відмови у відкритті провадження у справі мотивовано тим, що спір щодо визнання порушення Конвенції та встановлення справедливої компенсації не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, оскільки вирішення цих вимог належить до компетенції ЄСПЛ. […] Судова юрисдикція - це компетенція спеціально уповноважених органів судової влади здійснювати правосуддя у формі визначеного законом виду судочинства щодо встановленого кола правовідносин. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ. Частиною першою статті 19 ЦПК України визначено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Тобто в порядку цивільного судочинства розглядаються справи, що виникають з приватноправових відносин. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 16 ЦК України). Перелік способів захисту цивільних прав та інтересів визначає частина друга вказаної статті. В абзаці дванадцятому цієї частини передбачено, що суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що обраний позивачем спосіб захисту цивільного права, має призводити до захисту порушеного чи оспорюваного права або інтересу. Якщо таке право чи інтерес мають бути захищені лише певним способом, а той, який обрав позивач, може бути використаний для захисту інших прав або інтересів, а не тих, за захистом яких позивач звернувся до суду, суд визнає обраний позивачем спосіб захисту неналежним і відмовляє у позові. У тому ж випадку, якщо заявлена позовна вимога взагалі не може бути використана для захисту будь-якого права чи інтересу, оскільки незалежно від доводів сторін спору суд не може її задовольнити, така вимога не може розглядатися як спосіб захисту». У постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 червня 2020 року по справі № 333/6816/17 (провадження № 14-87цс20) зроблено висновок, що «ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів позивача у цивільному процесі можливий за умови, що такі права, свободи чи інтереси справді порушені, а позивач використовує цивільне судочинство саме для такого захисту, а не з іншою метою. Не відповідатиме завданням цивільного судочинства звернення до суду з позовом, спрямованим на оцінювання доказів, зібраних в інших справах, на предмет їх належності та допустимості, або з метою створення підстав для звільнення від доказування в іншій справі (для встановлення у судовому рішенні обставин, які би не потрібно було надалі доказувати під час розгляду іншої справи). Недопустимим з огляду на завдання цивільного судочинства є ініціювання позовного провадження з метою оцінки обставин, які становлять предмет доказування у кримінальному провадженні, чи з метою створення поза межами останнього передумов для визнання доказу, отриманого у такому провадженні, неналежним або недопустимим. Такі позови не підлягають судовому розгляду. […] Приписи «суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо заява не підлягає розгляду в судах у порядку цивільного судочинства» (пункт 1 частини першої статті 186 ЦПК України), «суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства» (пункт 1 частини першої статті 255 ЦПК України) стосуються як позовів, які не можна розглядати за правилами цивільного судочинства, так і тих позовів, які суди взагалі не можуть розглядати (див. аналогічні висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені, зокрема, у постановах від 13 червня 2018 року у справі № 454/143/17-ц (пункт 59), від 21 листопада 2018 року у справі № 757/43355/16-ц (пункти 42, 66), від 13 березня 2019 року у справі № 331/6927/16-ц (пункт 37), від 20 березня 2019 року у справі № 295/7631/17, від 21 серпня 2019 року у справі № 761/35803/16-ц (пункт 36), від 18 вересня 2019 року у справі № 638/17850/17 (пункт 5.30), від 8 листопада 2019 року у справі № 910/7023/19 (пункт 6.20), від 18 грудня 2019 року у справі № 688/2479/16-ц (пункт 30), від 26 лютого 2020 року у справі № 1240/1981/18 (пункт 30), від 28 квітня 2020 року у справі № 607/15692/19 (пункт 45)). Право на доступ до суду не є абсолютним. Воно може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема, щодо умов, за яких суд повноважний розглядати позовну заяву. Такі обмеження не можуть шкодити самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою». Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (частина перша статті 13 ЦПКУкраїни). У постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року в справі № 308/12150/16-ц (провадження № 14-187цс19) зроблено висновок, що «визначення вартості майна боржника є процесуальною дією державного виконавця (незалежно від того, яка конкретно особа - сам державний виконавець чи залучений ним суб`єкт оціночної діяльності - здійснювала відповідні дії) щодо примусового виконання рішень відповідних органів, уповноважених осіб та суду. Тому оскаржити оцінку майна можливо в порядку оскарження рішень та дій виконавців. Аналогічний висновок зробила Велика Палата Верховного Суду у постанові від 20 березня 2019 року у справі № 821/197/18/4440/16 (провадження № 11-1200апп18). Згідно з абзацом першим частини третьої, частиною п`ятою статті 57 Закону України «Про виконавче провадження» у разі якщо сторони виконавчого провадження не дійшли згоди щодо визначення вартості майна, визначення вартості майна боржника здійснюється виконавцем за ринковими цінами, що діють на день визначення вартості майна. Виконавець повідомляє про результати визначення вартості чи оцінки майна сторонам не пізніше наступного робочого дня після дня визначення вартості чи отримання звіту про оцінку. У разі якщо сторони не згодні з результатами визначення вартості чи оцінки майна, вони мають право оскаржити їх у судовому порядку в 10-денний строк з дня отримання відповідного повідомлення. Сторона вважається ознайомленою з результатами визначення вартості чи оцінки арештованого майна, якщо їй надіслано повідомлення про результати визначення вартості чи оцінки майна за адресою, зазначеною у виконавчому документі, або за місцем фактичного проживання чи перебування такої сторони, достовірно встановленим виконавцем. Оскарження в судовому порядку результатів визначення вартості чи оцінки майна не зупиняє передачі майна на реалізацію, крім випадків зупинення передачі майна на реалізацію судом. Тлумачення статті 57 Закону України «Про виконавче провадження» дає підстави для висновку, що саме визначення вартості (оцінка) майна боржника під час виконання судового рішення є процесуальною дією виконавця, яка підлягає оскарженню згідно з частиною першою статті 447 ЦПК України, а не повідомлення виконавця про результати такої процесуальної дії. Тому скарги стосовно направлення повідомленняпро результати оцінки арештованого майна не підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства, як і взагалі не підлягають судовому розгляду. Апеляційний суд помилково розглянув вказану вимогу скарги як вимогу про оскарження процесуальної дії державного виконавця, оскільки ухвалу Ленінського районного суду м. Миколаєва від 07 жовтня 2020 року в частині відмови у задоволенні вимог скарги про визнання неправомірними дій приватного виконавця щодо проведення оцінки квартири ОСОБА_1 не оскаржував. Щодо визнання незаконними дій приватного виконавця стосовно підготовки квартири до примусової реалізації шляхом проведення електронних торгів За змістом статті 10 зазначеного Закону заходами примусового виконання рішень є, зокрема, звернення стягнення на майно боржника, що полягає в його арешті, вилученні та примусовій реалізації. За загальним правилом (частина перша статті 61 Закону України «Про виконавче провадження») реалізація арештованого майна здійснюється шляхом його продажу на електронних торгах. У постанові Верховного Суду України від 14 червня 2017 року у справі № 6-1804цс16 зазначено, що «правова природа процедури реалізації майна на прилюдних торгах полягає в продажу майна, тобто в забезпеченні переходу права власності на майно боржника, на яке звернуто стягнення, до покупця - учасника прилюдних торгів. Ураховуючи особливості, передбачені законодавством щодо проведення прилюдних торгів, складання за результатами їх проведення акта проведення прилюдних торгів - це оформленням договірних відносин купівлі-продажу майна на публічних торгах, тобто правочин. Тому відчуження майна з прилюдних торгів за своєю правовою природою відноситься до угод купівлі-продажу й така угода може визнаватись недійсною на підставі норм цивільного законодавства про недійсність правочину за статтями 203, 215 ЦК України. Оскільки предметом розгляду за скаргою ОСОБА_1 були дії державного виконавця, пов`язані з реалізацією арештованого майна, що є підставою для виникнення цивільних прав та обов`язків інших осіб (не сторін виконавчого провадження), то до таких правовідносин мають застосовуватися загальні положення про захист цивільних прав шляхом пред`явлення цими особами позову, у зв`язку з чим у цій частині скаргу на дії державного виконавця суд мав залишити без розгляду і роз`яснити заявниці можливість вирішення спору в позовному провадженні». В постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 лютого 2021 року у справі № 757/9754/13-ц (провадження № 61-11249св20) зроблено висновок, що «з огляду на приписи статті 10 Закону України «Про виконавче провадження» заходами примусового виконання рішень є, зокрема, звернення стягнення на майно боржника, що полягає в його арешті, вилученні та примусовій реалізації. За загальним правилом (частина перша статті 61 Закону № 1404-VIII) реалізація арештованого майна здійснюється шляхом його продажу на електронних торгах. Правова природа процедури реалізації майна на прилюдних торгах полягає в продажу майна, тобто у забезпеченні переходу права власності на майно боржника, на яке звернуто стягнення, до покупця - учасника прилюдних торгів. Ураховуючи особливості, передбачені законодавством щодо проведення прилюдних торгів, складання за результатами їх проведення акта проведення прилюдних торгів - це оформлення договірних відносин купівлі-продажу майна на публічних торгах, тобто правочин. Тому відчуження майна з прилюдних торгів за своєю правовою природою відноситься до угод купівлі-продажу й така угода може визнаватись недійсною на підставі норм цивільного законодавства про недійсність правочину за статтями 203, 215 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). Частиною першою статті 15 ЦК України передбачене право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Крім визнання правочину недійсним, способами захисту цивільних прав та інтересів також можуть бути відновлення становища, яке існувало до порушення, та визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, його посадових і службових осіб (стаття 16 ЦК України). Зважаючи на те, що предметом розгляду справи за скаргою ОСОБА_3 є дії, бездіяльність та рішення приватного виконавця, пов`язані з реалізацією арештованого майна боржника, що є підставою для виникнення прав та обов`язків інших осіб, до таких правовідносин мають застосовуватися загальні положення про захист цивільних прав. При цьому, ефективним способом захисту прав боржника є пред`явлення до суду позову із залученням до участі у справі стягувача і приватного виконавця як відповідачів, а не у порядку судового контролю за виконанням судових рішень. Зазначений правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 1421/5229/12-ц (провадження № 14-194цс18) та у постановах Верховного Суду України від 18 листопада 2015 року у справі № 6-1884цс15, від 25 листопада 2015 року у справі № 6-1749цс15, від 16 листопада 2016 року у справі № 6-1655цс16, від 14 червня 2017 року у справі № 6-1804цс16.Указаного суди попередніх інстанцій до уваги не взяли та помилково розглянули по суті скаргу у вказаній частині вимог. Враховуючи, що вимоги скарги на дії приватного виконавця щодо видачі актів на предмети прилюдних торгів спрямоване на втрату чинності цих документів, якими оформляються результати прилюдних торгів, які є різновидом договору купівлі-продажу, мають вирішуватися в порядку позовного провадження, а не у порядку судового контролю за виконанням судових рішень, скаргу в цій частині вимог належить залишити без розгляду». У постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 червня 2020 року у справі № 333/6816/17 (провадження № 14-87цс20) вказано, що «не відповідатиме завданням цивільного судочинства звернення до суду з позовом, спрямованим на оцінювання доказів, зібраних в інших справах, на предмет їх належності та допустимості, або з метою створення підстав для звільнення від доказування в іншій справі (для встановлення у судовому рішенні обставин, які би не потрібно було надалі доказувати під час розгляду іншої справи)». За таких обставин вимоги скарги в частині оскарження дій приватного виконавця, пов`язаних з реалізацією вказаної квартири на електронних торгах, а саме щодо підготовки квартири до примусової реалізації шляхом проведення електронних торгів, мають вирішуватися в порядку позовного провадження, а не у порядку судового контролю за виконанням судових рішень, у зв`язку з цим скаргу в цій частині необхідно залишити без розгляду. Щодо визнання незаконними дій приватного виконавця стосовно подання заявки на реалізацію арештованого майна та зобов`язання вчинити певні дії Відповідно до підпункту 1 пункту 1 Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» (в редакції, чинній на момент вчинення оскаржуваних виконавчих дій) вказано, що протягом дії цього Закону не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно із статтею 4 Закону України "Про заставу" та/або предметом іпотеки згідно із статтею 5 Закону України "Про іпотеку", якщо таке майно виступає як забезпечення зобов`язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами - резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що: таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника/майнового поручителя або є об`єктом незавершеного будівництва нерухомого житлового майна, яке перебуває в іпотеці, за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності не знаходиться інше нерухоме житлове майно; загальна площа такого нерухомого житлового майна (об`єкта незавершеного будівництва нерухомого житлового майна) не перевищує 140 кв. метрів для квартири та 250 кв. метрів для житлового будинку. У пункті 23 статті 1 Закону України «Про захист прав споживачів» (у редакції, чинній на момент укладення кредитного договору) визначено, що споживчий кредит - кошти, що надаються кредитодавцем (банком або іншою фінансовою установою) споживачеві на придбання продукції. Суди встановили, що 05 лютого 2008 року між ВАТ «ВТБ БАНК» і ОСОБА_1 укладено кредитний договір № 26.11-18/08-СК, за умовами якого ОСОБА_1 отримав на особисті потреби 13 500 дол. США (а. с. 52, т. 3). 30 вересня 2008 року між АКБ «Форум» і ОСОБА_1 укладено кредитний договір № 18/08/02/10-RZv, за умовами якого він отримав кредит для погашення заборгованості у ВАТ «ВТБ Банку» у сумі 28 689,16 дол. США та на споживчі цілі 10 310,84 дол. США. Іпотечний договір укладено для забезпечення виконання зазначеного кредитного договору від 30 вересня 2008 року. За таких обставин суди зробили помилкові висновки про забезпечення зобов`язання ОСОБА_1 за споживчим кредитом та поширення на спірні правовідносини положень Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті». Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до частини першої статті 414 ЦПК України судове рішення, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в касаційному порядку повністю або частково з закриттям провадження у справі або залишенням позову без розгляду у відповідній частині з підстав, передбачених статтями 255 та 257 цього Кодексу. Доводи касаційної скарги, з урахуванням меж касаційного перегляду, дають підстави для висновку, що судові рішення в оскарженій частині ухвалені без додержання норм матеріального та процесуального права. У зв`язку з наведеним колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід задовольнити частково, судові рішення в оскарженій частині скасувати; провадження у справі в частині вимог про направлення повідомлення про результати оцінки квартири закрити; в частині вимог про підготовку квартири до примусової реалізації шляхом проведення електронних торгів залишити без розгляду; в частині вимог про визнання неправомірними дій приватного виконавця щодо подання заявки на реалізацію арештованого майна та зобов`язання вчинити певні дії ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні скарги. Відповідно до підпунктів «б», «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України у постанові суду касаційної інстанції має бути зазначено про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, ? у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення; розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. При поданні касаційної скарги ТОВ «ФК «ІНВЕСТОХІЛЛС ВЕСТА» сплатило судовий збір у розмірі 2 270,00 грн, при поданні апеляційних скарг на оскаржені ухвали суду першої інстанції - 4 204,00 грн (2 102,00 грн + 2 102,00 грн) (а. с. 115, 138, т. 3). Зважаючи на відмову у задоволенні скарг, понесені ТОВ «ФК «ІНВЕСТОХІЛЛС ВЕСТА» судові витрати у сумі 6 474,00 грн підлягають стягненню з ОСОБА_1 . Керуючись статтями 400, 402, 412, 414, 416, 452 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «ФІНАНСОВА КОМПАНІЯ «ІНВЕСТОХІЛЛС ВЕСТА» задовольнити частково. Ухвали Ленінського районного суду м. Миколаєва від 07 жовтня 2020 року, від 23 листопада 2020 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 13 січня 2021 року в частині вимог скарг ОСОБА_1 щодо визнання неправомірними дій приватного виконавця Виконавчого округу Миколаївської області Куліченка Дмитра Олександровича про направлення повідомлення про результати оцінки квартири, підготовки майна до примусової реалізації шляхом проведення електронних торгів, подання заявки на реалізацію арештованого майна та зобов`язання вчинити певні дії скасувати. Провадження у справі № 2-2117/2010 в частині вимог скарги ОСОБА_1 про визнання неправомірними дій приватного виконавця Виконавчого округу Миколаївської області Куліченка Дмитра Олександровича щодо направлення повідомлення про результати оцінки квартири закрити. Скаргу ОСОБА_1 в частині вимог про визнання неправомірними дій приватного виконавця Виконавчого округу Миколаївської області Куліченка Дмитра Олександровича щодо підготовки майна до примусової реалізації шляхом проведення електронних торгів залишити без розгляду. У задоволенні скаргиОСОБА_1 про визнання неправомірними дій приватного виконавця Виконавчого округу Миколаївської області Куліченка Дмитра Олександровича щодо подання заявки на реалізацію арештованого майна та зобов`язання вчинити певні дії відмовити. Стягнути з ОСОБА_1 на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «ФІНАНСОВА КОМПАНІЯ «ІНВЕСТОХІЛЛС ВЕСТА» судовий збір у сумі 6 474,00 грн. З моменту прийняття постанови суду касаційної інстанції ухвали Ленінського районного суду м. Миколаєва від 07 жовтня 2020 року, від 23 листопада 2020 року та постанова Миколаївського апеляційного суду від 13 січня 2021 року в скасованій частині втрачають законну силу та подальшому виконанню не підлягають. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий В. І. Крат Судді: Н. О. Антоненко І. О. Дундар Є. В. Краснощоков М. М. Русинчук